Після впровадження князем Володимиром чужовір’я на Русі, ієреями
грецької ортодоксії заборонялися споконвічні свята нашого народу і оголошувалися
поганськими. Натомість силоміць нав’язувалися звичаї чужої нам візантійської та
жидівської культури.
Бачачи, що викоренити в русичів-українців їхні прадавні свята не так легко,
христосіани почали пристосовувати їх до своїх потреб, замінюючи слов’янські
духовні образи на біблійні. І так вони плідно попрацювали, що наразі нам тяжко
знайти в етнографічних джерелах першооснову світогляду наших Предків. Крім того,
підмінювалося наше природне прагнення жити законами рідної моралі,
пригнічувалися патріотичні почуття: ставилося за мету подавити в нас гордість за
свій Рід.
Не обійшла ця участь і шановане серед козаків свято Покрови. До свята покрови
Пресвятої Богородиці в ЗМІ озвучувався уривок з „Повісті временних літ”.
Авторство твору приписують Нестору-літописцю, чорноризцю Феодосієвого монастиря
Печерського. Уявімо, до якого божевілля доведена свідомість нашого народу, щоб
він вважав цю подію за велике свято:
„6374 (866) Рушив Аскольд і Дір на греків... А цесар Михайло був тоді у поході
на агарян. І коли дійшов він до Чорної ріки, єпарх Орифа послав йому вість, що
Русь іде на Цесароград. І вернувся цесар. А ці, [руси], в середину Суда
увійшовши, вчинили убивство багатьох християн і Цесароград двомастами кораблів
оточили. Цесар же ледве в город увійшов, і з патріархом Фотієм у церкві Святої
Богородиці, що є у Влахернах, всю ніч молитву творили, а тоді, божественну ризу
Святої Богородиці зі співами винісши, у море вмочили [її] полу. Була тиша і море
заспокоїлось. [А тут] одразу знялася буря з вітром, і знову встали великі хвилі,
і кораблі безбожної Русі розметало, і до берега пригнало, і побило їх [так], що
мало їх вибавилося з такої біди і до себе повернулося”.
Греки-христосіани полюбляли перекручувати історичні події на свою користь і, до
того ж, прикрасити їх чудом. Цей хід використали і при описанні вищенаведеного
походу. Михайло Грушевський у своїй праці „Історія України-Русі” зазначає, що
патріарх Фотій, безпосередній свідок нападу русів на Царегород нічого не згадує
про чудо. Ці чудеса з одягом Божої Матері з’являються у пізніших хроніках X
сторіччя.
Засновник РУНВіри Лев Силенко у „Мага Вірі” пише: „Візантійський патріарх
проголосив і канонізував „Свято Похвали Богородиці”, яка „помогла візантійцям
затопити русів у Босфорі”. У п’яту суботу великого посту греки з акафістом
хвалять „Покрову” за таке „покровительство”. Ми (після хрещення Русі) стали
людьми грецької віри. І це грецьке антиукраїнське свято (свято проклинання
українців) відзначаємо, бачачи в рідній церкві рідні святощі...”
Не кращий зміст має розповідь про св. Андрія Юродивого (юродивий – це людина,
яка в ім’я Ісуса Христоса вдає з себе недоумкуватого), з яким пов’язана інша
легенда про Покрову Пресвятої Богородиці. Подія відбувається в Царгороді,
столиці Візантії, яку взяли в облогу сарацини. Що ж роблять у тривожну мить
побожні христосіани? Вони набилися в храм Пресвятої Богородиці на Влахернах, де
переховується її риза, і правлять всенощне, замість того, щоб зі зброєю в руках
обороняти своє місто від ворогів або активно допомагати захисникам. Між народом
своїм молиться про охорону міста св. Андрій Юродивий зі своїм учнем Епіфаном.
Виникає питання: чому може навчити свого учня юродивий? Звичайно, лише одному, -
як вдавати з себе недоумка. Гріх сміятися з хворих людей, але тут мова йде саме
про шарлатанів.
Так ось, відправа йде до закінчення, і тут св. Андрій бачить, як від головних
дверей йде „світлом осяяна Пресвята Богородиця у супроводі св. Івана Хрестителя
і св. Івана Богослова та при співі великого хору Святих. Божа Мати підходить до
престолу, вклякає, довго молиться і заливається слізьми. Відтак встає, знімає зі
своєї голови преясну хустку-покров-омофор і широко простилає її над народом у
церкві”. Видіння зникає. Андрій і Епіфан, які бачили це видіння (дивно, але
священнослужителі не бачили!) зрозуміли, що Пресвята Богородиця прийшла
урятувати місто. Юродиві рознесли вість про це „чудо” по всьому місту, що навіть
налякались вороги і відступили. Місто врятоване... Вочевидь - казки писати
христосіанам розуму і справді не бракує.
Церковники доводять, що Андрій за своїм походженням був скитом – слов’янином з
південних земель Русі-України. Він разом з іншими невільниками опинився в
Царгороді в одного багатого пана. Складається враження, що греки-христосіани в
ім’я любові до ближнього забирають русинів-українців у рабство, щоб урятувати
від поганства.
