Богиня Світання

Володимир ШАЯН

До розділу

(Присвячую Ларисі Мурович)

Тарас Шевченко вставав досвіта і ходив на Троїцький Міст, щоб там зустрічати схід сонця. Переживав там хвилини високого і чистого натхнення. Сам про це пише:
„Любив також улітку зустрічати на Троїцькому Мості схід сонця. Чудова велика картина...
... в природі трапляються такі чудові явища, що перед ними поет-маляр падає ниць та тільки дякує Творцеві за солодкі, чарівні хвилини." (Шевченко: Мистець)
Шевченко падає ниць перед Творцем. Невже це не є його молитва. Навіть тоді, коли він, можливо, на Троїцькому Мості не падав дослівно на коліна, але в дусі своєму він таки зовсім падав ниць і по-старовинному бив поклони перед Чудом Сотворення.
Шевченко молився до Богині Світання. Котрий із великих поетів не робив те саме?
А в сивій старині нашого протоіндоевропейського передчасу, десь у горах, на галявині, чи над широким озером, або серед безмежного степу вставав досвіта Молодий Юнак і молився до Богині Світання.
Писали до неї гимни численні поети і я не збираюся їх перечислювати. Але ж і не годен поминути Кардуччія, який вже зовсім наново молився до неї у своїх „Варварських Одах". А писали чи творили в пам'яті ці оди, або інакше гимни, прастаринні віщуни Ригведи.
Писав і я „Гимни до Ушас", бо так зветься ця Богиня в санскриті. І молився до неї у першому захваті пробудження в моїй душі староарійської віри на основі натхнення, яке могутніми хвилями осяяло мою молодечу душу повінню світла, що сяйвородним живцем б'є із кожного гимну.
Але тут вмішується у мій виклад мій слухач і друг своєю критикою із „двадцятого століття".
– Невже можна молитися щиро у двадцятому столітті до богині світанку? Це ж тільки марна поетична фантазія! От така собі поетична фігура персоніфікації. А може щось тобі бракує в твоєму великому розумі, коли не вмієш відріжнити поетичної фантазії від дійсности.
Мій мудрий друг матеріяліст запалився до дискусії і не дає себе перебити.
– Адже вся ця „краса світання" – це тільки з'явище інтерференції і рефракції світляних хвиль, які нерівномірно заломлюються і розщіплюються в земній атмосфері. Яка ж там „богиня" та ще й поганська. Забажалося тобі нерозумне бажання повороту до примітивної старини. Може воно така мода в мистецтві. Але в науці? Хай вона і поетична була ця доба, – мушу признати, – але ж це вже давно минуле. І поезію... хто сьогодні читає поезію, ще й таку стару, як світ?!.
– Але ж Шевченко, – пробую дійти до слова, – дякував щиро Творцеві за чарівні хвилини щастя і надхнення. Він знав, що існує Творець Краси у Природі і перед ним, перед Великим Світотворцем падає Шевченко ниць. Це тобі, друже мудрагелю, не поклони в церкві, але поклін Великого Творчого Духа.
– Це тільки психологія! – перебиває нетерпеливо мій приятель.
– А чому ж ти, вороже психології, виключив і цілу душу людини із дійсности, себто із твого розуміння, що є дійсне. Невже це надхнення і це щастя нашої душі це не дійсність тільки тому, що її не записують твої апарати? І невже ти не подумав, що поза цими твоїми рефракціями хвиль світлових немає самого Світла. І невже немає об'єктивної дійсности саме в істоті Світла, а не в його з'явищі як самі тільки хвилі і напруги. Невже поза міренням машини ти можеш щонебудь сказати про внутрішню природу Світла як Істоти в собі.
Тут я перейшов до протинаступу.
– Коли світло і його світлогра для тебе тільки з'явище, чому ж тоді ти не хочеш бачити з'явища „краси" як так само дійсного і об'єктивного з'явища, як твоя рефракція. Це напевно з'явище іншого виміру, на це згода, але воно так само існує об'єктивно, як твої дрижання хвиль у якомусь зовсім незнаному і непонятному середовищі.
– Є наше внутрішнє бачення Світлосвіту, але є і внутрішнє існування самого ж Світлосвіту.
– І коли наш молодий юнак не сумнівався, що існує якась Істота поза цією Красою, яка оживлює його душу, пробуджує уяву і волю до чину, і саму уяву про Любов і саму молодечу його Любов, то невже немає дійсности в цих почуваннях? Марна і обмежена „дійсність" мірена твоїми машинами і апаратами! І прийнявши на віру обмежену мову і вимову твоїх машин і апаратів, ти скривив і скалічив твою власну душу. І хоч ти живеш нею і для неї ти її дійсність заперечуєш, а разом із нею усю безмірну глибінь дійсного існування Світлосвіту поза твоїм – власне обманним, як сам знаєш, змисловим образом і поза помірами твоїх машин.
– Але ж сам кажеш, – пробує боронитися мій друг, атеїст, що ця т.зв. „богиня світанку" пов'язана із світлом дня та ще на Троїцькому Мості, або десь у високих горах.
– Так, це я кажу. І тому Віщун називає її Дочкою Світла. Людське це окреслення, але добре визначує саме як похідну З'яву Богині від Джерела Світла.
– Якже вона існує?
– Нарешті розумне питання. Саме над ним думали віщуни, чи вона одна, чи їх багато, чи кожного дня встає вона наново до існування, а все така сама у своїй природі, встає в одну встановлену пору і появляється для очей смертельника. Але ж вона існує як Краса, як Світило Поранку, як Сила Пробудження, яка дарує нам цілий Божий День із усіма його бла-годаттями, одним словом, вона існує саме як Богиня Світання.
– Тут багато поезії! Багато поетичної візії, – ще борониться мій друг.
– Справді багато тут поезії і границя між поезією і вірою дуже невловима, як сама постать Богині, – але хіба вона не існує від того, що я нею захоплююся як поет, чи ще краще сказати – як молодий юнак, якого вона – ця Богиня – пробудила до дійства Мужньої Любови. Ти бачиш там самі краски, а він бачить цілу Красу, а навіть невловиму ще, але прекрасну саму Постать, якусь іншу, кращу за людську, небесну, світлову Постать, саме Богиню, не таку як Людина, але дійсну істоту із Краси і Світла живучу.
– Чи маю тобі пригадувати дійсність Мавки для Лукаша у „Лісовій Пісні" Лесі Українки? Тут воно дещо інакше, але там усе живе у лісі. Немає там нічого мертвого. І справді мусить твоя наука цю істину потвердити. Немає нічого мертвого в цілому Космосі.
– А в тім, друже, ми мусили б перейти цілий курс нашої теології, чи звести кілька десятків таких розмов як сьогодні, а до того часу нам замкнуть Британський Музей, де я хотів тобі показати статую Богині Світання.
– Бачиш, друже, я боюся, що матеріялістичний світогляд не позволить тобі навіть зрозуміти світогляд наших прапредків, не те, щоб його пережити, от хочби тільки так, як це потрібне ученому, який хоче зрозуміти іншу, далеку від нього епоху і знає, що не інша епоха, іншого думання епоха. Учений знає далі, що ця інша епоха мала свій власний світогляд і норми цінностей і всю мораль іншу від нашої. Боюся, що ти перестанеш відвідувати музеї, бо вони вимагають уяви і аналітичної думки дослідника, щоб ці „мертві предмети" заговорили до нього людською мовою даної доби, або точніше цілою психологією минулих епох. Як можна говорити при невизнаванні психології про т.зв. „об'єктивну науку".
Друг мовчить і не признається, що він таки завстидався.
– Бачу, що ти хоч із дечим погодився зі мною. Отже підемо до музею.
В окремому крилі цієї Святині Людської Мислі, що зветься популярно Британським Музеєм, приміщені мармори Ельґіна. Це останки кам'яних різьб величавого Партенону, колись краси і гордости старинних Атен. Зберіг їх для людства Ельгін у часі, коли мармори Партенону розкрадені були до будови маленьких хиж. Щолиш музеї створили цінність для цих останків, між якими немає, здається, ні одної неушкодженої статуї. Але навіть розбите торсо якогось Бога дає уяву про велич раси людей, що в такому торсі Бога свій людський Ідеал вбачала.
– Уяви собі процесію довкруги Партенону. Ось тут вона на цих каміннях зображена. Скільки тут людської Краси і Сили! – ти скажеш.. Так, але це саме тут, те що Людське підняте до Божественної Гідности і Краси. Це, отже, самоусвідомлення Краси і Сили Людства для самого Людства. Варвари могли бути теж прекрасні, але вони цього не знали. Тут варвари відкрили працю Богів над Людським Видом.
– Я погоджуюся з думкою, що це справжня Святиня, – сказав мій друг. Процесія – це суцільний показ цієї обнаженої Краси самої для себе. Коні і люди творять могутній ритм ліній, повних життя і руху.
– А, тепер ти заговорив як поет. Отже всі майстри мармору були не тільки поетами, але віщунами безсмертної Краси людини. Шкода, що немає тут різьби, як Прометей творить свою Людину.
Ми наближаємось до чогось у роді головного вівтаря – це було колись горде чоло святині, – і тут між Богами і-Богинями спинюємося перед статуєю Богині Світання, яка по-грецьки зветься ЕОС.
Вона дивно легка, справді найлегша із Богинь, хоч із того самого мармору різьблена. Ось, ось вона здвигнеться із п'єдесталю і полетить у простори. Ми забуваємо, що вона різьблена з каменя. Дав їй мистець таку легку одежу. Вітер, легкий ранній, свіжий вітерець, Зефір, вимережив її одежу у легкі складки за своїми лініями подуву. Цей її одяг, легкий як хмариночки Світання, вичаровує цілу постать такою легкою, повівною, із райдуг витканою і вітерцем змережаною. Вона ціла немов розвівається разом із її хітоном, дарма, що вона тут у різьбі грецького генія із каменя витесана.
Отже, так різьбили її віщуни і поети у слові. Вона тут уже не з вітру і не з хмаринок, але уся з найніжнішого етеру, із самих красок і райдужніх хвиль. Така вона прекрасна і невловима. Але жива і дійсна, як дійсна є Краса, Любов, Світання і..."надхненне слово поета.
Звичайно вона дівиця. Нерухана, недоторкана, ще немов несвідома своєї приманливої краси. Вона навіть полохлива. Але не все, не в усіх видіннях поета.
Деякі віщуни бачили її немов танцюристкою на сцені, що її краса доступна усім глядачам. Вона примхлива і невірна. Буває й горда.
Не було в той час партійної цензури, ані догматів синкліту, чи наказів кремлівської кліки, що треба, мовляв, тепер писати про саму працю робітника.
Отже й уявляли її не зовсім однаково. А проте для всіх вона жива і дійсна.
Довідаємося, що одного разу не надто чемно повівся з нею Перун. Йому ж ніколи забавлятися поезією мінстрелів. Його надхнення в боях і геройствах. Треба звільнити води із запертя. Повибивати лютих демонів – ворогів людей і Богів. Але не випереджуймо подій, чи пак наукової праці про Богиню Світання.
Зачнім від самої назви Богині.
Отже звали її УШАС у санскриті. Австрінне у Литві і Латвії. Аврора по-латині. Еастер, або Істер по-англійськи, чи радше по-старосаксонськи. Звали її, як вже знаємо, Еос по-грецьки.
Невже ці, здавалося б, зовсім різні назви мають щонебудь спільного із собою. Невже можна вивести їх науково, – таки насправді науково, – від одного якогось слова чи кореня?
Може. Спробуймо. Мої читачі вже знають, що слово „Сонце", „Геліос", „Сан", „Сур'я", „Хоре", хоч звучать так різно, але від одного кореня походять. Від кореня, що означає Світ і Світло і цей корінь виявився дійсним у протослов'янській мові.
Отже і УШАС – це протоіндоевропейське Божество, бо ж стрічаємо її в усіх головних індоєвропейських мітологіях. Спробуймо, отже, вивести перш за все її назву, чи точніше ім'я цієї Богині, бо ж назви людської їй не потрібно.
Було б надто довго розказувати, як я дійшов у дослідах до її спільного праімени. Краще представлю зразу цілий вислід, хай сам себе боронить. Якщо він правдивий, буде видно із нього самого.
Отже нас вже не здивує, що цей пракорінь я знайшов у мові наших прапредків.
Найстарша протослов'янська, а також праукраїська форма звучала:
Утра – Утреня
УТРО – означало РАНОК, а УТРЕНЯ – ранню зорю. Далі залишилася ця назва на означення вчаснораннього Богослуження, ще перед сходом сонця. Зокрема любить наш нарід таке Богослуження на Великдень, – День Воскресення і Перемоги Сонця. У старосаксонській мові це слово звучало Еастер, далі Істер і – як побачимо – було Святом Богині Еастер, або Істер, Святом Весни, що його святкували у місяці Квітні. Квітень – місяць розквіту і красок був її місяцем.
Треба прийняти, що УТРЕНЯ, подібно як це значення залишилося в польській мові, означала колись Ранню Зорю. Звідси заутреня означає Службу Божу ще перед появою Ранньої Зорі, або саме її появу.
Зоря означає також ПАЛАННЯ, як у звороті ЗОРЯ ЗАПАЛАЛА (Грінченко).
Жертва Воскресення відбулася в Утреню. Утреня – це отже Світання, себто Палання Раннього Зарева чи Зорі. Утреня – це Небо перед Сходом Сонця.
Шукаючи далі значень і старих записів цього слова, я знайшов його слов'янський запис у формі ще старшій.
А саме у формі:

