Світовит Пашник,
Волхв РВ
В переліку
Богів володимирового пантеону, згаданих у "Повість врем'яних літ", Мокош є
єдиною Богинею: "…і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош…" [7,
47].
Існує
підтвердження зв'язку грецької богині Гекати (Єкати) з Мокошею. Воно
міститься в давньоруському повчанні проти язичництва – "Слово об идолах"
(повна назва "Слово святаго Григорья, изобретено в толъцех о том, како
първое погани суще языци кланялися идолом и требы им клали, то и ныне творят",
відомо 4 списка з XIVст. по XVІІ ст. У повчанні засуджується наступне: "Иже
от первенець лаконьская требищная кровь, просашаемая ранами то их епитемья,
и тою мажютъ Екатию богыню, сию же девоу творять и Мокошь чтоутъ". Оскільки
це компіляція на працю константинопольського архієпископа Григорія Богослова
(IV ст.), то, йомовірно, він засуджував давньогрецьких богів, а вже руські
християнізатори додали відповідник з нашої мітології. Так, Богиню Єкатію
порівняли з Мокошею, яка в народі ще замінюється Долею-(Є)Катериною. [див.
8].
Іван Огієнко
(митрополит Іларіон) наводить кілька проклять христосівців, де згадується
Мокош, зокрема:
1. "У "Слові
нікоєго Христолюбця" XI віку найповніше подано список слов'янського Олімпу:
"Вірують в Перуна, і в Хорса, і в Мокошь, і в Сима, і в Регла, і в Вили, їх
же числом тридевять сестриниць глаголять (кажуть) невігласи, і мнять
богинями..., і огневі моляться, зовуще єго Сварожичем... і Вилам, і Мокоші,
і Симу, і Реглу, і Перуну, і Роду, і Рожаниці, і всім тим, іже суть тим
подобні" [5, 93].
2. "Слово Св.
Григорія Богослова: "І нині по українам (по окраїнах) моляться єму,
проклятому богу Перуну, Хорсу, Мокоші". [5, 94].
3. "Слово, як
погани кланялися Ідолам" XI ст.: "Тім же богом требу кладуть і творять і
словеньский язик: Вилам і Мокошьі, Диві, Перуну, Хьрсу, Роду і Рожаницам,
Упирем і Берегиням, і Переплуту, і верьтячеся пьють єму в розіх." [5, 374].
4. "Устав Преп.
Савви, за рукописом XVI віку: "Ли (или, чи) сплутила (зблудила) єси з бабами
богомерьския блуди, ли молилася єси Вилам, ли Роду і Роженицам, і Перуну, і
Хорсу, і Мокоши, пила и їла". [5, 380].
Для визначення
функцій Мокоші, на жаль, неінформативною є Велесова Книга. Там ми
зустрічаємо лише слово "мокошани": "А в лісах дубових Лісичі во вітвях
колисатися зачали, а бороди хмелем утчені, і власи в травах – тії суть листи
зелені і мокошани (можливо водорість), якож в подах сплять, того до бороди
затичена." [1, ВК,38а]. Це можна порівняти з латвійським гідронімом Makašāni
[див. 4, 194]. Наведемо ще одне речення: "А тут Гураїк (Германаріх?), друг
наш, тако пив кров і вино, а подлє того за одне літо йшов мокошем (мкчєм) на
нас." [1, ВК, 27]. Не всі перекладачі ВК прочитали це слово саме так, але
якщо припустити заміну літер ч-ш, такий варіант цілком можливий. У цьому
контексті під "мокошем" мається на увазі бойовий порядок у вигляді
півмісяця.
Щоб зрозуміти
сутність Мокоші, звернемося до дослідників. Іван Огієнко дає цінну
інформацію, з якою можемо погодитися: "У цій богині дослідники-мітологи
добачували сонцеву сестру, богиню дощу. Літопис подає її, як Мокошь, а інші
пам'ятки додають іще й форму Макошь, пізніше Мокоша… Уважалася Мокоша в
Україні ще й покровителькою пологів та породіль."
