АНАЛІЗА «ВЛЕС КНИГИ»
До розділу
Володимир ШАЯН
Віра Предків Наших - Гамільтон, Канада: Об’єднання Української Рідної Віри, 1987. – Т.1. – 893 с. (Перевидано коштами І. Волиняк, м. Луцьк, 2000 р., 904 с.)
Дорогі Друзі!
Вже від довшого часу доходять до Вас, напевно, глухі вісті про найстарші старослов'янські тексти, що їх називають «Дощечками Ізенбека», або «Влесовою Книгою».
Ви, напевно, були неспокійні моїм мовчанням, чи радше принагідними вістками в листах.
Це ж бо тексти дохристиянської, отже старослов'янської, чи навіть, докладніше старо-української Віри.
Я не хотів надто легкого рішення, боровся із спокусою зайняти слово, поки я сам не зміг набрати докладнішої про них уяви та на аналізі текстів впевнитися про їх автентичність.
Бо історія їх відкриття, яку прочитаєте – це суцільна скандалістка, якщо йдеться про тексти такого значення, чи такої ваги. Мої – зрештою принагідні розмови – про це питання з директором Відділу Британського Музею, були дуже розчаровуючі. Тексти визнані за фальсифікат совєтською Академією, яка – хоч і совєтська – має на Заході авторитет поважної наукової установи.
Самі дощечки пропали. Пропали?, – це найлегший спосіб, щоб уникнути доказу автентичности. Для Музею і для науки існує перш за все автентичність самого матеріялу, в даному випадку дощечок, чи табличок, яких дослідження дає найпевніші докази про їх вік, матеріял письмовий, тощо.
Чи можна, і як доказати їх автентичність? Крім того, я був би відразу підозрілий в необ'єктивності.
А тут як на лихо не збереглися навіть ані відписи дощечок, ані навіть фотографії, а тільки спроби їх відчитаная Міролюбовим, що шукав у них зв'язку перш за все... з Асирією і Вавилонією. Його перші звідомлення про ці дощечки звучали справді фантастично.
Отже: не всі дощечки, що збереглися в Ізенбека, були переписані на «кирилицю» Міролюбовим. Не всі переписані ним тексти були видруковані в «ЖАР-ПТИЦІ» у Сан Франціско. А над усе: збереглася тільки одна фотографія однієї дощечки. Отже це єдина тінь автентичної дощечки. [35]
Маємо спроби відчитання цієї дощечки Міролюбовим і Лєсним, а нещодавно А. Кирпичем у Англії. Це все аматори. З них найсоліднішим являється С. Лєсной – він же Парамонів; який присвятив їм декілька видань, а також оголосив друком фотографію дощечки ч. 16.
Учені будуть сумніватися, чи вони взагалі існували? Чи фотографія не є якимсь фальсифікатом Міролюбова на невідомому матеріялі.
В такому стані єдиним можливим доказом є сама тільки аналіза тексту. І то єдиного тексту з фотографії. Бо ж відчитання Міролюбова виявляє наявні помилки, які він сам признає. Ці помилки будуть його боронити перед закидом фальшування дощечок. Він не знав сам, що переписував і в моменті переписування, а також далі, в часі своїх шумномовних коментарів, не розумів їх змісту. Читав, чи здогадувався про значну кількість слів і з того ловив чи здогадувався про їх зміст. Висновки часто передчасні, а відчитання з численними помилками, які значно утруднюють їх дальше розшифрування.
На домір злого сам він пише про те, що Університет у Брюселі запропонував їм свою допомогу, але вони відмовилися від цього. Тут очевидний мотив самим їх відчитати першими та здобути славу. Виявилося, що вони до цього нездібні, а тільки перешкоджали в їх відчитанні та студіюванні. «Сам не гам і другому не дам»...
А в тім археографія – це спеціяльний предмет, який сам собою вимагає довших студій і праці.
В міжчасі, як я вже згадував, зачали братися за їх «розшифрування» чи аматори, чи... як би їх назвати?...
Я волів би, щоб за відчитання цих текстів взялися справжні вчені. Це звільнило б мене в науці від закиду необ'єктивности. Ми ж бо заінтересовані в текстах дохристиянської віри в Україні, чи тимбільше на широкому терені старослов'янських поселень. Але ніхто з учених не брався за діло. Вони воліли б, щоб хтось інший робив важку роботу першої оранки цілинного тексту. Вони потім виступлять зі своєю критикою. Вони потім будуть знати краще.
