Про Велесову Книгу
Яценко Б.І.
Доля цієї пам'ятки склалася так, що протягом тисячі років вона знаходилася під постійною загрозою знищення. Складена усно десь у V ст. н. е., коли анти відстоювали своє право на життя, вона була записана на Західному Поліссі в IX ст., під час формування Київської Русі, зафіксувала прадавні традиції і звичаї державного українського народу. Але з приходом християнства Велесова книга (далі: ВК) повинна була поступитися новій ідеології. Уже за часів Аскольда з'явилися перші симптоми занепаду рідної віри, зміни суспільного устрою. ВК прямо говорить про те, що греки "дали бо нам письмено своє, аби взяли його і розгубили свою пам'ять". ВК стала в обороні історичної пам'яті народу – гарантії його безсмертя.
І той ілар, який хотів учити дитя наше,
повинен був ховатися по домівках тих,
аби його, невченого, повернути на наше письмо
і нашим богам правити треби. Д. 8(3).І в наступні віки русин змушений був потайки підтримувати жевріючий вогник надії, передаючи її з покоління в покоління, тамуючи біль за втраченим. Приходили і гинули завойовники – і віра жила, жив народ.
І будемо великою державою
з князями своїми, містами великими
і безліччю зброї залізної.
І буде безліч нащадків наших.
А греків зменшиться,
і будуть, минулим своїм дивуватися
і похитувати головами. (Там само).Це пророцтво завжди справджувалося з дивовижною послідовністю. Зникли у мороці віків насильники нашого народу – римляни, готи, авари, хозари, татари. Згодом відступили турки, втрачали свою державність литовці та поляки, не витримавши військового протистояння з нашим народом. Відійшли в етнічні кордони австрійці та угорці. Нарешті розімкнула свої обійми Росія, важко шукаючи свого берега.
ВК містить у собі могутній заряд енергії всього староукраїнського народу, а тому й резонувала з ним у періоди найбільших народних рухів, найвищого напруження визвольних сил. Вона була переписана під час повстання Петра Мухи 1490 – 1492 pp. на Покутті – "се згадаємо Муху, що сили слов'ян до куща і всі землі до єдности зібрав" [д. 33, фрагменти]. Та копія, яка дійшла до нашого часу, була зроблена в роки Хмельниччини (сер. XVII ст.) і збереглася в маєтку нащадків козацького полковника Григорія Донця в селищі Вел. Бурлук /150/ Харківської губернії. Тут вона й була знайдена 1919 р. командиром батареї білої армії Алі Ізенбеком у розгромленому маєтку, мешканці якого були перебиті повсталими селянами. Він вивіз її до Брюсселя (Бельгія) і в 20-х роках працював над дешифруванням тексту ВК, який був надряпаний (випалений) на дубових дощечках.
До цієї роботи він залучив Юрія Миролюбова-Лядського, емігранта з України. З ВК були ознайомлені ще до Другої світової війни вчені Брюссельського університету, а наприкінці 40-х років про неї були поінформовані працівники Російського Музею-архіву в Сан-Франциско (США). Дощечки ВК зникли 1941 р. в окупованому німцями Брюсселі після смерти А. Ізенбека.
Відомі два варіанти розшифрування ВК. Перший, який був опублікований в 50–60-х роках у США, Голландії та Канаді, належав, вірогідно, А. Ізенбеку; він був зроблений дуже непрофесійно, з багатьма пропусками і спотвореннями. Переклади ВК, зроблені за цим текстом українською мовою Андрієм Кирпичем (Велика Британія) і російською мовою О. Асовим (Росія), зовсім не передають змісту ВК, і користуватися ними неможливо. Другий, набагато досконаліший варіант розшифрування, – повні тексти ВК з архіву Ю. Миролюбова, які були надруковані Миколою Скрипником у 70-х роках в українських емігрантських виданнях і передруковані 1990 р. в Санкт-Петербурзі. Ці ж тексти взяті в основу мого перекладу (всього 74 дощечки), опублікованого в газеті "Русь Київська" (1994, №1,2,3.), в альманасі "Хроніка-2000" (1994, №3-4; дослідження: 1995, №1.), а також окремим виданням. Українські читачі вперше ознайомилися з ВК за перекладом А. Кирпича в журналі "Дніпро" (1990 №4). Велесова книга впевнено ввійшла в духовне життя України, включена до навчальних програм університетів, гуманітарних інститутів, ліцеїв, гімназій, шкіл.