Заустра
Знаходимо цей запис у відомому „Синайському Псалтирі", безсумнівно важливим пам'ятником для вивчення старослов'янської мови.
Psalterium Sinaiticum, ed. S. Severianov, Leningrad, 1922. Pt 48,15
Цю форму вважав Шрайбфелер помилкою, але я вже звик до таких „помилок" при дослідах над „Словом про похід Ігоря", де наприклад т.зв. „помилка" „АРКУЧИ" виявилася старинною формою замість новішого „рекучи". Добре, що видавець дотримався в цьому випадку вірности текстові. Бо саме ця форма виявиться найстаршою записаною слов'янською формою слова УСТРА.
Слово „ЗАВТРА", як відомо, постало через скорочення із „ЗА-УТРА", себто „за ранком", себто слідуючого дня. „ЗАУТРА" – значило первісно „завтра ранком".
Звідси теж відоме російське слово „завтрак", себто раннє снідання від „за-утрак".
Коли ж існує запис „ЗАУСТРА" то мусило теж існувати слово „УСТРА", як старша форма від „УТРА". Отже цю форму вважає Фасмер, і я з ним згідний, як дійсну, а не як теоретично здогадну. І саме ця форма стане вихідним пунктом нашого дослідження.

Устра
Саме цю форму приймаю як протоіндоевропейську, хоч вона затрималася ще деякий час у протослов'янській мові, а далі виявила мовне скорочення до відомої вже форми: УТРА.
Від цієї форми постала через відомий „придих Й" польська форма „ютро". Підкреслім ще раз виразно, що тут постала ще форма „ютжня" – вимовляй „юшшя", а також форма „Ютрженка", себто здрібніла форма на означення Ранньої Зорі. Форма „Ютрженка" мусила мати ще старшу форму із „р" – саме м'яке „рь" із якого далі постало „рж". Отже було „Ютрьенка". Подібне зменшення для означення любовної пестливости побачимо в балтійських мовах. „Ютрженка" – це улюблена мала „ютржня", себто „УТРЕНЯ". Тут ніхто із мовознавців не матиме сумніву.
Для тих, що мали б ще сумніви, наведемо ще старопольську форму:
Юстрженка
Отже, не може бути сумніву про існування дійсного виду „УСТРА" у протослов'янській мові, поскільки це середнє „С" потверджене у двох джерелах. (Наведення за відомим із солідности в науці словником Фасмера.)
На додаток маємо ще македонську форму ЗАСТРА, безсумнівно скорочення із староболгарського „ЗАУСТРА", наведеного вище. Отже, запис у Синайському Псалтирі (48,15.) не був помилкою, а вірним записом старого звучання, ще перед затратою оцього важливого для історії слова – середнього „С".
Словенське „ЮТРО" і чеське „їтро" не вносить уже нічого нового, крім варіянтів дальшого скорочування слово-звуку.
Ютженка в польській поезії
Слово „Утреня" і його деномінат – чудове з'явище Космосу – оповите чаром поезії в усіх мовах в усіх країнах. Може не буде однак від речі навести приклади із польської літератури, де це слово крім самої поетизації набрало виразно значення і ваги програмового символу зокрема в добі романтизму.
Наведім ці приклади. Отже, в Міцкевіча читаємо:
 

