До розділу
Iменослов
-
Світовит ПАШНИК
волхв РПК
Пашник С.Д. Іменослов. – Запоріжжя: Руське Православне Коло.
Увага! У книжці повніший текст.
Рідні імена
В ім'я здавна вкладався глибокий духовний зміст. Його вибір для новонародженої дитини був традиційною вірою в магічну силу слова й власного імені. Духовна сила, яка входила в свідомість людини через надані ймення, спрямовувала її життєвий шлях. Адже в іменах завжди містилося добре віщування, побажання добробуту, захисту Богів, надія на кращу долю. Обираючи майбутнє ймення для дитини, батьки хотіли, щоб разом з ним вона отримала і захисника, божого охоронця. Так, вважалося, що Мирослави присвячені Богові Миру, Ярослави – Ярилу, а про Богуславів і Богданів дбатимуть Боги, які подарували родині бажану дитинку.
Вважалося також, що той, хто назве немовля непривабливим іменем як-от Неждан, Нелюбима, Немира, збереже її від злого ока, яке, нібито, не зверне уваги на дитину, яку не ждали або не люблять. Але вже доведено, що подібні ймення тільки заважатимуть людині в житті, адже несуть в собі силу-силенну негативу.
Дослідники вважають, що імена творилися за допомогою первісного арійського способу, який передбачає врахування всієї сукупності духовних та речових уявлень давнього суспільства. Навіть вважається, що імена були розподілені за варновими прошарками, що зараз вже втратило своє значення.
Крім того, імена могли втілювати як верхній, так і нижній Божественний світ. У давніх русинів не було чітко вираженого протиборства між "темним" і "світлим", кожне начало мало власне призначення, і від їх взаємодії творилося життя.
Ще в давні часи, як засвідчують джерела, був звичаєвий набір двоосновних імен. Але й ці складові частини імен могли формуватися з більш простих елементів, які також слід враховувати, бо вони можуть іноді давати відмінне або додаткове тлумачення.
Існують імена, в яких виражено побажання здобути славу (Святослав, Ростислав), бути мужнім і відважним воїном (Ратимир, Ратибор, Ярополк), проявляти миролюбність (Миролюб, Любомир). Імена, які висловлюють гостинність (Гостирад, Милогост, Доброгост), які можна пояснити і як очікування в родині бажаної дитини, яка прийшла на цей світ добрим гостем.
Є імена, що втілюють любов батьків до Бога, який послав їм дитину і через відповідне ім'я дбатиме про неї (Богумил, Богуслав, Богурад), а також побажання на майбутнє позитивних рис характеру своїй дитині (Доброслав, Добромисл).
Руська Православна Віра дозволяє нам заглибитись у давні знання рідного народу. Ми щиро віримо в нашу духовну могутність. Сьогодні настав час повернути відібрані у нас імена. Вони формувалися нашим народом тисячоліттями. Цей процес не завершився й сьогодні – з'являються нові утворення, забуваються старі. Імена відображають рідний духовний світ, який оберігає русина, надає духовну силу.
Ми поглянемо на походження імен крізь призму самобутнього руського світогляду, спробуємо віднайти пояснення, спираючись на рідний мовний ґрунт. Активно залучатимемо також арійську міфотворчість, яка зберігає імена прадавніх божеств і героїв.
* Зірочкою позначаються імена, які розширено пояснюються в кінці книги.
Чоловічі імена
Жіночі імена
ПОЯСНЕННЯ ІМЕН
Володимир
Серед слов'янських імен досить поширене ім'я Володимир. Це ім'я було найбільш уживане серед Рюриковичів. Первісно, як вважають дослідники, воно означало "Владою великий", а згодом, коли компонент мир став асоціюватися зі словом "світ", почало тлумачитися як "Володар світу". [4, 48]. Крім цього, компонент мир у слов'янських мовах має значення "громада". [2, 192].
Степан Наливайко вважає, що компонент мир у деяких слов'янських мовах видозмінився на мил і став пов'язуватися з поняттям "милий", "любий", а також "любов", "кохання".
Крім сказаного, С. Наливайко доводить, що компонент мир у слов'янських мовах споріднений з індоіранським Богом Сонця і Мирного Договору Мітрою, який мав важливу функцію об'єднувати людей у громаду (село). [2, 196].
У народознавця В. Скуратівського зустрічаємо назву осінньо-зимового Сонця Мир. У цей період світило стає мирним, спокійним, воно наближається до смерті, стає ближче до Землі. За давньою вірою старе сонце повинно вмерти, а на Різдво з'являється нове. Померле Сонце йде до лона Матері-Землі, а нове народжується Землею. Тому й померлих людей кладуть у Землю, як насіння, в надії воскресіння із мертвих.
Простежується зв'язок між українським Миром і Мітрою. В українському варіанті випадає літера "т", бо вона є приставкою до частини "ра". В єгипетській міфології Ра є Богом Сонця. Ця частка досить поширена серед українських слів: ранок, рай, роса, рама. Поєднання компонентів "ра" і "т" утворює в деяких арійських мовах слово на позначення землі – "тера" (територія), що пов'язано з українським "трава", "дрова", рос. тропа.
Можливе відокремлення й іншої складової – "ма", що більше вказує на материнську (слово наближене до "Митра") сутність – "мама", "мати". Поєднання "ма" і "ра" утворює слово Мара – Богиня смерті (море). У міфології Мара може виступати матір'ю Сонця.
Таке складне поєднання окремих частин сприяло утворенню багатьох похідних слів і, відповідно, дало різне тлумачення іменам. У словнику в складних випадках подаються кілька варіантів, що пояснюють значення імені.
Щодо компонента Волод- в імені Володимир, то С. Наливайко пов'язує його з іншим Богом ведичного пантеону – Варуною, наділеного надзвичайно широкою функцією і величною могутністю. Його називають царем богів і людей, опорою землі і неба, владикою атмосферних вод, рік, морів та океанів. Однією з істотних функцій Варуни є нагляд за дотриманням світопорядку, так званої ріти (слов'янське лад).
Разом із Мітрою Варуна втілює магіко-юридичну функцію племінного ватажка. "Рігведа" – найдавніша писемна пам'ятка арійства – фіксує складне ім'я Варунамітра або Мітраваруна. У цьому імені якраз і відбита двоїста структура світу. Два божества протиставляються одне одному, як темний і світлий, нічний і денний, вода і вогонь, місяць і сонце. Це дає підстави стверджувати, що це сполучення імені відображує найпростішу і найдавнішу модель світу, де Варуна уособлює земний світ, а Мітра – небесний. [2, 195].
"Тож якщо пов'язувати ім'я Варунамітра зі слов'янським Володимир, – робить висновок Наливайко, – то можна припустити тотожність компонентів Варуна й Волод-, Мітра й мир, причому тотожність не тільки фонетичну, але, найголовніше, тотожність етимологічну. А це означає, що ці компоненти мусять мати спільне походження і однакове значення." [2, 196].
Звичайно, не слід відкидати при поясненні цього складного імені компонентів, які можуть дати інші пояснення: Вол – священна тварина, Велес – Бог, який мав зображення вола. Велес, як Бог нижнього світу, якраз і є "володарем миру", і охоронцем спокою.
Міфологічно князь Володимир Великий має позначати Сонце, що заходить. На Триглаві (символі князя Володимира) яйце знаходиться в нижній частині, що й означає осінній або вечірній період. На яйці можна також побачити образ "овена" або "тура". В билинах герой Добриня (уособлення Сонця) був обернений у тура (оленя). [1, 38]. На скельному рельєфі святилища біля с. Буша на Вінниччині олень є символом Сонця, що заходить. [3]. Друга частина імені "димир" відповідна імені Дмитро (див. нижче), що також символізує нижній світ.
Всі ці ознаки підтверджують тотожність Володимира з Богом Велесом (Волосом) або Сонцем, що заходить у нижній світ і виступає його володарем.
Література:
2. Наливайко С.І. Таємниці розкриває санскрит. – К.: Вид. центр "Просвіта", 2000. – 288 с.
3. Пашник С.Д. Святилище біля села Буша. – www.svit.in.ua\sva\mi6.
4. Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей. – К.: Наук. думка, 1996. –336 с.
Ганна, Жанна, Анна, Гнат, Іван, Іванна, Ян, Яна
В руській мові поширені слова, пов'язані з гонінням: гнати, поганяти, гонець зі значенням відгалуження від чогось більш вагомого. Сюди можна віднести і ганок – відокремлення від хати. Молоді паростки, що виходять (відходять) від зерна, покладеного в землю, чи від рослини ми називаємо пагонами. Звідси й поганий – негарний, несформований. Є звичай новонароджену дитину називати поганою, щоб не зурочити.
Інші слова зі складовою гн-, ган-, гнат- тощо мають значення насильницької смерті: гинути, загинути; умертвіння: гнити, загнивати, гній; утиску: відганяти, гнітити, гніт. Гніт означає також тліюче (пригнічене) вогнище, звідси й назва шнура в лампаді, свічі чи вибуховій речовині. "Пригнітити" вогнище значить пригасити його.
Також зазначимо, що людина чи рослина при пораненні згинаються. В давні часи наші предки застосовували обряд поховання у зігнутому вигляді. Вважалося, що таким чином покійник приймає позу дитини в утробі матері. В даному випадку померлого кладуть до лона Матері-Землі, як зерно, яке повинно було дати сходи-пагони – заново народитися.