Покищо, сказати правду, – вони дивляться на ці тексти як на китайські написи. Коли ж і прочитають пару рядків за Міролюбовим, то здвигають раменами. Не та граматика, що вони її знають, чи радше дуже слабо знають деякі тексти. Учені нової школи, американсько-мюнхенські доктори – їх же 500! – зовсім таки не знають – тверджу це рішуче – зовсім анальфабети в старослов'янських текстах. А отже, залишилися білі круки, що студіювали [36] старослов'янську мову ще до першої світової війни в Києві чи Москві, чи теж ті, що кінчили університет в нормальних умовинах у Львові чи Відні, наприклад професор Біда, чи мґр. Борковський.
Що ж, доводиться ждати, аж зроблять це чужинці типу Якобсона.
Я зрозумів, що мушу взятися за це діло сам. І ось перше звідомлення.
Я зібрав усі тексти друковані в «Жар-Птиці» через фотокопії з Британського Музею. Яке добродійство Музею. Для цілей студій і консультації із незалежними вченими я зробив фільм, – на днях буде на руках, – та спорядив покищо три копії цих текстів. Один із них для мґр. Володимира Микули, який виявив зацікавлення ними як історик старої Русі-України. Покладаю на нього надії. Він читає ці тексти легко, хоч ще існує тисячу сумнівів, зокрема граматично-лінгвістичної природи. Остаточні висновки будуть лежати таки в цій ділянці, зокрема в питанні суцільности – очевидно умовної – тієї мови, чи тих мов, якими написані тексти. Це така його думка, зрештою мною пропонована, для заспокоєння перших сумнівів, ще перед усякими дослідами.
Я сам взявся до незалежного відчитання оцієї єдиної сфотографованої дощечки. Мушу сказати, що я розшифрував цілий текст за виїмком останньої, сильно зіпсованої, лінійки.
Мої вражіння про цілість текстів:
Мене переконує щирість текстів, як виразу віри. Не можу припустити, що хтось її видумав штучно, себто підробив.
Це автентичність самої віри в її первісній формі.
Хай слово «первісний» не впровадить Вас у блуд. Там є вже заавансована теологія нашої віри першого тисячоліття.
Що ж Вам сказати, дорогі друзі!?
Для тих, що читали «Про Перуна знання таємне», чи теж для тих, що читали «Гимни Землі» і «Повстань Перуне» не як поезію та літературу, але як вираз віри – не буде ніякої несподіванки. Хоч тут не повинно бути для мене ніякого «чуда», то, однак, таке відтворення старої віри із її рівночасним дальшим розвитком є хіба найбільшим чудом! Для нас воно не є чудом, якщо прийняти тяглість розвитку Духа Нації. Але тільки тоді. Правда, мені допомагав в деякій мірі паралелізм дальшого розвитку первісної віри арійців на ґрунті Ригведи, але все одно, я сам не годен вийти з дива.
Стрічаємо тут справді самі чудеса!
Отже Гай Перуна і Сварога, де Перун вчить молодих Богів [37] танцювати аркана. Такої подробиці не знайдемо в текстах, але Гай знайдемо там чудовий. Там цілі «полки Перунові» лицарів і героїв. Героя вітає там сам Перун: «Сину мій, тут ждуть на тебе твої батьки і діди!»
Приймають там найрадісніше тих, що в ранах за Батьківщину принесли Грудку Землі у самій рані. І це доказ їх приналежносте до Вічної Русі. Перун їх вітає так: «Русич єси і перебудеш!» Він легко розпізнає своїх синів!
А над усе «Матір-Сва-Слава» – це дослівно Велика Всематір із «Гимнів Землі», що її душа в Найвищім Небі. Ця постать була невідома в дотеперішньому нашому знанні про мітологію слов'ян, зокрема її місце в небесах Сварога і в житті народу. Вона сполучає небо із землею. Літає Жар-Птицею по обох берегах Ріки РАЮ – молочної дороги, – яка відділює небеса Сварога від світу Яви, себто цього проявленого світу. Таких несподіванок стрічаємо тут багато. Нас уже не здивує, що Ригведійську «сому» знали наші предки і так само її приготовлювали й жертвували. Ферментували молоко на якихсь зіллях, а потім цідили, крізь вовну. Зілля, звичайно, інше як в Індії. В Індії це була «саркостемма віміланіс». В Україні не знаю що.