Pryskaja nieczule lody
I przesady swiatlo cmiace;
Witaj, jutrzenko swobody,
Zbawienia za toba slonce.
У Поля читаємо:
O, zorzo tego narodu!
O! jutrzenko jasna wschodu!
А ось візіонер Словацкі:
Patrz, jakie glowki w promieniu,
Ubior z jutrzenki swiatelka.
Приклади вказують як недалеко поетична персоніфікація і символізація від мітологічної об'єктивізації тієї метафізичної сутности, що криється і поза самим з'явищем природи і поза нашою змисловою візією цього з'явища.
Як недалеко від поетичної персоніфікації Міцкевіча до молитви віщуна! І не особистих дарів просить Міцкевіч для себе, але переборення Світанням не тільки „ледів темряви", але переборення „пересудів, що затемнюють Світло", а далі виборення упрагненої Свободи, яка передвіщує „Сонце Спасення". Не маємо сумніву, що під цим символом Міцкевіч не розуміє спасення душі у змислі християнської сотеріології, але Свободу, яка попереджує Спасення Нації через Державну Суверенність.
Темнота пересудів, неволя, це є дійсні, об'єктивні стани суспільности, як дійсний стан темноти у космосі. Так само дійсні є стани Світання Свободи, а далі сама Свобода і Державна Суверенність. Ми часто не вбачаємо об'єктивної дійсности поза метафорами і поетизацією. Наведена молитва Міцкевіча до „Ютрженкі" є так само дійсним станом душі і волі людини, як і кожна інша молитва. Зайва річ доказувати, що прагнення волі для свого народу у Міцкевіча було дійсним станом і жертвою його душі й життя, завершену його дійсною мобілізацією військового походу за „Сонце Спасення" висловлене у цитованому вірші. Я не бажаю тут затерти виразної ріжниці між натхненною поезією і живою вірою, але вказую принагідно на їх спорідненість.
Ствердження цього факту надзвичайно сильної поетизації цього слова є важливе для самої суті нашого досліду. Маємо тут до діла не тільки із семантичним навантаженням слова, але, перш за все, його емоційним навантаженням продовж століть, подібно як у словах із сфери самої віри. Очевидно, що „сухого лінгвіста" цей факт не обходить, але ж історія слова і його походження – це не самі тільки „букви-фонеми" і морфологія, але і пов'язаний із ними і ними виразимий зміст. Саме тим різниться моя метода досліду від „сухої лінгвістики".
Вернемо, отже, до суті нашого досліду.
Справжня сенсація слідує щолиш у слідуючому відкритті. А саме від форми УСТРА через степенування голосної „У" постала АУСТРА – (ау) є тут двоголосною.
На з'явище степенування у протобалтійських мовах я вже звертав увагу як на правило. Маємо багато прикладів на цей закон степенування у балтійських мовах, як мені відомо ще не описаний у порівняльній лінгвістиці (порівняй: другас – драуґас і т.п.).
Отже із УСТРА цілком закономірно постала форма АУСТРА.
Аустра – це жіноче ім'я, яке до сьогодні є популярне. АВСТРІНЕ – це те саме ім'я у здрібнілій формі і само воно означає нашу Богиню УТРЕНЮ, або палаюче, червоно-рожеве і многобарвне Небо перед сходом Сонця.
Отже наша Богиня зветься на грунті балтійських мов, себто теперішньої латвійської і литовської, Австріне. Побачимо це ім'я в окремому тексті і тут знову не може бути сумніву щодо значення цього слова.
Завважмо теж, що маємо також другу литовську форму: АУШРА – латинськими буквами: А-У-С-3-Р-А. Це знову зовсім закономірна паляталізація „с" із рівночасним поглощенням „т".
Дуже цікаве з'явище відмічуємо у германських мовах, чи теж старогерманській мовній родині.
Маємо тут виразно два окремі струмені формування цього слова. Один із них засвідчений у готській мові у формах УГТВО (із довгим „УУ" і довгим „ОО") як іменник жіночого роду у значенні саме „вчасний ранок", себто „світання".
Із цієї відміни постало через скорочення староанглійське: „УГТ(а)".
Ця лінія виявляє характеристичну заміну „С" на „Р" із заником ротації „Р" отже із „УСТРА" „УГТВА". Я відніс би постання цієї форми до сфери полудневих впливів із виразною тенденцією кентумізації: „С" на „Г".
J. Wright: Grammar of the Gothic Language. Oxford, 1921.
Тоді як у північних діялектах збереглася фонема ,,С" як про це найвиразніше свідчить... староісляндська мова,
Отже:
Тут уже рівний шлях до сучасної англійської форми чи радше тільки зміненої вимови із ЕАСТЕР – до так само писаного слова ЕАСТЕР, яке читається як „ІСТЕР" – довге вузьке „І", яке повстало із повищого двозвука: „ЕА" і „ЕО" і що ж виявляється:
Наша Богиня разом із своїм легко зміненим іменем мандрує по всіх індоєвропейських народах і теренах Европи.
Що ж значить це ім'я в англійській мові? А означає воно, як можна було сподіватися, СВЯТО ВЕСНИ, відоме вже
нам СВЯТО ВОСКРЕСЕННЯ. А святкували його в місяці квітні, який так і був призначений чи присвячений цій Богині.
Маємо на це важливе текстуальне свідчення, а саме:
ВЕDЕ: De temporum retione, c. XV. b.,
який у наведеному місці саме стверджує, що ЕОСТРЕ є іменем Богині, якої свята відбулися у квітні. І від її імени цілий цей місяць називався
EASTER - MONATH.
Ствердження про те, що християнське свято Воскресення заступило старинне свято Богині ЕОСТРЕ на ґрунті Англії настільки важливе так для нашого досліду, як теж для загальної історії релігії і культури, що воно вимагає розгляду і доказу.
Отже джерелом для цього ствердження є клясичний літописець християнізації Англії, БЕДЕ, названий Шановним і Святим, якого монументальний твір п.з. „Церковна історія народу англійців" є до сьогодні основоположним джерелом цієї історії. Отже це достовірне джерело християнського прозеліта, який документує саме історію християнізації англійського народу. Не можна вважати, що писав він із прихильного для „поганського" світу становища. Не мав він причини стверджувати таку неприємну для історії християнізму в Англії справу, як те. що для „нових торжественностей" Воскресення вжили „приємливої назви" старинного Свята Богині Еостри, якій був присвячений цілий місяць, пізніше „пояснений як Пасхальний". Автор цей старовинний, бо жив він у роках 672-735, отже історія християнізації була для нього ще свіжою сучасністю. Справі дати Великодня присвятив він цілу працю п.з. „Де ратіоне темпорум" себто „Про знання часів святкування". Саме в цій праці він обчислює і визначує наперед на довгий час для вжитку клеру дату Великодня як змінливого свята за прийнятими вже тоді правилами, опертими на відомій астрологічній базі, а саме після весняного сонцестою, після повні місяця і на першу неділю, себто день Сонця. При цій нагоді довелося йому пояснити назву місяців і в тому числі місяця ЕОСТРЕ. Отже не міг він поминути відомої ще в тому часі загально зрозумілої назви. Тому спокійно пояснює, що тут християнські новатори ужили звичаєвої назви, добре відомої, а вклали в неї „нові торжественності".
Цілі довгі століття християнізму накинули на це старинне Свято Весни, Свято Богині Світання, свою зверхню накидку, але не змогли витиснути прастарої назви, яка так і до сьогодні звучить: Геппі Істер! себто Щасливого Великого Дня, Дня Богині Істер, Дня Богині Світання.
Залишилися також ріжні звичаї того весняного свята, часто із пересуненою датою на початок травня. Це свято ще до останнього часу можна було побачити в деяких селах Англії і тільки в останньому часі ведеться проти нього кампанія. Відбувалися підчас цього свята танці і ріжні обряди так, як наші гаївки, хоч сам зміст Великого Дня був далі в Україні міцніше пов'язаний із культом Сонця.
Але ж УТРЕНЯ є його дочкою. Часом просто Дочкою Неба.
Сягнім, отже, до самого оригіналу. Написаний він около 725 року і зазнав пречисленних видань. Наводимо наш текст за повним критичним виданням, а саме:
Bede: The Complete Works of the Venerable Bede...,12 vols., London 1843-44, Vol. VI. De temporum ratione, p, 179 ff.
,,Eostur-monath, qui nunc Paschalis mensis interpretatur, quondam a Dea illorum, quae Eostre vocabatur, et cui in illo festa celebrabant, nomen habuit: cuius nomine nunc Paschale tempys cognominant, consueto antiquae observationis vocabulo gaudia novae solemnitates vocantes.
В українському перекладі:
„Місяць Еостур, який сьогодні пояснюється як Пасхальний місяць, мав свою назву від Богині, яка називалася ЕОСТРЕ і якої свята вони в цьому місяці звеличували: її іменем тепер означують Пасхальний час, називаючи розваги старинних обрядів звичаєвим словом як нові торжества."
Ну, що ж? Нічого нового про методу поширювання християнізму ми не довідалися. Історія стара як сам християнізм. На старинні свята підсували чи накладали новий зміст, рівночасно витискаючи їх старовинне обличчя.
Це мало діятися так довго, аж поки не витиснеться старий їх зміст так сильно, щоб і сама пам'ять про цю старинну віру забулася. В Англії це вдалося у відношенні до Великодня і була б пам'ять про старинне Свято Богині Світання зовсім забулася, якби не залишилося оце свідчення Беде. Нічого дивного, що пізніші „пояснювачі назви свята" не були заінтересовані у повторенні цього свідоцтва і воно так і залишилося єдиним. Однак не забули про це пояснення мовознавці і навели його у своїх словниках. Саме їм завдячую цінну вказівку не тільки для самого мовознавства, але для історії культури.
Деякі історики підважують твердження Беде, мовляв, воно єдине, отже, мовляв, непевне. Але тут правдивість слів Беде пояснюється і «скріплюється... лінгвістикою. Беде напевно не знав і не враховував, що майбутні лінгвісти 20-го століття віднайдуть ще глибше значення назви Богині ЕОСТРЕ і таким чином його ствердження буде додатково потверджене, бо її свято в такий видимий спосіб сповіщає – як усе-перемогу Сонця, яку Світання все попереджує. Нічого дивного, що прапредки англійців саме її іменем назвали ВЕЛИКИЙ ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ СОНЦЯ, як ЕАСТЕР, або у старшій формі ЕОСТУР за записанням Беде.
І так це свято називається до сьогодні. А „радощі" цього свята – з відтінком згірдливости як „розваги" – „гаудія" – до останнього часу тривали у ріжних селах чи містечках Англії. Нехай ті, що піддають під сумнів ствердження Беде, пояснять цю назву „ЕАСТЕР", а зокрема збіжність її – тепер зрозумілої – назви, як назви Богині Світання УСТРИ, яку відкриваємо на протослов'янському і протоіндоевропейському мовних теренах.
В латинській мові маємо відповідники цієї назви у словах: АУРА і АУРОРА. Треба думати, що повстали вони із перехідних форм: АУСА і здовженого АУСОСА. Перехід „С" у „Р" між двома голосівками – це добре відоме з'явище у лінгвістиці. Отже слово АУРОРА, хоч звучить так відмінно, таки походить від УСТРА, хоч довгий був його шлях у історії мов і народів. Поняттево іде, однак, латинсько-римське розуміння і уява про цю Богиню за грецьким словом „ЕОС".
Тут – у грецькій мові, – середнє „С" звичайно відпадає і залишає заступне здовження. Отже від якоїсь здогадної форми „УСАС" витворилася, через затрату середнього „С" і голосівкові зміни, форма „ЕЕ-О-С" із довгим „Е", себто „етою".