На противагу
Огієнко наводить думку про фінське походження Богині: "Е. Аничков уважає
Мокошу фінською богинею, що, по підбитті, мусіла підлягти Київському
Перунові й увійти в число Володимирових богів. Мала вона й гадальний
характер. Саме слово неясного походження, – його зближають з мордовським
Мокша, черемиським Мокш"… (Рибаков писав, що "y самої моpдви-мокши такого
божества немає. – С.П.). Натомість "Ягіч уважав Мокошь за слово слов'янське,
в якому -ошь закінчення, як напр., у слові пустошь." [див. 5, 109-110].
Іван Огієнко
також цікаво порівнює Мокошу і Марену: "Є ще одна стародавня богиня, – це
Марена, богиня весни, добре знана у слов'ян, а особливо в українців, її
завжди пов'язують з Купайлом, або й звуть жінкою його. Часом Марену в'яжуть
з Мокошею… Свято Марени святкується над водою, звідси пішла, певне, й її
назва Марена, від лат. Marinus – морський. Часті й інші фонетичні форми:
Морена, Морина, Моряна." [5, 119].
М.М.
Гальковский писав, що "чехи шанували Мокошь божеством дощу та сиpості, і до
нього пpибігали з молитвами і жертвоприношеннями під час великої посyхи".
[2, 33].
"Мокошин" (Mokošín)
або "Мокошин Горб" (Mokošin Vrch) в Чехії – це топонім, назва пагорба або
місцевості, що походить від імені слов'янської богині Мокоші. Цей топонім
вказує на поширення культу Богині долі, родючості, води та рукоділля серед
чехів та моравців. Подібні топоніми існують і в інших слов'янських регіонах,
наприклад, в Україні – Макошине.
Герб села
Мокошин в Чехії
Микола
Костомаров відносив Мокошь до водної стихії: "Мокоша у Нестора, на мою
думку, також означає водну жіночу істоту, закінчення -ошь є жіночого роду,
як кокошь, а корінь слова – мок- (мокнути, змокнути). Так думає Коллар...
Але найважливішою з номінацій жіночо-водної істоти у слов'ян була Девонія,
Дзеванна та Дана. Вона походить від кореня, що зберігся в кельтських мовах,
де Дивона означає річка і вода; але цей корінь не чужий і слов'янським
народам, як це показують назви річок: Двіна, Дунай, Дон, Дніпро (Данапріс)
та звичайний приспів у піснях обрядових: дана, дана. Як вода, початок речей,
завжди прекрасна, завжди свіжа, вона була діва і разом дружина, тобто пара
сонцю. Так Длугош описує її (Hist. Polon., p. 36)... у нас вона, ймовірно,
крім Мокоша, мала ще назву Дана і просто Діва..." [6, 220]. Таким чином, ми
бачимо різні епітети Богині Води.
А.С. Фамінцин в
праці "Божества древних славян" також вважає Мокошь богинею вологи: "Нестор,
у числі божеств, яким Володимир спорудив у Києві ідоли, називає Mокошь. Під
характеристичним ім'ям цим, що містить у собі поняття про вологу і
безперечно позначав божество жіночого роду, неважко впізнати небесну діву,
сонцеву сестру, богиню небесної вологи. Стредовський пояснює богиню Macosa (Макошь,
Мокошь) іменем: Pluvia, тобто дощова або дощниця." [12, 285-286].
