Світовит Пашник,
Волхв РПК
Дажбог. Малюнок Сонцеслава Крижанівського
Більшість
дослідників, посилаючись на літописні легенди і народну творчість, вважає
Даж(дь)бога Богом Сонця і достатку на Русі. Виходячи з мітології і символу
Світового Яйця зазначимо, що він син Сварога (Батька-Неба) і Рожаниці
(Матері-Землі), брат Мокоші-Води, правитель Прави і Яви, уособлення
чоловічого начала [див. 9, 9].
Князь Володимир
поставив образ Дажбога як одного з основних Богів: "Поставив він кумири на
пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев'яного, а голова його срібна, а
вус – золотий, і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош..." [6,
47].
Іван Огієнко
(Митрополит Іларіон) пише в "Дохристиянських віруваннях українського
народу": "Першу згадку про нього подає південнослов'янський переклад
візантійського Хронографу VI-VIII віку Іоана Малали, і згадує: "Царствова
єгиптяном син Гефеста, Солнце іменем, єгоже нарічють Даждьбог, 7477 дній.
Солнце же царь, син Сварогов, єже єсть Даждьбог, бі муж силен... Рече Омир
творець о нем, аки Даждьбог, рече, обличи Афродиту, блудящу с Арієм... По
умертвії Дажьбожі, сина Сварогова"... Як я вище згадував, в Іпатієвому
Літопису під 1114 р. подається з цього Хронографу уривок, і тут Геліоса
названо Даждьбогом: По Сварозі "царствова син єго, іменем Солнце, єго же
нарічють Даждьбог. Солнце царь, син Сварогов, єже єсть Дажьбог, бі бо мужь
силен"…
Походження
назви Даждьбог – своє, народне; це слово складне, зложене з приказового
способу даждь, цебто дай, і бог, багатство, разом – податель добра,
багатства, бог подавець, дарівник, пор. Deus dator. У цій назві слово бог
давніше за даждьбог. В історичних пам'ятках це ім'я звичайно пишеться або
по-давньо-слов'янському Даждьбог, або по-староукраїнському Дажьбог; народне
було б Дайбог, – може це залишки його чуємо в такому частому в нас "дай
боже", особливо в ритуальних обрядах та при питті; пор. у колядках приспів:
Ой дай Боже!" [4, 101-103].
Сварог
запліднює Рожаницю, а та породжує Макошу і Дажбога. Пройшовши небесне життя
Дажбог вмирає і заходить до лона Землі, зранку знову народжується
(воскресає). Так постала віра в непереможне і вічне життя. Боги, що вмирають
і воскресають, в більшості ототожнюються із сонячним Божеством. Сварог
наказав Ору (отцю русів) слухатись Дажбога як Отця [1, ВК,25].
Руси
вважали Дажбога своїм дідом, вони уявляли своє життя як оберт Сонця-Дажбога
по небесному колу. Тому мали повторювати рух Сонця вмираючи і воскресаючи,
віруючи в непереможне і вічне життя. Тому Сонце-Дажбог їх надихало до нових
звершень, даючи приклад вічної боротьби Темряви і Світла.
"Слово о полку Ігоревім" називає русів Дажьбожими онуками:
"гинула жизнь Даждьбожа внука"; "Встала Обида в силах Даждьбожого внука".
[див. 12].
Аналогічно Велесова Книга згадує внуків Дажбожих: "Правда
така: се бо ми – Дажбові Внуки!"; "Дажбові внуки єсть, любимичі Божеські";
"А да не встане Обідоносиця Дажбовим внукам"; "І од Русі тільки маємо
допомогу, якож Дажби внуки суть"; "Отця нашого Паруна сини і Дажбога внуки";
"Єсь ми Дажьбови внуки і не сміємо нехтувати слави нашої за віки"; "І то не
маємо діяти, яко ми Дажбові внуки, і не маємо крачити [*крокувати] за іними
стопами чужими". [див. 1, ВК].
За давньою легендою Сонце уявлялось у вигляді бика. Хмари –
це небесні корови. Бик запліднює корів, і ті проливають на землю небесне
молоко – дощ, який дає життя природі. Тому Дажбога можна вважати й Богом
дощу. Це підтверджується варіантом імені як Даждьбог (даждь – дощ). Ім'я
"Дажбог" дослівно можна роз'яснити як "Бог, що дає життя". [9, 48].
Благодатні краплі пролиті з небес дійсно дають урожай. Микола Ткач вважає,
що "Дажбог – це такий бог, така стихія, яка дає живу силу для росту рослин.
