Словник рідновіра
уклав Світовит ПАШНИК
АГАТІРС – за скіфською легендою переказаною Геродотом – один із трьох синів (див. Гелон, Сків) Геракла і Змієногої Богині, дочки Борисфена-Дніпра, родоначальник одного із скіфських племен.
АПІ – скитська Богиня Землі. Згадується Геродотом у книзі "Мельпомена" і порівнюється з грецькою богинею Геєю. В руській мові слово "ап", "гоп" означає приземлення.
АЛАТИР (олтар, алатар, вівтар) – 1. Священний "живий камінь", що лежить у Вирії посеред світу. На ньому росте Дерево Життя. З-під священного каменя по всьому світу розходиться безкінечна кількість живих зародків, від нього течуть цілющі ріки. За легендою, А. походить від яйця, яке зніс першобог давніх українців Сокіл-Род. А. уособлює могутність і невмирущість плодючої творчої сили життя. Та міць і сила криється в незліченній і безконечній кількості живих зародків і бруньок, що лежать під священним каменем, якими щовесни Дажбог засіває землю і людство. 2. У стародавніх русинів А. - священне місце, на якому приносили жертви Богам. За первісної доби алатирі-вівтарі містилися просто неба на верхів'ях гір, високих пагорбах і берегах рік, на лісових галявинах тощо. З розвитком будівництва А. перенесено в храми, де зайняли почесне місце перед скульптурними зображеннями Богів. 3. У сучасних святинях вівтарем називають передню частину храму, а також Престол на якому зберігаються священні речі.
АРАТТА – найдавніша в світі держава, що виникла в 6200+97 р. до н.е. у Дунайсько-Дніпровському регіоні на теренах пра-Аратти, додержавної країни мисливців XX–VII тис. до н.е. Її розквіт припадає між серединами VI-III тис. до н.е. найбільш відомий нині під умовною назвою “Трипільська археологічна культура” або “Культура мальованої кераміки”. Найрозвиненіший центр Аратти знаходився на території сучасного Тальнівського р-ну Черкаської обл. Саме тут, напевно, до IX–XI століть знаходилась Арсанія зі столицею Артою - князівство, а то й держава у складі Київської Русі. Пам’ять Аррати зберігається, зокрема, в назві Артаплоту на Полтавщині. Будучи ядром індоєвропейської спільноти народів, етнокультура Аратти розійшлася по світу з переселенцями (шумерами, лелегами, русенами, аріями та ін.); прямими ж спадкоємцями залишаються українці. Від Аратти походить самоназва Індії – Бгаратта (назва принесена аріями Подніпров’я). (За Ю.Шиловим).
АРЕЙ, АРЕС – ім’я скіфського Бога Війни, якому будували величні дерев’яні споруди з символом цього Бога - старим залізним мечем. Про культ Бога Арея писав Геродот, але подав відомості примітивно і спотворено.
АРПОКСАЙ – за легендою переказаною Геродотом від скіфів – один із трьох синів (див. Ліпоксай, Колоксай) першочоловіка Таргітая, родоначальника скіфів. Від А. пішли скіфські племена катіари з траспіями.
БЕРЕГИНЯ Богиня-захисниця, яка оберігає всіх і все: домашнє вогнище, рідну землю, людину, жінок-матерів і чоловіків воїнів. Згад у ВК, 7ж. Див. Мати-Земля.
БЕРЕЗА – священне дерево слов’ян. Березою також називають провідника колядницького гурту.
БИЛИНИ – епічні речитативні пісні, які в княжі часи виконували в Україні народні співці-музики. Внаслідок татаро-монгольського іга в XІІІ–XІV ст. вони були занесені скоморохами в далекі, окраїнні землі княжої держави, поширилися на Уралі й у Сибіру. В Україні на зміну цьому старовинному епосу прийшли козацькі думи, пісні, легенди про боротьбу з турками, татарами та польськими загарбниками в XVІ–XVІІ ст. Б. мають міфологічну основу, де відображаються різні прояви Бога. Серед билинних героїв легко впізнати таких Богів як Перун (Ілля), Дажбог (Добриня), Хорс (Олексій), Врітра (Ворот), Оленка чи Маринка - уособлення Води та ін. Б. набувають деякої історичної прив’язки, що дало підставу дослідникам вишукувати літописних персоналій, часто забуваючи про міфологічний підтекст подій. На цьому ж принципі побудовані біблійні сюжети, наприклад: цар Давид, Ісус Христос є нашим відповідником Дажбога, Ілля - Перуном, Діва-Марія та Марія-Магдалена - Мати-Земля, яка виступає то матір’ю, то дружиною Сонця-Дажбога. Назву Б. запозичив із “Слова…” у 30-40-х XІX ст. російський фольклорист І.Сахаров. Народна назва Б. - “старини”.
БИЛИЦЯ, БУВАЛЬЩИНА – в народній творчості – коротке усне оповідання про те, що нібито сталось напередодні. Тематика Б. переважно побутова, часто мовиться про незвичайні події, спілкування людини з надприродними силами (відьмами, лісовиками, вовкулаками та ін.). Оповідки, що грунтуються на нереальному, алегоричному, називають “небилицями”. Збірники записів Б. видав П.Куліш (“Українські народні перекази”, 1847), М.Драгоманов (“Малоруські народні перекази та оповідання”, 1876) та ін.
БІЛОБОГ – Бог денного світла, добра, щастя. Б. вічно бореться з Чорнобогом, вони почергово перемагають один одного і на землі від того змінюється день (літо) на ніч (зиму), і навпаки. У цій боротьбі (взаємодії) твориться життя: “А обаполи Білобог і Чорнобог перуняться - і ті Сваргу удержують, аби Світу не бути поверженому.” [ВК,11а]. Тому поняття добра і зла є умовним - ні Б., ні Чорнобог один без одного не існують, бо обидва знаходяться у володінні Сварога, який і править Світом: “Це не може бути ніколи, щоб хтось хоч раз не втримався і сказав нерозумне про Чорнобога, а інший, маючи Радогощі, - про Білобога…” [ВК,22]. Ушановують Б. 15 липня.БОГ, БОГИ – слов’яни розуміють Бога як найвищу істоту. З Богом ототожнюється Природа, Всесвіт. Найвищім Бог є єдиний і багатопроявний, кожний із Його проявів має своє ім’я і розглядається як окреме Божество. Кожний Бог слов’ян має чітку прив’язку до природної сутності, тобто відбувається уособлення проявів Природи через міфологічні персонажі. Це дає відмінність від біблійного віровчення, де боги і святі діють як окремі від Природи істоти, хоча первісно ця прив’язка існувала. Багатопроявність Божественної сутності отримала у слов’ян велику кількість імен Богів, і відповідно, множину слова Боги. Серед імен слов’янських Богів є багато найменувань одного і того ж Божества, які часто можуть виявитися давніми епітетами, а пізніше стали сприйматися як власні імена.
БОГДАЖДЬ – одна з форм імені Дажбога, подається у ВК,8а.
БОГУМИР – праотець слов’ян. Послухавши свою дружину Славуну, Б. поїхав шукати своїм донькам чоловіків. Залишився ночувати біля вогнища під дубом (тотожність з Козаком Мамаєм, який уособлює, Сонце, що заходить). Тут йому зустрілися три мужі - вісники на конях: Ранок, Полудень і Вечір, які шукали собі дружин. Ці вісники й стали чоловіками трьох доньок - Древи, Скреви і Полеви. Від цих родів пішли племена деревлян, кривичів і полян. А від синів Б. Сіви і Руса пішли сіверяни і руси. [За ВК,9а]. За своїм ім’ям Б. може уособлювати осіннє сонце Миробога. У ВК,10 сказано, що по Б. був Ор з синами своїми. Це наводить на біблійні паралелі, коли Іван Хреститель, являється предтечею Ісуса Христоса.
БОЖ БУС – князь Антії (русів), розп’ятий на хресті у 375 р. готами Германаріха разом із 70 старійшинами, це призвело до консолідації та повстання Русі й розгрому готів. Згад. у ВК,32, “Слові…” та книзі “Про походження й діяння готів” Йордана. А.Асов з приводу розп’яття Б.Б. приводить аналогії з христосіанством.
БОЖИЧ – див. Коляда.БОЯН – легендарний києво-руський поет-дружинник другої половини XІ – початку XІІ ст., згадується у “Слові…” та в одному з написів на стінах Софійського собору в Києві. “Віщій співець”, “онук Велеса” (Бог Велес - опікун поезії), він оспівував міць Київської держави, бойові звитяги русів. На іншу думку Боян є міфологічною особою. Так в найдавнішій з відомих булгарських літературних творів, поемі історика і релігійного діяча Мікаіля Шамсі Башту “Легенда про доньку Шана” (882 р.), згадується алп Боян - Бог співу, син Сонця і Місяця. Події легенди охоплюють територію Подніпров’я і по своїм міфологічним персонажам перегукується з пізнішим “Словом…”.
БУЛАВА – палиця з кулястим потовщенням на кінці, яка була колись військовою зброєю. Б. також є символом влади, особливо використовувалася за цим призначенням у козацтві. У духовному плані Б. символізує фалос. Цією зброєю часто користуються Боги.
ВЕДИ (Ведична література) (санскр. веда - знання, укр. - відати) – давні пам’ятки індоєвропейської (арійської) словесності, створювані впродовж ІІ–І тис. до н.е. У точному значенні слова В. - чотири збірники (Рігведа, Самведа, Яджурведа, Атхарваведа), які містять космогонічні міфи, офірні формули, ритуальні дійства, а головне - концепцію світотворення, яка перегукується з багатьма збереженими фрагментами протоукраїнського Світобачення. На основі В. пізніше виникають трактати-коментарі. Найвищим досягненням В.л. вважаються філософські твори у віршах та прозі (араньякі та упанішади). Чимало ведичних сюжетів підтверджуються смисловим кодуванням, збереженим у курганах, розкиданих на теренах Русі-України, зокрема в її лісостепових та степових ареалах (цьому питанню особливу увагу приділяв археолог Ю.Шилов). М.Драгоманов знаходив аналогії між В. та українськими колядками. Всі ці дані підтверджують, що В. формувалися саме на Подніпров’ї й пізніше занесені переселенцями з Дніпра в Індію, де й були записані.
ВЕЛЕС – Бог таємничих знань, музики, поезії, матеріальних благ, покровитель тварин. Зображався у вигляді вола. В. є зв’язковим світів Нави і Яви: провідник душ померлих до світу Нав і навпаки звідти приносить отрочат. В. тягне в небі комонь (човен) суражіїв [ВК,3а]. В. навчив слов’ян землю орати і сіяти, а також всілякому ремеслу. Слово “скот” в давнину мало значення “багатство”, “гроші”. Скот вважався основним багатством племені, родини. Тому “скотій Бог” Велес є Богом багатства. До цього часу існує звичай залишати на сжатому полі жмут колосків “Велесу на бородку”. Трави, квіти, кущі, дерева називали “волоссям землі. Корінь “воло”, “вло” став складовою частиною слова “володіти”, “влада”. В. присвячена “Велесова книга” [ВК,16]. В. тотожний ведичному Валу, біблійному Ваалу. Ушановують В. 6 грудня і 11 лютого, 9 травня.
“ВЕЛЕСОВА КНИГА” – одна з найдавніших пам’яток руської літератури, яка написана волхвами на дубових (чи березових) дощечках. ВК є збірником праць і, очевидно, була остаточно складена у ІX ст. (останній згадуваний нею князь - варяг Аскольд). ВК не тільки висвітлює міфологемне світосприйняття тогочасних русів, їхній спосіб життя тощо, а й постає першим писемним документом, в якому зафіксовано героїчний епос праруської доби (легендарні часи Ора, Світояра, Трояна та ін.). ВК зберегла для нас зразки писемності, мови та історії, значну кількість молитов, засад віровчення, обрядів, відомості про окремі свята, рецепти ритуального напою, порядок щоденних та святкових богослужб і жертвопринесень, моральні настанови. Пам’ятка дійшла до наших днів на 38-ми дощечках. Знайдена полковником білої гвардії А.Ізенбеком 1919 на Харківщині (за іншою версією - на Курщині), вона частково була опублікована в американському російськомовному журналі “Жар-птица” (1957-59). Текст сучасною українською мовою (переклад А.Кирпича), підготовлений М.Скрипником, з’явився у гаазькому видавництві “Млин” (1968) та в “Календарі канадійського фермера” (1970), згодом частково передруковувався у київському часописі “Дніпро” (1990). В Україні вперше переклав Велесову Книгу Б.Яценко (“Індоєвропа”, 1995). Зараз існує кілька перекладів як в Україні, так і в Росії, в тому числі з’явилися переспіви. Вивчення ВК введено в навчальну програму.
ВЕРЧ – обрядовий хліб, який займає поважне місце у весільному обряді. В. - різновид колача, лежня. Готують його на Поліссі. В. здебільшого слугує для обміну між весільними родинами: молодий привозив верч для тещі, а молода – для свекрухи. Форма його була овальною, як і в лежня, однак прикрасами він оздоблювався рідко.
ВЕСІЛЬНІ ПІСНІ – вид родинно-обрядової народної пісенності, який є складником весільних обрядових дій. Саме зв’язок з обрядовими весільними діями (заручини, плетення вінка, убирання гільця, випікання короваю, посад, розплітання коси молодої, її викуп і прощання з родиною, переїзд до молодого тощо) відрізняє В.п. як змістом, так і способом виконання від інших ліричних пісень, що їх співають на весіллі. Українське весілля за своєю формою є сценічним дійством – з розподілом ролей, переодяганням, послідовністю актів. У княжі часи ця інсценізація набрала відповідного колориту: молодий - “князь”, молода - “княгиня”, дружина “бояри” і т.ін. Розпорядниками весільної драми є старости, свахи, дружби молодого і дружки молодої. Вони зобов’язані дотримуватися звичаю, форм вислову, пісень, промовляти і співати від свого імені і від імені молодих та їхніх батьків, яким належить бути при цьому пасивними. Фактично весільні гості гуртуються у двох хорах - молодого і молодої. Своїми піснями вони супроводжують всі головні дії весільного обряду, в перервах якого виконуються застольні, віншувальні, любовні, жартівливі та ін. пісні.