Мабуть найцікавішою є санскритська форма цієї назви. Вона звучить: У-Ш-А-С – себто УШАС, в називному відмінку кінцеве „С" звучить тільки як придих, чи „наддих" слабого „х". Чим же цікаве це слово? Відомо, що санскрит має сильно затримане і, так би мовити, виспеціялізоване степенування голосних, отже у-О-АУ. Зокрема при творенні імен і похідних значень виступає яскраво це степенування. Також у міцних видах коренів. Характеристична є тут, радше, відсутність цього степенування. Затрималася корінна голосна „У" без ніяких змін. Далі тільки група „СТР" підлягла процесові скорочення. Не маємо даних, як могли виглядати ці перехідні форми. Мабуть насамперед відпало „Т", а далі „Р", у висліді форма „УСАС-", а вже далі закономірна зміна середнього „С" після кожної голосної різної від „А" на „Ш".
Але тут слідує найцікавіше мовне з'явище, що збереглася в Риґведі інша форма, а саме: УСРА – у прикметниковій відміні, а також іменникове – УСАР.
В іменниковій формі це слово означає: ПОРАНКОВА ЧЕРВОНІСТЬ, СВІТАННЯ, ПОРАНКОВЕ РОЗ'ЯСНЮВАННЯ ДНЯ, – отже СВІТАННЯ.
У прикметниковій формі воно означає червонявий, червоно-блискучий чи червоно-світлий, а далі те саме, що й у попередній формі. Тут цікаве, що далі витворилося і похідне значення на означення „Світання", а також синонічне „Корова" (подібно як наш прикметник „КРАСА" означає „краска", а може означати „Корову"). Пояснює це метафоричним уживанням цього слова як „Корова Світання". Очевидно треба пам'ятати, що значення „Корова" в Риґведі, як у нашого селянина, не мала в собі нічого згірдливого, а навпаки – було поєднане і навантажене семантично теплим і любовним почуттям, повним пошани до цього сотворіння, яке далі стало навіть святим, як це добре відомо. Вона ж, ця корова, – є живителькою людства, чому ж нею погорджувати?
Далі витворилися ще дальше похідні прикметники як: усрія – себто „червоно-світлистий" – як прикметник віднесений до краски корови і бугая. Те саме слово було синонімом „ПРОМІНЬ" – „ПРОМІНЬ СВІТЛА" – „СВІТЛО" (очевидно рожево закрашене).
Із цими похідними означеннями мали дослідники Риґведи клопіт і є ще дещо непевности, котре із вичислених значень прийняти в поодиноких місцях тексту. Деякі місця так і залишилися неясними для них. В аналізу цих значень і місць міг би я увійти вже тільки у вузько спеціалізованій праці. Проте зв'язок всіх цих похідних є зовсім прозорий як лінгвістичне, так і семантично. Тормозом була тільки „КОРОВА РАНКУ", яку європейські вчені не відразу змогли сприйняти як „епітетон орнанс". Не відчували вони семантичного навантаження теплоти і любовної дружности до цього створіння так, як наші спільні прапредки.
Найцікавішою тут саме подвійність форми, яка, на мою думку, відбиває два різні етапи цього словоутворення у двох різних фазах мови, або як вислід злиття двох різних діялектів, в якому це колись спільне слово УСТРА залишилося у двох видах – УСРА – УСА – а це останнє прийняло загальносанскритську звукову переміну на звучання „УША-С" (кінцеве „с" є тут закінченням називного відмінка).
Якраз ця санскритська форма, чи, радше, обі вони разом, із яких обі вони заховали „С", а одна із них „СР", найміцніше промовляють за моєю теорією, що це слово розвинулося через скорочення із форми, яка мала цілу повну групу приголосних у виді УСТРА, а саме таку форму стрічаємо на грунті здогадного протоіндоевропейського виду і потвердженого у словнику ПРОТОСЛОВ'ЯНСЬКОГО ВИДУ, в якому далі затратилася приголосна „с" і постало староукраїнське слово „УТРА" і „УТРЕНЯ", а польське ЮТРЖНЯ і ЮТРЖЕНКА.
Що й треба було доказати! Думаю, що моя теорія встоїться як дійсна.
***
Що ж, дорогий друже!
Змінювалися мови, мандрували народи, плили тисячоліття, а значення слова виявилося тривкішим, а культ Богині Світання міцнішим від самого звуку цього слова.
Сьогодні тільки спеціялісти мовознавства можуть уточнити спільність цього слова у саму історію слова, чи спробу історичного походження цього слова. В тому напрямі моя праця є піонерська.
Але я сказав, що рівнобіжне чи разом зі словом ішов культ, а разом із культом – мітологія. Вони змінювалися як і саме слово, але, думаю, що і культ, так само як слово, покаже нам спільне праджерело.
Хочу це унагляднити на прикладах із самих текстів.
Щасливо для мене – як усі відкриття є частиною оцього щастя ученого, що шукає, – я знайшов напевно дохристиянського змісту текст, що відноситься до нашої Богині на грунті... литовськім. Саме там я шукав за подібними текстами чи залишками старої віри і світогляду. Чому саме там?
Відомо, що Литва і Латвія – а були вони в історії близькі до себе чи разом із собою – прийняли християнізм аж у 14-му і 15-му століттях. Були такі закутини по селах Латвії, до яких християнізація прийшла аж у 17-му чи 13-му столітті. Та й не скоро воно там увійшло у гущу самого народу. Отже тут – так я думав – треба шукати залишків старої віри.
Якщо йдеться про порівняльне вірознавство, то мусимо ствердити, що це споріднення іде рівнобіжно і саме в традиційно-релігійних елементах знаходимо не тільки спільні елементи, але спільноту прапервісних концепцій і цілого віровизнаневого світогляду.
Дивне диво. Якраз в українському письменстві маємо майже затрату пам'яти про скарби старої віри. Вона забута і погорджена. Викривлена і опльована.
Є тільки її залишки у фолкльорі, де вони збереглися і де разом із їх збереженням залишилася заблукана і затуркана, але все ще жива і здібна до відродження ДУША СТАРИННОГО НАРОДУ.
Дивна річ. Якраз там, де зберігся найміцніший корінь старої народньої віри, там теж збереглася найміцніше сама вітальність і непоборима сила народу на його шляху до повної Духової і Державної Суверенності.
Я ствердив цей факт у моїй праці про „Джерело Сили Української Культури", до якої ще раз відсилаю моїх читачів. Красотворча сила і мітотворча потуга, яка створила культ Богині Світання, дрімає ще приспана в надрах нації. Вона вимагає міцного пробудження. Цим пробудженням буде відродження не тільки дослідів про старинну віру, але живучість її самої.
На закінчення наших етимологічних і порівняльних дослідів спробуймо відважитися на діло ще сміливіше. Вихідною формою для нашого досліду, як пам'ятаємо, була назва Богині УСТРА. Такий слововид ми знайшли як потверджений у текстах і основний для дальших словозмін у історії народів. Спробуймо, однак, піти ще далі у глибінь.
Мій досвід у дослідах над походженням назв Божественних Істот – або Світлистих, бо усі вони пов'язані із істотою Світла, – повчає мене, що назва Божества була звичайно зрозуміла для тих, що цю назву творили. Назва була зрозумілою для Віщуна-назводавця. Ми пробуємо дослідити загублене в часах і епохах значення назви Божества. (Будемо шукати значення самої назви „Бог".)
Постає, отже, питання, яке глибше чи дальше значення мала слово-назва „УСТРА".
Входимо на ґрунт непевний і малодосліджений. З природи речі мусимо вже тут оперувати здогадами. Це щось у роді археології мови. Сягаємо в ті невідомі і далекі епохи, коли постала сама праназва.
Досвід вказує далі, що така назва складалася звичайно із якогось пракореня, звичайно дієслівного кореня, який далі підлягає морфологічним змінам, завдяки яким він набирає значення у відношенні до з'явища даного Божества. Ця зміна відбувається, отже, через словотворчий наросток (суфікс), який дану чинність „оживлює" – приписує її Живій Істоті, себто Дійсній Основній Силі самого Чину чи З'явища. Це також і рівночасно „оживотворення". Пам'ятаємо, що для наших пра-предків не існувало дурне поняття якоїсь то Мертвої Матерії, а все, і увесь Космос зокрема, було живим і животворчим.
Шукаємо, отже, пракореня назви „УСТРА".
Напрошується здогад, що цим пракоренем була частинка назви „УС".
Тоді друга частина була б „ТРА". А це вже відомий особотворчий чи чинотворчий наросток (із латини – суфікс) для означення „номен агентіс", себто назви чи імени того, що виконує дану чинність. Таким відомим наростком в індоєвропейських мовах є наросток „ТРИ" із голосівковим „Р". Наприклад: у слові „ВІТЕР" стрічаємо корінь „ВІ" із відмінами „ВА" – „ВСЯ" – „ВЄ", отже із словозмінами, як „ВАТАР" – „ВЄТЄР" – „ВЯТР" чи „ВІТЕР". Подібним паростком є наприклад наросток „Ю" як у санскритській назві Бога Вітру „ВАЮ". Функція такого чи таких наростків є надати особливості самому кореневі у виді автора чи спричинника, чи підмету самої дії. Цей суфікс стрічаємо досить часто в усіх індоєвропейських мовах як у словах: фатер, матер, сістер, санскритське: бгратр, матр, сваор і т.д.
Є далі жіноча відміна цього наростка у слові „сес-тра".
Отже наросток „ТРА" у словоназві „УС-ТРА" є особо-творчим наростком жіночого роду для чинности кореня „УС". Остається вияснити корінь „УС".
І тут я був справді щасливий, що віднайшов дійсне потвердження існування цього кореня в протослов'янській мові, саме в його такій же чистій формі, як „УС". Щоб скоротити історію дослідження подам відразу, що в польських словниках давньої, сьогодні вже не вживаної польської мови, я знайшов дієслово: „УСЬЦЩЬ", а це просто пом'ягчений дієіменник від пошукуваного кореня „УС". Щоб навести один із доказів, наводжу одне із джерел, а саме:
Stefan Reczek: Podreczny slownik dawnej polszczyzny, 1968.
І що ж означає це старовинне слово? Воно означає якраз „БЛИСТІТИ"!
Це якраз те, чого ми шукали. Отже слово .УСТРА-УША означає – Розсвітителька, – Богиня Світанку.
Корінь „УС" стрічаємо і в санскриті у формі „УАС", себто поширений і змінений через „А", в письмі це буде „ВАС" з тим, що вимова його є через „УАС" із короткою півголосівкою „у" на початку слова.
І тут ми несподівано доходимо до ще одного важливого відкриття, а саме: якщо приймемо існування цієї зміцненої форми вже на грунті протоіндоевропейському – а не маю в тому ніякої трудности, – тоді від форми У-А-С, коли додати на-початку відомий у протослов'янському придих „в", як у словах „огонь", „вогонь" – „улій" – „вулій" – „вулик", або „уголь" – „вуголь" – „вегель" із „вонґель" – і т.д., – тоді із форми УАС дістанемо ВУАС, або коротше ВЛАС, а далі через повноголос ВЕЛЕС.
Той ВЕЛЕС, що його внуком був Віщий Боян.
Розуміємо тепер, що це не примітивний БОГ ХУДОБИ, але сам РОЗСВІТ, цей Розсвіт, що йде за Богинею Розсвіту, отже БОГ СОНЦЯ, – український АПОЛЛОН, – Бог Сонця – Бог Просвіту й Просвітлення, БОГ МИСТЕЦТВА. Звичайно він і пастирями і його достатком у виді череди опікувався, але ж це не його єдиний атрибут, чи владарства Божественної Постаті.
ВЛАС, Велес – це, отже, інша назва Бога Сонця, як ми знали, але щолиш тепер можемо понад усякий сумнів доказати.
Постатями і видами, як теж численними назвами Бога Сонця займемося в інших працях. Тут показуємо, що із того самого КОРЕНЯ СВІТЛА родиться постать Богині Світання – УСТРА, як і пресвітла Постать Велеса, Бога Сонця.
Бо різними іменами називають поети те, що є ЄДИНЕ, але МНОГОПРОЯВНЕ.
Перейдемо з черги до розгляду одного із гимнів РИҐВЄДИ, в якому прославляється Богиня Світання. Але по-дорозі зачнемо від перекладу цього гимну, що його написала Леся Українка.
 

