ДРУГА ПІСНЯ
СВІТОВИД
Марко Проклятий зверг з царя корону
Рам'ям Родзянка в роковій борні –
Подер порфіру, струнув його з трону.
Пролетів фронт в три ночі i в три дні;
Дзвонив, як серце стогомінне дзвону,
Аж впав на Збруч на спіненім коні.
Почув полегшу від rpixiв у тopбi,
У сні полинув в безвісті вiкiв:
Що тепер діять?! – мучився у скорбі.
Там спільний фронт з Москвою клекотів
Димився з піни білий кінь на горбi;
А Збруч, як кров, у сонці червонів.
Аж видиться: встає iз річки Збруча
Стовпом над ним одвічний Світовид,
Бог плодів i війни – як ясна круча.
Мечем ударив об черлений щит,
Немов з-під шапки Мономаха туча –
На штири вітри блиснув його вид.
Чотири лиця сонцем променіли:
Bci однакові, з одного живла!
В ногах медвіь i тур i лев ревіли;
Людське лице iз крилами орла
Cпівалo пісню, аж лани шуміли:
Радуйся, земле, радуйся ціла!
Марко ридав зi щастя, як дитина.
Хтів, як колись, молитись, та не мiг:
З гpixiв у тopбi гнулась його спина!
Піднявся з нею i хильцем пiдбiг
З розкаяним лицем блудного сина,
I плачучи припав до божих нiг.
Зняв очі вгору – бога вкрила хмара.
В підніжжю з'яви заревів медвідь –
Супиться в димі зрада, як примара!
Глумиться бог з мук наших лихоліть;
Явився геній cмixy з яничара –
Ясніє дотепом, як в жарі мідь;
Лицем Гоголя глумить з компроміса:
"Ха-ха! Мій сміх розбив Петрову твердь,
І храм царський розвалить хам гульвіса...
Мій геній мститься на Pociї вщерть:
Закляв в їx духа Biн глумом бica...
А фронт один з Москвою наша смерть!"
Лице Маркове спалахнуло стидом,
I заревів з підніжжя з'яви лев –
I бог звернувсь до нього другим видом.
Дощ ринув з хмар. Зареготався рев.
Явився лицар чину Світовидом.
Як сталь в огні, заблис під шум дерев.
Рече лицем Великого Романа:
"У царстві тьми розломаний хребет –
Порви народ під меч на Джінгісхана –
Мус вибить трутнів, щоби їсти мед,
Твоя земля під плуг i меч кохана...
Будуй державу сам з залізних чет!"
Лице Маркове спаленто стидом
I заревів з підніжжя з'яви тур –
I бог звернувсь до нього третім видом.
Розтерлась буря. Зеленів лазур.
Явивсь князь "ясне сонце" Світовидом,
Як срібло в жарі, сяяв з-між пурпур.
Рече лицем святим Володимира:
"Вдуй в сорок мільйонів один дух –
Не зви чужого бога на кумира...
Без свого Бога розлетяться в пух!
Будь знов праматиця нового мира –
А відбереш примат од давніх слуг!"
Лице Маркове запалало стидом.
З підніжжя з'яви пирхнув шестикрил –
I бог явивсь йому четвертим видом.
Райдуга блисла. Грім ударив з крил.
Явився Геній слова Світовидом,
Як золото в oгні, грав сяйвом сил.
Лицем Шевченка кличе заповітом:
"На сторожі рабiв німих в ceлi
Поставив я вам слово збіросвітом.
I Вашінгтона діждемось у млі:
I буде син, i буде мати світом –
Любов i правда буде на землі!"
Молилася душа Маркова бідна:
"I буде правда на землі для вcix,
I буде син i буде Мати Рідна!"
Гукнув Архангел, стрибнувши з-під нiг:
"Без діл молитва в Бога жалюгідна –
Спокутуй чином свiй одвічний гpix!"
Марко здригнув – зирнув на шестикрила:
А то Михайпик з Золотих Bopiт,
Державний дух наш, зняв надзірні крила,
І кинув меч; i розломив гранiт;
I хмара клубом диму все покрила.
I щезло все. I з торби згинув слід
Остався меч. Пахтить земля кривава –
Засіяна кістками без кінця;
А дух Марка піднявся, як сноява;
A мав лице безвершників співця
Митуси – друге – князя Святослава:
Як Янус був роздвоєний з лиця!
Хоробрий Святослав зняв меч рукою,
Наморщив брови i наїжив чуб –
Митуса блиснув, як зоря, красою...
А з Києва трубили сурми труб.
http://www.svit.in.ua
До розділу