ВЕСНЯНКИ – вид календарно-обрядових пісень. Це життєрадісні, з яскравою і багатою поетикою, розмаїттям мотивів, насамперед любовних, пісні. У Галичині це - гагілки, гаїлки, ягівки, магілки, гагалівки, лагойолки, “галя” та ін., які відрізняються від В. тільки календарними рамками виконання. Термін “веснянка” обіймає ширший цикл пісень - її виконують цілу весну, а “гаївка” вужчий, бо її виконують лише на Великдень. Гаївки порівняно з В., як правило, хороводні, ігрові, більше зберегли свій давній синкретизм (поєднання співу з танком, мімікою, сценічною грою), тоді як певну частину В. співають просто як ліричні пісні. Розмежовування гаївок і В. умовне. У деяких місцевостях ці назви вживають паралельно або їх заміняють назвами окремих ігор: “Галя”, “Володар” (“Воротар”), “Жук”. В., як і гаївки, - переважно дівочі пісні. Часто мають розмовну форму.
ВИЙ (Вій) – Бог потойбічного світу. В. одним поглядом вбиває людей і перетворює в попіл міста і села; його убивчий погляд закривають густі брови і з’єднані вії. І тільки у тому випадку, коли потрібно знищити ворожі раті, або спалити вороже місто, піднімають йому вії вилами. Його віки асоціюються з пічною заслінкою, яка дуже гаряча і її можна зрушити стороннім предметом. Відгороджений від світла масивними чорними віками, В. нагадує Землю-піч, що горить всередині, чорну ззовні. Всередині Вія-печі утримуються такі енергії, стикання з якими рівнозначно долученню до Нижнього Світу, а значить - або смерть, або безсмертя. В. нагадує святий Кас’ян: “Кас’ян схожий на людину, увесь в шерсті, вії довгі, аж до землі, і весь чорний. Кас’янові через вії погано бачити, і нечиста сила підіймає йому вії гуртом”. Ім’я Кас’ян пов’язане з кістьми мертвих. В. вважається одним із головних служителів Чорнобога, а також суддею над мертвими. В. відзначають в останній день лютого, аби розкривши йому вії випустити Сонце. Наступний день 1 березня вважається Ранком Сварожим. На острові Хортиця досліджено святилище-обсерваторія, якому понад 4 тис. років. На головному святилищі викладеного з каміння, яке можна пояснити як Око Боже, вія позначена сегментом від сходу літнього Сонця до сходу Зимового Сонця.
ВИЛИ – Богині долі, які присутні під час народження дитини й визначають її долю, вселяють в неї душу. Водночас Богині поезії, музики, танців. Зображалися вічно юними красунями, стрункими й граційними, в білих одежах, з довгими золотосяйними розпущеними косами, в яких начебто вся чарівна сила.
ВИРІЙ (Ирій, Рай) – за стародавніми легендами, сонмище Богів та померлих душ, острів у всесвіті. У В. росте Першодерево світу Прадуб з молодильними яблуками на ньому. Сюди ж, за легендами, злітаються птахи на зиму.ВИШЕНЬ – один з проявів Сварога, пор. Вишній з поняттям Всевишній, а також словами “вічність”, “весна”. В. тотожний ведичному Вішну - бику, що проміряв широченний простір трьома кроками. Три кроки - народження, життя і смерть - Права, Ява, Нава. Враховуючі, що Вішну уособлює Сонце, яке їде по Всевишньому Небу, то можна припустити, що мова йде про Ранок, День і Вечір. В. згад. у ВК.
ВІВТАР – Див.: Алатир.
“ВІРА ПРЕДКІВ НАШИХ” – збірник праць Володимира Шаяна, написаних і виданих у різний час окремими книжками. До книги ввійшли найважливіші статті, дослідження, наукові розвідки, з питань давньоукраїнської міфології, яку В.Шаян аналізує й трактує в тісному зв’язку з давньоукраїнською історією, філософією та ментальністю. Зокрема подається грунтовний науковий аналіз “Велесової книги”; філософічне й історичне осмислення образів Перуна, Сварога, Дажбога, Світовида, Триглава та інших Богів стародавньої української віри; в контексті народного предвічного світогляду розглядається творчість Г.Сковороди, Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки та ін.
ВОВКУЛАК (вовкун) – чоловік-перевертень, який має особливість перевтілюватися у вовка. За повір’ям, вовкулаками є або чаклуни, які вміють приймати звірячий образ, або прості люди, яких перетворили у вовків колдуни. Як правило, вовками вони стають уночі, а вдень знову стають людьми. Вовкулаки у військовій справі співвідносяться з архетипом Чорного Перуна, з елітними військовими дружинами орденського типу з високою військовою підготовкою.
ВОГНЕБОГ – одне з імен Бога вогню Симаргла.
ВОЛОСОЖАРИ (Стожари) – сузір’я Плеяд. Походить від імені Бога Велеса. Сузір’я сприймається як образ “небесного стада”, яке випасається Велесом.
ВОЛХВИ – служителі руського релігійного культу, священики. Носії стародавньої руської культури й духовності, народної медицини, бойових мистецтв, знань з астрономії, математики, географії, будівництва тощо. Дбали про духовний рівень давніх русичів, про будівництво капищ, про дотримання календаря, свят, про охорону священних лісів, гаїв, рік. Творці Законів і стародавнього руського письма. Волхви виконували роль охоронців зародка Сонця – вогню. Також проводили обряди святого таїнства: вводили в рід земний новонароджених і проводили вікові посвяти, одружували, проводжали в потойбічний світ померлих. Назва походить від Бога Велеса, або від “вовка” (рос. - “волк”, нім. - “volf”).
ВОРОН – священний птах, уособлення темних сил. Назва птаха тотожна ведичному Варуні, Богу потойбічного світу. Див. Чорнобог.
“ВОРОТАР” – гаївчаний обрядовий танець. Дівчата діляться на два “ключі” - малий і великий. “Малий ключ” - це дві учасниці, що із своїх рук творять “ворота”. “Великий ключ” - це всі інші дівчата, великий хор. Обидва ключі перегукуються піснею. Великий хор починає: Воротарю, воротарчику, / відчини воротонька! Далі йде хороводний “торг” “воротарів” з тими, що хочуть до раю, і кінчається пожертвуванням одної дівчини. Після чого “малий ключ” підіймає руки - “відчиняє ворота”, а “великий ключ” біжить попід руки у “ворота”. Останню дівчину “воротарі” затримують і прилучають до себе. Гра починається заново. Ця хороводна гра відбувається на Великдень, саме в той день, коли за повір’ям небесні ворота відчиняються, і душі вільно ходять туди й сюди.
ВСЕСВІТНІЙ ПОТОП (Чорноморський потоп) – відомий за археологічними та писемними даними Кам’яної Могили й Шумеру, вавілонсько-асірійських бібліотек та заснованої на них іудейської “Біблії”. Стався потоп через прорив Середземного моря за різними тлумаченнями між 3483–5509–6984 роками до н.е. За геологічними даними потоп був між VII і IV тис. до н.е., а за новітніми даними 5600–5500 р. до н.е. При цьому рівень Чорного моря піднявся на 100 м., заливши пониззя рік - особливо від Дунаю до Кубані і утворивши Азовське море. Це призвело з одного боку до ущільнення місцевого населення й раптового виникнення буго-дністровського центру Аратти (Трипільська культура), а з іншого - до утворення міст-уру Шумеру другою частиною переселенців. Саме потоп міг послугувати початком нового літочислення, яким користувалися руські літописи до реформи Петра I з переведенням на відлік часу від різдва Христоса: дата 5508 р. до н.е. вкладається у рамки “Всесвітнього потопу”.
ГАЇВКИ – Див.: Веснянки.
ГАМАЮН – віщий птах, “говорун”.
ГЕЛОН - за скіфською легендою переказаною Геродотом – один із трьох синів (див. Агатірс, Сків) Геракла і Змієногої Богині, дочки Борисфена-Дніпра, родоначальник одного із скіфських племен. Див. Голунь.
ГОЙТОСІР – скітський Бог Місяця, тотожний грецькому Аполлону. Згадується Геродотом у книзі "Мельпомена". Перша частина слова "гойто" збереглася в значенні колиски–гойдалки і у відповідному вигуку "гойда". Колиски, як і гойдалки, що робилися у вигляді човнів, означають Місяць. Вислів "гайда" означає "пішли" – рух човна. Друга частина "сір" є також ознакою Місяця-сіренького; сіроманець – вовк, що супроводжує Місяць; "сир" – начинка до вареників, що робилися у формі Місяця з молока рогатої тварини, де роги означають Місяць. А "гайдар" – це вівчар. Намісник Бога на землі у різних народів зветься "сер", "сір", "цар", хоча значення "сірома", "сірий" може бути ознакою нижчого класу. Місяць якраз є намісником Сонця в нижньому світі.
ГОЛУНЬ (Голинь, Колунь, Гелон) – священне місто русів, а також плем’я і земля. “І мали в часи ті державу, що в давнину іменували Голунь нашу, і гради, і села, і вогнища, що утворювали землю… та наречемо частину русів Голунь...” [ВК,19]; “А так Голинь - город руський…” [ВК,34]; “…що мусимо в спілці з іншими створити державу велику, відродити маємо Руськень нашу з Голуном і трьомастами городів і сіл.” [ВК,36а]. Геродот згадує Гелон як дерев’яне місто будинів. Археологи пов’язують його з сучасним м. Бельськ (Полтавська обл.), яке знаходиться в середині його валів. Г. відносять до скіфського періода. Це найбільше місто Європи того часу: дорівнює сумарній площі Вавілону, Карфагену і Риму. Весь комплекс городища займає 5013 га.
ГОРИНЬ – Богиня-плакальниця; від горе, горювати. Згад. у ВК,25.
ГРИФОН – могутній птах-собака, охоронець світу Нав.
ГУСЛЯР – народний співак-музика, який грав на гуслях, - старовинному багатострунному щипковому музичному інструменті, що був поширений в Україні за княжих часів (згадується з VІ ст.) та інших слов’янських країнах. Гуслі мали форму плоскої скриньки різної конфігурації: крилоподібної - дзвінчаті, шоломоподібної, прямокутної. Кількість струн - від декількох у давнину, до 55-66 в ХХ ст. Гуслярі виконували билинні пісні та ін. твори переважно героїчного епосу. Збереглися в Україні в Карпатах.
ДАЖБОГ (Дажбо, Дажб, Даждьбог, Богдаждь) – Бог Сонця, правитель Прави і Яви, уособлення чоловічого початку. За давньою легендою сонце уявлялось у вигляді бика.
Хмари - це небесні корови. Бик запліднює корів, і ті проливають на землю небесне молоко - дощ, який дає життя природі. Тому Д. можна вважати й Богом дощу. Це підтверджується варіантом імені як Даждьбог (рос. дождь). Ім’я “Дажбог” дослівно можна роз’яснити як “Бог, що дає життя”. Д. виступає сином Матері-Землі: він вмирає і відходить до її лона, зранку знову народжується. Сварог наказав Ору слухатись Дажбога як Отця [ВК,25]. Руси названі “Онуками Дажбожими” [ВК, “Слово…”]. Появі на небі Д. передує Ранкова Зоря, яка виводить на небосхил його білих коней; друга сестра - Вечірня Зоря - заводить коней на конюшню, після того, як Д. закінчив свій об’їзд. У грудні Д. помирає, а на день зимового сонцестояння народжується новий молодий. Д. має чотири прояви: Коляда (зимовий), Ярило (весняний), Купало (літній), Мир (осінній). У святилищі човнового типу, а також у Триглаві, Д. стоїть праворуч (сонячний бік) від Перуна: “І се перший серед них Дажбо, по ньому ж і твори. Се бо про главу мовимо, що став праворуч нас. І як він став, то й радіємо тому.” [ВК,33].
Щитом Д. є шестикутна зірка. Д. тотожний Свентевиту - західних слов’ян, Давату - геттів, Давиду та Ісусу - біблійним міфоперсонажам.
ДАНА – Богиня прісної води. Назви найбільших річок України споріднені з Даною - Дунай, Дністер, Дніпро, Дон.
ДИВЕНЬ – обрядовий хліб, який має те ж саме призначення, що і обрядововесільний калач. Його виробляють найчастіше з плетінки втроє чи вчетверо, а потім її краї з'єднують, щоб утворилося замкнене коло. Д. прикрашають очеретинками чи плодовими гілочками, обплетеними тістом, а зверху чіпляють квітку з жита, калини, квітів (живих або штучних). Цей хліб здебільшого характерний для південних районів України, частково для Полтавщини та Слобожанщини. У деяких районах для Д. взагалі не випікають хлібину, а обмежуються гілочками, запеченими на спеціальних рогачиках і прикрашеними стрічками, квітами, колоссям, калиною, барвінком. Через Д. молода дивиться на молодого, звідки, очевидно, й походить його назва. Коли печуть Д., загадують, яке буде у молодих майбутнє подружнє життя. Якщо Д. удається, то й життя має бути щасливим. Садячи Д. у піч, примовляють: “Світи, жар, у печі ясно, печись, дивень, красно: гостям - на велике диво, молодим на щастя на долю, на свою родину. Печись, дивень, не схились, не пригори, молодим серця та й не зсуши!” Опісля весільних урочистостей Д. роздаються запрошеним на свято гостям.