Тут Андрій пізнав і полюбив христосівську віру. Розмірковуючи над словами св.
Апостола Павла: „Ми нерозумні Христа ради, ви ж у Христі Розумні” (1 Кор. 4,10),
він почав поводитися як нерозумний-юродивий. По сучасному кажучи – „скосив під
дурника”. Оце так віра! Тяжко навіть уявити собі, що було б, якби всі додумалися
слідувати христосіанству. Тут вже точно всі відійшли б з голоду до Раю, зате
уподобалися Ісусу Христосу.
Пан, повіривши, що Андрій зійшов з розуму, вигнав його. Кому ж потрібні зайві
нахлібники? Діставши свободу, Андрій почав багато часу проводити в молитвах й
читанні св. книг христосівської віри. Шукав, певно, побільше прикладів із життя
„святих”, як краще паразитувати на суспільстві, адже сам Ісус Христос вчить:
„Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та
проте наш небесний Отець їх годує. Чи ж ви не багато вартніші за них?” (Мат. 6,
26).
Послідовників-юродивих у Андрія було більш ніж достатньо, бо дурний приклад
заразний, тим більше освячений. Далеко за прикладом ходити не треба – достатньо
вам, шановні панове, підійти до церкви. Там таких „розумників” досить.
Коли жив св. Андрій і коли було чудо Покрови, церковники чіткої відповіді дати
не можуть, бо, мабуть, ця подія дійсно є вигадкою. Як і багато інших, що
з’явилися в пізніші часи для „поученія побожних християн”. Відразу стає
зрозуміло, що „святі” отці дали маху. Ну що ж, які святі, така й віра...
юродива!
Отже відзначати свято Покрови Пресвятої Богородиці за грецьким трактуванням для
українців-русичів є справою не лише принизливою, а й ганебною. Але в нашій
країні вся ця чужовірна пропаганда відбувається на державному рівні. І на такій
ідеології збираються збудувати могутню Україну!?
Тож яка є наша рідна Покрова? Ми, українці-русичі, діти Природи і завжди жили в
злагоді з нею. І свята свої творили, узгоджуючи їх з природними явищами. Покрову
ми святкуємо 1 жовтня. Саме з цього осіннього часу, коли завмирає природа,
Земля-Мати починає швидко покриватися листям, першим снігом, готується до
зимового сну. Це свято припадає на дев’ятий день після закінчення панування
Купалбога, який править до Митнищ (ВК, 38а), тобто народження Миробога –
осіннього сонця, що уявлявся у вигляді старця (свято припадає на осіннє
рівнодення).
У давнину початок місяця приходився на молодик, який символізував човен-труну.
Труну клали до Матері-Землі, і вона покривала померлого. Зверху насипали могилу
– символ вагітності Землі і ставили стелу (хреста) – образ Бога Неба – чоловіче
начало. Ось як описується поєднання Землі і Сварога (Неба) у Велесовій книзі:
„І се повінчаємо Сварога і Землю, і правимо весілля їм, де Творець є Сварог, а
напроти Нього – жона його. І се празденство мали робити, як для мужа і жони, а
ми діти їхні. І так речемо, щоб Вони здорові й щасливі були і мали дітей багато,
і собою хвалилися, і дивилися до вод, щоб були велеплодні.” (ВК, 30).
Обряди похорону та весілля мають між собою багато схожого. Тому з цього дня
починаються весілля. З нетерпінням це свято чекають заручені чи ті юнки, які
сподіваються на сватів. Кожна дівчина, яка хоче вийти заміж, напередодні свята,
ввечері, молиться до образу Покрови:
Святая Покровонько
Покрий мою головоньку,
Покрий в’ялим листочком,
Червоним платочком,
Покрий в’ялою квіткою,
Білою намиткою...
Саме покриття голови молодої символізувало її смерть як дівчини і народження як
жінки.
А ще наші Предки, спостерігаючи за Сонцем-Дажбогом, бачили як воно заходить
(вмирає) за Землю, яка його покриває. А вранці Земля-Мати його народжує. Звідси
– вічне воскресіння.
Ось чому Земля для нас Покрова і Богородиця. Вона свята Берегиня Роду нашого! І
на життя вічне Роду нашого засівають зерно, як на похоронах, так і на весіллі. І
не дай, Боже, перебігти дорогу Хорсу (човну-місяцю) на процесії – позбавишся
духовної сили.
Особливо Покрова ушановується воїнами – охоронцями Землі Рідної. Оскільки смерть
чекає їх на кожному кроці, козак бере з собою грудку рідної Землі, щоб вона
оберігала його у військовому поході. А коли трапиться, що смерть наздожене
козака, то побратими посиплють могилу землею, яку носив він біля грудей. Ось
тоді і вважається, що рідна Земля його покрила. Із Землі зроджується
людина-сонце – в Землю вона і йде.
Яка поезія, яка магія давнього світогляду наших предків, що єднає нас з рідними
Богами! Тому ми є дітьми своїй Богів, а вони є нашими родичами.
Світовит ПАШНИК,
До розділу