* * *
У процесі текстологічного вивчення кожної літературної пам'ятки, історичного документу дослідник може переконатися, що пам'ятка синхронна своєму часові або збереглася в пізнішій копії, або – підробка. Кожен з цих висновків повинен бути лише наслідком дослідження і не випереджати його у вигляді "робочої гіпотези".
Велесова книга потрапила в поле зору Академії наук колишнього Радянського Союзу в 1959 р. Відтоді всі зусилля вчених Москви та Ленінграда (нині Санкт-Петербурга) були зосереджені на тому, щоб обґрунтувати висновок про підробку ВК, навіть за допомогою сфальсифікованих результатів. Був застосований простий прийом, розрахований на непідготовленого читача. Захисники ВК твердять, мовляв, що це пам'ятка IX ст. Але в тексті можна знайти фонетичні та лексичні риси XIV чи XVI ст., які і є ознаками підробки, бо /151/ фальсифікатор (О. Сулакадзев чи ІО. Миролюбов) виявив незнання давньоруської мови IX ст.
Ненауковість такого підходу цілком очевидна. Керуючись ним, можна було б "довести" підробки багатьох шедеврів староукраїнської та світової літератури. Адже дослідник не завжди має справу з авторським оригіналом. І йому доводиться брати до уваги, що в копії могли відобразитися лінгвістичні нашарування різних епох. На жаль, ці особливості було зігноровано в статтях, що представляють ВК як підробку. Перш за все, це стосується експертного висновку АН СРСР.
Винятком може бути лише палеографічний аналіз ВК, зроблений Л. П. Жуковською (пом. 1994 p.), який переконливо доводить автентичність ВК. Відзначивши, що накреслення окремих букв притаманне найдавнішим почеркам кирилиці, зокрема у напису царя Самуїла 993 р., Л. Жуковська пише таке:
"Про давність свідчить так зване "підвішене" письмо, при якому літери ніби підвішуються до лінії рядка, а не розміщуються на ній. Для кирилиці ця риса не властива, вона веде швидше до східних (індійських) зразків. У тексті порівняно добре витримана сигнальна лінія, яка проходить у всіх знаків по середині їх висоти, що є свідченням на користь найбільшої можливої давности докирилівської пам'ятки" (Вопросы языкознания. 1960, №2).
На цьому тлі немічними й непереконливими були приведені Жуковською "докази" підробки, фальш яких впадає в око навіть нефахівцю. Так, "блгслвен" (благословен) було прочитано як "славящий", а "вождьі" (завжди) перетворилося на "вождей"; двоїна "она" була представлена як займенник 3-ї особи однини жіночого роду тощо. Експерт не впізнала ряд графем, неправильно поділила деякі рядки на слова. І все це було подано як некомпетентність фальсифікатора. У 70-80-х роках ці "докази" публікувалися кілька разів у статтях В. Буганова, Б. Рибакова, Ф. Філіна та ін. А Жуковська змушена була ще і ще раз підтверджувати їх, зашкодивши своїй науковій репутації.