Трудно припустити, щоб якийсь фальсифікатор знав так докладно стільки елементів старої віри і обряду.
Однак, стрічаю теж лінгвістичні дані, хоч тут до висновку далеко. Саме в цій ділянці праця найбільш утяжлива і морочлива, а однак тільки тут доглибне зрозуміння тексту та його можлива оборона на науковому фронті. Хоч і докази автентичности віри наука мусить прийняти як наукові.
Разом із тим тут володіє незнищена й висока-краса правдивої поезії. Це є та, вимріяна нами здібність до творчосте, де немає границь між поезією, метафорою та метафізикою, бо ж кінець-кінцем, усе наше пізнання так у вірі, як і в метафізиці, є в своїй основі метафорою. Я писав про це, навчаючи про різні типи метафізичного думання, як психоонтологію, ритоонтологію, чи врешті найосновнішу мабуть – мітоонтологію.
Саме у відчитаній мною дощечці стрічаємо таке чудо мітоонтології.
Ми знали про те і твердо вірили, що всі ми є внуки Дажбога. Так навчало нас «Слово про похід Ігоря». Але саме Влес Книга подає нам мітологічну історію: як це сталося.
У безмежному здивуванні я відкрив тут... культ Ерікопайоса, відомого мені тільки із культу містиків-орфіків у Греції. Мені відомо [38] було теж, що цей культ мав походити з півночі. Я писав про нього у «Березі», це «Той, що є вчасно народжений у жолобі». – А тут тобі ціла історія як.Велес приніс отрочатко з небес. Тут ї «ЯСНА», себто просто «ясло», оті «ясна» – ясла, що їх знає словник Грінченка (Том IV, стор. 544), але не знають «учені», саме як «ясла». Що були там воли, корови й вівці та інші тварини, про це навіть зайва річ говорити. Отже, це не стара віра достосовувалася до християнської «мітології», але навпаки: християнська віра достосовувалася до існуючої «препоганої», «поганської» мітології, підставляючії «ІСУСА» за оригінальне «отрощіє», принесене Велесом, чи теж «Ерікапайоса» із мітології орфіків.
Звідси жолоб і всі тварини в старинних колядках.
Звідси увесь жолоб із цілим апаратом старого побуту... в степах України...
Але є ще глибша містерія у нашій мітології. Прочитаємо про це в текстах.
Містерійна єдність Перуна із Богом Найвищим – різно названим у тексті «Знання Таємного» – була добре відома нашому віщунові.
Чи це Вас дивує, дорогі друзі?..
Найбільше чудо текстів Велесової Книги – це найживіша віра в безсмертність душі – вона знову ж відома орфікам.
Але свідчуся самим собою, що такої живої і міцної віри я не стрічав у релігійних текстах світу!
Я підкреслював це у моїй праці про віру лицарів Святослава на основі грецьких джерел, зокрема свідчень Лева Диякона. Ці лицарі ішли до Гаю Перунового (на смерть!) як ми до своїх знайомих на з'їзд до Лєстеру чи де там в Америці.
Дух Святослава покидає його ще за життя. Це містерія містерій! «Баляди про Святослава», бо він вже здійснив завдання свого втілення.
Доведеться, отже, працювати над цими, так дорогими для нас текстами в усій скомплікованості їх чудесного збереження, щоб... були вони свідками відродженої віри наших предків.
Сьогодні на початок висилаю Вам перший комплект сфотографованих текстів. Зберігайте їх дбайливо. Давайте в руки людям доброї волі, за Вашим визнанням. Висилаю текст на руки Лариси Мурович. У неї безсумнівно більше знання і живіші зв'язки зі світом учених. Найважливіше авторитет, який приходить тільки із часом довгої самовідреченої праці. [39]
Лист цей не є ніякою тайною. Але він також не для преси, принаймні покищо, не для преси...
Дорогі друзі! Це добрі вісті Вам приношу!