ГИМНИ ДО РАННЬОЇ ЗОРІ
І [К. V. 1, 123]
В повіз великий богині щасливої впряжені коні.
Всі несмертельні боги посідали в той повіз.
Славна з'явилась богиня, живуча в повітрі,
з лона темноти з'явилася людські оселі красити.
З цілого світу найперша встає вона й шле нам здалека
пишні дари. Народилась зоря молодая, новая,
будить створіння, найперше приходить на поклики ранні.
В наші оселі несмертна зоря завітала,
нашу хвалу прийняла в високостях повітря,
вільна, осяйна іде, щедро сипле розкішнії скарби.
Наче дівчина струнка, так, богине, ідеш ти
хутко на наші поданки. Всміхаючись, ти, молодая,
линеш раніше від сонця, осяйнеє лоно відкривши.
Наче дівча молоденьке, що мати скупала, така ти;
бачим блискучу красу твого тіла! О зоре щаслива!
Ясно палай! Ні одна ще зоря не була така гарна!
 

Гимн до Богині Ушас
(Ригведа 1.123.)
Запряжена широка колісниця Жертви,
Станули на неї безсмертні Богове.
Із теміні встала могутня Добровлада,
Щоб добром сприяти людським оселям.

Скоріше від усіх істот вона розбудилась,
Творить Добростан, висока, вседосяжна,
Новостворена, всеюна, із висот споглядає.
До нас на утреню прилинула перша.

Коли мужам сьогодні ділитимеш блага,
Щедро смертним, о Богине, Утро, благородна, –
Нехай Всевладний Всеоживитель
Прикличе тут Пречистого Сонце-Бога.