ДИЙ (Див) – у ВК - Питаре Діяє, тотожний давньоарійському Дьяус-питаре, грецькому Zeus pater, римському Dies piter, які вважаються Богом Неба. Але у слов’ян він уособлює нічне Небо. ВК,4г подає дивів негативно: “Ані Мара, ні Морока не смієм славити. Ті бо то диви є нашим нещастям…”. У “Слові" Див має вигляд нічного хижого птаха: “Ніч, стогнучи йому грозою, птахів убудила, збила звірину в стада. Див кличе на верху дерева, велить прислухатись землі незнаній у Лузі…”. О.П. Знойко вважав, що найстрашнішою катастрофою в уявленнях давніх людей була загибель неба – падіння небесного склепіння. Він наводить текст пірамід Єгипту (3000 р. до н.є.), де зустрічаємо голосіння Ісіди над убитим Осірісом: “Зливається Небо з Землею, Тінь на Землі нині, Вже впало Небо на Землю.” І тут же О. Знойко, порівнюючи, наводить слова зі “Слова”: “Уже вріжеся Див на Землю”. Мова, напевне, йде про появу нічного зоряного Неба, що ототожнювалася з падінням небесного склепіння на землю і поєднання чоловічого (Небо) і жіночого (Земля) начал. Слово “Див” близьке до Діви, що прив’язує його до земної (жіночої) сутності. Можливо це є сила фалосу (Пітаре) Всевишнього Бога, або сила, яка сходить з небес людям: “Молимо Питар Дяіє як той розведе вогонь, який Мати-Слава принесла на крилах своїх Праотцям нашим” [ВК,19], “Се бо зберігали Питаре Діаіе, бо той особливо став напроти Матері… І се давав мужам своїм Питаре і обітницю Твоєю хай буде – і повноплодіє, й овочі, і зерно… І се засуха йде швидко по краю чужому, і там є до часу, аж поки Питаре її не одведе.” [ВК,30]. Христосівський апостол Петро також уособлює нижній світ: він є опорою христосівської віри і його розіп’яли стримголов. Крім того христосіяни Дияволом називають антипода свого бога. В одній з обрядових українських пісень мовиться: “Ой Див, Див та Ладо, Та повідай козле правду”. Козу водять на Новий рік (1 січня), що повязано з 9 днем від смерті старого сонця і народженням Місяця (роги). Цей символ стоїть внизу православного восьмикінцевого хреста (місяць, косий хрест або череп) і в нижній частині Триглава (символ овена або тура – перевернута п’ятикінцева зірка). Тому Дия можемо ототожнювати з Чонобогом – Богом темряви, див, таємничості.
ДІДИ – духи предків. Дід - охоронець Роду. Також це старший чоловік, голова старійшин, який примирює пристрасті всередині Роду, зберігає основні принципи моралі, слідкує за їх виконанням. Дідом також називали молодика, який охороняє домашнє вогнище.
ДІДУХ – див. Сніп.
ДОЛЯ – Богиня, яка пряде долю людині. Свято Д. відзначається 24 листопада. В місячно-сонячному календарі Місяць на цей день починає переходити у серп. на свято Д. відбуваються молодіжні вечорниці, дівчата ворожать на судженого, варять кашу і закопують у садку (символи кохання). Напевне, Д. є ознакою місячної сутності і має відношення до Макоші. В церковному календарі їй відповідає Катерина, яка вирішує долю людини: "котитися" і "ринути" (загинути); означення вмертвляючої і народжуючої жіночої сутності, порівняй: косар (смерть з косою), кат, каторга, кіт (киця), окотитися, терен, ирій. Катраниця – ім’я однієї з русалок. Літера “т” може замінюватися на “с” (лат. “th”), що проявлено в зменшеній формі імені “Кася”. У цьому випадку можна прочитати “косарина”, звідси й косар – той що умертвляє рослину. Тому у Д. можуть бути ознаки Смерті з косою, яка вирішує долю – кому жити, а кому не жити. Спадаючий місяць, що переходить у косу і є цьому підтвердженням.
ДОМОВИЙ – господар, дух дому, покровитель будівлі і людей, які живуть у ній. Люди намагаються підтримати з Д. добрі відношення, турбувалися про нього, як за поважним гостем, і тоді він допомагав тримати дім у порядку і попереджав про небезпеку. Д. влаштовувався жити в підпіллі, під пічкою. Уявлявся у вигляді маленького старця. За характером він вічний хлопотун, ворчливий, але турботливий і добрий. Переселяючись на нове житло, Д. завжди з допомогою замовляння запрошували переїхати разом з родиною.
ДРЕВА – дочка отця Богумира, родоначальниця племені древлян. Згад. у ВК,9а.
ДУХ – 1. Психічні здібності, свідомість, мислення. Досягнення людського духу. // У матеріалістичній філософії та психології – мислення, свідомість як особлива властивість високоорганізованої матерії, вищий продукт її. // В ідеалістичній філософії – нематеріальне начало, яке лежить в основі всіх речей і явищ та є первинним щодо матерії. Абсолютний дух. 2. Внутрішній стан, моральна сила людини, колективу. Занепадати духом. 3. Добра або зла безплотна істота, що бере участь у житті людини і природи. 4. Безсмертна, нематеріальна основа в людині, що становить суть її життя; душа.
ДУША – жива духовна плоть людини, що визначає її вдачу, поведінку, діяльність, взагалі - долю. Д. міститься в єстві людини. Після смерті людини, по сорока днях, душа опиняється у Раю. Д. там перебуває недовго, через деякий час вона знову повертається і втілюється в новонароджених.
ЖАЙВОРОНКИ (сороки) – печиво, що випікали на свято Сорочини (9 березня). У кожному господарстві господиня робила у цей день 40 книшиків, колачиків, бубликів або булочок, схожих за формою на пташок. Для цього з маленького шматочка тіста робили качалочку, зав’язували її вузликом, розплескували кінці, наче гребінчик і хвостик, і запікали. Цих Ж. їли протягом дня, причому обов’язково діти. Тому вони ходили по хатах, і їх пригощали Ж. Діти бігали по селу, підіймали вгору «пташок» і проспівували або промовляли заклички для повернення птахів із вирію.
ЖАЛЯ (Желя, Жля) – Богиня похоронного обряду, плачу, яка супроводжує покійного до поховального вогнища. “Жаля жаліє над ворогами” (ВК,25). Могила називається жальник; “жаліти” - заспокоєння людини; “желаю” (рос.) - бажання на майбутнє, в тому числі й бажання для померлого повернутися на цей світ. Відома також у “Слові…”.
ЖЕРТВА – див. Треба.
ЖИВА – Богиня життя, уособлює життєву силу і протистоїть смерті. Ж. своїм походом оживляє природу навесні і дає землі плодючість.
ЖИТТЯ – існування всього живого. Поняття досить відносне. Рідновіри сприймають увесь Всесвіт як живий організм. Життя існує в будь-чому, тільки у різних формах. Богом Життя за рідною вірою є Дажбог (Бог, що дає життя).
ЗАКОН ПРАВДИ – Встановлений Вищою Силою Світовий Закон, який мав декілька сторін: 1) Правдою називали закони Всесвіту, за якими рухаються небесні світила, змінюються пори року, воскресає Природа навесні (тобто, ті явища, які відбуваються незалежно від волі людини та мінливих обставин); 2) за ЗП народжуються і помирають люди, ідуть дощі, росте худоба, родять поля (тобто, відбуваються ті явища, які за певних обставин можуть протікати зовсім інакше); 3) за ЗП встановлено певний соціальний лад: панують царі, здійснюється розподіл на суспільні стани, встановлено звичаєве право; 4) за ЗП встановлено Моральний Закон або Закон Справедливості – скоєне зло буде обов’язково відплачене. Безумовно, з релігійної точки зору, саме цей аспект ЗП був головним і визначальним. Все, що перешкоджає здійсненню ЗП, є злом. За уявленнями арійців, людина бере активну участь у боротьбі за ЗП зі злом. Тому своїми гріхами (діями, які перешкоджають здійсненню ЗП) людина посилює Сили Зла. Таким чином, ЗП у арійців не був споконвічним та непорушним. Перемога і панування ЗП і Добра, яке він несе, не були наперед визначеними. Арійці вірили в панування ЗП як вірять воїни в перемогу в Священній Війні. За арійськими релігіями, ЗП берегли Духовні Сили Добра з участю арійців. Арійці брали участь у збереженні та здійсненні ЗП. По-перше, це досягалося культовими діями (обрядами, молитвами, пожертвами). По-друге, добрими справами (бойовими подвигами воїнів, сумлінною працею рільників тощо). По-третє, набуттям особистісних якостей - мужності, чесності, працелюбності. Таким чином, головним аспектом Закону Правди був морально-етичний.
ЗАМОВЛЯННЯ (заговори, заклинання, закликання) – усталені вислови, речитативні, переважно віршовані тиради, що супроводжують магічні дії, рухи їх виконавців – знахарів (від “знати”), чарівників, ворожбитів, шептух тощо і виражають їх бажання вплинути на природу, на людину і її стосунки з оточенням у відповідному напрямку (доброму або злому). Первісно основою З. були обрядові, магічні дії, імітаційні рухи, можливо без слів. Пізніше словесний супровід стає головним, набуває самостійного значення. З. компонуються переважно за принципом асоціювання ідеї (поняття) паралельних рядів: причина і наслідок, предмет і його образ (назва, зображення, людина і її ім’я чи якась її річ). З. відбивають рідновірський світогляд, у них часто фігурують небесні світила, природні стихії, фантастичні місцевості, предмети, істоти тощо, але в добу христосіанства в заговорні формули ввійшло дуже багато книжних чужовірних елементів. Основний зміст З. складає звернення до якоїсь вищої сили, яка б дарувала щось бажане, перелік різних причин хвороби і частин тіла, через які вона ввійшла до недужого і через які з наказу знахаря повинна вийти. Хвороба трактується виключно як наслання злої демонічної сили, що її в імперативній формі вигонить чарівник (наказова форма - суттєва відмінність З. від молитви): “Я тебе визиваю, я тебе викликаю: розійдися, розтечися, як піна по воді, як роса по траві, як мла ділами, як дух губами!” У добу христосіанства З. мали особливий статус - “від нечистого”, їх творців і виконавців переслідували. Збирання і вивчення З. ускладнювало ще й те, що професійні знахарі і ворожбити зберігали їх у таємниці. Перше зібрання З. помістив у своєму корпусі П.Чубинський. Незалежно від нього перший окремий збірник З. уклав і видав етнограф П.Єфименко. Цінні добірки і відомості про З. є в працях М.Драгоманова, В.Антоновича, В.Шухевича, Я.Новицького.
ЗАМУНЬ КОРОВА – як прародителька русів згад. у ВК,7є: “І Дажбог народив нас від Корови Замунь, і були ми кравенці…”. У ВК,8(2) Корова якби поїдає день і проливає молоко вночі зірками: “Тут бо Корова Замунь іде до поля синього і починає їсти траву ту і молоко давати і тече те молоко до хлябів і світить уночі звіздами над нами" (Молочна Стежка – наша галактика). Можливо Замунь тотожна Макоші – дружині Дажбога і уявляється у вигляді рогатого місяця, а він якраз може бути представлений як чоловіком так і жінкою.
ЗАРЕБОГ – Бог Вранішньої Зорі. Згадується у ВК,26.
ЗМІЄВІ ВАЛИ – грандіозні споруди, що тягнуться від Полтавщини, але здебільшого від наддніпрянського Трипілля Київщини до Дунаю, де їх називають Трояні (“Вали” молдавською мовою) або Троянові Вали. За українською легендою вали проорані Змієм, якого запрягли у плуга ковалі Кузьма і Дем’ян (кузня, домна). Згадки про спорудження оборонних валів є в літописах Київської Русі. Кіммерійські вали, згадувані античними авторами на Тамані, біля Судака й Перекопу – поглиблюють час початку їх будівництва. Не виключено, що вали започаткували будувати ще в Аратті, дані для такого припущення маються біля Трипілля, а також Світловодська, де грандіозний вал і озера вздовж нього були створені, за легендою, поміщиком Ревою. Можливо це Рева та його син Реван із індоарійського епосу “Махабгарата”.
ІНТРА (Ондере, Індра, Андра) – І. уособлює нижнього (чорного) Перуна: “Се бо Ондере маємо, який є інший Перунець.” [ВК,30]. Бог І. передав зброю Перуну [ВК,6г]. Близький за значенням авестичному Андрі, який є демоном і протистоїть добрим Богам Асурам. У Ведах Асурів замінили Деви, тому Індра став Верховним Богом. Індрик відомий у слов’янській міфології, як Бог підземних вод, який прочищає джерела. Тотожний христосіанському апостолу Андрію. Свято І. - 30 листопада. Вечір перед ним називається Калита. На цьому святі відбуваються молодіжні вечорниці, де розігруються давні міфи за участю І.: він звільнив ріки, забивши змія Врітру, блискавкою знищив перепони. Те що І. у слов’ян позначає нижній світ підтверджується його символом - косим (Андріївським) хрестом, який є також символом потойбічного світу і Місяця. На святі “Калита” танцюють навколо косого хреста. Цей символ ототожнює І. з фалосом і ядром (насінням).
КАЗКА – один із основних жанрів народної творчості, епічний, оповідальний сюжетний художній твір усного походження. В основі К. - захоплююча розповідь про вигадані події і явища, які сприймаються і переживаються як реальні. К. відомі з найдавніших часів у всіх народів світу. Споріднені з іншими фольклорно-епічними жанрами - сказаннями, сагами, легендами, переказами, епічними піснями, - К. не зв’язані безпосередньо з історичними особами і подіями. Для них характерні традиційність структури і композиційних елементів (зачини, кінцівки та ін.), контрастне групування дійових осіб, відсутність розгорнутих описів і побуту. Сюжет К. багатоепізодний, з драматичним розвитком подій, зосередженням дії на героєві і щасливим закінченням. Естетичні функції К. доповнюються і взаємопереплітаються з пізнавальними, морально-етичними, соціально-виховними, розважальними та ін. К. відзначаються національними особливостями, відображають спосіб життя народу, його працю і побут, природні умови, а також індивідуальні риси виконавця-оповідача (казкаря). Тому К., як правило, побутують у багатьох варіантах. За змістом К. поділяються на кілька різновидів. К. про тварин генетично найдавніші, зв’язані з тотемічними уявленнями. Головними їх героями виступають звірі. З часом К. втрачають міфологічний і магічний сенс і набувають повчально-виховного характеру. У фантастичних К. органічно поєднуються міфічне, фантастичне і героїчне начала. Провідні мотиви: змієборство, добування і використання чудодійних предметів (цілюща вода, жарптиця, меч-кладенець, шапка-невидимка, чоботи скороходи) та ін. Герої фантастичних К., як правило, наділені надзвичайною силою, здібностями, винахідливістю, які допомагають їм подолати усі випробування на шляху до мети. У побутових казках переважають мотиви з повсякденного життя. Героями їх виступають бідний селянин, кмітливий наймит чи солдат, бурлака, вередлива жінка тощо. Часто у цих К. зустрічаються персоніфіковані образи - Доля, Щастя, Горе, Правда, Кривда. Казкові образи і мотиви широко використовуються у художній літературі, музиці, малярстві.