Дослідниця М. Жуйкова зазначає, що ненароджена дитина і покійник однаково належали до потойбічного світу. Для дитини перехід до цього світу був пов'язаний з процесом випрямлення тіла, для мерця навпаки: входження до потойбіччя супроводжується згинанням тіла. Прямизна виявлялася ознакою життя, а кривизна – ознакою смерті. [1, 29].
Сонце, яке заходить за Землю, ніби вмирає, а при сходженні із Землі – народжується. Земля його (як і пагін) наче виштовхує, виганяє зі свого лона на гору (гнати в гору). Так і жінка, народжуючи дитину, теж її відганяє, відокремлює від себе. Оскільки літера "г" при чергуванні переходить в "ж" (наприклад, гнати – жену), можна стверджувати, що жінка, рожаниця та інші слова з складовою "жн" мають спільні витоки зі звукосполученням гн-. "Рожаниця" можна пояснити, як "та що виганяє Ра-сонце".
Вихід і вхід до лона Матері-Землі позначається одним поняттям, що набуває протилежної семантики. Так, женці – ті що жнуть колосся, умертвляють рослину під час жнив. В слові жати "н" випадає, що наближує його до життя, жити. Тому жінка трактується як "та, що дає життя".
Згадаємо також, що жінку, яка носить дитину, називають вагітною ("н" випадає), посудина для миття – вагани. В латинській мові vagina означає піхва (жіноча) або оболонка, шкаралупа, що відноситься до жіночого лона. "Ганьбити" означає також мати статеві зносини без вінчання, зганьбити - зґвалтувати. Парування тварин називається "гін".
Свято Ганни ми відзначаємо 9 рудня. Це час ушанування зимової сутності жінки-матері (Землі). Саме взимку природа гине, вмирає і Сонце. Але після загибелі з волі Божої відбувається відродження – ми зустрічаємо Різдво нового Сонця, яке з набуттям сили оновить природу.
Підсумовуючи вищезгадане, ми можемо зазначити, що ім'я Ганна, Жанна можуть означати жінка, рожаниця, народжуюча. Гнат – народжений, родючий; жонатий, тліючий. Близьким до народження залишається і частина імені "нат", що перейшло в ім'я Наталя, яку пов'язують із родами.
Ім'я Яна іноді ототожнюють із зменшенням від Ганна. Одночасно такі чоловічі імена як Ян (фр. Жан) вважають тотожними Івану. [3, 112]. Частка ів-, єв- може позначати життєву функцію, наприклад, в слові Ява – світ життя чи Іва – дерево життя. Приставка до грецьких слів єв- перекладається як добре. Іноді ця частка може замінюватися на о-, наприклад: таке ім'я як Євген (добренароджений) можна перекласти на руське Огень, Іоан – варіант Івана. Друга частина -ан аналогічна до кореня ган, як і для імені Ганна є варіант Анна. Німецький відповідник Івана – Йоган або Ганс чітко вказують на спорідненість з Вогнем, як зародком Сонця. Новонароджена дитина, яка не покинула хату, також ототожнюється з вогнем. Індолог С.Наливайко каже, що в санскриті "молодий", "юний" якраз і буде "юван". [2, 98]. З цього можна зробити висновок, що Іван (Ваня) може позначати фалічний символ, чоловічу силу, а разом із тим і правителя – бана.
Також зазначимо, що це ім'я може бути пов'язаним із Зорею (пор. шумерська Богиня Інанна-Іванна). Латинська форма Joanna дуже нагадує Йоні (санскр. योनि) – санскритський термін, що часто використовується для позначення піхви, це відповідно наше Яна.
У рівнинній шотландській, надвечір'я – це even, чи анг. evening, що також буде ототожнюватися із запаленням вечірнього вогню. Це й відбувається на свято Купала, тому приставка Іван Купала цілком себе виправдовує.
Література:
1. Жуйкова М. Номінація смерті та архаїчне мислення // Студії з інтегральної культурології. – Вип. І: Thonatos. – Львів, 1996. – С. 28 – 62.
2. Наливайко С.І. Таємниці розкриває санскрит. – К.: Вид. центр "Просвіта", 2000. – 288 с.
3. Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей. – К.: Наук. думка, 1996. –336 с.
Катерина, Ярина (Яра), Ірина
Ім'я Катерина пов'язане з долею. Перша частина слова "ката" означає "котитися", тобто доля котиться за Божим законом. Друга частина "рина" може означати "ірій". Все слово можна пояснити, як "котитися до ірію (раю)". Тобто, це людська доля, яка викочується із раю і скочується до раю.
Це ім'я можна пояснити як "жінка, що народжує", адже це проходить через катування (муки). Слово "кат" – мучитель долі; каторга місце покарання. Літера "т" може замінюватися на "с" (лат. "th"), що проявлено в зменшеній формі імені "Кася". У цьому випадку можна прочитати "косарина", звідси й косар – той що умертвляє рослину.
Друга частина може виступати самостійним іменем – Ярина чи Ірина, яке пояснюємо як кров, яка проливається під час родів, або символізує битву за народження. Це у міфології може бути ранкове пролиття Червоної Зорі, що символізує народження Сонця. Словом "окотилася" називають пологи кози. А та, в свою чергу, виступає місячним образом, що пов'язаний з потойбічним світом, як і кіт – символ темних сил.
У варіанті імені Катрена, не складно побачити слово "ядрена", тобто запліднена. Так само слово "ярина" означає сходи, або посіви ярих культур [1, 1424]. А яринцем називають чоловічий статевий орган [2, 203].
Шухевич В. описуючи гуцульські звичаї повідомляє щодо поліжниці (породіллі): "невільно їй до часу виводу дальше як на 35 кроків відходити від хати, аби не занечистила поля, на яке вона ще некашерна, ступила би" [3, 21]. Тобто некашерна можна розуміти як незапліднена, а кашерна (пор. Касарина), має бути запліднена. На свято Катерини обов'язковим атрибутом є каша (Кася), яку насипали в миску й шли на двір кликати судженого на вечерю [4, 153].
Олександр Виженко повідомляє, що раніше, щоб заманити хлопців на свою вулицю, дівчата виконували магічно-ритуальну дію – закопували посеред вулиці горщик з кашею.
Дівки чаровниці,
Закопали горщик каші
Посеред вулиці.
Закопали горщик каші
Ще й ракові клешні,
Щоб ходили парубки
Далекі й тутешні.Дівчата вірили, що після цього хлопці ходитимуть саме до них, а не на якусь іншу вулицю, до інших дівчат.
Горщик з кашею – певний символ, він означає готовність дівчини у парі з обранцем "готувати" вариво спільної долі. Справа чоловіка – помішувати кашу. [2, 122].
Такі слова як кошара (хлів), касарня (казарма), кі(о)ш означають зборище людей (тварин) в приміщені або загородженому місці, що може бути порівняно із кашею в горщику, тобто вмістилищем, лоном. Аналогічно церковне приміщення також ототожнюються з лоном.
Катерина може виступати аналогом Долі-Макоші і відповідає за жіночі потреби. Катерина-Доля або тче нитку життя, або може її обрізати серпом-косою. Тому можна сказати, що народний образ Смерті з косою має відношення до Катерини. За народним календарем святкують Катерину-Долю 24 листопада.
Література:
1. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ "Перун", 2001. – 1440 с.
2. Виженко О. Україна кохання. Фольклорне дослідження. – К.: Деркул, 2005. – 280 с.
3. Маєрчик М. Ритуали родинного циклу крізь призму моделі переходу // Студії з інтегральної культурології. Ритуал. – № 2. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1999. – С. 18–31.
4. Скуратівський В.Т. Місяцелік: Укр. нар. календар. – К.: Мистецтво, 1992. – 208 с.
Константин, Костянтин, Коснятин, Кость
Коли ми називаємо дитину іменем Костянтин, то нам, за допомогою різних навіювань меншовартості, приходять на думку згадки про римських і візантійських імператорів, і забуваємо, що багато визначних людей Русі мали таке ж або подібне до нього ім'я.
Легше всього нашим вітчизняним дослідникам виявилося пояснити це ім'я латинським походженням: constans (род. constantis) – постійний, стійкий. [4, 69]. Ми доведемо, що й рідною мовою, ми також прийдемо до того ж висновку.
Розкладемо ім'я на частини: кон-стан-тин. Всі три слова виявляються є нашими рідними і зрозумілими. Як же треба пояснювати ім'я Константин, або Костянтин? "Кон" – це теж саме, що й "за-кон" або "канон" – встановлене правило; "стан" – він і є стан, тобто устійнити; "тин" – огорожа; разом – закон, що є устійненим і під охороною. Константин – це той, хто устійнює і охороняє закон. Наше значення тотожне латинському (в додаток: константа – постійна величина, конституція – основний закон). [5]. Цим підтвердимо думку деяких дослідників, що етруски, які населяли Апеннінський п-ов, були нашими родичами.
Костянтин, навіть при тому, що носове "н" випадає, має теж значення, бо наше слово "кость" може бути символом основи і постійності. На прадавніх святилищах і могилах предків тин викладали у вигляді рогів Велеса, які звичайно є кістяні. (Про іншу "кісточку" дивіться нижче).