І бажаю Вам всім тим, Що читатимуть цей лист великого просвітлення і великої радости з приводу відродження нашої старої щиронародної лицарської віри, якої свідоцтвом є Влесова Книга!
З привітом для всіх!
Володимир.
7 червня, 1968.
***
Лондон, Зелені Свята 1968
Дорогі Друзі!
Ви неспокійні від останнього листа від 7-го червня 1968 р. Що ж це таке ця Велесова Книга? Не будете спати поки не довідаєтеся.
А тут ціла гора праці. Бібліографія, досліди, досліди, граматика, граматика! Не маю словників під рукою, тільки в Бритійському Музеї.
Але ось на Вашу радість, перший повністю відчитаний текст. Ще не певний двох трьох слів: між ними «овржетесе». Але зміст такий величавий, що мушу негайно з Вами поділитися радісною вісткою.
Отже, ми знали, що ми є внуки Дажбога, але ми не знали: як це сталося?
Отже, Отець Русі мав дві дочки. Тодішнім звичаєм ішов у степ. Там боронили його закони тодішнього часу. Мир їм! Так добиралися роди. Але не знайшов їм мужів гідних величі і слави майбутньої Русі. Отак молився Богові. Бог вислухав його молитву.
І тут містерія! .
Зійшов Бог – ТАЯ СЕ, – себто таємно, чудесно, у чудесний спосіб і «ОЖЕЩЕ И» – це слово я відшифрував із санскритського «ДЖА» – «ДЖАН» – родити, грецьке «ҐЕН», наша «ЖЕН». Воно звучало мабуть «ОЖЕНЩЕ».
Мотив оплодотворення Богом стрічаємо теж у ЕЦЦІ. Вотан особисто у постаті Мандрівника родить чотири касти старих Германців.
Тут, в дощечці 16 – маємо чудесне запліднення!
Треба написати зі сто сторін граматики і тексту для оборони цього перекладу. Переклад ще не є для друку. Це Вам на радість Зелених Свят. Ісходу Духа на Землю!
Очевидно, будуть і версії поетичні! Буде розвиток цього [40] мотиву в легендах. Буде їх більше! Розписую конкурс! Писати треба нашим поетам негайно, не чекаючи на сто сторін тексту граматики і пояснень та дискусії.Радісні і натхнені привіти!
Володимир.
***Дорогі Друзі!
Хвилина доброго натхнення і остання трудність переборена. Отже, наздогін за попереднім листом.
«А імем овржетесе». Овржетесе – від кореня ВРГ, ВРИГ, ВЕРГТИ, вержьом – кидаю. Німецьке – верфен, латинське – верго. Санскрит – врик, ври-нак-ті, чеське: ВРГ – «помет», себто плід. Говориться про звірят, а те в старину мусіло відноситися і до людей. Цю вказівку я знайшов у Преображенського: «Етимологічний словник руської мови», том І, ст. 73.
Отже, текст зовсім ясний: «Будемо родити! Приготовляймо ясла. Тут Бог Велес двоє отрочат приніс!» і так далі, як у перекладі.
Ця частина висказує радість дочок про те, що рід їх «не пересічеться». Продовження і ріст роду був священною справою. Сам Дажбог у чудесний спосіб оплодотворює дочок Отця Русі.
Мітологема народу і нації, яка в образовий спосіб висловлює божественне походження нації.
В основі такого міту лежить усе історіотворча ідея нації. Проекція в майбутнє.
Святослав і герої «Слова про Похід Ігорів» жили цією ідеєю, що вони є внуками Дажбога. Бачу теж із якою силою спалахує серце молоді, коли їх пробудити саме такими ідеями.
Привіти!Володимир.
Переклад дощечки число 16
1. Велесові присвячуємо оцю книгу, Богові нашому,
бо в ньому є прибіжище і сила.
2. У прадавніх часах був муж, а був він благий
і хоробрий, і його назвали Батьком у Русі.
3. А мав він жену і дві дочері. Вони мали
багаті череди, корови і вівці.
4. І з ними бував він у степах, але ніде
не знайшов мужів для своїх дочерей. [41]
5. Отже, молив він богів, аби рід його не пересікся.
А Дажбог почув тую молитву і дав йому те,
6. що він вимолив. Так і сталося. Він (Дажбог)
оплодотворив їх (дочок) у невидимий спосіб, таючися.