КАЛЕНДАР – 1) Покажчик усіх днів року із зазначенням днів відпочинку, свят, визначних подій. 2) Астрономічний К. - таблиці з передбачуваним розташуванням небесних світил. 3) Система відліку великих проміжків часу на основі періодичності природних явищ, пов’язаних з рухом небесних світил; історично в європейській традиції юліанський К. (старий стиль) співіснував з григоріанським К. (новий стиль), введеним для територій України Центральною радою 1 березня 1918. 4) Друковане видання у вигляді таблиці або книжки з переліком місяців, чисел, днів тижня, свят, пам’ятних дат, часто - астрономічної інформації. В український мові є багато слів від якого міг утворитися термін “календар”: від “кола” (річного кола), від “Калин-цар” (одне з імен Врітри - охоронця жіночої цнотливості - калини, який колом обвивається навколо Валу-зародка).
КАЛЕНДАРНО-ОБРЯДОВА ПОЕЗІЯ – цикл фольклорних пісенних творів, зміст і виконання яких з доісторичної давнини пов’язані з річним народним відліком часу - народним календарем. Первісно цей календар формувався у зв’язку з циклічними змінами у природі, з річним колом сонця, його поворотом на зиму і на літо, з весняним пробудженням та осіннім завмиранням природи. Пращури відповідно до цих змін дали назви місяцям (вони в основному збереглися в українців, поляків, чехів та ін. народів) та узгоджували з ними свою циклічну, переважно хліборобську діяльність. Відповідно за багато тисячоліть сформувався у праукраїнців цикл свят та обрядів, основною метою яких було магічними заходами впливати на явища і сили природи (прояви Бога), щоб мати добрий урожай, приплід худоби, щедрий збір меду успішне полювання і навіть багату здобич у військових походах. Святкові обряди супроводжували пісенні твори відповідного змісту, які й складають цикл К.-о.п. До нього належать: колядки, щедрівки, посівання (новорічні віншування), риндзівки (рогульки), веснянки (гаївки), русальні, купальські (собіткові), обжинкові пісні. Жанрова структура їх має загальноукраїнську основу на всьому етнічному просторі, хоч трапляються регіональні варіанти. Жидо-христосіанство пристосувало старий світогляд народу разом з давніми язичницькими обрядами, календарем, утворивши двоєвір’я.
КАЛИТА – вечірнє свято напередодні Андри-Андрія (30 листопада). У цей день відбуваються великі молодіжні гуляння, дівочі ворожіння. Дівчата випікали великого круглого коржа з діркою посередині, який називався Калитою. Його обмазували медом і підвішували до сволока. Сторожив К. пан Калитинський, тримаючи в руці квача, обмащеного в сажі. Інший учасник гри - пан Коцюбинський, протанцювавши навколо косого хреста, складеного із рогача і коцюби, і не задівши його, мусив осідлати коцюбу (коня), підстрибнути і вкусити К. При цьому не можна сміятися. Якщо Коцюбинський порушував умови гри його мазали сажею. В сценарій гри закладено ведичну легенду про Індру. Коцюбинський символізує Бога-воїна, який їде на коні-коцюбі. Індра мусить вбити Врітру - змія-охоронця Валу-зародка. Врітра (Воротар) – це Калитинський. Він є батьком, який охороняє дівочу цнотливість. А Калита символізує жіноче лоно, мащене медом. Звідси й калина - символ жіночої цнотливості. На символиці житла ці образи можна означити наступним: хата - Валу-зародок, двір – жіноче лоно, тин (отин - батько) - змій охоронець. Інше значення калити - чоловічий міхур. Тому в різні періоди року кола найдавніших святилищ наших предків мають як жіночі, так і чоловічі ознаки.
КАМ’ЯНА МОГИЛА – Прадавня святиня Шу-Нун: “Закон Володарки” араттів та шумерів. Вона розташована в унікальному природному пагорбі з пісчанику біля с.Мирне Мелітопольського р-ну Запорізької обл., що на р.Молочній. З 1889 р. досліджено 63 печери, гроти й плити із зображеннями та знаками XII тис. до н.е. - I тис. н.е. Найбільшу всесвітню цінність пам’ятки зумовлено протошумерським архівом найдавнішої писемності, прочитаним у 1994–2001 роках мовознавцем А.Г.Кіфішиним.
КАНОН – усталені, нормативні засади і принципи літератури і мистецтва певних періодів, художніх напрямів стилів та ін. К. має спільне походження з такими словами як “закон, “канва”, “князь”, тому цілком має право вважатися українським словом. З грецької мови слово “kanon” перекладається як “палиця” (символ влади князя, правителя, звідси й переносне значення: норма, правило). Канонічність властива передусім мистецтву давніх часів. У цей період К. є органічною формою і способом існування мистецтва. Зразком досконалості і критерієм художньої цінності.
КАРНА – Богиня кари, скорботи. “Це Карна плачеться о мертвих тих, що стали на тропу Божеську і вмерли”. [ВК,25]. Тотожна Жалі, разом з нею ще згадується у “Слові…”. Птах смерті - крук (каркати).
КВАСУРА – русич, який вперше приготував священний напій сурину, одержавши від Богів таїну приготування. “Ладо до нього прийшовши, сказав йому залити меди водою й усуряти їх на сонці, себто суру творити. А як вони перебродять, то перетворяться в сурицю. І ту пиймо во славу Божеську.” [ВК,22].
КИЙ – один з трьох синів праотця Ора, від якого пішли Кияни (Русичі). Згад. у ВК, ПВЛ.
КІММЕРІЙЦІ – найдавніші з відомих за своєю назвою племен наших предків, що жили в Руському Причорномор'ї у II–I ст. до н.д. Вперше згадуються в «Одіссеї» Гомера (8 ст. до н.е.) та «Історії» Ґедорота (5 ст. до н.д.), а під ім'ям «гамірра» в ассірійських текстах 8-7 ст. до н.е. Також є згадка, як про наших предків, в Велесовій Книзі. В 6 ст. грецькі колоністи Керченську протоку називали Боспором Кіммерійським. К. робили походи в Малу Азію, де воювали з Урарту, Ассірією, Лідією. У 679-678 до н. е. К. були розгромлені ассірійським царем Асархаддоном. Більш успішними були їх військові дії на заході Малої Азії, в державі Лідія, де вони перебували до 60-х рр. 6 ст. до н.е. Країну К. - Гамірр поміщують на північному заході Малої Азії, в Каппадокії. Тісний зв’язок Північного Причорномор’я і Малої Азії підтверджується Гомером в “Одісеї”: кіммерійці воювали на стороні троянців; також однаковим стилем кам’яної кладки кіммерійської фортеці (катакомбна культура XХ-ХV ст.), що була досліджена на дніпровському о.Байда і м.Троєю. Історична топоніміка пов'язує з К. територію Керченського і Таманського півостровів (Боспор Кіммерійський, гора Кіммерік, Кіммерійський вал і т.д.). Над своїми похованнями (могилами) часто ставили кам'яні стели. К. займалися скотарством і землеробством. Панівне становище серед К. посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком, кинджалом, мечем, кам'яним або бронзовим молотком. У К. були в широкому вжитку бронзові, рідше золоті та скляні прикраси, глиняний і металевий посуд. Відомо багато поселень кіммерійців під назвою багатовалікової, саботинівської і білозерської культур. До цього часу (бронзовий вік) відносяться ряд святилищ-обсерваторій, одне з яких реконструйоване рідновірами на о.Хортиця. Відновлено на Хортиці також два яйця бронзового віку, викладених з каменю, в одному з яких було зроблено поховання.
КІШ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ – 1. Збірна назва для означення всього військового товариства запорозьких козаків. 2. Центральний орган управління на Запорозькій Січі, що відав адміністративними, військовими, фінансовими, судовими та ін. справами. 3. Козацький військовий табір, в якому знаходилася військова старшина на чолі з кошовим отаманом, що здійснювала управління всіма справами Війська Запорозького. Слово “кіш” має давньоарійське походження і має відношення до стану воїнів – кшатріїв, козаків. Основу слова складають літери “кс”, “кш”, що в грецькому варіанті передається однією літерою “х”. Цей знак символізує потойбічний світ, місяць, черево (пор. “кушак”). Стан воїнів, за вірою предків, є безсмертним, після загибелі їм дається нове тіло. Воїни вважаються вовками (вовкулаками), які мають відношення до місячної, нічної сутності. Земні воїни протиставляються небесним - Полку Перуновому, тому вони уособлюють військо Чорного Перуна - Індру.
КОЛИСКОВІ ПІСНІ – жанр народної родинної лірики, зміст і форма якої зумовленні присиплянням дитини в колисці. Визначальний у К.п. не смисловий, а звуковий компонент. Він твориться розміреним ритмом колисання, розспівування: “а-а-а”, “е-е-е”, різних варіантів слів “люлі-люлі”, “люлесі”, “люлечки”, “гойда-гойда”, баю-баю”, звукосполучень типу “чуч-беле”, “гайчі”. Все це разом з повторенням музичної фрази-поспівки вузького діапазону заспокійливо діє на психіку дитини і сприяє її засинанню. Для К.п. характерні образи Сну, Дрімоти, Котика (сірого, білого, мурого, волохатого), колисочки (нової, мальованої, із дуба, з орішка, з жовтого явора), журавочки, чаєчки, діда, баби та й самої дитини і матері. За формою і компонуванням К.п. - це переважно монологічні монострофи з довільною кількістю рядків і довільним порядком римування. В їх зміст вплітається мозаїка життєвих роздумів матері над своєю долею і долею дитини, над різними родинними ситуаціями. Монологи К.п. виражаються і відповідними поетичними засобами, синтаксисом: риторичні звернення і питання, часті повтори, дитяча лексика, зменшувально-пестливі форми слів, ніжні епітети і порівняння (хатинонька теплесенька, дитинонька малесенька, сонько, дрімко, личко, очка, головонька, колисонька, хить-хить, скрип-скрип, медок-солодок). Іноді в цих монологах відлунюють значення патріотичного змісту.
КОЛОКСАЙ – за легендою переказаною Геродотом від скіфів - один із трьох синів (див. Арпоксай, Ліпоксай) першочоловіка Таргітая, родоначальника скіфів. Вважають, що це ім’я означає “Сонце-цар”. Саме К. дісталися золоті речі, які впали з неба, і він успадкував батьківський трон і став родоначальником племені паралатів.
КОЛЯДА (Божич) – зимовий прояв Дажбога. Різдво К. святкують 25 грудня на зимове сонцестояння. Народженню Сонця-Божича присвяченні колядки. К. являється у вигляді підлітка. Вважається, що це є також Різдвом Дажбога, бо починається нове Сонячне Коло. Західнослов’янський варіант імені - Поренут.
КОЛЯДКИ – величальні колендарно-обрядові пісні, присвячені народженню Божича-Коляді. В К. оспівується світотворення, що наближає їх за змістом до ведичних текстів.
КОРОВАЙ – обрядовий хліб, який для української звичаєвості має особливе значення, використовується у численних обрядових діях і вирізняється багатоманітністю варіантів. К. як обрядовий атрибут має глибоке звичаєве коріння. У давньоруських письмових джерелах нерідко зустрічаються згадки про цю обрядову язичницьку страву. Особливу значимість К. має в обрядовості українського весілля. Відсутність К. означала неповноцінність обряду, а людина, яка з бідності, сирітства чи якихось інших причин була позбавлена весільного К., одержувала прізвисько (а то й прізвище) Безкоровайний. Недарма про людей, наділених особливим почуттям власної гідності, казали: “Сидить, мов коровай на весіллі”. Весільний К. і зараз випікають із муки кращого гатунку, із тіста на маслі та яйцях. Зверху його оздоблюють виробами з тіста: шишками, голубками, качечками, квіточками, колосками, коліщатами тощо. Крім того К. прикрашають зеленню барвінка, ягідками або цвітом калини, червоними стрічками, подекуди – гілками плодових дерев, оплетеними тістом. На Чернігівщині та півночі Полтавщини К. пов'язують червоним кролевецьким рушником. До К. шанобливо ставляться від початку його виготовлення найбільш поважними жінками - коровайницями і до розподілу старостою в кінці весільного застілля і роздачі "на мир Божий". Ще й досі при виготовленні К. дотримуються звичаїв, що йдуть з глибокої давнини. Посадивши К. у піч, коровайниці піднімають до стелі діжку, танцюють із нею, співають величальних пісень. К., як символ завершення землеробського року, завжди випікали й на обжинки: разом із обжинковим снопом він є одним із найважливіших атрибутів свята Врожаю.
КОРОЧУН (крачун, кречун) – різдвяний обрядовий хліб, який випікають разом з калачами для вечірників і колядників. Внесення К. відбувається так само урочисто, як і поставлення на покуть куті з узваром. Символічний зміст цього обрядового хліба зводився до сподівання сімейного добробуту.
КРИВДА – Богиня кривди, обману. Сестра і противниця Правди.
КРИВИЙ ТАНЕЦЬ – весняний обрядовий танець. Дівчата, побравшись за руки, довгою чередою бігають між трьома застромленими кілками, або посадженими на землю малими дітьми, виробляють всякі зигзаги й викрутаси, з нехитрою піснею, що повторюється в різних варіаціях: Кривого танцю йдемо, / кінця му не знайдемо, / то в гору, то в долину, / то в ружу, то в калину… Спіралевидні, меандричні форми позначають рухи жіночого божества, вічність.
КУМ – хрещений батько стосовно до батьків хрещеника і до хрещеної матері; батько дитини по відношенню до хрещеного батька і хрещеної матері.
КУМА – хрещена мати стосовно до батьків хрещеника і до хрещеного батька; мати дитини стосовно до хрещеного батька і хрещеної матері.