Подамо первинне значення імені Константин. Кон – це є кінь (конь), ласкаво його кличуть "кось-кось", "кося". [1]. Конем в переносному значенні називають чоловічий статевий орган. Сонячне божество, як яйце-насіння, їздить на коні або човні з кониками. [3, 116]. Таким же є і князь (так само конунг, хан-кан) – той, що їздить на коні, але й той, що створює закони і стоїть на охороні їх дотримання. Згадаймо як в "Слові о полку Ігоревім" дорікають: "Всеслав князь людем судяще, князем гради рядяше, а сам в ноч волком рискаше…"
Після денного роз'їзду у військових справах коня-прутня ставлять у стайні – жіноче лоно [2]. Звичайно, коли кінь став "кісточкою", інакше не поставиться. Тобто твориться закон Божий – поєднання чоловічого і жіночого начала, а такий стан охороняється.
Підтвердженням наведеним прикладам є символ нашого державного герба – Триглава. Два крайніх зуба з нижньою частиною є символом жіночого лона (черева, чаші) і нагадують стайні (пор. жіночий стан, і стан – місце тимчасового розташування). А середній зуб у вигляді булави або списа (копія), як чоловічий прутень входить до черева. Тобто, якщо чоловік знаходить жінку, він є постійним, устійненим (устайненим). Всі шукають Чашу Грааля і Спис Долі, а вони знаходяться на нашому гербі. А коли ці два знаряддя поєднані, то це означає, що ми матимемо стійке і під охороною Бога життя, а Рід наш буде множитися, процвітати і мати Щастя.
Література:
1. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ "Перун", 2001. – 1440 с.
2. Ігнатенко І. Чоловіче тіло у традиційній культурі українців. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2016. – 224 с.
3. Пашник С.Д. Духовне значення Хортиці // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції "Основи теорії військової справи та бойових мистецтв", м. Запоріжжя, 20 квітня 2007 р. – Запоріжжя, 2007. – 112-128.
4. Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей. – К.: Наук. думка, 1996. –336 с.
5. Словник іншомовних слів / За ред. О.С.Мельничука.– К.: Гол. ред. УРЕ, 1975.– 776 с.
Пан, Панас, Танас
В русинів, як і в інших слов'янських народів, слово "пан" вживається для означення поміщика, шляхтича, вельможі, і взагалі тих, хто займав привілейоване становище в суспільстві, належав до забезпечених верств населення, інтелігенції. Також слово "пан" – це ввічлива форма звернення або називання стосовно осіб чоловічої статі, жінок, відповідно, називають "пані".
У литовців слово "пан" набуває форми "понас". Грецьке "пан" використовується в значенні "все". У санскриті це слово означає "достойний", "досконалий", "вартісний", а також "п'ять". Грецьке "пенте" теж означає "п'ять". А пентаграма – це фігура, що являє собою правильний п'ятикутник, на сторонах якого побудовано однакові рівнобедрені трикутники. Пентаграма використовується як один із магічних знаків.
"Великопольська хроніка" наводить легенду, де Пан є прабатько паннонців (співпадає з сучасною Угорщиною). Його синами були Лех, Рус і Чех. [1, 52]. Панонія за цією легендою є прабатьківщиною слов'ян, але історично це не підтверджено.
Пан – один із стародавніх Богів у давньогрецькій міфології. Він був Богом лісу, Богом пастухів, охоронцем стад, а пізніше стає Богом-покровителем усієї природи. Пан зображався як напівлюдина – напівцап. Пенторама за своєю формою нагадує цапа, а також перевернуту літеру "А", яка зображалась на позначення вогню – агні (ягня - жертовна тварина).
Українська гра, коли людині зав'язують очі й вона має ловити інших гравців, називається Панас.
На нашу думку, слова і частки "тан", "тин" та ін. аналогічна до "пан". Вона зустрічається в словах танець – ритуальні рухи, тин – огорожа, тан – битва, отин – старослов'янізм на означення отця, батька.
Імена Пан, Панас ми можуть означати людину, яка всім володіє. А Танас в додаток може означати захисника, охоронця.
Література:
1. "Великая хроника" о Польше, Руси и их соседях ХІ – ХІІІ вв.: (Перевод и коментарии) / Под. Ред. В.Л.Янина; Сост. Л.М.Попова, Н.И.Щавелева. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1987. – 264 с.
Рай, Рая, Раїса, Раїна
Пояснювати це ім'я начебто особливо і не треба, якби словники не виводили його від грецьких коренів і то під грифом "можливо". А в нашій мові це не просто "можливо", а й точно, бо маємо слово Рай – місце, де блаженствують праведники після смерті, а також красива благодатна місцевість чи чудове, спокійне, щасливе життя. [2]. Рай Слов'янський, Рай-Ріку, Райські Степи згадуються у Велесовій Книзі. [1, 145]. Беззаперечно, що Рай пов'язують із місцем сходження Сонця – Ра, там де тече Рай-Ріка, яку дослідники ототожнюють із річкою Волга, що на сході стародавньої Русі. Святилища і храми розташовували таким чином, щоб людина дивилася у бік Раю і раділа народженню Сонця.
Індолог Степан Наливайко приводить такі прізвища козаків як Рай, Райко. І доводить, що "рай" у мові хінді означає "князь", "цар", а після імені слово рай має значення "пан", "добродій"; від чоловічого імені Рай походить жіноча форма Рая, Раїса, дослівно "правителька", "цариця". [3, 173]. Також можливе ототожнення Раю з жіночим лоном, місцем перебування зародку-дитини.
Література:
1. Велесова Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7518 (2010). – 160 с.
2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ "Перун", 2001. – 1440 с.
3. Наливайко С.І. Таємниці розкриває санскрит. – К.: Вид. центр "Просвіта", 2000. – 288 с.
Серга, Серьога, Сережень
Для більшості русинів це ім'я відразу пов'язується із сергою – прикрасою на вухах. Як правило, серга раніше робилася у вигляді місяця. Що ж поєднує ці два різних слова?
Перша частина слова сер- є початком і для таких слів, як сірий, срібло, а місяць на небі також срібний або сірий. Ще місяць має роги – беручи за основу цю частину слова (рг), можемо прочитати ім'я як "це рога". Знаряддя умертвіння рослинності називається серп, формою схожий на місяць, а він відноситься до потойбічного, духовного життя. І навпаки – місяць називають серповидним.
Якщо подивитись у дзеркало на свої вуха, то побачимо, що вони можуть означати зростаючий та ущербний місяць. Відповідна прикраса для вух звичайно ж – місяць.
Отже, ім'я Серга можна пояснити як "місячний", чи "присвячений місяцю". Велесова Книга згадує князя Сережня, який княжив на Русі десять літ. [1, ВК, 36б].
Література:
1. Велесова Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7518 (2010). – 160 с.
Сава, Савло, Савл, Савур
Як пише Василь Скуратівський, Сава – свято для пошлюблених, яке святкують 5 грудня. У тих родинах, де були чоловіки з таким ім'ям, справляли жартівливий обряд "похорону Савки". Збиралися переважно родичі й сусіди, щоб ушанувати іменинника: "Як був Сава, казали з цього приводу, - то не їв сала, а їв паляниці, щоб любили молодиці". Винуватця події садили на ослін і гутали, приспівуючи:
Савка вмер, бо слабий був,
Жінку бив, бо дурний був.
Ой вип'ємо по чарочці,
Заспіваємо по Савочці.Обрядодія "похорону Савки" супроводжувалася цікавими, переважно жартівливими піснями. Василь Скуратівський завважує, що містерія "похорону" цього загадкового персонажу поки що не вивчена. [5, 652].
Ця проблема виникла, тому що дослідження не пов'язувалося з "сороміцькими" діями. Розглядаючи попереднє свято Варвари (Сови) 4 грудня, як безпосередньо статевий акт (у весільній обрядовості відповідає сварці у дворі), то вмирання Сави стає цілком логічним, бо він символізує сам статевий чоловічий орган. Святкування відбувається напередодні свята Велеса (Миколи) – 6 грудня. Святий Микола виступає у червоному одязі з мішком і білою бородою, що є образом чоловічого прутня. Аналогічна біла шапка є у великоднього калача (при чому обсипаного зерном), біля якого кладуться крашанки. Це є символ продовження Роду. Тому останні колосся на полі залишають Велесу (Миколі) на бороду, а Дідух виступає фалічним символом, який кладеться на Бабу-солому.
Підтвердження цьому ми знаходимо в поясненні імені Бога Саваота. Ігор Каганець доводить, що Саваот, точніше Сваот – це арійський "Святий Отець", тобто Бог-Отець. [2]. Руським Богом Неба, тобто Отецем Небесним є Сварог: "І так маємо зріти Степи Райські на Сварзі, яка синя є, і та синь іде од Бога Сварога." [1, ВК, 26].
Можна стверджувати про повну тотожність Сварога і Сваота. Треба додати, що Сварог є Богом шлюбу, а "сват" – це людина, яка за дорученням того, хто хоче одружитися, або його рідних сватає обрану особу, також це староста на весільному обряді. Батьків або родичів одного з подружжів називають сватами.