7. Бог зійшов межи нас! І будемо мати потомство!
Вже про ясла дбаємо! Тут Бог Велес двоє отрочат приніс!
8. До нього грядемо. Двох синів маємо від Бога нашого
і йому проголошуємо славу.
9. Хай буде благословенний завжди, нині і присно
і від віків до віків!
10. Сказано є про кудесників, а ті геть відійшли
і не повернуться.
***
Лондон, 19. IX. 70
НЕОГОЛОШЕШ ТЕКСТИ «КНИГИ ВЕЛЕСА»
(Листи до друзів)Інж. М. Скрипник і п. А. Кирпич оголосили нову, дальшу збірку текстів «Книги Велеса» під назвою: «Влес Книга», част.V. Тексти не оголошені в попередніх виданнях.
Це сталося так: 6-го листопада 1970 року помер на кораблі в дорозі до Европи Юрій Міролюбов. Це той, як нам'ятаєте, що зробив відписи дощечок Ізенбека і на цій основі вони були вперше оголошені в «Жар-Птиці».
Після втрати оригінальних дощечок – як я тверджу – цей його відпис став документом число 1.
Дружина покійного Міролюбова завірила ці манускрипти і цілий архів Міролюбова (15.000 сторінок) інж. Скрипникові.
Він вилучив з нього манускрипти, які не були оголошені та оголосив їх окремим виданням, подібним до попередніх.
Пан А. Кирпич переклав ці нові тексти, на цей раз краще від попередніх, все ж таки з помилками щодо граматики старого часу. Все ж таки подані тексти у первісній транскрипції Міролюбова. Але знову у відписах п. інж. Скрипника із манускрипту Міролюбова. Я вірю, що відписи є совісні, але все ж таки це не оригінал.
Скрипник пише: «Копії є дуже нечіткі і без попередньої підготовки не надаються для фотокопіювання. Крім того їхній розмір є більший за Дін А-4 формат, який я вживаю в моїй циклостилевій машині. Зменшення ж формату оригіналу зменшує також і його чіткість. Це були причини, які спонукали мене (покищо) не робити [42] фотокопій знайдених текстів, а переписати їх на машинці. Зацікавлені читачі, чи наукові дослідники можуть замовити фотокопію кожного бажаного їм тексту за попередньою оплатою собівартости і пересилки.
І знову історія повторюється. Ми дорікали Міролюбові, що не зробив фотокопій усіх дощечок. Бо – очевидно не мав грошей. А ось сьогодні та сама загроза стає перед затратою оригіналу відпису, бо... нема грошей. (Дозволю зауважити, що не брак грошей, а брак часу примусив нас відкласти фотокопії на пізніше, щоб не задержувати публікацію неоголошених текстів. В частині VI Влес Книги всі відписи подані як фотокопії. М. Скрипник).»
Не знайдеться установа, яка пошанує справу важливости найстарших староукраїнських текстів. Навіть, якщо є наукові сумніви щодо автентичности текстів, то саме цей відпис грає важливу ролю в цьому питанні і гроші на досліди не повинні наражувати української культури на можливу втрату. Якщо тексти виявляться автентичними у дослідах – так думаю вже сталося – то майбутні покоління будуть проклинати нас за таку легковажність до пам'ятників культури. Треба, отже, про цю справу голосно крикнути перед громадою, яка розкидає мільйони на менш важливі справи...
Не знаю, яка газета дасть мені голос в цій справі, але мовчати годі.
Заяви п. інж. М. Скрипника в цій справі якісь надто лаконічні. Треба, чи можна думати, що цими текстами він диспонує.
Тут треба не фотокопій, не тільки «бажаного тексту», але цілість манускриптів відпису Міролюбова: їх роля така, як Єкатеринського списку «Слова про Похід Ігорів» після згоріння манускрипту. Отже, треба забезпечити збереження цілого манускрипту і то йото попередньо друкованих і недрукованих частин. При наявності помилок і помилкових відчитань оригіналу, це конечне, як основа наукового досліду.
