До розділу

 

 

Світ "Велесової книги"

 

Григорій КЛОЧЕК

Розділ II
Автори «Велесової книги» та їх ідеологія

Прочитавши цей розділ, Ви дізнаєтеся:

  • • про необхідність порівняння двох найдавніших пам'яток української словесності – «Велес книги» і «Слова о полку Ігоревім»;
  • • хто такі жерці (волхви) і чому треба вважати, що саме в їх середовищі знаходилися автори «ВК»;
  • • про основні ідеологічні домінанти «Велесової книги»;
  • • про спільні риси «Велесової книги» та «Слова о полку Ігоревім».

«Велис книга» – «Слово о полку Ігоревім»; деякі паралелі

Історично склалося так, що своє минуле ми більш-менш виразно бачимо в глибину приблизно двох століть. «Ми» – це той загал, який ніколи професійно не займався історією, тобто не присвячував більшу частину свого :життя науковому осмисленню та образному відтворенню минулих епох, Професійний історик, який, скажімо, спеціалізується на вітчизняному середньовіччі, здатний до більш-менш адекватного відтворення в уяві життя, що відбувалося на східнослов'янських землях, скажімо, в ХIII–ХVІ ст. Але ті часи для більшості з нас покриті темрявою. Ми ще можемо переказати сторінки підручників з історії, які стосуються того часу, але уявити його образно, з детальною конкретикою – не в змозі.
Вдивляємося далі й глибини віків, і раптом – спалах. З темряви часу висвітлена епоха «Слова о полку Ігоревім». Бачимо ходу давньоруського війська по свіжій зелені травневого степу, переживаємо тривожну ніч перед боєм, коли поволі затихали солов'ї й усе вкрилося вранішнім густим туманом. Бачимо, як крізь нього почало пробиватися вранішнє сонце і він почав прозоріти настільки, що відкрилися, горизонти, і на їх тлі – наїжене списами половецьке військо. Бачимо «січу злую», чуємо дзвінкі удари мечів об залізні шоломи, крики поранених... А потім – струнка жіноча постать на міському валу, що підіймає обидві руки, благаючи у сонця, вітру, Дніпра повернути їй мужа... О, ця здатність художнього слова навіки фіксувати в собі якісь історичні миттєвості! Глибоко справедливою є сентенція: того, що не відображене художнім словом, немовби й не було в історії...
«Слово о полку Ігоревім» немов магнітом притягувало до себе дослідників. Кожне слово промацане і прокоментоване безліч разів. Кожне не до кінця прояснене, затемнене місце пам'ятки має десятки, а то й сотні гіпотетичних пояснень. Про кожний історичний персонаж, згаданий у «Слові...», написано окремі, нерідко дуже серйозні в науковому плані, дослідження...
Не те з «Велесовою книгою». Якщо бібліографія «Слова...» величезна і сягає вже кількох тисяч назв, то про «Велесову книгу» опубліковано всього кілька десятків статей.
Тепер, коли у нас немає підстав сумніватися в автентичності «Велес книги», логічно було б очікувати пожвавлення наукового інтересу до цієї пам'ятки. Аспектів, у яких може розглядатися «Велесова книга», – безліч, і всі вони породжують у дослідника трепетне передчуття справжнього відкриття.
Порівняння «Велес книги» і «Слова...» – дуже важливе наукове завдання. На цю операцію треба дивитись як на винятково значущий методичний прийом.
Досі «Слово...» самотньо височіло на багатовікових просторах нашої словесності, його фактично не було з чим порівнювати, і тому воно було немовби «річчю в собі». Дослідники розуміли, що пам'ятка такого високого словесного мистецтва могла з'явитися на вже добре підготовленому ґрунті, проте той ґрунт не бачився, про нього можна було лише здогадуватися, гадаючи, що він зник назавжди разом із тими тисячами книг та рукописів, що згоріли під час татаро-монгольської навали та інших лихоліть, якими переповнена наша історія. Були спроби пояснити феномен появи «Слова...» характеристикою загальнокультурного контексту – згадаймо бодай відому працю академіка Д. Лихачова «Слово о полку Игореве» и культура его времени».
«Велес книга» є більш давньою пам'яткою – вона стоїть немовби позаду «Слова...». Проте обидві пам'ятки взаємоосвітлюють одна одну. Можна сказати – взаємовисвітлюють. Це той випадок, коли навіть елементарне порівняння може дати важливий науковий результат.
Зіставмо «Велесову книгу» та «Слово...» в кількох важливих моментах і придивімося, як і що вони взаємовисвітлюють.
Перший момент – проблема авторства кожної пам'ятки. Другий момент стосується художності обох пам'яток – на ньому зупинимось трохи пізніше.