Без сумніву, радянська академічна наука не готова була визнати таку пам'ятку, як Велесова книга. По-перше, ця пам'ятка серйозно розходилася з офіційною ідеологією, бо утверджувала бунтівний дух українського народу, його високі духовні цінності. Тому замовлення на негативний результат експертизи було категоричним. По-друге, для багатьох учених, у т. ч. й експертів, істинним було лише відоме. Отож, не слід думати, що науковці відіграли лише роль маріонеток, забезпечивши потрібний владі висновок. Адже мова ВК, що не вкладалася в церковнослов'янські норми, видавалася дивною, навіть підозрілою і сприймалася як переконливий доказ невправности і необізнаности фальсифікатора. Так, О.В. Творогов писав: "Мовний аналіз давнього тексту – тема великої роботи... Саме такого аналізу заслуговувала б і ВК, якби вона дійсно була пам'яткою ранньослов'янської мови. Але, як ми вже бачили і побачимо далі, перед нами фальсифікат, і підтвердити цей висновок можна, навіть /152/ обмежившись цілком побіжним оглядом, – настільки очевидна штучність її тексту" (ТОДРЛ. Т. 43. С. 227.).
Отже, провідний фахівець інституту російської літератури (Пушкінського дому), філолог-медієвіст, відмовився від текстологічного аналізу пам'ятки, кваліфікувавши її як підробку. Провідні українські вчені, до яких я звертався, зокрема в інститутах літератури і мовознавства НАН України, просто відмахнулись від цих проблем: віримо, мовляв, висновкові наших російських колег. Так Велесова книга була оголошена підробкою, не будучи вивченою.
Проведене мною дослідження графіки, палеографії, орфографії, мови Велесової книги, її історичних свідчень у зв'язку зі змінюваністю археологічних культур на певних територіях, дослідження історичної фонетики, морфології, діалектології, а також вивчення етапів розшифрування ВК і підготовки її до друку переконують у безсумнівній давності пам'ятки, складеної усно, в основному, у V ст., записаної у IX ст., переписаної щонайменше двічі – у XV та XVII ст.
Алфавіт Велесової книги – це алфавіт ранньої кирилиці на Русі в дохристиянський період. Впливу грецького письма (у його специфіці) не відчувається. Графіка ВК (27 букв) молодша києво-софіївської азбуки IX ст. й старіша новгородської азбуки на бересті XI століття.
Палеографія пам'ятки складна, про що свідчать і спостереження Л. Жуковської. Але вона зрозуміла не всі накреслення в десятирядковому тексті д. 16, а також не завбачила, що "підвішене" письмо – це специфічна риса не лише індійських зразків, а зустрічається і в ранніх слов'янських пам'ятках, зокрема в Київських глаголичних листках X ст. У тексті ВК вжито два варіанти букви "с", як у кирилівському написі 1060 р. в Михаловцях (Східна Словаччина), специфічні накреслення "б" та "ч", низки інших літер. Окрім того, текст ВК містить деякі графеми київського скоропису третього періоду (друга пол. XVI – перша пол.. XVII ст.).
Ще виразніше проступають нашарування епох в орфографії і лексиці ВК. Записаний за фонетичним принципом, текст зберіг деякі нюанси у вимові, які існували до падіння редукованих, навіть до появи носових голосних. У всьому тексті зустрічаються буквосполучення й вимова, притаманні для мов чеської (IX та XV – XVI ст.) та польської (XIV – XV ст.).
Дані із Велесової книги – етнографії, історії, діалектології, детально вивчені мною, – виділяють район Західного Полісся як місце запису пам'ятки. Тут ще в середині першого тисячоліття нашої доби лишилася галузка "племені Щеха", яка стала частиною українського народу. Про це розповідається в тексті д.7з. Майже в усіх текстах чітко проступають особливості давньочеської мови. Хоча переважають давньоруські форми, зокрема повноголосся. Цим пояснюється незвичайність пам'ятки, яка окремим ученим видається штучною, підробкою під давнину. Але навіть колектив учених з енциклопедичними знаннями не зміг би виготовити текст бодай однієї дощечки, а ще й до того майстерно замаскувати його нашаруваннями /153/ кількох епох, дотримуючись вимог історичної граматики української та чеської мов.