КУМІВСТВО – один із видів духовної спорідненості, звичай обрання народженій дитині “других б
атьків” – її опікунів та покровителів.
КУПАЛО (Купалбог, Купайло, Рай) – літній прояв Дажбога. К. уявляється у вигляді зрілого чоловіка. Його ще називають Богом плодючості, бо в цей час Сонце має найбільшу силу, що сприяє визріванню плодів. Різдво К. святкують 24 червня на літнє сонцестояння. Західнослов’янське ім’я – Руєвит. Основне дійство свята починається в Ніч на Купала (23 червня) народними гуляннями з пусканням вінків, стрибанням через вогнище, пошуком квітки папороті. На ранок зустрічали Купала. ВК,38а вказує: “…Купалбогу, який до Митнищ правитиме усяким омовінням.” Свято Митнищі, напевно, символізують прихід осіннього Бога, імена якого відомі як Мир, Мітра, Дмитро, Митя.
КУПАЛЬСЬКІ ПІСНІ – величальні календарно-обрядові пісні присвяченні Купалі (Купайлу). Крім Купала - літнього сонця, в піснях згадується Марена (Морена, Морина, Моряна, Мара), уособлення води - жіночої сутності. Її називають дружиною Купала. К.п. (на Лемківщині їх називають собіткові) славлять розвиток усього живого і життєдайного - сонця, землю, на якій все буяє, воду животворну, цілющу росу і чудодійне зілля (таємничий цвіт папороті), кохання і надії на щастя. Серед К.п. є жартівливі передражнювання хлопців, спонукання їх до одруження
ЛАД (Ладобог) – осінній прояв Дажбога. ВК,8 подає перелік Богів: “Володарі наші єдино єсть: Хорс і Перун (нижній і верхній світи), Яро, Купалва, Лад і Дажбог (іде перелік проявів Сонця, відповідно: весняне, літнє, осіннє і зимове).” Бог порядку, ладу: “І тому Ладобогу, який править лади родинні і благості всякі.” [ВК,38а]. Друге ім’я Мир. Обидві назви зафіксував В.Скуратівський у Карпатах. Л. ушановують на осіннє рівнодення - 24 вересня.
ЛЕГЕНДА – усне народне оповідання про чудесну подію, що сприймається як достовірна. Л. дуже близькі до переказів. На відміну від казок, Л. не мають традиційних початкових і прикінцевих формул, усталеного чергування подій. Лише подеколи у них є спільне з казками: початкові формули - “було це давно”, “колись давно-давно”; фантастичний зміст, але такий, що трактується як диво, творене незвичайними людьми. Л. починаються з викладу змісту і закінчуються висновком, повчальним підсумком. Їх сюжети переважно одно- або малоепізодні. Композиційна і сюжетна неусталеність Л., вільна форма зумовлюють часту непередбаченість оповіді, змішування епізодів і мотивів. Теми, сюжети і персонажі Л. - розмаїті. Л. органічно ввійшли в усі жанри давнього українського письменства, малярства, народну свідомість та ін.
ЛЕЖЕНЬ – весільний обрядовий хліб, різновид калача. Проте Л. роблять завжди овальним та великим - як із плетінки, так і з цілої довгастої хлібини. Зверху, подібно до короваю, прикрашають оздобами з тіста. Л. возять молоді до нової родини: молодий - для тещі, молода - для свекрухи. Ділять його на другий день весілля, а доти він лежав на столі перед молодими, чекаючи своєї долі (звідти, мабуть, і його назва). Л. найбільш характерний для Лівобережної України, частково для Півдня. У деяких районах Полісся Л. називають різдв'яний хліб, який лежав на столі протягом усіх святок аж до Водосвяття.
ЛЕЛЕКА – священний птах, охоронець садиби та постачальник з вирію немовлят.
ЛЕЛЬ – Бог кохання, уявлявся у вигляді маленького хлопчика із луком і стрілою. Тотожний Амуру, Купідону. Звідси “ляля” - дитина, “леліяти” - пестити дитину або означення кохання. Пор. Ілля, Енліль. Див. Перун.
ЛЕБІДЬ – священний птах смутку. Цифра “2 (два)” малюється у вигляді лебедя, має значення потойбічного світу, який уособлюється жіночою або водяною сутністю (“діва”). Кий, Щек і Хорив мали сестру Либідь (за ПВЛ). Див. Обідоносиця.
ЛИБІДЬ – сестра трьох братів, родоначальників слов’янських племен Кия, Щека, Хорива, засновників Києва (ПВЛ). У Києві тече річка Либідь. Див. Лебідь.
ЛИСА ГОРА – безлісі узвишшя, які використовувались для будівництва святилищ, які часто мали і календарно-астрономічне призначення. На Україні відомо кілька Л.г.: біля селища Лисогорка, Запорізького р-ну, райцентру Василівка Запорізької обл., с.Юрківка, Оріхівського р-ну, Запорізької обл., Київська Лиса гора та ін. З Л.г. часто пов’язуются легенди про Індру (Андрія Первозванного) та як про місця, де проходять відьмівські шабаші (відгомін про давні ритуали).
ЛІПОКСАЙ – за легендою переказаною Геродотом від скіфів – один із трьох синів (див. Арпоксай, Колоксай) першочоловіка Таргітая, родоначальника скіфів. Л. став родоначальником скіфського племені авхатів.
МАГА ВІРА – фундаментальна праця Лева Силенка, засновника РУНВіри, де викладено його віровчення в Єдиносущого Господа Дажбога. “М.В.” - праця багатопланова й широкомасштабна за змістом, проста й доступна за формою. Правічну українську віру автор подає в контексті історії України з найдавніших часів до наших днів. Зокрема, тут на широкому історіографічному та археологічному матеріалі розповідається про утворення і розвиток на степових обширах від Прикарпаття до Дніпра країни Орачів - стародавньої Оріяни, що є першоназвою України. Автор доводить, що саме Україна-Оріяна є колискою людської цивілізац
ії (тут вперше приручено коня, винайдено колесо і плуг, прокладено першу борозну, спечено першу хлібину, тут складено першу абетку). Численними фактами Силенко стверджує відому наукову концепцію про те, що Оріяна-Україна є праматір’ю всіх індоєвропейських народів, а давня українська мова - основою, першоджерелом всіх індоєвропейських мов. “М.В.” дає відповідь на безліч жагучих питань, що стосуються Законів Правильного Життя, відіграє велику роль в утвердженні Рідної Української Національної Віри серед нашого народу.
МАКОШ – Богиня місячної чаші, яка наповнена водою. Свята Макоші відзначаються 22 квітня, липня, жовтня, але можуть і в інші місяця. В місячно-сонячному календарі в цей час спадаючий місяць у формі літери "С". У святилищі човнового типу М. стоїть ліворуч (з півночі) від Перуна. Дружина Дажбога. Згад. у ПВЛ. В Біблії їй відповідає Марія Магдалена, в билинах – Маринка.
МАРА – Богиня смерті, марева, потойбічного світу. Одне з проявів жіночою сутності. Див. Мати-Земля.
МАРЕНА (Морена) – жіноча пара Купалу, пов’язана з водяною стихією (море, мряка) і смертю, хворобами (мерти, мор, маренувати), а також з таїнами потустороннього світу (мрія, марево, морок). В Ніч на Купала на кінець обряду Марену відправляють (топлять) у її стихію - воду.
МАТИ-ЗЕМЛЯ (Мати Сира Земля, Берегиня) – Богиня Землі, правителька Нави, уособлення жіночого початку. М.-З. виступає матір’ю Сонця. М.-З. проявляється протягом року у різних образах: Мара ушановується 8-9 вересня, Ганна - 8-9 грудня, Лада - 8-9 березня, Жива – 8-9 червня. М.-З. виступає дружиною Сварога: “І се повінчаємо Сварога і Землю, і правимо весілля їм, де Творець є Сварог, а напроти нього - жона його” (ВК,30). М.-З. тотожна біблійній Діві Марії.
МАТИ-СЛАВА (Матирсва, Магура, Мати-Птиця, Птиця Вишня, Птиця Божеська, Перуниця, Суря) – віща птиця, посланниця Богів, що співає своїм воїнам “Пісню Ратну”, а народу - Божественну славу; вона ж віщує майбутнє тим, хто вміє почути її таємну мову. М-С. як віща птиця може пророчити наслідки бою, підказувати війську, як краще здобути перемогу. М-С. уявлялась у вигляді прекрасної крилатої Діви у військових обладунках, яка співає закличну пісню, вселяючи воїнам прагнення до Перемоги над ворогом. Недаремно вона ще мала ім’я Перуниця - подруга Перуна. Ім’я Суря (ВК,8(3)) вказує, що ця птиця від Сонця. Корінь сва-, слав- передає поняття святості взагалі, пор.: свято, сват, світ, свадьба, свобода, Сварга та ін. Також це слово може означати верхній світ Богів на протилежність нижньому: слава - ганьба. У ВК,7ж, Матир Сва ототожнюється із Зорею: “…Зоря в степу пролила, прозвана Матір’ю, аби Сва поспішила”. Можливе ототожнення дружини отця Богумира Славуни (Слави) і священної птиці Магури (ВК,6г).
МИР (Миробог, Лад) – осінній прояв Дажбога. Різдво припадає на осіннє рівнодення 24 вересня. Ушановується також 25 жовтня через місяць після Різдва (див. аналогічне перенесення у Ярила). На цей час сонце стає “мирним” і наближається до “смерті”, тобто завершується річне Коло. Уявляється старцем. Друге ім’я Лад. Західнослов’янське ім’я - Поревит. М. тотожний ведичному Митрі, христосіанському Дмитру.
МІФ (міт) (грецьк. mythos - слово, переказ) – розповідь про богів, духів, геоїв, надприродні сили і ін., які брали участь у створенні світу. М. - витвір наївної віри, який складає філософсько-естетичний комплекс давньої епохи, яка грунтується на заміні об’єктивності сприймання суб’єктивним апріорним переконанням. У давні часи М. створював уявлення про світ, впливаючи на процес пізнання, був основою для інтерпретації природних і суспільних явищ, обрядодій. М. існував у віршовій або розповідній формі, часто правив за основу синкретичних форм творчості, зумовлював створення національного фольклору та літератури. Перебуває у тісних зв’язках з літературою, етнографією, психологією та філософією. Дослідженням М. займалась українська символічна школа міфологів, розглядаючи міфологію в єдиному комплексі лінгвістичних досліджень: українські міфи та символи трактувались як варіанти арійського (орійського) та слов’янського світобачення. О.Потебня вперше почав тлумачити це поняття не лише синхронно, а й діахронічно, реконструюючи історичний шлях розвитку людського мислення. Сучасна літературознавча та філософська думка тлумачить М. як узагальнено-цілісне сприймання дійсності, що характеризується нерозчленованістю реального й ідеального та виявляється на рівні підсвідомості.МІФОЛОГІЯ (мітологія) – 1.Сукупність функціональних міфів в обробці певної культури. 2. Наука, що вивчає особливості міфів. Найбільш цілісно збереглась і набула найширшого літературного переосмислення антична М., зокрема давньогрецька. На початку XІX ст. розпочалося вивчення та порівняльно-історичний аналіз давньоіндійської, давньоіранської, давньогерманської та античної М. Українська М. не зафіксована цілісно, бо чужовірна релігія майже повністю знищила давньоукраїнські книжки. Церква підміняла українські міфологічні мотиви біблійними текстами. Елементи давніх міфологічних уявлень, сюжетні мотиви ритуальних дійств опосередковано збереглись у фольклорних творах (казках, легендах, обрядових піснях, баладах), часто у поетично трансформованих формах. Українські міфологічні сюжети більш чітко описані у ВК.
МОВА – самобутня система звукових знаків, основа духотворчого життя народу, людства. Виконує важливі зв’язкові, суспільні, пізнавальні, оцінні та ін. функції. М. є однією з найважливіших ознак будь-якого народу, запорукою збереження його самобутності, в якому не тільки зберігається і накопичується культурно-історична інформація, а й забезпечується буття.
МОЛИТВА – усталений текст, який промовляється, виголошується віруючими під час звернення до Бога.
МОРОЗ – Бог зими, снігу, холоду. Одне з перевтілень Велеса (Дід Мороз). Взимку він ходить полями, лісами, вулицями і стукає своїм посохом - від того стуку починаються тріскучі морози і сковуються ріки кригою. Дуновіння Мороза викликає сильний холод. Ушановується 6 грудня.
НАВА – духовний світ, потойбіччя, протистоїть Яві (світу життя), символізує світ предків, одна з трьох сутностей Триглава. Н. також уособлює ніч, зиму. Потрапивши до Н., душа отримує нове тіло і знову повертається у Яву (звідси - “на(о)вий”). Н. - це складова Всесвіту і ми мусимо її шанувати. Н. приносить шкоду тільки несвідомим людям. Свято в четвер перед Великоднем називається Навським Великоднем, цей день є поминальним. Руське "нав" – "мрець" і "місяць молодик", чеське нав – "могила", індійське наух – "смерть", грецьке неюс – "потойбічний світ", германське наус – "мрець". Останнє в деяких словосполученнях означає не тільки "хоронити", але й "відправляти на човні". Отож нау-с означало колись в індоєвропейських народів передовсім "човен", "корабель".
ОБІДОНОСИЦЯ (Обіда) – птах смутку, яка віщує біду, втрати на полі бою. Тотожна Желі. Згадується в “Слові”: “Встала Діва-Обида в силах Даждьбожа внука, плещучи лебединими крильми…” Цифра «2» - д(і)ва малюється у вигляді лебедя, і позначає смуток, журбу, потойбічний світ. Два лебеді, що зійшлися носами, відображені в символі Триглава (два крайніх зуба), вони ж є символом жіночого лона, що в свою чергу виступає потойбічним світом, місцем смерті воїна - чоловічого прутня. Див. Лебідь.
ОБРАЗ БОГА – кожен з проявів Бога має свій образ. Зображення слов’янських Богів були дуже стилізовані, символічні, де кожна деталь мала певне значення, на відміну від греків, статуї Богів яких були реалістичні, людиноподібні. Про це у ВК,22 написано так: “Грецьколані ж шанують і не Богів, і не людей. Їхні Боги суть із каменя зроблені подобою до мужів. А наші Боги суть образи.”