До кожної господи вітає Непоборима,
В кожний день приносить свою Слово-Істоту,
Всенаново до мети прилітає Блискуча,
Повсеранньо дає нам свої благодаті.

Сестро Благобога, рідна Варуни,
Будися найперша, Добромисла Утро!
Хай ззаду остане той, що Зло затіяв.
Хай переможе колісниця Жертви!

Вгору піднялися пісні, вгору розлили жертви,
Вгору вогні розпламенились.
Дари запроторені в темряві
Виносить вгору Утра на з'яву!

Північ відходить, а День надходить,
Стрічаються дві частини Доби, різновидні,
Ясність Дня прогнала у темінь Темноту!
В полум'яній колісниці появилася Утра!

Сьогодні вони однакові і завтра однакові
Виконують тривале Право Варуни,
Бездокірно тридцять шляхів, один за одним,
Кожного дня свою мету досягають.

Вона є та, яка знає назво-мету дня першого,
Світла, сяйво-одежна, вродилася із Темноти.
Молода Дівиця не порушить наказу Права,
Із днини в днину приходить у визначене місце обрію.

І так як молода Дівиця, горда своїм тілом,
Ти ідеш, о Богине, назустріч Богові, що тебе він прагне,
Із усміхом обнажуєш перед ним свої груди,
Коли ти розблиснула на Сході.

І такою прекрасною немов молодиця,
Яку мати виряжала, ти обнажуєш своє тіло.
Красуйся, світися, о Утрене, ти щастєносна,
Тобі не дорівняють інші Світання.

Несуть їх коні вогненні й корови, благоносні,
Із Сонцем навперегони приходять Утреньки і відходять
І приводять нам щастєприносні назвобутності.

О, ти, що все єси послушна Променеві Права,
Надхни нас блискучими думками,
О, Утрене, просвіти нас сьогодні нам ласкава!
Хай стануться блага і нам і друзям нашим!