Академік Борис
Рибаков зазначив, що Макошь майже завжди згадується в джерелах поруч з
вилами-русалками. Етимологія імені цієї богині пов'язана зі словом "къшь", "кощь",
що позначає "жереб", "долю ", а також є кореневою основою слів, що
позначають різні ємності для зерна: "кошь"– кошик, візок для снопів; "кошьниця",
"кошуля" – плетені з лози ємкості. Плетений закут для овець називався
"кошара". В ритуальної вишивці XIX в. на рушниках-набожниках Макошь
зображалася як центральна фігура всієї композиції. На рушниках для весняних
обрядів Макошь зображалася з піднятими до неба руками, як би молиться
окропити дощем зорані і засіяні поля. До днів літнього сонцестояння, коли
земля вже майже виростила нові колосся, Макошь зображалася оточеною
сонячними колами і з руками, що вказують до землі. Все це дає право вважати
Макошь дуже давнім землеробським божеством, "матір'ю врожаю", богинею
життєвих благ і достатку.
Протягом
середньовіччя відбувалося вітіснення Макоші християнською Богородицею
(Марією) і заміна нею давньої язичницької богині. Культ Макоші перетворився
в культ християнської Параскеви-П'ятниці. Особливий інтерес становить
апокрифічних календар кінця XIX ст., який визначає святкування 12 п'ятниць
протягом 12 місяців. [див. 10, 416-417].
У висновку
Борис Рибаков визначає Макошь (Мокошь), як давню Богиню Землі
(Мати-сира-земля) та плодючості. Вона може бути прирівняна до грецької
Богині Землі Деметри. Також він вважав, що її образ із рогом достатку
зображено на головній лицьовій грані Збруцького ідола. [див. 10, 423].
Багато
рідновірів підтримало думку Рибакова і також визначають Мокошу як Богиню
Землі. Спробуємо спростувати цю версію на прикладі євангельських персонажів:
церква також плутає двох Марій: одна мати Сонця-Ісуса, а інша має виступати
його сестрою і дружиною. Тобто розділяємо Богородицю Марію – Землю (наш
відповідник Мара) і Марію Магдалину, що уособлює Воду (звідси і море, наш
відповідник Марена). В церковній символіці є велика помилка: праворуч від
Царських (Райських) воріт ставлять образ Ісуса, а ліворуч – Діву Марію, яку
розуміють як матір Ісуса, хоча має стояти його дружина Марія Магдалина.
Мокоша на
святилищі "Триглав" (Хортиця)
На святилищі "Триглав" зі
східною орієнтацією на острові Хортиця розташування Богів є правильним. Там
Мокоша стоїть в трійці ліворуч, що наближає її до темної місячної сторони,
якою опікується Чорнобог.
На прикладі Світового Яйця пари Богів виглядають наступним чином:
Батько-Небо (Сварог) і Мати-Земля (Рожаниця), які породжують Сонце і Воду,
тобто Дажбога і Мокошу. Вони є братом і сестрою та одночасно складають
шлюбну пару. Дажбог може уявлятися фалічним символом Батька-Неба, а Мокоша –
вологим лоном Матері-Землі. Литовською жіноча піхва (вагіна) – makštis (макштіс),
латиською – maksts. Тому вона зберігає у кошику чоловіче сім'я (кашу) і дбає
про плодючість.
В Україні, як і в юдеїв, існує поняття кошерності – запліднення, освячення.
Професор Володимир Шухевич про поліжницю (породіллю) пише: "Не вольно їй
до часу виводу дальше як 35 кроків відходити від хати, аби не занечистила
поля, на яке вона, ще некашерна, ступила би." [13, 15]. При народженні
пуповина може символізувати нитку життя, яку невидимо і далі тче Мокоша.
Тому до неї зверталися породіллі і просили щасливої долі для дитини і щоб не
обірвалася нитка життя.
Доля – це також Богиня, яка пряде долю людині. Свято Долі (Катерини)
відзначається 24 листопада. На свято Долі відбуваються молодіжні вечорниці,
дівчата ворожать на судженого, варять кашу і закопують у садку (символи
кохання) з примовкою: "Закопали горщик каші, ще й кілком прибили, щоб до нас
на вулицю парубки ходили". Ймовірно, Доля є також ознакою місячної сутності
і має відношення до Мокоші, яка приймає до свого лона кашу-насіння. [8,
120].