ОБРЯДОВІ ПІСНІ – народні поетичні твори, які супроводжують родинні (весілля, похорон) та календарні (колядки, веснянки, купальні, жнивні) обряди. О.п. мають давнє походження. Як і самі обряди пройшли складні історичні трансформації, зазнали різних нашарувань, забулися, занепали або й зовсім не були зафіксовані. Проте О.п. значно стійкіше втримали випробування часом, ніж необрядові. Суттєвою прикметою О.п. є їх зв’язок з обрядовими діями, що відбувається як у самому змісті, так і в поетиці.
ОР – за ВК праотець слов’ян: “Од отця Ора походимо” [ВК,6в]. Ор мав трьох синів, які розселилися в різних краях: “І рушили всі троє синів Орієвих: Кий, Пащек і Горовато, звідки три славні племені виникли” [ВК,4г]. В цих іменах пізнаються Кий, Щек і Хорив з ПМЛ, які стали засновниками трьох слов’янських народів - русів (киян), чехів, хорватів. За своїм ім’ям Ор близький (а можливо ним і є) до Ярила - весняного сонця. Ярило своїм промінням запліднює землю. Плуг, яким обробляється земля вважається запліднюючим символом. Тому землю плугом орють (ярять, запліднюють), а людина, яка це робить - орач, він є онуком Дажбожим, тобто помічником Бога на землі. Народи, які походять від отця Ора, називаються орійці.
ПАПАЙ – За Геродотом, головний скитський Бог порівнюється з грецьким Зевсом. Треба вважати його пізнішим слов’янським Сварогом – Батьком-Небом і його проявом Патар Дяіє, згадуваним у ВК. Аналогічно до Матір-Мама, виходить Патар-Папа, що є ознакою Батька, що в українській мові перейшло в Тато. Напевне, назва священика "поп" (укр. піп) якраз позначає його як служителя Папаю. Збереглося багато образів Папая, які ставилися на могилах. Вони мають фалічну форму і відповідне озброєння – символами чоловічого начала. Форма сучасних православних храмів досі будується за принципом стародавніх могил: Вислів "поставити на попа" і має позначати поставити вертикально, наче стелу. По войовничості Папай нагадує слов’янського Бога війни Перуна, або відповідника до Патара – апостола Петра, який виступає ключником до раю, що тотожне фалічному символу. Враховуючи, що Петро є опорою христосівської віри і його розіп'яли стрімголов наче фалос, то аналогічно дитячі сідниці досі називають "попою". Стародавні стели, як правило, ставилися так, щоб сідниці образу торкалися землі. Звичай на свято Петра і Павла копати ямки для ніг і сідати попою на землю зберігся до сьогодення.
ПЕКЛО – так в слов’янській міфології називається Ад. Слов’яни влаштовували П. під землею.
ПЕРУН – Бог війни,
грому, блискавки. П. стоїть на охороні Прави - Закону Божого, тобто він опікується світом Прав (звідси слова: “пря” - битва і “право” - закон). За ВК,6г Індра віддав зброю П. У Триглаві його місце посередині: середній зуб угорі у вигляді «пера», а внизу у вигляді «ядра». П. стоїть між Білобогом і Чорнобогом, які, б’ючись, творять Світ, або між Дажбогом і Макошею, між якими, як чоловіком і жінкою, також відбувається своєрідна битва. В цій боротьбі згідно Прави твориться нове життя - дитина. Тому, можливий прояв П. у вигляді дитини - Бога кохання Леля, який як і Амур (Купідон) відображається у вигляді немовляти з луком і стрілою (зброя Перуна). Інший бік Прави - смерть, тому П. міг мати вигляд старця. Вислів “що стар, що млад”, напевне, має відношення до проявів П. День П. - 20 липня. За уявленням громові стріли П. входять далеко в землю, а через кілька років повертаються на її поверхню у вигляді чорного або темно-сірого продовгуватого камінчика, який виникає від удару блискавки, він відомий в народі під назвою “громової стріли” і шанований за вірний охоронний засіб від грози і пожеж. П. тотожний біблійному пророку Іллі (заклик «Гилля гуси» рівнозначний Триглаву, коли чоловічий прутень (середній зуб) опиняється між двома гусаками-лебедями – боковими зубами), билинному герою Іллі Муромцю, Мардуку-Мордихаю, Марсу, Зевсу, Паркунасу та іншим.
ПОЛЕВА – дочка отця Богумира, родоначальниця племені полян. Згад. у ВК,9а.
ПОЛК ПЕРУНА – Божественна армія. До полку входять тільки хоробрі воїни, які загинули на полі брані і впали, затуливши свою рану Рідною Землею. Ця грудка землі є їхньою перепусткою до Лук Сварожих. Смерть воїна за Рідну Землю дає йому безсмертя, тому він смерті не боялися: “…і до Тризни великої по всіх полеглих, які йдуть у Життя Вічне до Полку Перунового.” [ВК,11а].
ПОРЕВИТ – Бог осіннього сонця у західних слов’ян, прояв Свентовида. П. відповідає Миру східних слов’ян.
ПОРЕНУТ – Бог зимового сонця у західних слов’ян, прояв Свентовида. П. відповідає Коляді східних слов’ян. Образ П. був схожий на Свентовида (з обличчям на чотири боки), тільки в руках тримав голову. Має спільні риси з біблійним Давидом – уособленням наймолодшого (зимового) сонця, який тримав в руках голову вбитого ним Голіафа (темні сили).
“ПОСЛАННЯ ОРІЯН ХОЗАРАМ” (“Рукопис Войнича”) – найдавніша праукраїнська літературно-публіцистична пам’ятка, зразок давнього українського письма. У цьому творі у поетичній формі обстоювались основи язичницької віри наших предків. Він зберігався у фраскатській школі єзуїтів “Мондраган”, успадкований нею з правлячого дому Парми. При манускрипті був лист від 19 серпня 1666 ректора Празького університету Й.Марчі до А.Кірхера з проханням декодувати “П.о.х.”. На жаль, цього не вдалося зробити ні в XVІІ, ні в першій половині XX ст., коли букініст В.Войнич придбав цей манускрипт у ченців. Наступний власник пам’ятки Г.Краус подарував її бібліотеці рідкісних книг та рукописів. Лише американський мовознавець Дж.Стойко, звернувши увагу на українізми тексту, не тільки спромігся прочитати його, а й кваліфікував як духовний документ української язичницької культури. Послання, в контексті якого дочка Ліли прагне відновити віру в Око Боже, підтверджує гіпотезу про існування прямих предків українства (“Око Орі було одне”), “оріїв”, “оріян”, “аріїв” - тих, що походили від божества Ора. На погляд вченого, “хозари” - не історичний етнонім, а назва соціальної верстви.
ПРАВА – Закон Божий, згідно якого твориться Світ, відбувається народження і смерть. На Триглаві П. позначається середнім зубом, праворуч від неї Ява, ліворуч - Нава. На Дереві Всесвіту крона є символом П.: листя розпускаються і опадають, тим самим твориться Закон Божий вічного колообігу.
ПРАВДА – Богиня правди, чесності, вірності клятві. Сестра і противниця Кривди.
ПРАВОСЛАВ’Я – давня назва рідновірівської богослужби; складається з двох слів “Права” (світ Божественний, Закон (Право), що керує Всесвітом) і “славити”, тобто слово можна пояснити як “славити Бога (Праву)”. Цю давню назву прилаштувала до себе грекоортодоксальна церква і безпідставно її використовує.
РА – за однією з версій, ріка Волга. Розрізняють Ра-річку, яка тече по Землі і небесну, яка відокремлює Явь від небесного царства. Назва походить від Сонця-Ра, звідси - “ранок”, тобто це східна ріка. Можливо, Волга була своєрідним кордоном на сході нашої держави.
РАДОГОСТ – Бог, покровитель гостей. У ВК,22 написано про вгамування спраги суриною до свята Радогощі: “… що створене Квасуром слід називати Суринією. І те в Радогощі наші… Це повинні мати всі дні після того, як обжинки сотворимо і урадогощемося о тім.” У хроніках зазначено, що Р. особливо поклонялися лютичі і чехи.
РЕТРА – головне місто й храм слов’янського племені ротарів (сусідів лютичів і ободритів), яке населяло пониззя Лаби (Ельби). В храмі стояли “ідоли богів… на кожному вирізано його ім’я. Головний з них, якого особливо поважають і шанують усі язичники, зветься Сварожич”, - записав на поч. XI ст. німецький єпископ Тітмар. А інший, у союзі з імператором, спалив Ретру у 1067–1068 роках. Жерці храма зібрали й поховали оплавлені металеві статуетки з рунічними написами. Через 600 років вони були знайдені німецьким священиком, а в 1771 р. опубліковані іншим священиком А.М.Готтлібом в ілюстрованій книзі “Боги, яким служили в старовину ободрити”.РОД – Головний Бог слов'ян. Творець Всесвіту, Всебог, Прабог, творець людського роду, духовна сила, яка єднає усі покоління: покійних живих і ще ненароджених. Він є ядром, що зміцнює народ і формує його майбутнє. Спочатку Р. був заточений в “світовому яйці” (в самому собі), потім розбив його. Саме Род породив Всесвіт і його ж уособлює. Род став небесним джерелом і породив води великого Океану і Богів. Свято Р. відзначають 25 грудня після обід, коли дорослі діти несуть своїм батькам вечерю.
РОЖАНИЦЯ (Рогань) – одне з імен Матері-Землі, яка є дружиною Сварога - Батька-Неба. У “Питаннях Кирика”, пам’ятці XII віку: “Аже се Роду і Рожаниці крають хліб і сир, і мед…” Свято Рожаниці дослідники ставлять на 8-9 вересня (2-га Пречиста), що саме і є святом Матері-Землі. Свято Ганни (8–9 грудня) також відповідає рожаниці, бо ім’я Ганна символізує рожаницю (“Ра”-сонце + ж(г)ан, тобто та, що жене (народжує) сонце). Саме на цей період правління жіночої сутності народжується нове сонце (25 грудня).
РУЄВИТ – Бог літнього сонця у західних слов’ян, прояв Свентовида. Р. відповідає Купалі східних слов’ян.
РУС – син отця Богумира, родоначальник племені русів. Згад. у ВК,9а.
РУСАЛКИ – Богині Наві. В образі Р. з’єднана уява про водяних і лісових дів: вони мешканці водоймищ, але люблять виходити на берег і гойдатися на гілках дерев. Вони веселі, жартівливі, співають пісні чудовими, заворожуючими голосами. Р. ототожнюються з душами померлих. Тиждень після Зеленої неділі наз. Русальчиним, а четвер на цьому тижні - Русальчиним Великоднем, наступний понеділок - Проводами русалок.
РУСАЛЬНІ ПІСНІ – вид календарної обрядової лірики, яка супроводжувала звичаєво-обрядові дії протягом “русального тижня”. Р.п. і відповідні обряди - це спадок глибокої давнини. Вони віддзеркалюють уявлення давніх українців, пов’язані з міфічною постаттю русалок. В цьому обряді є сліди давнього культу пошанування покійників. До циклу русальних обрядів в Україні входило чимало таких, що мали локальний характер, як обряд “Тополя” на Полтавщині, чи “Водити Вербу” на Чернігівщині, або “Водити Куста” на Поліссі. Характерні зразки Р.п.: “Ой в ліску, в ліску на дубочку”, “Сиділа русалка на білій березі”, “Ой біжить, біжить мала дівчина”, “Проводили русалочок, проводили” та ін., в яких згадуються русалчині гойдалки, прохання дати намітки, сорочки. Архаїчність Р.п. очевидна: немає строфічної структури, невпорядковане римування, асонансні рими або й взагалі без них. Романтична таємничість, баладний драматизм ситуацій Р.п. приваблювали багатьох письменників.
РУЯН (Рюген) – морський острів поблизу гирла Одеру; протягом V ст. до н.д. – XII ст. н.д. священний центр слов’янських племен венедів, ругів та поморян. В м.Арконі стояв головний храм Святовиту, він був зруйнований данцями в 1168 р.
САВУР-МОГИЛА – легендарний природний пагорб над річкою Конкою, мі
ж селами Григорівка й Юліївка Запорізького р-ну. В давнину, можливо, використовувалась як святилище.
СВАРОГ – Бог Всесвіту (Батько-Небо), багатопроявний володар Прави, Яви і Нави (Триглав), Дід Богів, Творець, золоторунний майстер, створив людину од “перст своїх”. Він же чоловічий прояв Рода: “Сварог, що створив світ - це Бог світу і Бог Прави, Яви і Нави…” [ВК,15а]. “Бо не мали Богів різних: Вишній Сварог і іні суть множеством, бо Бог є єдин і множествен. І хай не розділяє ніхто того множества і не говорить, що мали Богів многих.” [ВК,30]. Всі інші Боги є сваржичами: “І Сварог є Отець, а інші суть сини.” Душа людини після смерті відправляється на Луки Сварожі. Щитом Сварога вважається восьмикутна зірка.
СВАРГА – найвище Небо, де знаходиться Рай. С. символізує найвищу святість, духовну силу, сконцентровану в Божественній істині. Сварог є уособленням С.
СВЕНТОВИД (Святовит) – західнослов’янське ім’я Дажбога-Сонця, що підтверджують дослідники М.Костомаров і Я.Головацький. Свентовид, як і Дажбог, є Богом Прави і Яви: “І Богові Свентовиду славу проголошуємо - се Бог Прави і Яви, і йому співаємо пісні, яко свят є. І через нього знаємо світ бачити і в Яві бути. І той нас од Нави вбереже, і тому хвалу співаємо. Співаємо і танцюємо йому.” [ВК,11а]. Свентовид має чотири прояви: Яровит - весняне сонце, Руєвит - літнє, Поревит - осіннє і Поренут - зимове. Головний храм знаходився на острові Руген в м.Аркона.