Лев Силенко у "Мага Вірі" визначає ім'я Саваота, посилаючись на Джана А. Алегро, як створене з сумеріанського слова "Сіпа-ад", що значить "пеніс приступу", "зливи". Далі в "Мага Вірі" зазначається, що люди, які щонеділі співають "Свят, свят, свят Господь Бог Саваот" довідавшись про історію значення слова "Саваот", можуть оправдано огірчитися. Джан А. Алегро, довівши, що слово "Саваот" означає "пеніс", нікого не огірчує. Усі частини тіла людського гарні. Людина – найгарніше в світі створіння. [4, 13; 109-110]. У ведичній міфології Індра відриває у батька-бика фалос, який слугує йому за булаву-ваджру. А сама битва Індри зі Змієм Врітрою проходить за кілька днів перед святом Сави (див. Калита).
Про образ Велеса, зазначає С. Наливайко у книзі "Таємниці розкриває санскрит", можна судити з описів покровителя і захисника худоби у сербів – святого Сави, який увібрав чимало рис "скотьєго бога". Саме ім'я Сава в цьому контексті перегукується з іменем індійського "скотьєго бога" – Шіва, яке може мати і форму Сіва. [3, 242]. Ми додамо, що це ім'я близьке до прикметника "сивий", а Микола (Мороз) виступає в образі сивого діда. Роги Велеса можуть позначати місяць ("сивий місяць"), який іноді ототожнюється з чоловічим прутнем. Як місяць, так і фалос ототожнюється з сивим конем, якого вечірня Зоря заводить в стайні, що відповідає заходу до лона жінки. Свято Миколи-Велеса за постійним шеститижневим календарем припадає на суботу (соботка). Це слово перегукуються з Саваотом.
І дійсно нічого поганого у поклонінні фалосу немає, адже стели, які символізують чоловіче начало означають чоловічий орган, а насіння сприймається як Божий дар (свято Миколи). Особливо реалістичні фалічні стели скіфського Бога неба Папая (батька). Природні відображення символів продовження роду є притаманними для усієї обрядовості протягом року.
Фалічні стели, які означали Батька-Неба раніше стояли на кожній могилі. Адже Сварог мав поєднатися у шлюбі з Матір'ю-Землею, і тим самим відродити земне життя, померлої людини. Такий звичай у нас зберігся до сьогодення, тільки замість стели ми у більшості випадків ставимо хрест, який має теж значення, що й скульптурний образ Бога.
Кілька курганів на Україні називаються Савур-Могила, яке тотожне з більш повним ім'ям Сави – Савл (Савелій, Савло). Один із скіфських царів, як подає Геродот, мав ім'я Савлій. Юрій Шилов у книзі "Джерела" наводить легенду про Городище, що розташоване між селами Юлівка і Григорівка Запорізького району, яка зберегла, мабуть, спогади і скіфських (якщо не більш древніх) часів:
За переказами, в незапам'ятні часи тут стояла буцімто велика фортеця і жили в ній наші люди, дніпряни. Одного разу підійшло до Городища чуже військо: чи то турецьке, чи то татарське, чи, може, ще яке інше. Почалася облога: без води, при недостатній кількості воїнів. Виручив Савура, себто Сава; так звали у фортеці старого-престарого немічного, але дуже мудрого діда. Він показав, де колодязь копати, а на загарбників таку ману наслав, що покотилося все вороже військо в Кінську, мов його хто мітлою змив. Та й топилося там к лихій годині!... Але вся сила дідова на ворогів пішла, помер. Поховали мудрого Савуру з великими почестями на горі, відтоді та гора його іменем зветься. [6].
Один із варіантів назви Савур – "Осавур", що наближає до козацького звання осавул – виборна службова особа, яка обіймала одну з найважливіших військово-адміністративних посад у Запорозькій Січі, належав до кошової старшини і відповідав за дотримання порядку на Січі, а під час походу у таборі. В свою чергу слова "табір" і "савур" теж можуть мати спільні витоки.
Степан Наливайко зазначає, що індійське плем'я сувіри, яке мешкало на півдні України і має надзвичайно багато спільного зі слов'янами сіверами, також має свого легендарного предка – царя Сувіра. [3, 13-15].
Ушанування Сави, як проява Батька Неба, є звичаєвою справою для нашого народу, яка відображає світогляд предків у продовжені роду.
Література:
1. Велесова Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7518 (2010). – 160 с.
2. Каганець І.В. Арійський стандарт: Українська ідея епохи великого переходу. – К.: А.С.К., 2004. – 336 с.
3. Наливайко С.І. Таємниці розкриває санскрит. – К.: Вид. центр "Просвіта", 2000. – 288 с.
4. Силенко Л. Мага Віра. – РУНВіра, 1979. – 1428 с.
5. Скуратівський В.Т. Русалії. – К.: Довіра, 1996. – 734 с.
6. Шилов Ю.О. Джерела витоків етнокультури XIX тис. до н.е. – II тис. н.е. – К.: Аратта, 2002. – 272 с.
Михайло, Мишко, Миха, Микола, Микула
Ці імена з легкої руки недобропорядних дослідників були віддані жидам і грекам, хоча можна довести їхнє загальноарійське використання.
Степан Наливайко вважає, що в мові хінді слово "куль" (похідне від санскритського "кула") і виступає у складних словах другим компонентом і означає "гурт", "череда", "табун", "зграя", "рій", "сімейство". На іранському ґрунті санскритському "кула", скіфському "кола" та хінді "куль" відповідає хіль/хель – "сім'я", "рід", "плем'я". Аналогічно наводяться приклади з однаковим значенням у курдів, тюрків, угро-фінів та ін. народів. Отже це слово, за висновками індолога Наливайка, має надзвичайно важливий суспільний термін на означення сукупності людей. Слово "кула" також може означати "оселя", "поселення", "село". Це спонукає гадати, що й наше "село" споріднене з цими термінами, особливо з іранським хель/хіль, які на слов'янському ґрунті відповідають сель/сіль. [3, 62-64].
Наливайко також вважає, що в деяких іранських мовах ім'я Мітра має форму Міша, Меша, що спонукає звернути увагу на скорочену чи просторічну форму імені Михайло – Миша, Мишко. Що в свою чергу, засвідчує: імена Мітра, Мехр/Міхр, Михайло, Мишко – споріднені й сходять до однієї основи. Мітра також тотожний компоненту "мир", що позначає у слов'ян, окрім значення "світ", "стан супокою" і давню слов'янську общину – "мир". [3, 196, 197].
Цим ім'ям означений також мішконос. А сам мішок може ототожнюватися як з животом, так і з міхуром чоловіка (означається місяцем). Це відповідник багатства, за що відповідає Велес. В свою чергу, Велес є тотожним Діду Морозу, Св. Миколаю, головним атрибутом яких є мішок. А сам червоний одяг з відповідними ознаками символізує чоловічий прутень. У мішку приносили жертви Богам, а мискою, у яку кладуть кашу – насіння, називаються також кошики із жертвою, що приносять до храму. Слово "місія" (мішок, миска, місяць) пов'язано з людиною, яка віддає себе в жертву. Не обов'язково як Місія-Христос, бути розіп'ятим, а як воїн віддати своє життя за свій рід, чи нехтуючи своїми благами працювати на благо роду свого. "Покласти живота свого" – віддати себе у жертву, позбавитися життя. З чоловічого міхура виходить насіння (Дар Божий), фалос якби вмирає – ось тут є порівняння Великого з Малим. Той, хто віддає своє життя в ім'я Роду є спасителем. І хоч Михайло і Микола в календарі ушановуються під різними датами, ми вважаємо їхню властивість на даному етапі дослідження тотожною і пов'язаною з місячною сутністю.
Валерій Войтович зазначає, що в народній традиції Михайло – опікун звірів та захисник мисливців. Ще у стародавні часи він допоміг людині добувати для прожиття їство, мед, хутро, а також приручити дикого собаку. Миха навчав звірину розуміти людську мову, а вибраних людей розуміти мову звірів і птахів. Про славного молодця Михайла згадується у стародавній колядці, в якій чарівна королівна-Зоря прибуває до свого молодця, щоб стати жоною. Миха – покровитель сміливців. Він непримиренний войовник з усякою нечистою силою. Це йому Господь доручив вогненний меч – символ нового Місяця. На початку холодів (8 листопада) Миха приїжджає до людей на білому коні. У народній поезії Михаїл Архангел виступає в ролі перевізника душ. [2, 303].
У різноманітних книгах можна прочитати про Св. Миколу, міфічного плугаря Мукулу Селяниновича, Миху Потока, які в своїй первинній сутності відповідають давнім Богам.
"Велика хроніка" про Польшу, Русь і їхніх сусідів ХІ–ХІІІ ст. пише про півлегендарного короля слов'ян з іменем Микл. Там же згадується польський князь Мєшко І (назвали Meskam, а на його монеті надпис - misico), який під впливом своєї дружини прийняв хрещення [1, 65-66], тобто він мав ім'я слов'янське.
Можемо зробити висновок, що дані імена можуть означати нижній світ Богів. Ознакою яких є заходяче, мирне Сонце, що вже закінчило свій бойовий похід синім небом, сідає до своєї оселі і стає потойбічним Сонцем – Місяцем. Для порівняння можна привести людей, що після праці повертаються додому, чи стадо, яке на ніч заганяють до хлівів. В руській міфології такими образами Сонця є отець Богумир з ВК чи Козак Мамай з народних картин. Помешкання чи оселя є місцем перебування роду, своєрідним вмістилищем (мішком, міхуром), де родина знаходиться під захистом. Своєрідним мішком-вмістилищем є храми з куполом-прутнем, де збирається наш рід для славлення Богів.