Добре відомо, які величезні зусилля покладені на виявлення автора «Слова...». Не можна сказати, що вони були безрезультатними. По-перше, шляхом найуважнішого вдивляння в текст пам'ятки вдалося виявити – бодай контурно – образ автора як особистості. Врешті-решт його політичний світогляд визначено досить точно. З не меншою повнотою й точністю реконструйовано такі риси його особистості, як патріотизм, глобальність світобачення (безмежні простори тогочасної Київської держави бачив з неймовірно високої – мало не космічної! – фізично-просторової точки зору), любов до природи та глибоке її знання. Не раз ішлося про риси, які засвідчують геніальну мистецьку обдарованість автора, наприклад, про його виняткову «магію слова», коли в ньому, в слові, мобілізовані всі його внутрішні виражальні ресурси. І так. далі, і тому подібне. Образ автора «Слова...» може бути безмежним як безмежними є смислові глибини і простори створеного ним шедевра.
По-друге, сама увага до автора «Слова...», величезне бажання багатьох дослідників назвати його справжнє ім'я зумовили процес найактивнішого вдивляння в усіх відомих нам людей тогочасної епохи. Не давала спокою надія: а раптом у галереї постатей, імена яких зафіксовано в літописах, якимось чудом удасться розпізнати автора безсмертного твору. Чуда, звичайно ж, не сталося, але побічний результат цих зусиль виявився вельми цінним: людина тієї епохи постила в нашій свідомості більш конкретною, сказати б, живішою. Чого лише варта галерея літописців, явлена у фундаментальній праці академіка Б. Рибакова «Русские летописцы и автор «Слова о полку Игореве» (1972 р.)!
Серед усіх гіпотез про конкретного автора «Слова» найбільшою науковою доказовістю вирізняється гіпотеза Леоніда Махновця, обґрунтована ним у дослідженні-есеї «Про автора «Слова о полку Ігоревім» (1989 р.). Відомий український учений сперся на вихідну базову тезу, що автором «Слова» міг бути лише представник княжого стану. Одним із ключових аргументів на користь цього твердження є неодноразове звертання автора твору до князів як до «братів» – так міг, на думку Махновця, звертатися до них лише рівний їм представник княжого стану. Далі розпочався процес «вирахування» можливого автора «Слова» з 299 реальних представників княжого стану, що жили у ХII столітті – в час, коли була створена пам'ятка. Один за одним зі списку викреслювалися імена князів, які з різних надійно обґрунтованих причин не могли бути авторами твору. Поволі звужувалось коло претендентів. Нарешті залишився один князь, останній із сотень князів – старший син галицького князя Ярослава Осмомисла Володимир Ярославович. При цьому автор пошуку відзначив: «Можна, звичайно, закинути, що, мовляв, міг бути ще якийсь невідомий князь-автор. Закинути таке можна, але довести це документально не вдасться. Літописний фонд вичерпано. Та вся суть проблеми, – наголошує Леонід Махновець, полягає в тому, що Володимир Ярославович, з будь-якого погляду, відповідав на всі без єдиного винятку вимоги, які вже поставлені вченими і будуть ще мною поставлені до автора «Слова»1.
Свою гіпотезу дослідник доводить майстерно. Це вищою мірою професійно, філігранно виконана робота. Махновець боявся помилитися, тому кожний суттєвий аргумент проходив у нього подвійну, а то й потрійну перевірку. Домігся, здавалося б, фантастичного результату – встановив, де, коли і як було створене «Слово». Дата названа конкретна – 15 серпня 1185 року. І місце теж – Київ, «золотоверхий» терем київського князя Святослава Всеволодовича. Саме сюди з нагоди сенсаційної події – втечі Ігоря з полону і повернення його на батьківщину – зібралися князі з багатьох руських земель. Саме тут, стверджує дослідник, і проголосив своє натхненне «Слово» Володимир Ярославович.
Та незважаючи на високий професіоналізм здійсненого Махновцем дослідження, все ж його висновки залишаються гіпотетичними. Більше того – над ними постійно нависає загроза переконливого спростування якогось одного ключового аргументу, і тоді в один момент може зруйнуватися вся струнка система доказів.
Ні, в нас немає щонайменшого наміру поставити під сумнів так красиво побудовану гіпотезу Леоніда Махновця. Гадаємо навіть, що було б добре, якби ця гіпотеза поширилася в нашій суспільній свідомості, стала б міфом – надто вже багато в нашій історичній пам'яті білих (тобто пустельний) плям. Немає в нас наміру розпочинати власні пошуки якогось конкретного автора «Слова» – зараз такі наміри є просто некоректними, а то й безглуздими.
Річ в іншому: пошуки автора «Слова» поки що не допомогли нам зрозуміти одну з найбільших таємниць «Слова», а саме – його художньої генези. Бо ж добре відомо, що пам'ятка такої виключно високої художньої вартості, як «Слово», може з'явитися в результаті дуже потужної мистецької традиції. У даному випадку йдеться про традиції мистецтва слова, що складалися протягом багатьох попередніх століть Вони були сприйняті автором «Слова» й завдяки його геніальній обдарованості викристалізовані, трансформовані в нову художню якість.
«Велес книга», як про це вже неодноразово йшлося, є передусім літературною пам'яткою, тобто пам'яткою словесного мистецтва, і тому її поява дає змогу побачити ті літературні традиції, на яких ґрунтувалася художня майстерність автора «Слова».