При цій нагоді вийшла наверх ще одна плутанина Кура. А саме: Міролюбов вислав Курові чотири фотографії дощечок. Появилася друком тільки одна. Були суперечливі заяви в цій справі. Тепер оголошено лист Кура, в якому він потверджує отримання чотирьох фотографій. Мої ствердження про крутійства в цій справі редактора Кура були цілком вірні. Але де тоді три інші?.. З листа виходить, що Міролюбов мав чотири негативи фота. Де ж вони?.. Як я пишу, вияснення Скрипника надто лаконічні і не заторкують цієї найважнішої справи. Це ж ідеться про фотографії оригіналу. Моя аналіза єдиної дощечки у фотографії доказує скільки там помилок відчитання, отже, транскрипції Міролюбова. [43]
Але нарешті справа може попасти в руки українських учених.
Самі тексти.
Самі нові тексти дуже цікаві і вносять багато нового, саме в релігійний зміст текстів.
Стрічаємо нові імена Божеств. Між ними важлива ідентифікація Індри з Перуном. Дія Перуна у всесвіті!!!
Бачимо там теж постать «Питар Діяй» – це безсумнівно Батька (санскритське Пітар) Дня і Світла (грецьке Дзевс Патер).
Вишній вже відомий із попередніх текстів. Але стрічаємо Іствар, і я думаю, що це старша назва Ісьвара.
Існує пам'ять про Веди.
Пам'ять про час, коли віщуни стояли начолі громади, тощо.
Мова згущена, поетична, міцно народня конструкція.
Незрозумілі слова старої мови. Деякі зрозумілі із співтексту. Старі форми як «Братар» замість «Брат», зовсім згідно з протоевропейським звучанням. БРАТАР, ПІТАР, СВАСАР і т.п,
Історичні згадки вимагають досліду, але тут я спокійний за вислід. В «Слові про Похід Ігоря» маємо приклади існування старої історії. Є теж у тексті «Карна» і «Жаля», відомі із «Слова».
До речі: маю тільки один примірник нового видання текстів. Очевидно, зроблю, що зможу.
Перше питання: Яка преса прийме мою довшу заяву в справі збереження текстів для дослідників і музеїв?
«Канадійський Фармер» від деякого часу не друкує нічого про справи Віри. Але ж це справа науки. Маю на увазі самі тексти як пам'ятник культури і духовости незалежно від того, чи хто вірить чи ні, як у «Слові».Володимир.
*** [44]
БОЖЕСТВЕННЕ ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
(Аналізи дощечки ч. 16, «Влес Книга»)
Фотостат дощечки ч. 16
Видавництво «Млин», Лондон-Гаґа опублікувало слідуючі брошури, присвячені дослідам «Влес Книги».
1. «Влес Книга», частина І-ІV, 112 ст. в році 1968-69
2. V, 70 1972
3. VI, 42 1972
4. VII, 35 1975
В частині І-ІV знаходяться ті тексти, які були публіковані в «Жар-Птиці» та в творах С. Лєсного, разом 45.000 літер. В частині V поміщені тексти, знайдені вперше М. Скрипником в архіві Ю. Міролюбова (в Аахені) і які не були ще ніде оголошені. Разом двадцять нових текстів, біля 30.000 літер.
В частинах VI та VII поміщені фотокопії всіх публікованих раніш та новознайдених текстів, а також фотокопії всіх відписів Ю. Міролюбова з його первісного манускрипту, в якому він зробив транскрипцію з оригінальних дощечок «кирилівкою». Переклад всіх дощечок, крім 38 А та 38 Б, зробив Побратим А. Кирпич. Первісні суцільні тексти розподілив на слова та речення М. Скрипник, він же додав «Варіянти Перекладу», завваги щодо транскрипції Ю. Міролюбова та бібліографію.
Покійний Проф. В. Шаян вважав це видання основним для дослідів текстів «Влес Книги».М.Скрипник. [45]
ВІРА НАРОДІВ І ЇХ ІСТОРІЯ
На початку існування великих історіотворчих народів стрічаємо мітологічні передання про їх народження і походження. У цих мітологічних зображеннях народи усвідомлюють собі себе самих. Так починається їх самопізнання, формується програма їх національної дії в історії, їх відношення до світу і до людського історичного окруження. Ця їх віра стає їх найміцнішим спаянням, основою їх єдности як народу.