Коментар до гамну 1.123
Зачнім від ситуації гимну.
Прекрасний ранок перед сходом сонця. Світає. На жертовнику розложений вогонь.
Вогонь – це основа основ всякої жертви.
Застелена трава, приготована проливна жертва: це топлене масло і, можливо, напій соми. Напій соми звичайно згадується в самому жертовному гимні. Слід думати, отже, що в нашій жертві було топлене масло (ґгі). Вилите на вогонь, воно спричинює наглий і буйний спалах та дає свіжу закраску горі-ючому вогневі.
Жертва порівняна тут із колісницею. „Запряжена колісниця жертви". Колісниця, яка сполучує наш світ із невидимим світом Богів. Нашу видиму, наявну дійсність із справді дійсним світом, тим, що є поза видимим нам образом, а саме із світом Богів, чи Світла, як його видимої основи. Жертва сполучує наш світ із світом трансцендентальним, кажучи мовою філософії.
Вогонь – це з'явище „природи видимої", що зв'язує нас із невидимим світом. Вогонь переносить жертву через спалення у невидимий світ Богів. Звідси окреслення Жертви як колісниці. Через Вогонь Богове „споживають" Жертву. Жертва скріплює невидимі Сили і Потуги цього нашого світу. Слово „надприродні" або „метафізичні" впроваджує неприготованого до філософії читача у блуд. Він думає про щось „недійсне", щось десь „понад природою". А природа буцімто існує сама в собі. Насправді це непорозуміння старе, як сама назва творів Арістотеля, що йшли після його творів про природу. Насправді „метафізика" – це значить наука про те, що є дійсне у т.зв. „видимому фізичному світі", а також те, що існує незалежно від цього світу, невидиме в одному і другому випадку. З'явище „вогню" – загадкове до сьогодні – було тим найкращим зв'яз- . ком, – оцією колісницею, – що супроводжає Жертву до Богів і спроваджує Божественне до нашої присутности. Звідси вогонь став Вогнем і Богом-Вогнем рівночасно. „Природу", себто „Справжню Істоту" Вогню, розпізнавали наші прапредки у Сонці. Бог-Вогонь був також Богом-Сонцем.
(Так розумів слово „Природа" наш Сковорода. „Природа" в нього це „Внутрішня, невидима Істота Предмету, З'явища чи Світу".)
Починаємо розуміти перші слова гимну „Запряжена широка колісниця Жертви". Жертва – це широкий обряд. Розпалює й обслуговує її окремий священик. Окремий виголошує гимни до Бога, якому Жертву приносять. Богове є присутні у Жертві. Про них говорить наш гимн, що вони „Безсмертні Світлисті (деваг) стали на колісниці Жертви", себто вони присутні у обряді Жертви.
Із теміні встає Могутня Добровлада, така її Природа чи Істота, чи Сутність. Могутня вона, бо поборола жахливу Темінь Ночі, яка вбиває усяке життя. Вона – УШАС – УСТРА – УТРА – УТРЕНЯ – перша із світлистих несе нам у дарі дар найвищий – Світання – і цим добром сприяє людським оселям.
„Вона розбудилася скоріше від усіх істот."
Отже вона перша із Світлистих встає до дії Дня. Висока вона, досягає Небес, – вседосяжна, вона молода, вічно світла і юна, – встає щодня наново, але все та сама.
І тут перша містерія: звідси багато Богинь Світання, звідси може бути мова про них у гимнах в числі многім, – а рівночасно вона все та сама у світі... трансцендентальної Природи.
У цій своїй Трансцендентальній Істоті вона – як навчає гимн – споріднена із іншими Богами, – себто вона є їх іншим Виявом, іншим Виявом єдиної Трансцендентальної Дійс-ности.
І настає очікуваний момент, коли вона прибуває ласкава і сприяюча Жертві. У перекладі я ужив на означення цієї ранньої жертви наше старинне слово „Утреня", бо так називали вони жертву для цієї Богині і так називалася вона сама: Устра – Утра – Утреня.
(Це слово „утреня" залишилося в християнізмі на означення раннього Богослуження, а це Богослуження так і залишилося Жертвою Тіла і Крови під магічно-субстанціованим видом „Тіла" із „Хліба", а „Крови" із „Вина". Вірним при тому не вільно сумніватися, що ця трансубстанція – себто переміна субстанції є дійсна.)
Отже прибула наша Богиня на свою власну утреню і розділює, чи радше наділює цілий світ своїми „благами". А „благо" – це не тільки матеріяльні добра чи дарунки, але це всі ті блага, що разом із Світлом спливають на землю, як даровані людям цією Владаркою Добра, або Добровладою.
Отже в уяві наших прапредків не було дурного поділу на т.зв. „матеріяльні" і „нематеріяльні" „блага", а просто знали вони поняття „Блага" як „усього того, що в Божественнім Світлі, в якім воно живе, було дане нам для добра світу, отже Світло, як основний дар" – Світло, як основний предмет Культу Світлопоклонників, а далі усе те, що несе це Світло і День і Сонце.
Це є ті ідеальні і земні дарунки Богів, яким вони – і отже Вона – Утреня – будуть щедро наділювати смертних мужів-героїв, зібраних тут, оцього ранку на торжественний обряд Утрені.
Але, хоч яка вона могутня, вона не є Істотою в собі самій, себто Істотою Трансцендентальної Сутности, многопроявної і незбагненної. Цю Істоту шанували у різних видах і назвах, або Назво-Істотах, бо вже сама назва була для них істотою. Хто знав Істоту, мав над нею чи від неї владу і силу, саме силу творчого слова.
Отже її Істота не сама в собі, але споріднена і то перш за все із Савітаром, якого назву я передав в українській мові як Всепробудник, Всеродитсль, Всеоживитель. Цією Природою Всеоживлювання чи Всепробуджування, Утреня споріднена із цим Превисоким Єством. Але сам Савітар далі утотожнений із Сонце-Богом, найпотужнішим, видимим Оживителем у невидимій своїй Божественній Природі саме як СОНЦЕ-БОГ, Отже і в самому так званому „видимому", чи „матеріяльному" сонці вбачали наші прапредки його Сило-Істоту Оживлювання. Цю саму метафізичну природу вбачали вони і в Природі Богині Світання. Вона насправді несе пробудження, розсвітлення, розкраснення, оживлення. Як могла б вона бути для них „недійсною"? Даремне сказав би нашим прапредкам учений фізик, що „вона" – це тільки рефракції і рефлексії соняшного світла. Сказав би на це прапредок: „Так сам ти кажеш, що вона якась частина сонця, частина його світла. Я ж кажу, що вона споріднена із сонцем саме оцією Природою Світла." Тому наш прапредок називав її чи то Дочкою Матері Сонця – якщо вважав Сонце Жіночим–чи то його Сестрою, як побачимо далі. Наш прапредок не приділював їй повністю „самостійного існування". Вона споріднена і то не тільки із Сонцем, але із цілим Ладом чи Уладом Космосу, а проте вона дійсна у своїй появі і дії.
Отже і сам Савітар – Всеродитель – мужеського роду як Всеоживлюючий, – много разів утотожнений із Сонце-Богом на основі того самого світогляду, що бачить світ, як многопроявність найвищої Світло-Істоти, чи ВЛАДО-ПРАВО-ІСТОТИ, як побачимо.
Не тільки в Істоті Всеоживлюючого вбачали вони його Потугу Оживлювання, але вбачали її рівночасно у Сонце-Богові; і звідси основа численних об'явлень Природи або ідентифікацій так у самій Риґведі при нагоді славлення Богів, як теж, зокрема, у пізніших Упаніщадах, себто знанні таємному про Істоту Богів і Найвищої ІСТОТИ-ІСТОТ.
Оживлювання, як ми починаємо розуміти – вбачали вони яскраво в істоті світанку, себто в Богині Утрені – УШАС. Але ж вони розуміли рівночасно, що в трансцендентальній Всеєдності вони мають спільну природу – ідуть разом – і от тому наш надхненний Віщун кличе УШАС, щоб привела із собою ці ; вищі і глибинні Сило-Істоти. Вона ж сама є їх звістункою, дочкою, сестрою, чи рідною в Істоті. Вона силою цією спільноти споріднення веде за собою і „кличе на жертву" Пречистого і Преясного Сонце-Бога, – СУР'Ю у санскриті.
Віщун вертає у гимні далі до славлення і вичислення її благодатей. Вона увійде до кожної господи. Тут пробуджує усе, що живе до життя і до щоденного возу нашої праці. Вона приносить свої „назви" – а „назва" у санскриті – це „слово-істота". Вона приносить Пробудження, Життя, Світло – це її назва і це її Слово-Істота. Ми вже розуміємо це праслово. Вона в самій праназві є Пробудниця Світла, Розсвітителька, Розблистителька. Починаємо розуміти неперекладність слова „назва". У назві є таємна сила, яку назвуть у пізнішій філософії „спхота". Дивна дійсна сила слова. Щоб підкреслити цю ріжницю в самому уживанні слова „назва", я все підкреслюю її вживаючи слово „назво-істота" або „слово-істота", бо ж інший був поняттєвий зміст, а з упрощеного перекладу постають незрозуміння, а далі непорозуміння і відкинення.
Вернім, однак, до самого гимну.
Вона благородна. Віщун знає її Рід і її Істоту.
Вона Сестра самого БГАҐИ – а це те слово, що наш „БОГ". Вона Сестра самому Богові. Щоб підкреслити, що тут слово БОГ теж ужите як назва, я переклав це слово як „Благо-Бог". „Бог" – означає Найласкавіший Дароносець Щастя, Долі, Добра, Поля, Збіжжя і всякого Добра та Добростану. Це також Бог Родинного Життя і Щастя, Бог Весілля і Роду. Все це разом і ще багато іншого співобняте одним іменем чи вірніше однією Слово-Істотою, що зветься Бог-БГАҐА.
Отже Природа БОГА – це саме і є Наділювання Людства Благами, а він сам є Істотою Блага, Добра, Щастя, Любови і Добростану і в тому змислі Багатства. Пишу про це докладніше в моїх статтях, не оголошених ще листах до друзів та дослідницькій праці. Тут мусять вистачити ці ствердження. Було б помилкою змішувати таке розуміння Багатства із нашим сьогочасним. В цьому старинному змислі Багатства як Добростану і Щастя та Доброї Долі, БОГ є Богом Блага, а ці два слова є синонімами двох мовно-розвоєвих епох.
Отже наша Богиня УШАС має частинно ту саму Істоту. Вона так само роздає раннє Щастя, і всякі Блага. Вона ж приносить нам найчистішу радість Світу із світом. Вона попереджує БОГА, як ДАЖБОГА – Володаря Сонця і ДНЯ і Вогню. Отже наша Утреня є для нашого Віщуна СЕСТРОЮ. Вона споріднена близько до ЙОГО ПРИРОДИ. А це є Істота Назви.
Бачимо отже, що поза тими спорідненнями існує мудрість теології. Мітологія є її виразом. Не всі, що беруть участь у жертві, здають собі повнотою справу із цієї означувальної дії самої назви, чи сказати модерио – її семантичної функції. Але вони розуміють мітологічне визначення чи тільки натяк, що УТРЕНЯ є Сестрою Бога. Ми починаємо розуміти глибину таких визначень споріднення Богів, які разом є тільки різновидними проявами СВАРОГА.
Назву Сварога заступає в санскриті назва Варуна, – це в добі Ригведи, – а наша Утреня є йому рідною. Рідною – це означає дальше споріднення. Із Природою Сварога мої читачі знайомі із окремої праці п.з. „Найвище Світло". Це рівночасно Найвищий Небесний Космос. Слово ВАРУНА означає – мабуть – ПОКРОВИТЕЛЬ, себто той, що увесь світ сповиває немов Покрова.
Він – Варуна – встановлює Найвищі Закони Всесвіту. Він Мисль і Змисл і Закон Всесвіту – як наш Сварог. Утреня йому рідна, а саме тим рідна, що вона є частиною того світоладу ним визначеного. Але вона, рівночасно, тому світоладові підвладна. Вона його не обидить, вона йому послушна. Вона Добромисла. І як Добромисла, вона рідна Варуні. її світлоносність є рівночасно боротьбою із Тим, що Затіяв ЗЛО. Варуна – це Бог Законів, у тому Законів Моралі (не в нашому часто гіпокритичному розумінні, а часто викривленні правдивої Істоти, Природо-Істоти Людства). Добромисла Утреня поборює немов у перегонах Злозамисленника. „Хай він програє! – хай переможе Світлоносиця, хай вона переможе Темінь! – оце молитовні кличі нашого гимну.
Ця боротьба згадана в нашому гимні натяком. В пре-численних інших гимнах вона буде основою їх змісту. Споконвічна боротьба іде між Теміню і Світлом, Добром і Злом, Законом і Беззаконням, Правдою і Злочином. Гимни Ригведи є гимнами Боротьби. Утреня не є її героєм. Утреня – це раннє щастя. Це краса і Любов. А проте і вона самою своєю появою бере участь у цій боротьбі, показаній тут не так драматично як у гимнах до Індри, нашого Перуна. Утреня – це Святочний Ранок. Вона має тільки двадцять гимнів для свого богопочитання. А Індра – Бог Герой аж близько 250 на всіх 1028.
Отже сьогодні рано свято Щастя і Надхнення Світання. Віщун вже прикликав Богів, рідних для Богині Світання. Вони тут присутні із нами у Жертві. Віщун викликав їх Істоту. Вона з нами і в нас. Вона діє. Вона жива! Вона присутня! І тут гимн доходить до найвищого піднесення Надхнення як Божественної Творчої Сили.
Треба думати, що саме в цьому місці складає Жертву. Виливає у Вогонь топлене масло.
Вгору піднялися пісні гимну, вгору розливи Жертви, вгору вогні розполум'янилися. І ось у такому блиску з'являється Богиня Світання в усій своїй силі і красі. Вгору піднялися дари, які були заховані в Темноті, її дари, це перш за все, саме Світання ДНЯ, а далі всі блага, що йдуть із нею і за нею.
Далі лунає в гимні її Слава. Звеличують її З'яву і Появу. Відходить темна частина Доби. Доба поділена на дві частини. Темну її частину я переклав словом „північ". Ясність прогнала Темноту, коли у полум'яній колісниці появилася Богиня.
Вона –.улюблена, буде для всіх мужів, для всіх поетів образом молодої дівчини із усім чаром рожевосвітанного її божественного тіла.
В матеріялістичну добу ми не думаємо над тим, чим є у своїй природі „рожевість тіла молодої дівчини". Треба „поганських метафізиків", щоб побачили єдність одного і другого з'явища. Одне і друге так само „дійсне" і „недійсне" рівночасно, як з'явище змислів для нас якоїсь глибшої, творчої, життєвої сили. В появі Вічно-Молодої Богині наші Віщуни цю сило-істоту шанували.
Все те – це сило-істота Богині Світання. Це тайна молодости, тайна принади. Ця таємна у собі Сила існує так само у пробудженні в Природі, як у слово-істоті Молодої Дівчини,
Чи будеш більше, мій Сину, сумніватися у дійсності Слово-Істоти Богині Світання? Ні, не роби цього мій Сину і мій Друже! Тільки тому, чи тільки тому, що слово „Бог" зарезервували чужі нам теологи до мертвого і абстрактного поняття, а ввесь наш світ і все наше людське залишили без Бога, як оту мертву „матерію".
Утреня так само дійсна як сила і снага твоєї ранньої Любови до Дівчини. Поети, які писали вірші до „уявної тільки Богині", не знали, що вони пишуть гимни до дійсної і Живої Богині, так само живої, як частина істоти Сонце-Бога, якого Сестрою є вона у творенні ВИДИМОГО СВІТУ, як і в безмежності дарунків для нас саме у з'явищі видимости цього світу, у безмежному благо-щасті цілої Істоти Світу. Із цієї безмежности нам попадається саме така тільки маленька часточка, яку ми годні сприймати. Але ця безмежна світо-світло-розкіш існує об'єктивно, як внутрішня Природа Богосвіту, як Частина його ПРОЯВЛЕНОЇ ДЛЯ НАС ІСТОТИ.
Стрічаємося в нашім гимні із яскравим зрозумінням Єдности і Вічности наших віщунів. Він бачить численні Богині Світання і щодня вони однакові і в них всіх однакова єдина УШАС. Всі вони виконують ТРИВАЛИЙ ЗАКОН ВАРУНИ-Сварога. Щоранку досягають мети: того самого чи визначеного їм у черзі місця на горизонті. „Проходять тридцять шляхів". Це місце не зовсім ясне чи зрозуміле і різно пояснюють його коментатори. Я думаю, що горизонт був поділений на тридцять відтинків, бо ж не в одному місці на горизонті сходить сонце. В Індії ці різниці не такі великі як у нас, так що вистачило тридцять відтинків, або „доріг", якими мандрує, а зокрема сходить сонце, а перед ним Богиня Світання.
Далі слідує в нашому гимні безсмертний опис у сміливому порівнянні її до молодої дівчини, яку мати прибрала чи виражала на весілля. Тут стрічаємо Аустрінне з литовського тексту. Але індійська дівчина є найбільш свідома своєї краси і з гордістю чи чаром її представляє. Вона іде назустріч Богові, який її прагне. Ці місця не вимагають уже коментарів. Зрозуміє їх кожна душа хороброго Мужа у розцвіті мужеської сили.
Вона не сама появляється на горизонті. Так у червоних огнях цілої площі горизонту бачить поет образи коней, саме найулюбленішої червонисто-русявої краски. Не може там бути й улюблених коров поранку...
... а ввесь цей світ приносить щастя. А все оте сповите красою і блаженністю, як у поемі „Сон" Шевченка.
І ось наближається завершення молитви. Що просить її Віщун, чого бажає від Тої, що слухає Променя Права? А це слово в санскриті звучить „расьмі" – воно многозначне і має в собі елемент сили, трудний до перекладу. Що ж найважливіше мала б нам дарувати Богиня Світання?
Її дар найвищий – це раннє надхнення! Це блискучі мислі, це просвітлене щастя – це ізілляння Блаженности, – отого самого стану душі,що його зазнав Шевченко на Троїцькому мості, де він ходив частенько, щоб – як правдивий поет – зустрічати Сонце і по-своєму до Божественної Природи молитися.
І нам і нашим Друзям, що нам сприяють, тим, яких любимо і не забуваємо в житті, неси нам блага!
Такий цей гимн. Прекрасний, сповнений повнокровно-поетичної сили і такого ж повнокровного надхнення Віщуна. Його Добромисль і глибока, і висока.
Ушас пізнає він як хвилеве, щоденне з'явище, але знає він і глибоку Природу і знає його Людське Сприймання. Він і сам живе цим людським сприйманням, що в його крові, в йего роді, але разом із тим він знає справжню спорідненість цього Божественного З'явища із тим, що сьогодні називають буцімто мудрим словом – Трансцендентальна Дійсність, – або в релігійному словнику БОГ. А це слово ми стрінули в його гимні. Стрінемо його ще в цілій студії.
А наша дорога, молоденька Леся полюбила цей гимн і його вибрала до своєї антології перекладів. Справді цей гимн один із найбуйніше поетичних. Але рівночасно має він і виростає із цілого, незрозумілого для західнього читача світогляду, теології та мітології. Нічого дивного, що в перекладі Леся уникала тих всіх труднощів, які вимагали чи то студій чи коментарів, її переклад, як бачимо тепер, упрощений і скорочений.
Але ж добула вона усю його поетичну стрункість і красу для своїх сестер... і нас, її братів.
Леся пробивала своїми перекладами дороги для Світання нової Доби. Вона обійме в блискучій синтезі все те, чим жили і були натхненні наші прапредки. Цього зв'язку шукала вона у своїй „Лісовій Пісні".
Це доба Світання. Я вибрав цю назву для журналу, що мав би бути отим Великим Світанням Нової Доби Відродження і Обновлення нашої Прастаровинної Мудрости, Віри і Світогляду.
А за тим Світанням прийде Великий День Воскресення Потуги Сонця, День Слави і Перемоги Правди і Віри наших прабатьків.
 