 

Про жерців (волхвів)

Питання про авторство «Велесової книги» фактично знаходиться на початковій стадії вивчення. Зрозуміло, ніхто навіть не намагатиметься виявити, якогось конкретного автора чи конкретних авторів – це безнадійна справа, братися за яку просто некоректно з наукової точки зору. Завдання полягає у встановленні збірного «образу автора» «Велесової книги». Це аналогічно виявленню узагальненого образу авторів історичних дум – кобзарів. (Як відомо, останнє завдання вже виконане). Інакше кажучи, йдеться про необхідність дати відповіді на питання: в якому суспільному середовищі породжена «Велесова книга»? до якого суспільного стану належать її творці? в чому полягає функція того стану в тогочасній суспільній структурі? якими професійними ознаками відзначається цей стан? які особливості його світобачення?
Зрозуміло, що поставлені запитання є фундаментальними й відповіді на них будуть поглиблюватися і розширюватися залежно від ступеня наукового осмислення «ВК». Зараз же стосовно зазначених проблем намітимо кілька принципових вихідних моментів.
Перший, з них, найголовніший: безперечно, що тексти, які склали «ВК», були утворені в середовищі жерців. В принципі, ця думка є, загальновизнаною, її ніхто не заперечує. Але вона замовчується або ж, скажемо так, недостатньо поляризується через міцно вкорінену традицію негативного ставлення до язичницького жрецтва, особливо ж східнослов’янського. Коріння цього неприйняття жрецтва криється в багатовіковому різко негативному ставленні православної церкви до язичництва (поганства). У початковий період свого становлення на наших землях православна церква перебувала в стані непримиренної боротьби з язичництвом. Християнізація народу, витіснення язичницької віри відбувалося дуже складно, з великими потугами. Тому ідеологія християнської церкви була завжди войовниче спрямована проти старої віри. Негативне, в чомусь навіть непримиренне ставлення до неї стало міцною традицією християнства, особливо в церкві Московського православного патріархату. Якщо, скажімо, греки пишаються своєю дохристиянською культурою, вивчають її, свято оберігають залишки язичницьких грамів, здобуваючи на цьому величезну увагу й повагу всього людства, то в нас пропаганда прадавньої язичницької культури, м'яко кажучи, не заохочувалася. Серйозним винятком тут є праця митрополита Іларіона (Івана Огєнка) «Дохристиянські вірування українського народу», в якій досить повно описано язичницький світ наших предків. Важливо відзначити, що ця розповідь були відверто-прихильною до язичництва, що само по собі кидало виклик існуючій у православ'ї традиції. На нашу думку, це пояснюється бажанням Івана Огієнка як видатного церковного діяча й ученого згармонізувати дуже потужні залишки прадавніх вірувань і обрядів, що залишилися в українській народній культурі, з православ'ям. Досі це поєднання відбувалося стихійно, всупереч церковним настановам. Історично-релігійне дослідження Івана Огієнка не було спрямоване проти такого поєднання, навпаки, воно немовби благословляло його, тому що завдяки йому українська православна церква набувала національної своєрідності, що само по собі могло б стати колосальним чинником внутрішньої гармонізації українського суспільства, джерелом його духовної сили. Могло б... На превеликий жаль, цього не сталося. Розгром більшовиками української автокефальної церкви, одноосібне панування на українських теренах російської православної церкви, яка сама по собі була засобом русифікації України, зробило ту гармонізацію справою поки що нереальною
Усе сказане допомагає зрозуміти, чому при пошуках автора «Слова» досить ретельно обходилася тема можливих жрецько-язичницьких витоків. Язичництво Бояна, як імовірного попередника й навіть учителя автора «Слова», лише засвідчувалося на рівні констатації, але не було предметом ретельного вивчення. Хоч мало б бути, бо, щ відомо, язичницькі елементи в образній тканині «Слова» явно домінують над елементами християнськими.
Тож уважніше приглядімось до жрецького стану, в середовищі якого й слід шукати вже назавжди безіменних для нас творців «Велесової книги».
Найбільш ґрунтовно жрецький стан язичницької Русі висвітлив академік В. Рибаков у монографії «Язычество древней Руси» (1988 р.), де є окремий розділ «Жреческое сословие древней Руси». Його науковий пошук розпочався з такого вихідного твердження: «У складі племінної знаті повинні були бути люди, що розробляли й удосконалювали систему обрядів, знали (чи створювали знову) тексти молінь і піснеспівів, мелодії співів, формули звертань до богів. Вікова традиція неминуче повинна була переплітатися з творчістю і з розширенням репертуару. Жерці були невід'ємною частиною будь-якого первісного суспільства, і що більше ускладнювалась його соціальна структура, що більше воно наближалися до верхньої грані докласової первісності, то ясніше й різноманітніше проявлялася роль загальноплемінних жерців, жриць і князів, які виконували частину жрецьких функцій»2.
Треба однозначно прийняти такий висновок: стан жерців (волхвів) був органічною частиною язичницького суспільства, в якому він виконував виключно важливу функцію, що є аналогічною тій функції, яку в більш розвинутих суспільствах виконує так звана духовна еліта (вчені, митці, церковні діячі тощо). Зрозуміло, що в середовищі волхвів існувала своя ієрархічність – були волхви, що в межах невеликої сільської общини були відунами – виконували знахарські (лікувальні) та ворожбитські функції. Але були й такі волхви, які в тогочасному суспільстві займали найвище положення, яке прирівнювалося мало чи не до князівського. Ґрунтуючись на літописних свідченнях, Б. Рибаков відзначає, що «волхви 980-х років (ідеться про час, який безпосередньо передував прийняттю християнства – Г.К.) займали в християнській думі таке ж почесне місце, як у подальшому – православне духовенство – митрополит та єпископат російської церкви...»3. Волхви, що займали таке високе суспільне положення, впливали на вирішення найважливіших державних справ, розвивали теологічну сторону вірування. Вони були найбільш поінформованими, найбільш знаючими людьми, їх знання стосувалися не лише різних релігійних питань, а й астрономії, історії, географії. Археологічні дані засвідчують, що іще й IV ст. н.е. вони з високою астрономічною точністю визначали терміни найважливіших свят та релігійних обрядів, пов'язаних із циклом сільськогосподарських робіт4 Про їх знання з історії та географії безпосередньо свідчать тексти «Велесової книги».
Треба рішуче позбутися нав'язаних християнством уявлень про волхвів як про таких собі «князів тьми», носіїв зла. Насправді ж у дохристиянські часи народ сприймав волхвів як носіїв світлого духу – на мініатюрі Радзивілівського літопису 1071 року волхва зображено в багатому одіянні білого кольору. До речі, це едине живописне свідчення того, як виглядали волхви, – і воно досить красномовне. Іван Огієнко неодноразово підкреслює, що волхви користувалися в людей великою повагою: «Люди вірили, що волхви мають надлюдські знання, що вони віщі, відуни, що вони добре знають чим і як уласкавити богів, а тому стоять близько до них. Волхви були у великій пошані як народу, так і князів. [...] Волхви були у нас носителями таємної глибокої мудрости, і саме слово волхв в Євангелії (Мт. 2.1) визначає мудрець»5.
До всього сказаного треба додати й таке: «Два важливих елементи світової культури ми можемо в якійсь мірі пов'язати зі станом жерців, з його найвищим прошарком, близьким до княжого середовища, так би мовити, з єпископатом язичницької Русі. Це, по-перше, писемність, а по-друге, знання грецької мови»6. Літописання було розпочате зовсім не монахами християнських монастирів, а язичницькими жерцями. Необхідно звернути увагу й на те, що вітчизняними археологами знайдені й описані прадавні знаряддя для письма, що умовно названі як «писала». Це рогові або кістяні загострені вигнуті стержні для писання на бересті або на змазаних воском дощечках7. Для нас цей факт є дуже важливим, бо засвідчує існування древньої традиції писання не лише на пергаменті, а й на бересті та дощечках. Але якщо написи на бересті дійшли до нас завдяки природній законсервованості, то щодо письма на дощечках донедавна думалося інакше, а саме – вважалося, що вони не могли дійти до нас, скажімо, з IX століття через те, що дерев'яний матеріал без спеціальної консервації не здатний витримати таку часову відстань – трухлявіє. Проте недавня сенсаційна знахідка, що сталася 13 липня 2000 року, заперечила і цей сумнів. Під нас археологічних розкопок у Новгороді були знайдені три покриті вощиною дерев'яні дощечки. Вони були складені на зразок книги. Зовнішні «сторінки» цієї книги вкриті написами з одного боку, а внутрішні – з обох. Ця знахідка переконливо засвідчує, що у східних слов'ян існувала традиція створення книжок, сторінки яких були дерев'яними дощечками (див.: «День», 26 липня 2000 р.).
Тексти, що склали «Велесову книгу», могли народитися лише в середовищі жерців-волхвів – іншого такого «творчого» прошарку в тогочасному суспільстві не було й не могло бути. Та й ступінь релігійності самих текстів – маємо на увазі досить часті вияви у них елементів молитовно-проповідницького жанру та наявність багатьох суто теологічних роз'яснень – є дуже високим, що також підтверджує нашу тезу.
 