Література:
1. "Великая хроника" о Польше, Руси и их соседях ХІ–ХІІІ вв. / Под. ред. В.Л. Янина. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1987. – 264 с.
2. Войтович В.М. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.
3. Наливайко С.І. Таємниці розкриває санскрит. – К.: Вид. центр "Просвіта", 2000. – 288 с.
Дмитро
Те що ім'я Дмитро (укр.), Дмитрій (рос.), Змитрок (біл.), Димитр (бол.) є означенням сонячного Бога доводить Степан Наливайко, розглядаючи походження імен на індійсьому матеріалі: "... ім'я Деметр вірменської легенди споріднене з індійським іменем Дгімітра, засвідченим якраз у царів. Воно складається з компонентів Дгі+мітра, де дгі означає "мудрий", а мітра – ім'я індоіранського божества Сонця і Мирного Договору – Мітри. Усе ім'я Дгімітра, що його грецькі джерела подають як Деметрій, означає "Мудрий Мітра", "Мудре Сонце", оскільки в деяких міфологіях Мітра став синонімом Сонця." На слов'янському грунті Мітра має форму Мир. [2, 192, 232].
Сучасні словники ім'я Дмитро пояснюють, як правило, грецьким походженням, як той що належний до Деметри – богині землі, родючості та хліборобства; зображають у вигляді голови богатиря із сивою бородою, яка лежить на землі. Таке зображення відповідає дійсності, адже Мир, як Бог осіннього Сонця, уявляється старцем, яке все ближче спускається до Землі.
Ім'я Дмитро близьке до слова димар ("т" випадає). А димарі за символікою і змістом слова належать до нижнього світу. Димар, що стоїть на дахові має бути тотожним бані храму. Якщо врахувати, що зелений дах храму символізує дерен на землянці або на могилі, то димар має бути наче голова над ним. У символізмі Дмитро має тотожність з Михайлом. Слово "димар" є також частиною імені Володимир (Вольдемар) – див. тлумачення імені.
Митя – зменшений варіант імені Дмитра. У Велесовій Книзі зазначено: "… Купалбогу, який до Митнищ правити має і всячеське омовіння." [1, ВК, 38а]. Свято Митнищі, символізує прихід осіннього Бога Сонця. Останній період відповідно наближає Сонце до мети – смерть і перевтілення.
Інше зменшення Діма, яке близьке до слів "дім" і "дим", вказує, що осіннє Сонце має йти до дому, де горить вогнище і димить. Дим і дім в давнину мали тотожне значення.
Свято Дмитра відзначається 25 (26) жовтня. (Звертаємо увагу про аналогічне зміщення на місяць від рівнодення протилежного свята Ярила-Юрія (23 квітня)). Як правило, це свято супроводжується поминанням Предків.
Література:
1. Велесова Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7518 (2010). – 160 с.
2. Наливайко С. таємниці розкриває санскрит. – К.: Просвіта, 2000. – 288 с.
Василь, Василько, Вася, Василина, Василиса
1 січня ми святкуємо Новий рік. Це свято народження Нового місяця або свято Василя – раніше в місячно-сонячному календарі кожен місяць починався з молодика. У цьому човні-місяці новонародженні пливуть рікою життя, а померлі рікою смерті у вічність. Треті мандрівники цього свята Василь і Миланка відправляються у весільну подорож творити нову родину. Всі три свята супроводжуються засіванням на багатство роду. [4, 51].
Місяць на православних хрестах відображається в нижній частині, що відповідає череву людини. За відійською міфологією, коли Індра вбиває Врітру, то тіло його розітнув навпіл: одна частина стає Місяцем, а друга – животом (шлунком) всіх живих істот. [3, 156].
З живота або стегон першолюдини Пуруші вийшли вайш'я – третій давньоіндійський стан землеробів, ремісників тощо [2, 73]. За твердженням індолога Степана Наливайка, термін вайш'я сходить до санскритського віша – "плем'я", "люди", "всі", яке на слов'янському грунті збереглося як весь – "село". У "Рігведі" слово віша зустрічається саме в значенні "народ", "плем'я", "поселення". Загалом вайш'я у широкому розумінні тлумачиться як "всі", "весь народ", а також "селяни". [3, 160].
Місяць ототожнюється з рогами Велеса (Бога багатства), а роги можуть означати змія-охоронця зародку, скарбів (Врітра). Степан Наливайко санскритське "васу" пояснює як "багатство", "добро", "скарб". Це дозволяє припустити, що наше Василь споріднене з санскритським васур "багатий". Компонент васу надзвичайно вживаний в іменотворенні: Васудева, Васуретас, Васуман, Васу тощо. Особливо частий цей компонент у термінах на означення землі: васудга, досл. "тримаючий скарби", васуда, васудана, васудавана – "даюча багатства", васудгаріні – "тримачка багатства". Містить компонент васу й термін на означення царя: васуджіт – "здобувач скарбів/багатства", васудгара – досл. "тримач земних скарбів", васудгагіпа – "владика землі/цар", васудгапаті – "захисник/охоронець/батько землі" тощо.
Багато з цих термінів, продовжує Наливайко, стали повноправними чоловічими іменами. А саме племінний ватажок, пізніший князь чи цар відповідав за добробут своєї громади, саме він вважався носієм і наділювачем багатства (васу), бо через пожертву просив добробуту й багатства в Богів. Тож ім'я Василь та інші його поширені в світі різновиди, очевидно, сходять ще до часів "Рігведи" і пов'язані зі значенням "багатство", "статки", "скарби". І в свою чергу, нагадують, що й термін василевс/базилевс – "цар", "правитель" невідділений від наведених прикладів. А наше побутове Вася – майже абсолютний відповідник санскритському васу – "багатство", "скарб". [3, 85].
Дослідник стародавньої минувшини Олександр Знойко також ототожнював ім'я Василь із Місяцем, але помилково, спираючись на К. Сосенка, виводить його від старовірменського Ўаціля, а від нього на території Русі набрала форму Василля (ж.р.), а потім з'явилося чоловіче ім'я Василь. В старовинній колядці про є підтвердження: "Свята Василля діжу місила, Пироги пекла букатії, рогатії." Пиріг (ліплений) символізує Місяць, він був стародавньою жертвою Місяцю. [1, 68-69]. Певне, вірмени також мають подібну назву місяця, як і більшість індоєвропейських народів. А жіночим відповідником Василю є сучасне ім'я Василина чи Василиса.
Все ж Знойко підсумовує, що назва Місяця Василь в Надчорномор'ї дуже стародавня. Це видно й з колядок доби вед, з фольклору про Василису Премудру й про Василіска. Василіск – це дракон-цар з короною на голові, в нього голова півня, що символізує Сонце й вогонь, а тулуб і хвіст – жаби й змії – символ води. Василіск – дракон-цар поєднує два космічних начала світотворення: вогонь і воду. Це відомий на Україні міф про те, що місяць є головою вужа (чи змія), що сам ховається в Прадереві Всесвіту – Чумацькому Шляху (Галактиці). Цей міф є в санскриті (Рігведа) й попав у Біблію як розповідь про змія, котрий ховається в дереві пізнання добра й зла. Міфи та інші фольклорні відомості свідчать про стародавність назви Місяця – Василь. [1, 72].
Василіск, як Місяць, дійсно має подвійну основу, бо в місячному човні, як в чаші має знаходитися вогонь і вода, як чоловіче і жіноче начало. При поєднанні цих двох стихій в одне ціле твориться яйце – зародок нового життя, обмежений шкаралупою. [5, 116]. В храмі (гр. базиліка) як своєрідному зародку-яйці або човні збираються всі люди для того, щоб знаходитися під оберегом Богів.
Література:
1. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.
2. Калайда Г.І. "Рігведа" для спраглих. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 2009. – 220 с.
3. Наливайко С.І. Таємниці розкриває санскрит. – К.: Вид. центр "Просвіта", 2000. – 288 с.
4. Пашник С.Д. До календарних витоків // Родове Вогнище. – К.: РВ РПВ. - №3. – 7513. – С. 51.
5. Пашник С.Д. Духовне значення Хортиці // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції "Основи теорії військової справи та бойових мистецтв", м. Запоріжжя, 20 квітня 2007 р. – Запоріжжя, 2007. – 112-128.
Ілля, Ілько, Гілько
Словники відносять ім'я Ілля до жидівських витоків. А вже такі імена як Іліан, Іліодор пов'язують з грецьким ім'я Сонця Геліос (helios). А ім'я Іллірик виводять від назви країни Іллірії, біля Адріатичного моря [7, 64]. Іллірійці (ільмерці) згадуються у Велесовій Книзі, як споріднені русам племена. [3]. Назва міста Іліон (Троя) на узбережжі Малої Азії походить від імені владаря Троя та його сина Іла. [8]. Різноманітність прикладів імен каже про використання різними народами кореня "іл", в тому числі русинами-українцями.