Відомі радянські дослідники В. Іванов і В. Топоров також підкреслювали, що
"існують і характерні мовні свідчення зв'язку Мокоші зі сферою статі. В
говірках Підмосков'я відомо слово мокосья, що позначає жінку легкої
поведінки. У роботах з реконструкції основного міфу одним із головних
мотивів, є зрада дружини Громовержця своєму божественному чоловікові з його
противником. Результатом вирішення конфлікту в божественній сім'ї якраз і є
покарання Громовержцем дружини-зрадниці: позбавлення її божественного та
подружнього статусу, заслання її з неба на землю, у пекло, у хтонічні води
(як і вбивство противника Громовержця, з яким опинилась у злочинному зв'язку
його дружина)." [див. 4, 185]. З цього можна зробити висновок, що Мокош як
Вода має пролитися з Неба на Землю.
Також в роботі Іванова і Топорова зазначається, що структура пряжі та процес
прядіння може розглядатися як образ множення життєвої тканини та відтворення
людини та роду в потомстві. Це можна порівняти з поняттям потоку як способу
життя. Зв'язок життя з водою належить до універсалій, що дозволяє зробити
висновок, якщо Мокош – жіночий персонаж справді пов'язаний з водою (пор.
воду як дітородну вологу), то вона не може не бути пов'язаною з ідеєю
народження, плодючості, життя. [див. 4, 195-196].
Слід згадати, що співзвучні з Мокошею поняття є в індуїзмі. Микола Ткач
зазначає: "Зв'язуючи та обриваючи нитку життя, Макоша в кожному разі постає
в образі сили, що звільняє живу душу. Санскритське "мокша", що фонетично
ототожнюється з ім'ям богині, означає "звільнення". [11, 107]. Мокша в
індійській філософії звільнення від сансари, циклу народжень, страждань та
обмежень цього світу. Мокша – це найвищий моральний рівень досконалості,
після досягнення якого призупиняється еволюція душі (припиняється вплив на
неї карми). [див. 3, 395]. Хоча деякі дослідники пов'язують це з індуським
терміном, він все ж не відповідає нашій Мокоші, оскільки Богиня управляє
долею людини, від неї залежить смерть (колоса, фалоса) і народження нового
життя (пагона, дитини).
Свята ушанування Мокоші в календарі Рідної Віри виставлені за аналогією у
різні пори року: Ляльник – 23 квітня, Мокоша літня – 24 липня, Мокоша осіння
– 24 жовтня та Оксана – 24 січня. Можливо, свято відзначали за постійними
числами місячно-сонячного календаря в ніч з четверга 22 числа на п'ятницю 23
числа. Місяць у ці числа приймає форму літери "С" – розкритого лона. Символ
"лунниця" має відповідати лону жінки. Водночас це роги Велеса, які утворюють
Місяць. Отже, зв'язок Велеса з Мокошею є закономірним.
Це підтверджується і давнішою символікою
святилища-обсерваторії доби бронзи на Хортиці, яке поєднало в собі образ
Велеса у вигляді голови тура з рогами, що охоплюють хату (де має горіти
вогонь як зародок Сонця), і водночас це є жіночій двір, що уособлює лоно
жінки (див. малюнок святилища). [9, 40].
Мокоша мала б
уособлювати низину, луки з водоймою, як місячна чаша. Однак існує інша
думка, яку також слід згадати. У Миколи Ткача читаємо: "Найхарактерніше
місце проявлення сутності Макоші – верхівка гори, макушка. На це вказує і
ряд фонетично споріднених з її ім'ям слів: макушка – верхівка; макушка –
баня церкви, верхівка; маковиця – верхівка гори. Верхівки гір у наших
предків-язичників були в особливій пошані. Самі гори розподіляли за
міфологічними особливостями. Одні з них вважалися священними, інші
нечистими, такими, що на їх верхівках проявлялися персонажі замогильного
світу. В Україні гори ще називають могилами… Особливою популярністю в
переказах користується Лиса гора, що вважається місцем зборища нечистих сил
та відьом. Священними (святими) горами вважаються ті, на верхівках яких
знаходилися кринички..." [див. 11, 101].