Волхви та Ідеологія «Велесової книги»

Жерці – духовні лідери роду, племені, народу. Аналіз «Велесової книги» дає благодатну можливість дуже точно визначити сам зміст їх духовної діяльності, її головні напрями.
«Велес книга» дає нам виразне бачення й розуміння труднощів виживання суспільної одиниці (роду, общини, племені) в тому жорстокому світі. Життя такої суспільної одиниці – це щоденна боротьба за існування не тільки у важких природних умовах, а й в умовах постійного ворожого оточення. У «Велесовій книзі» названо чимало племен і народів, з якими русичі перебували в перманентному збройному протистоянні. Багато з них безслідно зникли з історичної арени. Русичі вижили. У той час виживав сильніший: І сила та мала як фізичний вимір, так і духовний. Обидва виміри, до речі, взаємопов'язані. Є всі підстави вважати, що племена й навіть крупніші суспільні об'єднання зникали з історичної арени в тих випадках, коли їх духовний вимір виявлявся надто слабким, з тієї чи іншої причини недорозвинутим.
Слов’янське плем’я, що породило «Велесову книгу», володіло потужною духовною силою. Про це (свідчить сама «ВК», її зарядженість неабиякою духовною енергією. Текст пам'ятки доніс до нас цю енергію – нам залишається лише розпізнати її, налаштуватися на відповідну «радіохвилю».
Ідеологія «Велесової книги» – це ідеологія, спрямована забезпечити виживання й самоствердження племені, народу, нації. Автори «ВК», виявляється, дуже добре розуміли «науку виживання» в тому жорстокому світі. Засадничі моменти тієї науки вони використали сповна.
Перш за все йдеться про збереження історичної пам'яті. Волхви давали відповідь на питання хто ми? звідкіля і куди йдемо? Відповідь цю варіювали, постійно повторювали, акцентували увагу на славних, переможних сторінках своєї історії – саме тому так часто повторюєтеся спогад про перемогу над могутніми готами, над їхнім царем Германаріхом. Автори «ВК» не забувають згадати поразки, проте, коли йдеться про перемоги, їх розповідь набуває особливої образності та пафосності:

І тут бо руси кинулися до битви, як леви, і сказали:
«Пропадемо, якщо Перун про нас не подбає».
І той їм допоміг: готи були розбиті,
а хозари перші спробували праху,
вперше були розтрощені (д. 4а).

...були кіморії, також отці наші,
а ті римлян потрясали і греків розметали, як поросят
устрашених (д. 6є).

Таким чином плекалася історична пам'ять. У неї виховна сутність: така пам’ять налаштовує на перемогу, вона виховує переможців.
Духовні вожді русичів дуже глибоко, сказати б, на філософському рівні розуміли необхідність збереження історичної пам'яті. Про це свідчить такий по-афористичному змістовний вислів:


Поучившись старому, зануримо душі наші в нього,
бо є те наше,
як се бо вже найшло на коло нам (д. 1).

Дивує образність, глибина і точність цього вислову. Пройдешнє треба знати, необхідно з максимально можливою повнотою відчувати й розуміти його (занурювати душі в нього!) – все це необхідне тому; що історія повторюється, тобто те, що було раніше, повертається знову («найшло на коло нам»), і тому знання свого минулого – це досвід, який полегшує виживання в цьому світі.
Автори «Велесової книги» настійно проводили у свідомість своїх слухачів (і читачів) ідею відповідальності перед пройдешніми поколіннями. Пращури не зникають назавжди в пітьмі часу. Їхні душі – в Ірію (в небесному раю), і вони світять зорями своїм одноплемінникам («Так се душі пращурів суть. І ті світять зорями нам од Іру» – д. 1).
Тексти «Велес книги» наділені сильним патріотичним зарядом. Виховання любові до своєї землі, прагнення захистити її від зазіхань войовничих чужинців, прославлення тих, хто не пошкодував життя заради волі своєї Батьківщини, постійні заклики бути мужніми – все це провідні мотиви пам'ятки. Їх значущість та особлива, сказати б, енергетичність, виявилась у створенні системи «сильнодіючих» виражальних прийомів. Серед них – яскраві картини рідної землі, що викликають почуття захоплення її багатством і красою (земля русичів – це земля, «в якій течуть меди і молодо» – д. 4г), емоційно піднесені гімни-молитви на честь воїнів, які пролили свою кров за рідну землю («Пом'янемо тих, що свою землю руську удобили...» – д. 4в), постійне ствердження значущості русичів, явне прагнення виховати в. них самоповагу, почуття власної та племінної (вважай – національної) гідності («Ту бо славу орли клекочуть там і тут, що русичі вільні і сильні по степах» – д. 8(2)). Бути русичем – велика честь: «І ми русичі – а вороги не є ними» (д. 17в).
Виховання патріотизму найорганічнішим чином пов'язане з вихованням мідного войовничого духу:

І де пролита кров наша, там є земля наша.
І се вороги знають.
І се вони стараються.
І се старання марне (д. 17в).