Проте очевидно є й те, що одного дощу замало. Потрібно ще й світло –
Сонце... Отже йдеться про стихію, що сприятливо поєднує в собі життєдайну
силу Сонця і Води. [10, 86]. У цьому варіанті ми якраз і маємо пояснення
поєднання символів вогню і води в шестикутній зірці, де трикутник гострим
кінцем угору символізує чоловіче начало і вогонь, а гострим кінцем донизу –
жіноче начало і воду.
Під час обряду освячення проходить своєрідне запліднення, яке
виконує виключно чоловік. Священнослужитель виступає в ролі Бога, що дає
життя. Для освячення використовується кропило або інша річ у вигляді символу
чоловічого начала. Освячення водою дорівнюється заплідненню сіменем: дощ, що
проливається з неба на землю, запліднює її. В інших народів теж саме
ставлення до освячення, його виконують лише чоловіки. В одному з індуських
творів описано процес збирання в чоловічу сутність космічних явищ: "води,
ставши сіменем, увійшли в дітородний орган" [3].
Індолог Степан Наливайко вважає, що основа вріш, окрім
поняття "бик", означає ще й "дощ". Водночас ця основа, окрім значення "іти
дощеві" має ще значення "осипати дарами". Тобто сама ця основа пов'язується
з поняттям про достаток, родючість, урожай і водночас – із вологою, дощем…
Можна ім'я Дажбог пов'язувати зі словом дощ, тим більше що існує ще одна
форма цього імені – Даждьбог. Дощ, який з неба проливається на землю, це те
сім'я, що запліднює землю і вона породжує все живе. Бо саме дощові чи
снігові води здатні запліднити землю, поєднавшися з земними водами. Небо
тому уособлює чоловіче начало, а Земля – жіноче, Небо – Бик, а Земля –
Корова, Небо – Батько, а Земля – Мати. [7, 34,80,139]. Слід додати, що
Дажбог є прутнем Батька Неба, а Богиня Макоша є лоном Матері Землі.
Є припущення про тотожність Дажбога і філістимлянського бога Дагана (араб.
Даджун) – це той, хто дарує небесний дощ, Дощовик. [4, 103].
З вищенаведеного робимо висновок, що Дажбог виступає не лише
Богом Сонця, а ще й тим, хто проливає на Землю благодатне сім'я – дощ.
Дажбог вважається подателем всіляких благ: "Славимо Дажбога, і буде Той наш
покровитель і заступник од Коляди до Коляди. І плоди на полях, і дає трави
для скотини, і да нам во всі дні говяда умножиться і зерна житнього
множество, аби мед віщий затвержити і пекти. [1, ВК,31].
Появі на небі Дажбога передує Ранкова Зоря, яка виводить на
небосхил його білих коней; друга сестра – Вечірня Зоря – заводить коней на
конюшню, після того, як Дажбог закінчив свій об'їзд.
У грудні, коли ночі найдовші, Дажбог помирає, а на наступний
день зимового сонцестояння відроджується (свято Різдва – 25 грудня). Дажбог
має чотири прояви: Коляда (зимовий, дитинство), Ярило (весняний, юність),
Купало-Рай (літній, зрілість), Миробог (осінній, дідування).
У святилищі човнового типу, а також у Триглаві, Дажбог стоїть
праворуч (сонячний бік) від Перуна: "І се перве має на чолі Дажбог, по ньому
ж творимо [треби]. Се бо ми Главу речемо, яко став ов одесну нас, і буде се
начальником. І як він став, і тому се радіємо про своє, бо ощадить." [1, ВК,33].
Аналогічно в христосівських храмах образ Бога Сонця Ісуса виставляють
праворуч від Райських воріт.
Сучасне
святилище Триглав, о. Хортиця.
Дажбог
праворуч, Макоша ліворуч, Перун у центрі
Дажбог згадується в обрядових піснях, наприклад:
– Ой, жайворонку, ти ранняя пташейко,
Ой, чого так рано із Вир'ячка вийшов?
– Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав.
Дажбог мене вислав ще й ключики видав:
З правої ручейки – Літо відмикати,
З лівої ручейки – Зиму замикати…
Збереглися
малюнки, де сонячний символ у вигляді шестикутної зірки або прямого хреста
розташований у човні-місяці. [11, 96]. Таким мандрівником в човні виступає
Дажбог:
Даждьбог на
струзі своєму був у Сварзі премудрій, яка єсть синя. А струг той сяє і
виглядає, яко злато, Огнебогом розпалене єсть. [1, ВК,38б].
Зразки гербів з
півмісяцем і сонячними символами – хрестом і шестикутною зіркою. [11,
95].