Ми не бачимо в
цьому протиріччя у визначенні ознак Мокоші. Невід'ємною частиною лона є
живіт вагітної жінки, що безсумнівно нагадуватиме нам гору з
пупом-криничкою. Хоча криниця на горі є доволі проблематичною, ймовірніше,
її замінюють вівтарі – заглиблення-чаші в камені, куди потрапляє дощова
вода.
Навіть мертві у
давнину клалися до могили в зігнутому вигляді, немов дитина в утробі. У
Велесовій Книзі Магура – одна з назв Птиці Матир-Сви: "То бо Магура співає
пісню свою до січі. А та Птиця од Інітра [*Індри] іде." Магура – це велика
гора (Мати-гора), як символ вагітності Землі, таку назву мають географічні
об'єкти: кілька гір у Карпатах, гірські масиви в Словаччині, печера в
Болгарії. [1, 160].
За святом
Мокоші – виходу води з лона – наступного дня має відбутися народження
сонячного Бога. Можна припустити, що протягом всіх 12 місяців відбувається
одна і та ж подія виходу Води і Сонця на 23-24 чи на 24-25 числа в
залежності від тривалості місяця (30 чи 31 день). Також припускаємо: там, де
свято Мокоші в церковному календарі припадає на 22 число, то ця фіксація
відбувалася в місячно-сонячному календарі, коли місяць мав 29 днів. Тобто
від свята Мокоші до 1 числа наступного місяця має бути 9 днів, а від
сонячного свята 8 днів. [див. 8].
Ми маємо Богиню
Мокошу, що уособлює вологе жіноче лоно Матері-Землі. Від неї залежить
плодючість навколишнього простору: поховання насіння і народженню нового
життя. Тому вона вирішує, яка доля нас чекатиме у вічному колі
життєоновлення.
Література:
1. Велесова
Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне
Коло, 7529 (2021). – 192 с.
2. Гальковский
М.Н. Боpьба хpистіанства съ остатками язычества въ древней Руси. – Т. I. –
Харьковъ: Епархіальная Типографія, 1916. – 376 с.
3. Завгородній
Ю.Ю. Мокша // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол.
редкол.) та ін. – К.: Абрис, 2002. – 742 с.
4. Иванов В.В.,
Топоров В.Н. К реконструкции Мокоши как женского персонажа в славянской
версии основного мифа. // Балто-славянские исследования. – М.: Наука, 1982.
– 288 с.
5. Іларіон,
митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Іст.-реліг. моногр.
Видання друге. – К.: АТ "Обереги", 1994. – 424 с.
6. Костомаров
М.І. Слов'янська міфологія. – К.: Либідь, 1994. – 384 с.
7. Літопис
руський / Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989. – 591 с.
8. Пашник С.Д.
Руський Православний Календар. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7529
(2021). – 184 с.
9. Пашник С.Д.
Символіка святилища-обсерваторії на острові Хортиця // Священний острів
Хортиця. – Запоріжжя: РПК, 7529 (2021). – С. 27–43.
10. Рыбаков Б.А.
Язычество древней Руси. – М.: София, Гелиос, 2001. – 744 с.
11. Ткач М.М.
Володимирові боги: міфологічний зміст та систематизація головних персонажів
язичницького культу. – К.: Укр. Центр дух. культури, 2002. – 192 с.
12. Фаминцын
А.С. Божества древних славян. – С.-Петербург: Тип. Э. Арнгольда, 1884. – 331
с.
13. Шухевич В.
Гуцульщина. – Ч.3. – Львів: НТШ, 1902. – 270 с.
25.04.2021 р.
Стаття входить до збірника:
Пашник С.Д. Рідні Боги. – Запоріжжя: Рідна
Віра.
http://www.svit.in.ua