Як і належить, жерцям, у цих текстах вони приділяли особливу увагу зміцненню у своєї пастви релігійних почуттів. Значну увагу приділяли теологічним питанням тобто тлумачили теоретично основу своєї віри. Прикладом тут може слугувати їх концепція зародження світу («Се бо Дажбо створив нам яйце, що є світ-зоря, яка нам сяє. І в тій безодні повісив Дажбо землю нашу...» – д. 1), концепція Нави, Прави та Яви як трьох складників світоглядних уявлень, концепція існування ірію (вирію, раю) як місця перебування душ предків. Проте автори «Велесової книги» не обмежуються теологічними тлумаченнями, а постійно заангажовані проблемою, яка турбує культових діячів усіх часів і віросповідань, а саме – тримають у вірі свою паству. Тексти дощечок постійно навіюють у свідомість їх читачів думку, що найвиразніше звучить у таких словах:

Будете синами своїх богів,
і сили їхня пребуде з вами до кінця (д. І7в).

Автори «Велесової книги» тонко сугерують своїм слухачам думку, що вони, русичі, є Дажбожі внуки, тобто є людьми в певній мірі обраними. Що більше в них буде віри у своїх богів, то прихильнішою буде до них доля, то більше допомоги вони відчують від зверхніх, божеських, сил – ця думка втілилась у такий прекрасний образний вислів:

Дажбожі внуки ви, улюбленці божеські,
і боги мало не десниці тримають на ралах ваших (д. 3а).

Вірте у богів своїх, скріплюйте молитвою душу й тіло, і вони допоможуть вам у всьому, в ратних справах і у справах трудівничих, хліборобських – таке запевнення звучить з вуст служителів язичницького культу.
Віра в богів – це теж одна із запорук виживання, бо саме віра несе в собі об'єднуюче начало:

А в ті давні часи у нас не було єдності,
І лишилися ми без Велеса як віск (д. 6в).

Відсутність віри чи її ослабленість («лишились ми без Велеса») позбавляє народ єдності, робить його м'яким «як віск», а тому й не здатним вистояти в жорсткій боротьбі за своє майбутнє.
Тема єдності народу теж є наскрізною у «Велесовій книзі». Важливо відзначити, що вимога єдності поєднана з вимогою дотримуватися суспільної ієрархічності. Таким чином у життя народу вносився сильний елемент організованості:

Отож переможемо до кінця
і продовжимо до віків множеських завдяки богам,
і ніщо нас не знищить.
Станьте як леви один за одного і тримайтеся
князів своїх (виділення моє. – Г.К.) (д. 8(3)).