Дослідник О.Чайченко, розглядаючи українсько-шумерську взаємну мовну експансію доводить, що суфікс -ель (іл, ол) у багатьох українських словах був колись другим коренем і означав небо, горішній сфери. Це зафіксувалося в назвах птахів: лелека, ор-ел, гог-оль, журав-ель, сок-іл, бус-ол, дят-ел, чап-ел. Шумерський Бог Ен-ліль перекладається як "Бог Неба" [12, 20,71]. Цей шумерський Бог має бути тотожний нашому Перуну. Один з його проявів є Бог кохання Лель (аналог Купідона і Амура), звідси ляля – дитина, яка з битвою з'являється на світ Божий. [9, 24]. Дитина ототожнюється з фалічним символом. Стріли, якими озброєні Боги кохання, є також зброєю Перуна. Середній зуб Триглава можна порівняти зі стрілою (або списом), який б'є у сердечко (нижня частина середнього зуба). Стріла разом із сердечком утворюють інший символ булаву, якою озброєний билинний герой Ілля Муромець. Він має основний епітет "старий". [5, 212]. Батька іноді називають лельо, лелько. Тут діє порівняння "що старий, що малий", бо обидва прояви знаходяться на стику світів мертвих і живих і долають перешкоду через битву.
Середній зуб Триглава знаходиться між двома гусаками (лебедями), які наче плавають – це два бокових зуба. Тобто булава-прут б'є між гусаками. "Гилля-гилля сірі гуси", як співається в народній пісні, саме і відображають це положення. Теж саме маємо "Гиля, гиля / На Василя / А у Василя / Житня пуга: / Куди махне / Жито пахне", де К. Сосенко вважав слово "Гиля" це імення Г'Ілля [10, 137]. Так як два бокових зуби Триглава творять жіночу чашу, то чоловічий прутень-гілка (гілля) б'є між ними. [9, 30]. Гилити – бити, лупцювати. [4, 180]. На Україні досить розповсюджене прізвище Гилько, частенько зустрічається і форма імені Ілля – Гілько. Слід порівняти слово з весільним "гільцем" на короваю, що є символом райського дерева. [10, 125].
Біблійне ім'я Ілля (Eliyahu) – перекладають як "мій Бог" [1, 294]. Бог в одних частинах Біблії іменується Еллохім – дослівно боги, духи. [11, 351]. В Ісламі шанують єдиного Аллаха, ім'я якого виникло від арабського слова "ілах" – божество, або від арамейського "алах"". [6, 14]. Треба зазначити, що іноді і Перуна ставлять у главі небесного царства. В Біблії (І кн. царів) розповідається як Ілля винищує Ваалових пророків. [2]. Нескладно здогадатися, що ця легенда тотожна боротьбі Перуна і Велеса (Ваала). Тому не даремно свято Іллі Пророка стоїть на одній даті зі святом Перуна (20 липня). Практично ми бачимо одного Бога з різними іменами.
Ім'я Ілля (Гілько) має відповідники в руській (українській) мові і цілком може вважатися рідним іменем на означення Бога битви.
Література:
1. Библейская энциклопедия / труд и изд. Архимандрит Никифор. – Моска, 1891. – 902 с. (репринтное издание Свято-Троице-Сергиевой лавры, 1990).
2. Біблія або книги святого письма старого і нового заповіту.
3. Велесова Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7518 (2010). – 160 с.
4. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ "Перун", 2001. – 1440 с.
5. Войтович В.М. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.
6. Климович Л.И. Книга о Коране, его происхождении и мифологии. – М.: Политиздат, 1986. – 270 с.
7. Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей. – К.: Наук. думка, 1996. –336 с.
8. Словник античної міфології / Укладачі І.Я.Козовик, О.Д.Пономарів, Вступна стаття А.О.Білецького. – Київ, 1985. – 236 с.
9. Словник рідновіра / Уклав С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7517 (2009).
10. Сосенко К. Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого Вечера / Репр. вид. – К.: Сінто, 1994. – 360 с.
11. Токарев С.А. Религия в истории народов мира. – М.: Политиздат, 1986. – 576 с.
12. Чайченко О.О. Укри-арії: Дослідження родоводу українців. – К.: варта, 2003. – 304.
Варвара
Іноді так легко спотворити значення імені, а потім сторіччями вбивати народу негативний його зміст. Й дотепер словники тлумачать Варвара з грецької "чужоземець". [9, 123]. А треба було хоч трохи подумати: чому у багатьох народів досі популярне це жіноче ім'я. Невже батьки хотіли підкреслити, що їхня донька "чужоземка" чи "неосвічена, жорстока, груба, безкультурна людина" – саме так пояснюють значення слова "варвар". [7, 24; 2]. Ми ж торкнемося для пояснення цього імені світогляду наших Предків.
"Свята Варвара ночі увірвала, дня доточила" – так кажуть у народі. Докія Гуменна припускає, що вона управляла космічними силами і може ніч увірвати, а дня приточити, виглядає, що це щось дуже величне. Образ із Всесвіту. Цей образ підтверджується такою лірницькою піснею:
Зійшла зоря посеред моря,
То не зоря, лише свята Варвара... [4, 264].Тобто свята Варвара уособлює Зорю. У замовляннях здебільшого називаються три зорі – рання, вечірня і полунощна (або полуденна). З них найсильнішою вважається рання. Три зориці-сестриці – це символічні образи, що позначали певні сакральні відрізки часу. Їх іноді називали по імені: "Ви, зорі-зориці, Божі помічниці, одна Захариха, друга Варвара, третя Марина..."
У слов'янській міфології Зоря – це красна панна, що вранці відмикає ключами небесні ворота і випускає сонце, яке женеться слідом за нею. [3, 203]. Або розповідається, що появі на небі Дажбогу передує Ранкова Зоря, яка виводить на небосхил його білих коней; друга сестра – Вечірня Зоря – заводить коней на конюшню, після того, як Дажбог закінчив свій об'їзд.
Людмила Іваннікова зазначає, що в пізніших колядках образ зорі і дівчини тісно переплітаються, замінюють один одного і загалом сприймаються як єдине ціле. Ці колядки, що з божественних гімнів перетворилися на величальні пісні, зберігають момент переходу думки від міфологічного образу до символу, який твориться на тому етапі, коли вже не зоря порівнювалася з дівчиною, а навпаки – дівчина зорею. [5, 110].
Матир Сва у кількох місцях "Велесової Книги" також ототожнюється із Красною Зорею: "Тут Зоря Красна іде до нас, як жона благая, і молока дає нам у силу нашу і кріпость двожилу. Бо ти, Зориня, Сонцю вістяща. […]І так рече Сонцю, що віз з волами єсть там і жде його на Молочній Стезі. Як тільки Зоря проллється в степи, покличе Мати, аби воно поспішило." [1, ВК, 7ж].
Ця птиця уособлює як вранішню зорю, так і вечірню, тому вона провісницею перемоги і загибелі. Ім'я Варвара (Барбара), також підходить до визначення боротьби (борьба – рос.).
Птиця Матир Сва, можливо, є нічною птахою совою. У весільній пісні саме так названо молоду, яку привели в дім молодого:
Прилетіла сова,
Сіла на покуті
У червоних чобітках.
Не кишайте, не полохайте,
Нехай собі привикає,
Хліба-солі поїдає
Та додому не тікає...Також знаємо, пише Докія Гуменна, що на свято Варвари (4 грудня) вариться каша, яка є обрядовою стравою при всіх найважливіших моментах людського життя. Ще задовго до того, як дитина вродиться, свята Варвара на тому світі годує її кашею. Як уже вродиться, баби й молодиці приносять на хрестини кашу. Підносять цю кашу три рази до стелі і промовляють заклинання:
"Як у полі туман, так хай буде немовляті щастя й талан".
У весільному обряді молоді не доторкаються ні до чого, що наставлено на столі, а ритуально їдять кашу. Умерла людина – відпроваджують її на той світ, то при цьому мусить бути коливо (також каша). Каша це найстародавніша варена страва із зерна, вона з тих часів, як люди ще не навчилися розмелювати зерно, а варили його цілим, як є. [4, 162, 264].
Варіння каші може також символізувати статевий акт, який відображено в ритуалі пересвар на сватанні, коли представники молодого вриваються до подвір'я нареченої. Саме подвір'я символізує жіноче лоно, а сама зоря може позначати жіночі геніталії:
По той бік гора, по сей бік друга,
Поміж крутими горами – ясная зоря.. [5, 110].В ісландській "Молодшій Едді" ("Ведіння Гюльви") Вар (від др. ісл. varar – "обітниця", первісне значення імені, напевне, "кохана") – Богиня заступниця шлюбних обітниць:
"Дев'ята, Вар, підслуховує клятви і обітниці, якими обмінюються наодинці чоловіки і жінки. Тому ці обітниці називаються її ім'ям".
А в "пісні о Трюме" ("Старша Еда") нетерплячий наречений вимагає:
Хай Вар десниця
Союз благословить. [8].Процес боротьби проходить у ведичному міфі про битву Індри (Андрія) і Врітри (Воротаря). Цей міф відображається в кількох руських святах і легко розпізнається в весільній обрядовості. Індра розколює вмістилище Валу і випускає Води, після чого народжується Сур'я-сонце – це дійство позначає народження дитини. Разом з цим проливається червона кров, що є кольором зорі. Аналогічно кров проливається і при першому зляганні чоловіка і жінки.
Валерій Войтович зазначає, що камінь Алатир є метафорою ясного весняного сонця. На цьому камені любить сидіти красна діва Зоря, котра зашиває рани криваві, тобто щоранку просвітляє небо своєю пеленою. [3, 8].