СВІТОВЕ ДЕРЕВО – один з образів Всесвіту. СД, як правило, виступає Дуб. Крона СД символізує світ Прави – законів Божих, згідно яких листя розпускаються і опадають, що означає колообіг життя. Стовбур СД - це світ видимий Ява (світ Життя). Коріння СД – це світ потойбічний Нава (світ Мертвих). Восьмикінцевий Православний хрест тотожний образові СД і символізує Праву (коротке верхнє рамено), Яву (довге рамено) і Наву (косе рамено або півмісяць чи череп з кістьми). На святилищах човнового типу СД займає місце щогли (центр). Його листя - це вітрила. Щогла також може замінюватися восьмикінцевим хрестом або товстою, короткою (до пояса) колодою, яка називається Треба (пов’язується зі Стрибогом), на неї кладуть жертву, яка через повітря досягає Богів. Таку ж требу кладуть до Дуба або до хреста на кладовищах.
СВІТОВЕ ЯЙЦЕ – люди уявляли Всесвіт у вигляді величезного яйця. Все яйце називаємо Родом Всевишнім, а люди на землі є його відображенням. Рід поділяється на чоловіка і жінку та їхніх дітей. З верхньої частина СЯ твориться Твердь Небесна - Батько-Сварог, з нижньої - Твердь Земна - Мати-Рогань (Рожаниця), з жовтка - Сонце-Дажбог, з білка - Вода-Макоша. Сонце і Вода є братом і сестрою, і одночасно нареченим і нареченою (нарікаються братом і сестрою). Це поєднання у вигляді жовтої і синьої фарб відображено на державному прапорі Русі. Між Небом і Землею існує повітря – Стрибог.
СВЯТОСЛАВ ІГОРЕВИЧ – один з найславніших князів Київської Русі (962–972). Більшу частину життя провів у військових походах, розширивши межі держави до Дунаю та Волги. Оборонець Віри Предків. Як воїн-козак мав чуба і вуса. Загинув у районі Дніпрових порогів у нерівному бою з печенігами.
СЕМИРІЧЧЯ – легендарна країна русів, де утворилися їхні роди, нащадки Богумира.
СИМАРГЛ (Огнебог) – Бог земного вогню. Вогонь горів у вівтарній частині храму і в печі кожної хати. Вогонь є охоронцем житла, тому С. мав образ собаки чи дракона-охоронця. У святилищі човнового типу займає місце носа судна. “Цьому Богу Вогнику Семурглю речемо показатися і стати на Небі і так бути до блакитного світа. Наречемо його ім’ям Огнебога і йдемо трудитися, всяк день молитви творячи.” [ВК,3а].
СИМВОЛ – предметний або словесний знак, який опосередковано виражає сутність певного явища, має філософську смислову наповненість. Головним символом РУВ є Триглав (Трійця, Трисуття).
СІЄВА – син отця Богумира, родоначальник племені сіверян. Згад. у ВК,9а.СКАЗАННЯ – фольклорний, літературний твір історичного і легендарного характеру, в якому розповідь про дійсні події і явища минулого поєднується з їх піднесено поетичною інтерпретацією. У С. широко використовуються достовірні і вигадані відомості про історичних осіб, свідчення сучасників й очевидців подій, розповіді легендарного змісту, традиційна образно-стильова поетика фольклору. С. близькі до історичних переказів, легенд, апокрифів, житій. У давній літературі С. – це прозовий твір легендарно-історичного змісту (“Сказання про Бориса і Гліба”, “Оповіді про запорожців, опришків, гайдамаків” та ін.), у новій С. зустрічаються й у віршових формах.
СКІВ (Скіф) – князь русів, брат Славена. Згад. у ВК,17а. За скіфською легендою переказаною Геродотом - один із трьох синів (див. Агатірс, Гелон) Геракла і Змієногої Богині, дочки Борисфена-Дніпра. Саме С. вдалося виконати завдання Геракла, і він залишився царювати на землі, де народився.
СКІФІЯ – країна скіфів (скотів, скотарів) - руського племені [ВК,7є,15а та ін.]. Греки довгий час називали русів скіфами.
СКРЕВА – дочка отця Богумира, родоначальниця племені кривичів. Згад. у ВК, 9а.
СЛАВЕН – князь Русів, брат Сківа. Згад. у ВК,17а.
СЛАВУНА (Слава) – жона отця Богумира [ВК,9а], від яких пішли слов’янські роди. “Ми нащадки Славуни” [ВК,6г,8]. Можливе ототожнення С. і священної птиці Матері-Слави (Магури) [ВК,6г].
“СЛОВО О ПОЛКУ І ГОРЕВІ ІГОРЯ СВЯТОСЛАВЛИЧА” – епічна поема про невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря (1151–1202) в 1185 р. проти половців, що став приводом для заклику невідомим автором до єднання Русі. Поему знайдено в 1795 р. серед творів старовинної збірки і видано вперше в 1800 р. В поемі згадуються руські Боги: Дажбог, Стрибог, Хорс, Велес, Див.
СЛОВ’ЯНИ – група племен арійського походження, які займають територію Центральної, Східної і Південної Європи. Українці входять до слов’янської групи. Назва “слов’яни”, за однією з версій, походить від славлення - богослужби, де прославляється Бог: “Але будемо слов’яни-руси, які Богам славу співають, - і тому названі слов’янами.” [ВК,8(2)]. Також за ВК ми походимо від Славуни (Слави), жони Богумира [ВК,9а]: “Ми нащадки Славуни” [ВК,6г,8], “Але ми імено маємо Слави” [ВК,8(2)].
СМОРОДИНА – вогненна ріка смерті між світлим і темним царством (пор. “смердіти”, “смерд”, “смерть”).
СНІП (Дідух) – останній зжатий сніп із поля, урочисто освячений під час обжинок і внесений у комору. На Святвечір перед Різдвом (25 грудня) він вноситься до хати і ставиться на покуті як символ Отця Божого (ВК,8(2)). В Дідусі перебуває дух Роду.
СОМА – (іран. “хаома”, укр. Хома, хміль, хмільне) у аріїв та індусів: божественний напій, а також божество цього напою й Місяця. Половецькі “баби” тримають у руках сому у чаші на череві, яке також відноситься до Місяця (місяць унизу хреста, вайші утворилися з черева Поруші, а ім’я Василь (селянин) ототожнюється з місяцем).
СТРИБОГ (Стриба) – Бог, якому підвладні вітри. “І там там Стриби свистіли в степах” [ВК,5б]. У “Слові” вітри названі “онуками Стрибога”. У святині човнового типу його образ займає центральне місце, там де має бути щогла, яка тримає вітрила (щогла тотожна Дереву Всесвіту, його листя – це вітрила). Це місце називається також Треба. Слова “Треба” і “Стриба(г)” мають одне коріння. На схемі восьмикутної зірки С. займає місце центру, від якого відходять вісім променів (роза вітрів). Вони визначають одні з головних свят року. С. зв’язковий між Богом і людьми, посередник між Верхнім і Нижнім Світами. “Стрибнути” - підскочити до Бога.
СУРА (Сурія, Сурій-Світлодід) – назва Сонця. Згад. у ВК.
СУРОЖ (Суренж, Суражград) – тобто, місто Сонця; давнє руське місто в Криму. Сучасний Судак. Один із найбільших південних шанованих центрів слов’янського язичництва. С. був об’єктом постійної боротьби між русичами та греками. В історичних довідках про місто Судак (Сурож, Сурата) знаходимо дані, що починаючи з V ст., це місто неодноразово завойовувалося слов’янами. Останній за часом напад слов’ян на Сурож стався в другій пол. ІX ст. Згадується в ВК.
СУРИЦЯ (суряна, сура питна) – священний напій русичів. “Квасура одержав од Богів таїну і впровадив сурину, а та є спраги вгамування і ту мали до Радогощів”. “Ладо до нього (Квасури) прийшовши сказав йому залити меди водою й усуряти їх на сонці, себо суру творити. А як вони перебродять, то перетворяться в сурицю і ту пиймо в славу Божеську” [ВК,22]. У ВК також подається додатковий рецепт приготування напою: “Це є жертва наша мед-сура на дев’ятисилі й шавлії удіяна і на Сонці ставлена на три дні, а потім крізь вовну ціджена…” Назва Сура походить від назви сонця – Сур’я, як і суритися – настоюватися на сонці. У ВК,4г розповідається про спосіб вживання священного напою: “Оставимо на сурю молоко наше в травах за ніч, утовчемо до нього щавлю й іних трав, як же рекли прастаротці, і даймо се суритися. Ії пиймо тричі во славу Богам п'ятикратно денно. Та бо то наша стара потчина Богам, повинні єсть потребити, а треба та буде пов'язом межі нас.”
СУРОЗЬКА РУСЬ – одна із гілок прадавнього слов’янства, що розселялася на Північному Причорномор’ї [ВК,6в].
ТАБІТІ – скитська Богиня вечірньої зорі. Згадується Геродотом у книзі "Мельпомена" і порівнюється з грецькою богинею хатнього вогнища Гестією. У "Магабгаратах" доньку сонця славиться з ім’ям Тапіті. У санскриті слово "тапа" значить тепло. У "Рік Ведах" бог Агні (Вогню) має ім’я Тапана, а слово "тапася" має значення українського "топиться" (в розумінні хатнього вогнища). У "Велесовій Книзі" Вогняна птаха-зоря Матір Сва несе вечором вогонь небесний у наші домівки: "Молимо Патаре Дяіе, що той ізведе огінь, який Матире-сва-Слава принесла на крилах своїх праотцям нашим" [ВК, 19]. Цей вогонь мають затопити в печах (комині) на 1 вересня – початок Сварожого вечора. Тому птаха-зоря для нас є доброю гостею (Гестія), віщункою (Віста, Веста) зародження Сонця, бо вогонь символізує зародок (або дитину) небесного світила: "та бо Зоря сонце провіщає" [ВК, 7 ж]. Тому "топити" - це не тільки затоплювати піч, а ще й ознака того, що Сонце ввечері топиться у водах, потрапляє в потойбічний (жіночий) світ, а зранку знову виходить на світ Білий.
ТАРГІТАЙ – за скіфською легендою у переказі Геродота – прабатько скіфів. Його батьками були Зевс і дочка ріки Борисфена. У Т. було троє синів: Арпоксай, Ліпоксай, Колоксай. За їхнього царювання на Скіфську землю впали з неба золоті речі: плуг з ярмом, сокира і чаша. Тільки наймолодшому Колоксаю далися дарунки Богів, тому старші брати віддали владу над всім царством йому. Можливо, Т. згадується в слов’янських казках під ім’ям Тарха Тарховича.
ТВОРЕЦЬ – у ВК головним Богом-Творцем названий Сварог: “Сварог, що створив світ - це Бог світу і Бог Прави, Яви і Нави…” [ВК,15а]; “Се мовив Ору Сварог наш: “Як мої творіння створив вас од перст моїх. І хай буде сказано, що ви – сини Творця, і поводьтесь як сини Творця. І будете як діти мої, і Дажбо буде Отець ваш. Того мусите слухатись, і той вам скаже, що маєте діяти; і як мовить, так і творіть.” [ВК,25]. Дажбог, як прояв Сварога також виступає Творцем: «Се бо Дажбо створив нам яйце, яке же єсть світ-зоря нам сяюча. І в тій безодні повісив Дажьбо Землю нашу, аби тая удержана була. (…)Права бо єсь невідомо уложена Дажьбом, а по ній, як пряжа ся, тече Ява, і та соутворює Життя наше.» [ВК,1].
ТРЕБА – жертвопринесення Богові. У ВК зазначається, яку жертву клали наші предки: “Маємо істинну Віру, що не потребує людської жертви… Ми ж мішком повну жертву даємо від трудів наших - просо, молоко і тук. Та Богів покормимо ягням на Коляди і на Русалії, в день Ярила і на честь Красної Гори…” [ВК,7а]; “…і жертви іншої, як хліби не має. А ще виноград, і мед, і зерно дають до молінь тих” [ВК,26]; “Це Боги Русі не беруть жертви людської, ані тваринної, лише плоди, овочі, квіти і зерно, молоко, суру питну, на травах настояну, і меди, ніколи не живу птицю, ані рибу. Це варяги дають жертву іншу і страшну чоловічу” [ВК,24б]. Зараз в храмах в основному дають жертву грошима, купуючи свічки, образи, даючи пожертву за проведення обряду. Прихожани можуть жертвувати майном на потреби громади. Требою (требищем) називається велика колода з плоским зрізом в центрі святилища човнового типу, що вкопується в землю на рівні живота. Ця колода замінює щоглу або Дерево Всесвіту. На колоду кладеться Треба Богам, як і під дерево Всесвіту чи щоглу-хрест на кладовищі. Якщо до слова «треба» доставити приставку «с», то виходить «Стриба». Стрибог, будучі Богом вітрів, має доставити Требу до Богів. Требою також називають обряди посвячення, вінчання, поховання тощо і плата священнослужителю за виконання цих обрядів.
ТРИГЛАВ (Трійця, Трисуття) – одне з імен Сварога, який є Богом Праві, Яві і Наві. Т. є образом Всесвіту, Роду і має наступне розташування глав: Посередині - Перун (Права - закон Божий, згідно якого відбувається як народження, так і смерть), праворуч від нього - Дажбог (Ява, чоловічий початок), ліворуч - Макош (Нава, жіночий початок). Чоловічий і жіночі початки сходяться у нижній частині Т. у зародку яйці, іноді косий хрест (смерть, Хорс), і згідно Закону Божого відбувається народження: у верхній частині на середній главі іноді позначається прямим хрестом Це є символом Роду: чоловік, жінка - зародок, з якого народжується дитина. Т. є священним символом Рідної Української Віри і держави Україна. За образом Т., який вписується у восьмикутну зірку, будуються православні храми і твориться календар: люди заходять із західної частини храму (вечір, осінь, смерть, зародок), їхні обличчя мусять бути оберненими до вівтарної частини храму (схід, ранок, весна, народження), праворуч - південна частина (день, літо, Ява, Білобог), ліворуч - північна частина (ніч, зима, Нава, Чорнобог).
ТРИЗНА – день установлений на пам’ять померлого(их).