Досі ми говорили про ідеологію «Велесової книги» як таку, що забезпечувала виживання й самоствердження слов'янського племені в ті далеко не ідилічні часи. Проте у «велесезнавстві» (так умовно назвемо поки що молоду науку про «Велесову книгу») існує вельми ґрунтовна концепція, яка пояснює, що саме захищали автори «Велес книги», боротьбу проти кого вони ідейно очолювали. Контури цієї концепції виявилися ще у згадуваному дослідженні Сергія Лісного. У працях Володимира Шаяна ця концепція вже сформувалася остаточно. Зразу ж скажемо, що вона є вельми переконливою. І якщо ми зразу до неї не пристали, то тільки тому, що зацікавлені у здійсненні власного дослідження, що само по собі застерігає від приймання на віру вже розроблених схем.
Як про це вже йшлося, Володимир Шаян був ідеально підготовлений до наукового осмислення «Велес книги». Серед багатьох складників його підготовки (знання санскриту, давньоруської мови, історії і т.д.) найбільш важливим було те, що іще до зустрічі з «Велес книгою» він серйозно займався науковою реконструкцією дохристиянського вірування наших предків, Знайомство з релігійним змістом «Велес книги» лише підтвердило правильність його науковим розробок. Одночасно він переконався, що більшість текстів цієї пам'ятки – це зведення проповідей, які спрямовані на захист рідної (тієї язичницької, поганської) віри перед наступом християнства. Тексти «Велесової книги» він визначає як «торжественні звернення до народу, мабуть декількох Великих Віщунів, написаних чи виголошених в ріжних часах. [...] Але в усіх них звучить найгарячіший заклик до оборони ЗАГРОЖЕНОЇ РІДНОЇ ВІРИ та самого існування народу»8. В іншому місці ця думка уточнена таким чином: «Отже Книга Велеса – це перша тепер відкрита і блискуча оборона ВІРИ ПРЕДКІВ, а рівночасно заклик до рішаючої боротьби перед загрозою поневолення України з боку Візантії. Дощечка 6-а Книги Велеса чудово формулює думку наших предків про справжню суть християнізму: «А ГРЕКИ, ХОТЯЧИ ОХРЕСТИТИ НАС, АБИ МИ ЗАБУЛИ СВОЇХ БОГІВ, СПОДІВАЛИСЯ, ЩО В ТАКИЙ СПОСІБ ВОНИ НАВЕРНУТЬ НАС ДО СЕБЕ ТА ЗРОБЛЯТЬ З НАС СВОЇХ НЕВІЛЬНИКІВ»9.
Треба відзначити, що зараз ми лише пунктирно окреслюємо головні складники ідеології «Велесової книги». В дійсності кожен зі складників, як-от «історична пам'ять», «патріотизм», «войовничість», «утвердження віри» і т.д. – здатен витримати найглибший і найширший аналіз та постати перед нами в усій своїй багатогранності. Є всі підстави гадати, що це буде по-справжньому вражаюча багатогранність. І це засвідчує не лише «глибину розробки» проблеми, а й високу інформативність тексту, який набув здатності передавати все розмаїття та багатство смислів, з яких складається ідеологія пам'ятки. Наведені тут цитати дають право робити попередні висновки про деякі чинники високої інформативності тексту «Велесової книги». Перший з них: мову пам'ятки значною мірою можна кваліфікувати як художню – в неї виявляється достатній ступінь образності. Інформативність тексту пам'ятки – це в значній мірі художня інформативність із характерною для неї змістовою місткістю. Неважко помітити й інший чинник високої інформативності тексту «Велесової книги» – її внутрішню спрямованість до афористичності висловлення, що говорить про ораторсько-проповідницьке походження самого тексту, точніше – його окремих частин.
Та вражає все таки інше. Уважне вивчення ідеологічного спрямування «Велесової книги» приводить до висновку про його високу продуманість і очевидну ефективність. Продуманість виявляється в системній природі ідеологічних настанов. Системотворчим чинником є величезне прагнення народу утвердитися в цьому світі, гідно вистояти в екстремальних умовах раннього східноєвропейського середньовіччя, коли племена посилено мігрували, відвойовуючи для себе якомога вигідніший життєвий простір. Духовні вожді русичів виражали це прагнення, створивши виховні ідеологічні настанови, які були, органічно зв'язані між собою тобто у своїй сукупності створювали власне систему. Про її ефективність можна судити цілком об'єктивно, справедливо вважаючи, що вона визначає енергетичну силу тексту. (Ідеться, фактично, про силу та якість художнього елемента у «Велесовій книзі»).
Щоб зрозуміти ідеологічну потужність «Велесової книги», треба порівняти її ідеологічні концепції з ідеологічними настановами сучасних високорозвинутих держав. Збіг між ними – один до одного. Кожна високорозвинута держава вміло оберігає свою історичну пам'ять та плекає патріотичні настрої своїх громадян. Релігія в таких державах є важливою об'єднуючою силою.
Усе сказане примушує нас по-новому подивитися на роль жерців у наших прадавніх, ще дохристиянських; общинах. Вони відчували найсерйознішу відповідальність за долю свого племені, їх ідейний вождизм забезпечував його духовну силу, без якої – про це вже йшла мова – неможливе було виживання в тогочасному жорсткому конкурентному середовищі. Для успішного здійснення своєї місії жерці зобов'язані були володіти ефективними засобами впливу на людську свідомість. І більшість цих засобів була пов'язана зі словом Епічна розповідь про минуле, релігійна пісня-молитва зі зверненням до богів, судження теологічного характеру, подане в загальнодоступній формі, різні виступи ораторсько-проповідницького сенсу, такі, наприклад, як проповідь, звернена до воїнів, що вирушають у військовий похід, чи виступ на віче, де вирішуються важливі питання політичного характеру, – все це жанри словесного мистецтва. Вічова форма управління, що протягом багатьох століть панувала на східнослов'янських теренах (це виразно засвідчено як у «Велесовій книзі», так і в деяких інших документах), високо піднімала значущість впливового, енергетичного слова, що само по собі зумовлювало інтенсивний розвиток ораторського мистецтва. Демократичні форми правління взагалі стимулюють розвиток ораторського мистецтва – згадаймо античні Грецію та Рим. Волхв міг набути такий потрібний йому авторитет серед пастви лише за умови володіння впливовим словом. Можна припускати, що стан жерців поповнювався шляхом природного відбору осіб, котрі володіли особливим даром слова, який, зрозуміло, є похідним від дару розумового, інтелектуального. Таким чином, доходимо висновку, що в середовищі жерців мав панувати великий інтерес до «секретів» впливового, енергетичного слова10.
Розвиток виражально-зображувальних можливостей слова – це довгий еволюційний процес, пов'язаний з постійним накопиченням досвіду й традицій у посиленні художньої енергетики слова. Тексти «Велесової книги» – результат, цього багатовікового процесу.
Найвигідніший спосіб виявити художню енергетику тексту – дослідити сам текст як системно організовану цілісність. Цю роботу виконаємо пізніше, коли будемо аналізувати тексти окремих дощечок. Зараз же наведемо лише кілька прикладів, які мають проілюструвати наявність у текстах «ВК» художнього елемента:
Ось уривок із тексту дощечки 7ж:

Тут зоря красна іде до нас, як жона блага,
І молока дає нам у силу нашу і кріпость двожилу,
Та бо зоря сонце провіщає.
А вже чуємо, як вісники на конях скачуть до заходу сонця,
аби управити його човен золотий до ночі,
аби віз із волами сумирними привезти по степу синьому.
Там бо ляже сонце спити в ніч.
Отож коли день прийде до вечора, вдруге скаче у Яві
перед вечором...

Надзвичайно яскравий і поетичний образ вечора, ночі й ранку, поданий у цьому уривку, як справедливо зазначив Б. Яценко, не могли б написати всі «слов'янознавці світу, зібравшися разом»11. Густи метафорична в'язь, проста й, разом з тим, вишуканість порівнянь, яскрава кольорова гама – все це створює неповторність і величність образу. Перед нами динамічна панорама, картина жива й добре відчутна, сенсорна. Вражає плавність перебігу часу й образ «волів сумирних» – це часовий знак, що привносить відчуття спокою і врівноваженості. Персоніфіковані образи сонця, дня, зорі говорять про тонке світовідчуття автора, про небуденність і неповторність художнього мислення. І над усім цим – образ Матері – чи не найуживаніший з образів давньоукраїнських божеств. Матері, «що покличе... як тільки зоря проллється в стопи» – покличе до нового життя і до праці на благо своєї землі.
А ось картина поля, на якому щойно відбулася битва грецьколанів із русичами:

А ті грецьколані повели раті свої, в залізну броню заковані.
І була січа там велика.
І каркали ворони над їжею мужеською,
що кинута на полі, і пили очі їхні,
каркали ворони, беручи те, дуже каркали
і пили там бо очі грецькі, й очі руські не чіпали.
Там (бо знак мали, яко боги не давали русі погибнути.
І там сонце з місяцем стояли за ту землю, і небо стояло
за кмить (угіддя?),
аби земля тая не підкорилася руці еланській і
лишилася руською (д. 23).