Зрозуміло стає, що світоглядова боротьба освячується проливанням червоної Зорі, і може символізувати війну ( англ. war – війна). Вечірня зоря Варвара символізує заходження і смерть Сонця, а разом з тим падає небесне склепіння чи перевертається світ [6, 60] – звідси таке негативне бачення. Але ж заходження Сонця, як статевого органу Батька Неба, в світові Води одночасно символізує і кохання – боротьбу між чоловіком і жінкою (поєднання вогню і води – вар), що породжує нове життя. Тому в усіх народів Богиню-Зорю під різними іменами свято шанують.
Література:
1. Велесова Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7518 (2010). – 160 с.
2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ "Перун", 2001. – 1440 с.
3. Войотович В. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.
4. Гуменна Д. Минуле пливе в прийдешнє. – Нью-Йорк: УВАН у США, 1978. – 384 с.
5. Іваннікова Л. Зоря // Українські символи. – К.: Ред. час. "Народознавство", 1994. – С.110-114.
6. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.
7. Коваль А.П. Слово про слово. – К.: Радянська школа, 1986. – 384 с.
8. Мировое дерево иггдрасиль. Сага о Вельсунгах. – М.: Эксмо, 2002. – 432 с.
9. Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей. – К.: Наук. думка, 1996. –336 с.
Томислав, Томаш, Тома, Хомислав, Хома
Ім'я Томислав складається з двох частин – "Тома" і "слав". Скорочений варіант – Томаш. Рідновірські іменослови Томислав пояснюють як "утомлений славою". [6, 115; 3, 91].
А вже ім'я Тома (Хома, Фома) чогось не вважають за слов'янське і виводять виключно з жидівської, що в перекладі означає близнюк (?). [11, 108]. Зазвичай Хома відомий як апостол Ісуса (відповідник слов'янського імені Ізяслав) і був на нього дуже схожий, звідси й називали його близнюком. [2].
Нам відомо, що біблійні апостоли замінили стародавніх Богів. Ім'я Хома треба виводити від його прив'язки до місячної сутності, яка вночі є близнюком Сонця-Ісуса. Індуське сома (священний напій і Місяць) відповідає іранському хаома. [7, 133,136]. В пантеоні аріїв був однойменний бог напою – Сома в індійців, Хаома (Хома) в іранців. [2]. Біля Козака Мамая з народних картин, що символізує місячну сутність, також можна побачити поруч намальовану пляшку з чаркою [див. 5], що може бути атрибутом всіх місячних богів.
Так як Місяць є Богом нижнього світу і його ототожнюють із темрявою, то місце ув'язнення Сонця називають "темницею", порівняй "томитися у в'язниці". Велесова книга подає наступне: "Се втрачаємо Сурож (Сонце), і там вороги наші, іже суть на темезі (в темряві або на дні) ями повзаючими і грозять суть нам болем і Маром-Марою і кінцем живота всячеським. Явитися Богові сильному і бити тьму мечем-молнією, і та здохне." [1, 4г].
Слово "хомут" також має до цього відношення, бо є символом рабства. З рабством і потойбічним світом пов'язується риба, одна з назв якої Сом, і одночасно риба може виступати символом Місяця. Місяць ще є символом оселі. [9, 124]. Доречно буде згадати, що апостола Хому називали Дідімом [2], а це близьке до нашого "дім". Думаємо, що сово "дім" (дома) є тотожним Томі-Хомі, як і англійське слово home (дім).
Через тиждень після Великодня відзначають Провідну неділю, яку також називають Томиною (Хоминою) неділею [4, 162]. Це відповідає в місячно-сонячному календарі початку Нового місяця (у деяких країнах Нового року на 1 квітня) і проводами місяця-човна небесною рікою [10, 29]. З Місяцем також пов'язані назви і мітологічні сюжети гризунів миші (див. ім'я Мишко) і хом'яка.
Степан Наливайко зазначає, що українські шляхтичі половецького походження Томари має своїх індійських родичів – царський рід Томари, які відносять себе до Місячної дінастії. А що українські Томари теж відносять себе до Місячної династії свідчить те, що на їхньому родовому гербі зображений півмісяць ріжками вгору. [8, 435].
Як бачимо з прикладів це є загальноарійське ім'я на означення Місяця. Томислав можна пояснити також, як "у темряві славний", бо Місяць дійсно є прикрасою ночі.
Література:
1. Велесова Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7518 (2010). – 160 с.
2. Вікіпедія. Вільна енциклопедія. – http://uk.wikipedia.org.
3. Казаков В.С. Именослов. – М.-К.: Русская правда, 2002. – 240 с.
4. Катрій Ю.Я. Пізнай свій обряд! Літургійний рік Української католицької церкви. – Нью-Йорк, Рим: ОО. Василіян, 1982. – 493 с.
5. Козак Мамай: Альбом / Авт. вступ. статті С. Бушак, відпов. за вип.: Н. Голтвенко. – К.:Родовід, 2008. – 304 с.
6. Лозко Г.С. Іменослов: імена слов'янські, історичні та міфологічні. – К.: Сварог, 1998. – 176 с.
7. Наливайко С.І. Таємниці розкриває санскрит. – К.: Вид. центр "Просвіта", 2000. – 288 с.
8. Наливайко С.І. Українська індоаріка. – К.: Євшан-зілля, 2007. – 640 с.
9. Пашник С.Д. Духовне значення Хортиці // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції "Основи теорії військової справи та бойових мистецтв", м. Запоріжжя, 20 квітня 2007 р. – Запоріжжя, 2007. – 112-128.
10. Пашник С.Д. Руський Православний Календар. – Запоріжжя.: Руське Православне Коло, 7519 (2011). – 112 с.
11. Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей. – К.: Наук. думка, 1996. –336 с.
Лариса, Ла(о)рислава
Словники ім'я Лариса виводять або від назви міста або птахи laris – чайка. [1, 150] Припускаємо, що це наслідкова назва птаха. Ближче до Лариси слово, «лар», «ларець» (скриня) і це пов'язано з виношуванням жінкою дитини – скарбу. Так як утроба тотожна оселі, то нею опікуються Лари (лат. Lares) – шановані в Римі добрі духи, що охороняли дім і родинне щастя. Дерев'яні, бронзові або мармурові статуетки ларів стояли в так званому ларарії біля вогнища в кожному домі. На відміну від Пенатів лари були пов'язані з житлом. Римляни вірили, що лари не залишали дому навіть тоді, коли родина змінювала помешкання, тим часом як Пенати йшли за господарями. Батько сім'ї щодня молився ларам, прощався з ними, рушаючи в дорогу, а після повернення посилав їм свої вітання. Тричі на місяць ларам приносили жертви, під час родинних свят їх увінчували квітами. Крім домашніх, римляни шанували також суспільних ларів, що вважалися покровителями міста й держави. [2]. Є також стародавні міста з назвою близькою до «Ларис», як в Європі, так і в Азії. Зустрічаються сучасні імена з додаванням другої частини «слав» – Ларислава, Лорислава, як це робиться в аналогах, наприклад: Велес – Велеслав
Література:
1. Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей. – К.: Наук. думка, 1996. – 336 с.
2. Словник античної міфології / Укладачі І.Я.Козовик, О.Д.Пономарів, Вступна стаття А.О.Білецького. – Київ, 1985. – 236 с.
Світовит, Давид, Вітовт
Якщо ім'я Світовит ототожнюють з давньослов'янським Богом Сонця Свентовидом (є інші варіанти імені) [1, 25], то Вітовт можна розглядати як скорочений варіант цього імені.
А от ім'я Давид виводять виключно на основі жидівської мови, і таким воно увійшло в науковий обіг. [2, 54]. Ім'я Давид досить популярне серед жидів, адже таке ім'я носив легендарний юдейський цар, що відображено в Біблії. Ми можемо ствердно сказати, що дане ім'я відноситься до мітологічних і позначає Бога Сонця, швидше воно є скороченням від Свентовид і є загальним для арійських народів. Ім'я Давид носили кілька давньоруських князів [1, 27].
За Володимиром Шаяном, Свантевит є божеством Найвищого Світла, Святості. Перша частина імені "сванте" позначає святість або світло, а "вит" може означати того, що перебуває і ширяє високо, отже у світі святості. Також "вит" може бути спорідненим із литовським "вит-іс" чи нашим "вит-езь" у значенні "лицар, герой, переможець", отже той, що перемагає силою святості, Бог Перемоги Святості. [3, 228, 240].
До пояснення слова "вит(д)" треба додати "видіти" або від "vita" (з лат. "життя"). Тобто, коли Сонце сходить, то ми "світ видимо" або Сонце – це "світ, що дає життя". Так само ім'я Давид може позначати того, хто "дає життя". [1, 27].
Література:
1. Пашник С.Д. Біблійна мітологія. – Запоріжжя.: Руське Православне Коло, 7519 (2011). – 32 с.
2. Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей. – К.: Наук. думка, 1996. – 336 с.
3. Шаян В.П. Віра Предків Наших - Гамільтон, Канада: Об'єднання Української Рідної Віри, 1987. – Т.1. – 893 с. (Перевидано коштами І. Волиняк, м. Луцьк, 2000 р., 904 с.).
Степан
З грецької це ім'я пояснюють як "вінок" [2, 100]. Натомість Степан Наливайко вважає його слов'янським. Ім'я складають компоненти stha – "місце, край, країна" + pan – "захисник, оборонець, воїн, правитель, князь, цар", а означає воно "Захисник краю-країни". Його близький родич-ім'я – санскр. Sthapati (stha+pati) "Захисник, Володар, батько краю-країни", "Ватажок, Вождь". Санскр. sthapana (хінді sthapan) – який охороняє край".[1, 36].