Яків
Головацький ще в 19 ст. доводив, що західнослов'янський Святовит і Дажбог є
тотожними, як за мітологією, так і за його чотириликим кам'яним зображенням:
"Доказом того, що обожнюваний на Русі Дажбог чи Хорс абсолютно схожий зі
Святовитом західних слов'ян, служить нещодавно відкритий нижче селища
Личківці на Тернопільщині в руслі річки Збруч бовван, що був перевезений
графом Потоцьким до Кракова і подарований тамтешньому університетові...
Отже, обожнене сонце чи Дажбог, що зветься Сварожичем, Радогостом чи
Святовитом, був шанований скрізь по Слов'янщині." [2, 19-20].
Микола
Костомаров також посилаючись на давні свідчення доводить, що Свентовит був
Богом сонця і війни: "Гельмольд говорит (Chron. Slav., с. VI, р. 21), что
под Свентовитом разумели славяне солнце, приписывали солнцу первенство над
другими божествами… Имя Свентовит, по толкованию Шафарика, происходит от
слова Swięty (святой) и вит (Shaff. Staroz. okr., I, czt. III, § 18, 350).
Вит было слово, означавшее вообще достоинство природы человеческой: оттуда
витязь, витяжество, swycięstwo (победа), вития (красноречивый, мудрый); там
и корень слов: ответ, привет, вещать, вещий. И даже в языках немецкого
племени сохранилось это значение: так, по-англосаксонски vita – советник,
оттуда vitzig, vittenagemot – судья, собрание старейшин, и скандинавское
vitter – чародей, вещун (Philips Deutsch. Gesch., I., 231. – Grimm.
Rechtsaltherth., 778 – 779). Что Свентовит, Сварожич, Радегаст и Даждьбог
одно и то же – кажется ясно. Конь у Свентовита и у Сварожича; воплощение на
земле и у Радегаста и у Свентовита; все три – божества войны, предвещания"
[5, 207-208].
Яків
Головацький також зазначає, що чотири мітологічні істоти Яровит, Руєвит,
Поревит та Поренут, що згадуються у полабських та прибалтійських слов'ян,
були нічим іншим, як обожненим втіленням Сонця. [2, 21]. Тобто це прояви
Святовита, які тотожні проявам Дажбога східних слов'ян: Ярилу, Купалу, Миру,
Коляді.
Дажбог мав
ототожнення і з іншими Богами Сонця різних народів. Сюди треба віднести і
біблійні вірування в Давида та Ісуса, що був з його роду. Воскресіння Ісуса
– це як щоденне сходження Сонця на небо. В святкові дні на зимове
сонцестояння і весняне рівнодення таке воскресіння стало особливо ушанованим
як Різдво і Великдень. Але з Ісусом пов'язана перша половина року, а друга
за Іваном, що народжується на літнє сонцестояння і символізує Сонце, що
заходить. [див. 8].
Всі ці
приховані мітологічні сюжети допомагають і нам зрозуміти дію Дажбога у нашій
Рідній Вірі, а також знайти його епітети і пізнати світоглядні особливості
нашого народу.
Література:
1.
Велесова Книга
/ Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло,
7528 (2020). – 192 с.
2.
Головацький
Я.Ф. Виклади давньослов'янських легенд, або міфологія. – К.: Довіра, 1991. –
94 с.
3.
Древнеиндийская философия начальный период: перевод с санскрита / Подготовка
текстов, вступительная статья и комментарии В.В.Бродова. – М.: Мысль, 1972.
–
http://psylib.ukrweb.net/books/brodo01/index.htm.
4.
Іларіон,
митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Іст.-реліг.
моногр. Вид. друге. – К.: Обереги, 1992. – 424 с.
5.
Костомаров М. І. Слов'янська міфологія. – К.: Либідь, 1994. – 384 с.
6. Літопис
руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця. – К.: Дніпро, 1989. – 591 с.
7.
Наливайко
С.І. Таємниці розкриває санскрит. – К.: Вид. центр "Просвіта", 2000. – 288
с.
8.
Пашник С.Д.
Біблійна мітологія. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7528 (2020). – 92
с.
9.
Пашник С.Д.
Руська Православна Віра у питаннях і відповідях. – Запоріжжя: Руське
Православне Коло, 7528 (2020). – 72 с.
10. Ткач М.М.
Володимирові боги: міфологічний зміст та систематизація головних персонажів
язичницького культу. – К.: Укр. Центр дух. культури, 2002. – 192 с.
11. Шаповалов
Г.И. Корабли веры: Судоходство в духовной жизни древней Украины. – Запорожье:
Дикое Поле, 1997. – 160 с.
12. Яценко Б.
"Слово о полку Ігоревім" та його доба. – К., 2000. –
https://svit.in.ua/kny/slovo/slovo_yatsenko.pdf
26 грудня 2020.
http://www.svit.in.ua