Історична інформація ВК суперечлива. І все ж є можливість датувати її за окремими фактами. У тексті д.29 згадано про поразку римлян "від дідів наших у гирлі Дунаю". Далі мовиться таке: "І се Траян напав на дулібів. І се дідове наші пішли на легіони і розтрощили їх. І те було за триста років до нашого часу. І се маємо тримати в пам'яті. І се не піддамося Рюрикові"
Цілком очевидний хронологічний перепад, який виник унаслідок значного проміжку часу між складанням тексту і його записом. Битва з легіонами імператора Траяна відбулася на початку II ст. н. е., а оповідь про це, як видно з тексту, була складена через триста літ, тобто на початку V ст. й записана з приходом Рюрика, тобто в другій половині IX ст.
У Велесовій книзі послідовно проведено думку, що початком державного життя слов'ян на території сучасної України був прихід до Карпат за 1500 років до князя Діра [д. 5а]. Якщо врахувати, що Дір був на Русі орієнтовно близько 860 р., то прихід до Карпат з Індії (Пенджабу) припаде на 640 р. до н. е. В іншому місці: від Ора до Діра – 1500 років [д. 6а]. Саме Ор та його сини Кий, Щек і Хорив привели слов'ян до Дніпра і до Карпатських гір [д. 38а]. І тоді ж , у VII-му ст. до н. е., тут фіксується поява скитів та археологічна культура, що названа скитською. Через 500 літ слов'яни від Карпат пішли до Прип'яті, що тоді вважалася витоком Дніпра, – в 140 р. до н. е. [5а]. Дійсно, того часу на Прип'яті та Дніпрі, як свідчать археологічні дослідження, відбулася зміна населення, виникла слов'янська зарубинецька культура.
Жили мирно на Дніпрі та Прип'яті 500 літ, тобто до другої половини IV ст. н. е., коли почалися війни з готами. Справді, за Велесовою книгою, князь Святояр розбив готів 1003 року "од приходу слов'янського люду на Русь" [д. 46], тобто в 363 р. н. е. Це відповідає історичним даним, які повідомляє Йордан. Невдовзі укри-анти на чолі з князем Бусом уже самі були розбиті готами. Тоді зникає з Північного Причорномор'я і з'являється на Наддніпрянщині черняхівська культура. З кінця IV ст. розпочинається масове будівництво Троянових валів – військовооборонних споруд нової слов'янської держави Трояні-троїстого союзу укрів-полян, деревлян і роксолан. Про це я писав ще в 1970 р. (Архіви України. № 6). А вже наступного 1971 року ця дата – IV ст. н. е. – була підтверджена і в радіовуглецевих аналізах, які організував київський математик А. Бугай. Про поразку Буса згадує і "Слово о полку Ігоревім", яке веде літочислення з IV ст. – часу заснування Трояні.
Ще через двісті літ (мабуть, з появою обрів) слов'яни відійшли в ліси, тобто в середині VI ст. [д. 56]. І тоді ж з'являються пам'ятки празького типу і на Поліссі (на Прип'яті), і в Чехії, і на Одрі. Саме тоді Щех "пішов на захід сонця зі своїми воями, а Хорват брав і своїх воїв" [д. 7г]. Тоді ж таки частина племені Щеха лишилася з русами, бо, /154/ мовляв, Русь – наша мати, а ми – її діти, і залишимося з нею назавжди [д.7з].
Велесова книга розповідає про відносини слов'ян і русів з римлянами, греками, хозарами, готами, гунами, берендеями, аланами, язигами, варягами, фрягами, навіть китайцями та ін. Ці стосунки не завжди були мирними, але слов'яни, руси відстояли рідну землю, віру, звичаї, посоромивши ворогів*.
Наш народ відкриває зараз для себе Велесову книгу, але пройде ще немало часу, коли відкриються замулені колись джерела, і нап'ється він живої води, і прозріє у єдності з землею, що його породила.
* Про мій комплексний аналіз тексту ВК див.: Велесова книга. Легенди. Міти. Думи. – К., 1995. - С. 233-261.
З видання:
Велесова книга: ритм. пер. укр. мовою, дослідження та рецензії Б. Яценка; рос. мовою – В. Яценка. – К.: Велес, 2004. – 256 с.
До розділу