ХОРС – Бог місяця. Згадується в ВК, “Слові…”, “Легенді про доньку Шана” подніпровських болгар (Хорсу). Уявлявся у вигляді човна, повозки, коня або перевізника в потойбічний світ. Х. не можна переходити дороги, інакше позбудешся сили і допомоги Богів (заборона переходити дорогу похоронній та весільній процесії, душа в цей час іде до раю, а шлюб твориться на небесах). З aнгл. мови horse - кінь. Х. - це потойбічне Сонце, його часто плутають з денним Сонцем. На картинах “Козак Мамай” його уособлює кінь. Х. присвячені всі перші числа місяця, які раніше починалися з молодика. Найголовніше свято - Народження нового Місяця - Новий рік. Символ місяця на православному хресті ставиться внизу, іноді замінюється косим хрестом, або черепом з костями. На образі людини Х. відповідає черево, звідси й походить каста вайшів (селяни) та ім’я місяця - Василь (святкується 1 січня). У ведичній легенді Індра розриває Врітру на дві половини: одна стає місяцем, а друга - шлунком тварин. Місяць символізує також фалос: на Новий рік (похорони старого сонця) відбувається засівання на життя вічне і фалосом-плугом зорюють двір. Грецьке ім’я – Харон, він є перевізчиком мертвих (пор. похорон).
ХОРИВ (Горовато) – один з трьох синів праотця Ора, від якого пішли хорвати. Згад. у ВК, ПВЛ. Див. Ор.
ХОРТИЦЯ – найбільший дніпровський острів, розташований у пониззі Дніпрових порогів; Святиня українського народу. Назва острова пов’язана з Богом місяця Хорсом, який наче човен перевозить померлих до раю. На Х. виділено шість курганних груп, ще більше поховань, які зрівняні із землею. Найперші поселення датуються IV тис. до н.д. залишені носіями середньостогівської археологічної культури. На Х. археологічно досліджено і реконструйовано ряд святилищ епохи бронзи (кіммерійці). Серед них святилище-обсерваторія на вис.Брагарня, де запорозькі рідновіри проводять свої богослужіння. Саме рідновіри активно брали участь у розкопках і реконструкції давніх пам’яток. На Х. знайдено ряд кіммерійських поселень, які визначаються багатоваліковою, саботинівською і білозерською археологічними культурами, також досліджена фортеця на о. Байда (Мала Хортиця), яку датували катакомбною (за стилем поховання) культурою XХ–XV ст. Досліджено ряд скіфських поселень, серед яких добреукріплене місто на Савутиній скелі V–III ст. до н.е. Часів Київської Русі досліджене поселення у Протовчах - давній переправі і місці збору руських дружин. Чисельними пам’ятками представлена доба Запорозького козацтва з валами, редутами, які пізніше добудовувались і використовувались під час I-ї русько-турецької війни. Як важливий оборонний пункт Х. використовувались під час II світової війни. За свідченням Костянтина Багрянородного на Х. стояв старий священний дуб, до якого русичі клали жертву Богові.
ЦУР (Щур, Чур, Сур) – Бог-охоронець житла, ушановувся як предок-родоначальник. Виходячи із слова “цурка”, “чурка” (обрубок дерева), ми можемо припустити, що Ц. є Богом Вогню, хатнім охоронцем і виступає зародком сонця - Сур’ї. Слово “пращур” вказує на те що Щур виступає прапредком, а земне є вогнище породженням Наві. Хатній гризун пацюк має назву “щура”, можливо тому, що пов’язаний з потойбічним світом. Заклики Ц. збереглися у слов’янських народів: “Цур мене!”, “Цур це моє!”, “Цур тобі!”. Вони слугували для виклику Ц. на допомогу. Дієслово “цуратися” - триматися осторонь, якби огороджуватися Ц. Рос. слово “чересчур” позначає Чура як охоронця якихось кордонів, звичаїв.
ЧИСЛОБОГ – Бог часу, літер, чисел, календаря: “І Числобог рахує дні наші і говорить Богові числа свої, чи бути дню Сварожому, чи бути ночі.” [ВК,11б]. У греків йому відповідає Кронос, у римлян - Сатурн.
ЧОРНОБОГ – Бог темряви, ночі, зими, холоду, але водночас таємничості, ворожіння, марення, сну. Ч. вічно бореться з Білобогом, вони почергово перемагають один одного, і на землі від того змінюється день (літо) на ніч (зиму), і навпаки. У цій боротьбі (взаємодії) твориться життя: “А обаполи Білобог і Чорнобог перуняться - і ті Сваргу удержують, аби Світу не бути поверженому.” [ВК,11а]. Тому поняття добра і зла є умовним - ні Білобог, ні Чорнобог один без одного не існують, бо обидва знаходяться у володінні Сварога, який і править Світом: “Це не може бути ніколи, щоб хтось хоч раз не втримався і сказав нерозумне про Чорнобога, а інший, маючі Радогощі, - про Білобога…” [ВК, 22]. Ч. - він же Кощій, Велес, Вий, Кас’ян, Чорт, Сатана (пор. сутінки) - різні імена, різних рівнів Наві - зв’язаний із зародженням нового життя. Арабський мандрівник Аль-Масуді дає опис святилища Чорного Бога (10 ст.) на Чорній горі: “… у ньому [будівлі на Чорній горі] вони [слов’яни] мали велику статую в образі людини або Сатурна, зображеного у вигляді старця з кривою палкою у руці, якою він рушить кістки мерців з могил. Під правою ногою знаходиться зображення різноманітних мурашок, а під лівою - найчорніших воронів, чорних крил та інших, а також зображення дивних хабашців і занджців [тобто абисинців]”. Це зображення можна пояснити так: ворони – чорнота в небі, мурахи - чорнота під землею, абисинці - чорнота на землі. Таким чином, Чорнобог керує чорнотою у всьому просторі. Чорний колір у більшості народів - це колір землі, символ належності до підземного світу мертвих. Ворон - живиться падлом, завжди пов’язаний зі смертю, старістю, мудрістю. Мураха - пов’язується з марою, мором, мраком. Ушановують Ч. 15 січня.
ШАЯН Володимир (нар. в 1908 р. у Львові, пом. в 1974 р. в Лондоні, похований у Гамільтоні в Канаді на українському рідновірівському кладовищі) - видатний український вчений, професор, засновник “Ордена Лицарів Бога-Сонця” (у діаспорі). Ш. став основоположником руху відродження українського рідновірства. Ще в 1934 році він, молодий науковець, став свідком обряду освячення зерна перед посівом, який відбувався на горі Грехіт в Карпатах. Вражений архаїчністю ритуалу, зрозумів, що віра предків ще жива в глибині народу, хоча й засмічена чужинською ідеологією. Своє завдання він вбачав в очищенні духовної скарбниці українців і поверненні Рідної Віри рідному народові. Саме цій ідеї він присвятив усе своє життя, написавши чимало наукових філософських, етнографічних, лінгвістичних, теологічних праць. Будучи організатором і першим Президентом європейської президії Української Вільної Академії Наук (УВАН) в Лондоні, він написав кілька праць про індоєвропейські релігії англійською мовою, здійснив наукові студії й переклади Рігведи та Велесової Книги, видавав альманах “Світання” та окремі випуски “Ордену” (англійською мовою). Нині його праці видані в книзі “Віра Предків Наших” (Гамільтон, Канада, 1987, том 1). В 1972 р. в Канаді його учні заснували Інститут ім. В.Шаяна, який займався дослідженням його архіву та виданням його праць.
ШИШКИ – весільне обрядове печиво, яке випікають з коровайного тіста. Розкачують смугу тіста й роблять з одного боку насічки, зубці. Потім стрічку згортають, перевертають зубцями догори й “підперезують качалочкою з тіста. Виготовляють їх і в інший спосіб - маленькими плетінками на зразок калачиків, у формі пташок чи булочок. Ш. оздоблюють коровай і лежень; ними дарують на застіллі гостей, яким не вистачає короваю; ними запрошують на весілля.
ЩЕДРІВКИ – обрядово-величальні пісні, які виконуються на Щедрому вечорі, перед Новим роком. Щ. мають характерний приспів, який відобразився на назві пісень: “Щедрий вечір, святий вечір, добрим людям на здоров’я”.
ЩЕК (Пащек) – один з трьох синів праотця Ора, від якого пішли Чехи. Згад. у ВК, ПВЛ. Див. Ор.
ЯВА – життєва (явна) сутність, символізує день, одна з трьох проявів Триглава.
ЯЗИЧНИКИ – дослівно “народні”, тобто ті, хто дотримується віри свого народу, “язика”. Язичниками називають національні чи релігійні меншини або сусідні народи, які мають іншу віру. ВК щодо язичників відгукується негативно: "І так Богами хранимі од многих речеся язичниками (азенце) [д.5а]; Отож ці язичники (іензенце) одворотилися до полудня і самі не хаять інших; Була тут січа велика: язичники (ензіце) і костобці се разили со злими втікачами і ворами корів наших. [д.5б]; Наші отці одні хомути носили (були рабами – С.П.) і ніяк не звалися інакше, як язичники (езеце) [д.6г]". Язик чи жало може символізувати вогонь. Початкова літера азбуки "Аз" ("Яз") відображається на Триглаві в яйці у вигляді перевернутої п’ятикінцевої зірки і може означати земний вогонь, а пряма зірка - небесний. Тому "язичник" тотожний "вогнепоклонникові".
ЯМА – Бог смерті. Відомий у Ведах: первісно перша людина, яка вказала людям шлях смерті (тобто перевтілення). Пізніше став Богом Смерті, якого стали уявляти жорстоким. Саме таким він є у ВК: “…тому швидко підуть у Наву до Ями, який чекає жертву свою до землі, аби випити кров його і життя його умертвити, і тим жити отам.” [ВК,22]; “І це огидний Яма жере убитих.” [ВК,28].
ЯРИЛО – весняний прояв Дажбога. Уявляється у вигляді юнака, який повний життєвих сил. Різдво святкують 25 березня на весняне рівнодення. Свято називається Благовіщення і воно рівнозначне Великодню, яке грекоортодоксами і католиками вираховується за місячним циклом. Також ушановують Бога на 23 квітня через місяць після його Різдва. Західнослов’янське ім’я - Яровит. У грекоортодоксів свято, яке пов’язується з цим періодом називається Запліднення Ісуса (Благовіщення) та Воскресіння Ісуса (Великдень), що підтверджує його зв’язок з Сонцем-Джбогом, який щоразу вмирає і воскресає.
ЯРОВИТ – Бог весняного сонця у західних слов’ян, прояв Свентовида. Я. тотожний Ярилу східних слов’ян.
ЯСНА – Богиня, яка з’являється при народженні Дажбожих онуків, як життєдайна (блискавична) сила, вона тче нитку життя людини, як і Богиня Доля: “…бо вже Ясна тче йому.” [ВК,16а]. Я. також згадується разом з Інтрою у ВК,7в: “Боги Ясна й Інтра йдуть за нами”.
СКОРОЧЕННЯ
- ВК – “Велесова книга”.
- “Слово" – “Слово о полку і гореві Ігоря Святославлича”
- ПВЛ – “Повість временних літ”.
ЛІТЕРАТУРА
- Безверхий О.С. Арійські релігії. Навчальний матеріал. – Вінниця, 2003. – 10 С.
- Велесова книга: Легенди. Міти. Думи. Скрижалі буття українського народу. I тис. до н.д. – I тис. н.д./ Упоряд. Б.І.Яценка. – К.: Індоєвропа, 7502 (1994). – 320 с.
- Велесова кига: Волховник / Упоряд. Г.Лозко. – К.: Такі справи, 7510 (2002). – 368 с.
- Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т.Бусел. – К.; Ірпінь: Перун, 2001. – 1440 с.
- Виклади давньослов'янських легенд, або міфологія / укладена Головацьким Я.Ф. – К.: Довіра, 1991. – 94 с.
- Войтович В.М. Сокіл-Род. Легенди та міфи стародавніх українців. – Рівно: Оріяна, 1997. – 332 с.
- Гуменна Д. Минуле пливе в прийдешнє: Розповідь про Трипілля. – Нью-Йорк: Укр. Вільн. Акад. Наук у США, 1978. – 384 с.
- Геродот. Історії в дев'яти книгах / перекл. А.О.Білецького. – К.: Наук. думка, 1993. – 576 с.
- Золотослов: Поетичний космос Давньої Русі / упор. Москаленко М. – К.: Дніпро, 1988. – 296 с.
- Знойко О.П. Мiфи Київськоi землi та події стародавнi. – Київ, 1989. – 304 с.
- Іменослов / Уклав С.Д.Пашник. – К.: Руське Православне Коло, 7515 (2007).
- Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. В 2 т. – К.: Обереги, 1994.
- Костомаров Н. Славянская мифология // Хроника 2000. Вип. 1. – К.: Довіра, 1992. – С.34-49.
- Костомаров Н. Славянская мифология // Хроника 2000. Вип. 2. – К.: Довіра, 1992. – С.35-49.
- Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Гром’як, Ю.І.Ковалів та ін. – К.: Академія, 1997. – 752 с.
- Лозко Г.С. Іменослов: імена слов'янські, історичні та міфологічні. – К.: Сварог, 1998. – 176 с.
- Лозко Г.С. Українське народознавство. – К.: Зодіак-ЕКО, 1995. – 368 с.
- Лозко Г.С. Українське язичництво. – К.: Укр. центр дух. культури, 1994. – 96 с.
- Плачинда С.П. Словник давньоукраїнської міфології. – К.: Укр.. письменник, 1993. – 63 с.
- Силенко Л. Мага Віра. – Канада, США: видавництво РУНВіри, 1979. – 1427 с.
- Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник / А.П.Пономарьов, Л.Ф.Артюх, Т.В.Косміна та ін. – К.: Либідь, 1993. – 256 с.
- Шаян В. Віра Предків Наших. – Гамільтон, 1987.
- Шилов Ю.О. Брама Безсмертя. – К.: Журн. "Український Світ", 1994. – 384 с.
- Шилов Ю.А. Прародина ариев: История, обряды, мифы. – К.: СИНТО, 1995. – 744 с.
- Шилов Ю.О. Джерела витоків української етнокультури XIX тис. до н.е. – II тис. н.е. – К.: Аратта, 2002. – 272 с.
До розділу