Література:
1. Наливайко С.І. Українська індоаріка. – К.: Євшан-зілля, 2007. – 640 с.
2. Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей. – К.: Наук. думка, 1996. – 336 с.
Осип
Переважно з цим ім'ям пов'язуються біблійні мітологічні персонажі з ім'ям Йосип. Тому й пояснюють ім'я з давньожидівського "він (Бог) дасть" [2, 65]. Українське народе ім'я має відповідник Осип. Хоч його і виводять від юдейського, та швидше воно має загальне значення для різних народів. Лев Силенко посилаючись на наукові дослідження пише, що шумерське слово "Сіпа" значить "розтягнений ріг", "пеніс". В Старому Заповіті ім'я, яке нам відоме як Йосип, значить "Єгововий пеніс", "ім'я Саваот створене з шумерського слова "Сіпа-ад", що значить "пеніс приступу", "зливи". [1, 185].
Українською це ім'я також буде позначати фалос – той, що "осипає насінням". Також слово "сіпати" може бути ознакою фалоса при заплідненні жінки. Тобто в Євангеліях ми маємо справу з мітологічним сюжетом, де не сам Бог вступає в статеві стосунки з Дівою Марією, а через посередництво свого фалоса в уособленні Йосипа. Те, що він старий (сивий) і лисий, теж підкреслює його фалічне значення. Навіть професія Йосипа теслі в переносному значенні має пов'язуватися із зародженням дитини, наприклад, як в українській казці "Івасик Телесик": "Був собі дідо та й баба. А баба каже дідові: "Чоловіче, витеши мені з дерева дитину". Дідо пішов у ліс, зрубав деревинку і витесав бабі дитинку. Баба зачала її бавити, а дитинка ожила, і зробився живий хлопчик." У казці Івасик Телесик нагадує сонячне божество, що плаває на золотім човнику зі срібним весельцем. Аналогічно Ісус Христос є мітологічним уособленням Сонця.
Література:
1. Силенко Л. Мага Віра. – Канада, США: видавництво РУНВіри, 1979. – 1427 с.
2. Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей. – К.: Наук. думка, 1996. – 336 с.
Скорочення
ВК – Велесова Книга
ВХ – "Велика хроніка" про Польщу, Русь та їх сусідів ХІ–ХІІІ ст.
ЛР – Літопис Руський (ПВЛ, ГВЛ, КЛ)
ПВЛ – Повість временних літ
ГВЛ – Галицько-Волинський літопис
КЛ – Київський літопис
ІР – "Історія Русів"
"Слово" – "Слово о полку Ігоревім"
згад. – згадується
кн. – князь
бояр. – боярин
Загальна література
1. Библейская энциклопедия / труд и изд. Архимандрит Никифор. – Моска, 1891. – 902 с. (репринтное издание Свято-Троице-Сергиевой лавры, 1990).
2. Біблія або книги святого письма старого і нового заповіту. – Druckhaus Gummersbach West-Germany, 1988.
3. Былины / Сост. В.Калугин. – Москва: ТЕРРА – Книжный клуб, 1998. – 512 с.
4. Велесова Книга / переклад, коментарі С.Д. Пашник. – Запоріжжя: РПК, 7524 (2016). – 192 с.
5. "Великая хроника" о Польше, Руси и их соседях ХІ – ХІІІ вв.: (Перевод и коментарии) / Под. Ред. В.Л.Янина. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1987. – 264 с.
6. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ "Перун", 2001. – 1440 с.
7. Величко С.В. Літопис. У 2-х томах / Пер. з книж. укр. мови В.О.Шевчука. – К.: Дніпро, 1991.
8. Виженко О. Україна кохання. Фольклорне дослідження. – К.: Деркул, 2005. – 280 с.
9. Вікіпедія. Вільна енциклопедія. – http://uk.wikipedia.org.
10. Войтович В.М. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.
11. Глинський І.В. Твоє ім'я – твій друг. – К.: Веселка, 1985. – 238 с.
12. Гуменна Д. Минуле пливе в прийдешнє. – Нью-Йорк: УВАН у США, 1978. – 384 с.
13. Етимологічний словник української мови: в 7-ми томах. – К.: Наук. думка, 1982.
14. Жуйкова М. Номінація смерті та архаїчне мислення // Студії з інтегральної культурології. – Вип. І: Thonatos. – Львів, 1996. – С. 28 – 62.
15. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.
16. Іваннікова Л. Зоря // Українські символи. – К.: Ред. час. "Народознавство", 1994. – С.110-114.
17. Ігнатенко І. Чоловіче тіло у традиційній культурі українців. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2016. – 224 с.
18. Каганець І.В. Арійський стандарт: Українська ідея епохи великого переходу. – К.: А.С.К., 2004. – 336 с.
19. Казаков В.С. Именослов: Словарь славянских имен и прозвищ с толкованием их значения и происхождения. – Калуга: Золотая аллея, 1997. – 168 с.; Казаков В.С. Именослов. – М.-К.: Русская правда, 2002. – 240 с.
20. Калайда Г.І. "Рігведа" для спраглих. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 2009. – 220 с.
21. Катрій Ю.Я. Пізнай свій обряд! Літургійний рік Української католицької церкви. – Нью-Йорк, Рим: ОО. Василіян, 1982. – 493 с.
22. Климович Л.И. Книга о Коране, его происхождении и мифологии. – М.: Политиздат, 1986. – 270 с.
23. Коваль А.П. Слово про слово. – К.: Радянська школа, 1986. – 384 с.
24. Козак Мамай: Альбом / Авт. вступ. статті С. Бушак, відпов. за вип.: Н. Голтвенко. – К.: Родовід, 2008. – 304 с.
25. Кониский Г. Исторія Русовъ или Малой Россіи. Москва: В Университетской Типографіи. – Репринтное воспр. 1846 г. – К.: Дзвін, 1991.
26. Литвинов В.Д. Латинсько-український словник. – К.: Українські пропілеї, 1998. – 712 с.
27. Літопис руський / Пер. з давньоруської Л.Є. Махновця. – К.: Дніпро, 1989. – 591 с.
28. Лозко Г.С. Іменослов: імена слов'янські, історичні та міфологічні. – К.: Сварог, 1998. – 176 с.
29. Маєрчик М. Ритуали родинного циклу крізь призму моделі переходу // Студії з інтегральної культурології. Ритуал. – № 2. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1999. – С. 18–31.
30. Мировое дерево иггдрасиль. Сага о Вельсунгах. – М.: Эксмо, 2002. – 432 с.
31. Назвіть дитину рідним іменем // Світло Оріяни (Запоріжжя). – 1996. – ч.2. – С.7.
32. Наливайко С.І. Таємниці розкриває санскрит. – К.: Вид. центр "Просвіта", 2000. – 288 с.
33. Наливайко С.І. Українська індоаріка. – К.: Євшан-зілля, 2007. – 640 с.
34. Орфографічний словник української мови / Уклад.: С.І. Головащук та ін. – К.: Довіра, 1994. – 864 с.
35. Пашник С.Д. Біблійна мітологія. – Запоріжжя.: РПК, 7526 (2018). –64 с.
36. Пашник С.Д. Духовне значення Хортиці // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції "Основи теорії військової справи та бойових мистецтв", м. Запоріжжя, 20 квітня 2007 р. – Запоріжжя, 2007. – 112-128.
37. Пашник С.Д. Руський Православний Календар. – Запоріжжя.: РПК, 7524 (2016). – 160 с.
38. Пашник С.Д. Святилище біля села Буша. – www.svit.in.ua\sva\mi6.
39. Сахаров А.Н. Дипломатия древней Руси: ІХ – первая половина Х в. – М.: Мысль, 1980. – 358 с.
40. Силенко Л. Мага Віра. – Канада, США: видавництво РУНВіри, 1979. – 1427 с.
41. Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей. – К.: Наук. думка, 1996. – 336 с.
42. Скуратівський В.Т. Місяцелік: Укр. нар. календар. – К.: Мистецтво, 1992. – 208 с.
43. Словник античної міфології / Укладачі І.Я. Козовик, О.Д. Пономарів, Вступна стаття А.О. Білецького. – Київ, 1985. – 236 с.
44. Словник іншомовних слів / За ред. О.С. Мельничука.– К.: Гол. ред. УРЕ, 1975.– 776 с.
45. Словник рідновіра / Уклав С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7517 (2009).
46. Словник української мови: В XI т. – К.: Наук. Думка, 1971 – 1980.
47. Сосенко К. Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого Вечера / Репр. вид. – К.: Сінто, 1994. – 360 с.
48. Татищев В.Н. История Российская. Часть 1. – В 3 т. – Москва: АСТ, 2003.
49. Токарев С.А. Религия в истории народов мира. – М.: Политиздат, 1986. – 576 с.
40. Чайченко О.О. Укри-арії: Дослідження родоводу українців. – К.: варта, 2003. – 304 с.
51. Чучка П. Слов'янськi особовi iмена украïнцiв: iсторико-етимологiчний словник. – Ужгород: Ліра, 2011. – 428 с.
52. Шаян В.П. Віра Предків Наших - Гамільтон, Канада: Об'єднання Української Рідної Віри, 1987. – Т.1. – 893 с. (Перевидано коштами І. Волиняк, м. Луцьк, 2000 р., 904 с.).
До розділу