Тут варіюється поширений в українському фольклорі образ ворона, що викльовує загиблим воїнам очі, – але ж як варіюється! Кажучи мовою сучасного літературознавства, автор тексту немовби очуднює звичний образ: ворони не викльовують, а випивають очі загиблих. Момент очуднення є й у тій загадковій «їжі мужеській, що кинута на полі». Проте до цих смислових зміщень не треба ставитись як до свідомих очуднень.
Навпаки, маємо справу з первісними, глибоко автохтонними образами – й саме тому вони дещо незвичні для нашого сьогоднішнього сприйняття. І саме ця незвичність руйнує вже вироблений автоматизм сприймання, активізує наше образне бачення.
Проте, гадаємо, особливу увагу треба звернути на прийом, який надає текстові патріотичного смислу. Ворони пили лише грецькі очі, а «очі руські не чіпали», бо то була воля богів, що охороняли землю руську. Таку ж прихильність до русичів виявляли сонце і місяць, і небо – тобто весь розлогий та високий обшир бажав, щоб руська земля не втратила свободи – «лишалася руською». Такий образ міг продукуватися лише прадавньою, ще язичницькою свідомістю. Завдяки неповторності й свіжості цього образу його енергетика дійшла до нас, зберігши свою первісну силу. До речі, текстовий момент, що виражає прихильність неба, сонця й місяця до русичів, асоціюється зі звертанням Ярославни до сонця, вітру, Дніпра, у яких вона благала прихильності до полоненого князя Ігоря. Ярославна, яка вже була хрещена в православній вірі, ще зберігала язичницьку свідомість...
 

І знову «Велес книга» – «Слово о полку Ігоревім»: деякі паралелі.