ГИМН ДО БОГИНІ СВІТАННЯ
РҐВ. 4.51.
Ось на сході небес предвічне
Світило Встає преясне із Теміні!
Хай тепер Богині Світанків, Дочці небес,
Що світять із далечіні, творять шлях для Людини!

Горіючі Світанки вершаться на Сході,
Немов стовпи воздвигненні для Жертви,
Вогнями розсвічують двоє воріт Темноти,
Просвіт несуть і пробуджують надхнення.

У сяйві цього дня хай щедрі Світання
Спонукають благого давати благо!
Нехай скупар глибоко спить
Непробудимий, закутаний в темінь.

Чи підете старою дорогою, о Божественні Світання,
Чи може новими шляхами сьогодні?
Шляхами, що ведуть до багатства,
Як Навагвів, Ангірасів, чи голосистих Дасягвів.

Бо ж це ви, о Богині, своїми кіньми,
Досвіта запряженими, женете довкруги світів
Продовж одного дня, о Світання, пробуджуючи
До руху живі світи, двоногих і чотириногих.

Справді, справді ці Світання були від віків добровіщі.
Щедротні і все вірного часу. Це до них
Віруючий жертвоприносець звертається прославнями,
Напівами і досягає скорого добростану.

Незмінно вони появляються на Сході,
Незмішю в тім самім місці Богині встають
Із країни Права і Ладу, і немов череда,
Що вирвалася із стаї, несуть буйне життя і рух.

Ось Світання вічно незмінні, ті самі,
Незмінні у красках ринуть у простір,
Закривають Чорну Потвору
Русявосяйним тілом – у розблисках світил.

Про це вас благаю, о Дочки Небес,
Я, що несу Прапор Жертви: о Світання, світіть нам
Вашим сяйвом, щоб ми були славні між народами!
Хай Небо і Земля нам це дарують!
... Це один із найкращих гимнів, присвячених Богині Світання. Рівночасно – найцікавіший.
Богині Світання тут у числі многім. їх з'явище і їх істота повторні. Якже існує Богиня Світання? Вона все та сама у своїй істоті, отже Божественно вічна і безсмертна.
Думка правіщунів шукає і бачить вічність у змінливості з'явищ і істот, її природа – ми сказали б – метафізична істота – в тому, що вона несе Світло. Вона Дочка Небес. Вона самостійна від Сонця. Вона перша поборює Чорну Потвору. Вона прислонює цю Потвору красою свого Вічноюного Промінистого Тіла. Тим вона дійсна і безсмертна. Вона несе все добро, що його дарує Світло Дня. Для неї рання жертва.
Бажання народу – це добростан і множество міцних синів. Про це благає високий віщун, що несе Прапор Жертви.
Від далекої Англії до найдальших теренів Семи Рік в Індії шанували народи цю прекрасну Богиню.
Ми думаємо сьогодні, що це якесь „мертве" проміння Сонця. Народжене Сонцем Світло живе самостійним життям раз відділене від нього. Саме це Світло живе життям і родить Життя. Ми ж його „сліпі" діти.
Нехай відслониться ваш зір на живу Красу і Силу Життя Вічно Змінливої, але Вічної у своїй Істоті Богині!
 

***
Це закінчення праці про Ушас.
Я був би щасливий побачити її друком, як вислів моєї безсмертної вдячности Ларисі Мурович.
Володимир. Шпиталь, 23.7.1974.

http://www.svit.in.ua