Повторюємо: більш детальна інтерпретація текстів «Велесової книги» ще попереду. Проте розглянутого матеріалу цілком достатньо для того, щоб знову провести деякі важливі зіставлення «Велесової книги» зі «Словом...».
Перш за все треба визнати той факт, що знайомство з «Велес книгою» дає доволі виразне розуміння генези художності «Слова...», фактично відповідає на питання, яке вже давно цікавило вчених: на якому ґрунті, завдяки якій художній традиції міг з'явитися цей високомистецький шедевр?
Перетворення неорганічного матеріалу, яким є кварцовий пісок, у родючий, сповнений органічних речовин ґрунт потребує тривалого часу. Необхідно, щоб сотні й тисячі років повторювався той самий цикл: на піску з'являється рослинність, а потім – зогниває, удобрюючи собою пісок. Кожний такий природний колообіг додавав у позбавлений родючої сили пісок якусь дещицю органічного матеріалу. Нарешті утворюється родючий гумусний шар.
Процес утворення художньої мови, тобто мови, наділеної підвищеною виражально-зображувальною силою, аналогічний процесу утворення гумусного шару.
Протягом століть у середовищі жерців вироблялися й накопичувалися прийоми, які підвищували впливовість, енергетичну наснаженість слова, – саме таке слово було найважливішим знаряддям їх діяльності, визначало їх професійний рівень. Таким чином поступово утворювався «гумусний шар» власне художньої мови, на якому могли з'являтися твори високого мистецтва.
Був іще один чинник, який стимулював утворення «гумусного шару» художності – йдеться про піснемову, своєрідну виражальну форму, в якій органічно поєднані мелос і мова. Найбільш яскравий приклад піснемови, який, фактично, дійшов до нашого часу, – це думи, виконувані кобзарями. Окремі вчені висловлюють здогади, що піснемова була поширеною в прадавні дописемні часи формою збереження й передачі інформації12, і насамперед історичної. У формі піснемови звучали також голосіння, замовляння й заклинання.
Мова, поєднана з мелосом, різко підвищує свої виражально-впливові можливості. Ґрунтуючись на вивченні фольклору, Філарет Колесса відзначав магічну силу саме віршованого й пісенного слова13. Мова у піснемові стає ритмізованою, тобто віршованою. Таке вирізнення її з мови побутової – це ніби надання їй іншого, вищого статусу. Завдяки такому виокремленню мови, в ній значно інтенсивніше творився «гумус художності».
Уже доведено, що «Слово...» створено у формі піснемови. Скажімо, Л. Махновець переконаний, що «Слово...» виконувалось-творилось пісенно, при цьому найвірогідніше, що Володимир Ярославович (за Махновцем автор «Слова...») під час його виконання пробігав своїми перстами по струнах гуслів, що лежали на колінах, тобто акомпанував собі, і в цьому був подібний до свого вчителя-митця віщого Бояна. Піснемовний характер «Слова...» однозначно засвідчує його ритміка.
Мова «Велесової книги» теж ритмізована – це переконливо довів своїм прекрасним перекладом пам'ятки Борис Яценко. Інший дослідник «Велесової книги» Валерій Шевчук теж відзначає наявність у пам'ятці виразних елементів піснеспіву – в ній, на його думку, «використовувалися давні піснеспіви у формі потрібних фрагментів, які з’єднувалися прозаїчними стяжками і короткими переказами піснеспівів довших».
Цей принцип певною мірою характерний і для «Повісті временних літ»14. Застосування його у «Велесовій книзі» є ще одним переконливим свідченням автентичності цієї пам'ятки.
Піснемовний характер «ВК» і «Слова..» засвідчує той факт, що обидві знамениті пам'ятки породжені однією мистецькою традицією.
Інша подібність двох пам'яток лежить у сфері їх ідейного спрямування. Ідеологія «Велесової книги», її темпераментний, гарячий патріотизм, прагнення виховати русичів у дусі звитяжних захисників Батьківщини, палкі заклики до єдності надзвичайно суголосні зі знаменитим ідейним пафосом «Слова о полку Ігоревім». Сильно виражена ідейна пафосність двох пам'яток визначає їх жанрову подібність. Жанрова сутність «Слова...» синтетична – в ній елементи військового, героїчного повіствування органічно переходять у схвильований, вольовий, закличний ораторсько-проповідницький виступ, Подібних пафосних виступів ораторсько-проповідницького характеру предостатньо й у «Велесовій книзі».
І наостанок звернемо увагу на перегук двох пам'яток у суто мовному плані. І тут нам стане в пригоді напрацювання О. Творогова, який намагався довести, що позірний фальсифікатор «Велес книги», роблячи свою справу, орієнтувався на словник, стилістику та образність «Слова о полку Ігоревім» – Наводимо відповідний уривок із праці О. Творогова: «Русичи в ВК неоднократно именуются «Даждь-Божьими внуками» (см. дощечки 1, 3а, 7б, 7в). Если в «Слове» говорится: «Въстала Обида въ силахъ» Дажь-Божа внука, вступила девою на землю «Трояню», то в ВК есть фраза: «зме (т.е. землю. – О.Т.) Трояню сме не дахом'сен ромпема а да не встане обиденосще Дажбовем внуцем» (дощечка 7б). При этом здесь не просто упоминание сходных риторических фигур или словесных формул, а именно внутренне не мотивированное совпадение нескольких лексем: встать, обида, земля Трояня, Даждьбожь внук. Такой же параллелизм связывает фразу «Слова»: «часто врани граяхуть, трупия себе делячи, а галици свою речь говоряхуть, хотять полетети на уедие» и фразу ВК: «то галиця и врани од яди летяй» (дощечка 56). Если в «Слове» жены сетуют, что им своих мужей «ни думою сдумати, ни мыслию смыслити», то в ВК «жены решут: благвие утратитихом о разумьство наше»; если в «Слове» «ветри, Стрибожи внуци веють съ моря», то в ВК «стрибы свищащуте во стилях» (дощечка 5б); если в «Слове» «готския красныя девы веспеша на брезе синему морю», то в ВК «у сине море стяша до берзе (вм. березе, брезе? – О.Т.) годъ (готы. – О.Т.) ...одержаща на нъ победену пісне» (дощечка 7б). Каждая из приведенных параллелей, взятая сама по себе, могла бы показаться случайным совпадением, по само число таких совпадений говорит о несомненной связи памятников. Если в «Слове» мы встретим «века Трояни», «тропу Трояню», «землю Трояню», то в ВК также «земля Трояня» (дощечки 7б, 7в) и «троянов вал» (дощечка 7ж), без какой-либо попытки их локализации. Есть в ВК также «внук Троян(ов)» (дощечка 3б) и «век Троянов» (дощечки 3б и 7ж). Мы встретим в ВК и такие обороти, как «жале плакатися» (дощечка 1), «жале вел(и)ка с карину» (дощечка 8), встречаетея редкий этноним «русичи» (дощечки 8(2), 8(3), 14, 21), эпитет «харалужный» (дощечка 17в), есть имя Горислав (дощечка 25); коней ВК обычно называет «комони»; встретим мы там и такие обороты, как «воины испияще воде живе» (дощечка 7д), «слава тіекошеть по русіем» (дощечка 24), «туга велика» (дощечка 14). В ВК упоминается не только Калка (при этом она раздвоилась на Калку Великую и Калку Малую), но и Наяла: «мимоиде Каяле иде ду Непре» (дощечка 38а).
Возможно допустить, что упоминание в ВК Сурожи также подсказано «Словом»: именно в этом памятнике мы встречаем самое раннее по времени это название города, именовавшегося в византийских источниках Сугдея»15.
Ретельне вишукування Твороговим моментів подібності в мові «Велесової книги» та «Слова» повинно було проілюструвати тезу, що «ВК» є підробкою. Та уважно приглянувшися до виявлених моментів збігу, досить легко дійдемо висновку, що текст «Велесової книги» не підроблений «під Слово». Просто в існуючій тоді мовній традиції, точніше, в тому, вже утвореному мовному «гумусі художності» існували більш-менш усталені «образні молекули», які стали органічними елементами образних систем «Велесової книги» і «Слова о полку Ігоревім».
 

Примітки:

1 Махновець Л. Про автора „Слова о полку Ігоревім”. – К., 1989. – С. 38
2 Рыбаков Б.А. Язычество древней Руси. – М., 1988. – С. 204-295.
3 Там само. – С. 354.
4 Там само. – С. 295.
5 Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. – Вінніпег, 1965. -С. 174-175
6 Рыбаков Б. Язычество древней Руси. – С. 355.
7 Там само. – С. 356.
8 Шаян В. Віра предків наших – С. 85.
9 Там само. – С. 91.
10 Подібний інтерес, що домінував у політично активному середовищі античної Греції, приводив до появи і розвитку риторики як науки про ораторське мистецтво.
11 Яценко Б. Згадки першої експертизи // Велесова книга. – К, 1995. – С. 292.
12 Плахотник Т. Піснемова – міф чи реальність? // Українська мова і література в школі. – 1999. – № 4 – С.62.
13 Колесса Ф.М. Українська усна словесність. – Львів, 1938, – С. 30.
14 Шевчук В. Загадкова „Велесова книга”. – С. 70.
15 Творогов О.В. "Влесова книга". – С. 243-244.
 

http://www.svit.in.ua

 

До розділу

Світ "Велесової книги"

Зміст Від автора
1 2 3 4 5