Пише мій приятель:
«Нас учили в гімназії вісім років про всі малі і великі Божества старої Греції і Риму, але нічого ми не чули про нашу старинну віру.» [46]
Це справді так. Кілька імен т.зв. «ідолів» з нагоди хрещення Русі юдео-грецькою вірою та декілька коротких лайок на стару віру, які мали за завдання зогиджувати цю забуту віру наших предків.
Це справді так. Ми знали, чому Атена охороняла хмарочками Телемаха, коли в чужому місті він шукав слідів свого батька Одісея. Чому гурт молодих друзів так охоче приєднався до виправи кораблем, щоб серед пригод шукати Одісея, народного героя маленької держави на острові Ітака.
Молодий Телемах був для нас парагоном героїчного молодця, вірного своєму батькові.
Ніхто не порівнював його героїзму з посвятою наших молодців, коли вони зголошувалися до повстання Хмельницького, готові вмирати на палях і горіючих стовпах як полум'яні, живі смолоскипи.
А де ж було їм знати, що грецькі колонії над берегами Руського моря, на півдні нашої споконвічної Землі, не існували отак собі мирно для торгівлі з народами, як «нас ще не було на світі», але що греки завоювали таки від нас город Сурож, тепер Судак у Криму, і «огречують» його. І ось наші віщуни у «Книзі Велеса» у полум'яних словах кличуть наших молодців, щоб відвоювати старинний город Сурож – а це значить «Город Сонця» у нашій старинній мові – та щоб не жаліли проливати свою кров, – «аби Земля була жирна і родюча», як каже «Книга Велеса».
Довідаємося із цієї Книги, як густо наша споконвічна Земля насичена нашою кров'ю.
Отже грецькі колонії – це не тільки ідилія торгівлі та сусідства, але й кривава боротьба за доступ нашого народу до нашого споконвічного моря. Тут читач здивується. Адже нас тоді ще не було. Ми ще тоді не народилися. Якісь андрофаги, себто людоїди були над Дніпром, десь там може на північ від Київа, навчав нас Геродот.
Отже знали ми багато про грецьких героїв. Багато із них були синами Богів і людей. Це були – Півбоги, нажаль – смертельні. Так, для прикладу, популярний Ахіль був сином Богині Тетиди і героя Пелея, звідси він звався теж по батькові Пелеяденко. Його доля зумовлена цим чудесним народженням. Прикладів тут безліч і я не буду вже більше пригадувати моїм читачам їх гімназійних часів.
Але згадаймо ще, що Ромуля і Рема вигодувала дика вовчиця. Вовче молоко визначило їх характер. Але не тільки їх, але й цілого заборчого і жорстокого Риму в цілій його історії. Міг про Ромуля і Рема формував характер нації, саме вовчий її характер, як вони [47] уявляли собі вовків у людській історії. Але вони були «культурні». А нас вчили, що десь над Дністром жили «вовкулаки», як навчає Геродот.
Учення про походження нації визначує, отже, її характер в історії. Якщо ідеться про юдеїв, їх походження від сина Яхве, Ісаака і їх договір із Яхве, то присвятив я цій темі окрему працю і тут вже не буду до цієї проблеми вертатися.
Натомість менш відомий є міт про походження германської нації і не від речі буде про це згадати.
Бог Одін сходить на Землю у постаті мандрівного віщуна, як достойний мандрівник. Ходить по Землі, відвідує хати, хутори і двори.
Його ім'я у цьому втіленні буде РИҐР, а це значить володар, король. (Назва від індоєвропейського «радж», латинського «рекс», кельтського «рех», тощо.)
В хаті кріпаків приймають його всим найкращим, чим хата багата. Кладуть його спати на ліжко між господарем і господинею через три ночі. Так народився «Фраль» себто робітник-кріпак, по-німецьки Кнехт.
У дальшій мандрівці зайшов Ригр до хутора вільного селянина, і тут у подібний спосіб народився вільний господар, по-німецьки Бауер.
Далі, на величавому дворі народився ясноволосий, із очима гострими як у змії, Ярль, по-англійськи ЕРЛЬ, себто високого ступеня лицар із стану, що зветься «Адель». Цьому синові присвячує віщун Риґр найбільш уваги. Він вертається до двору Ярля, щоб виховати там молодого свого сина та навчити його рун, себто письма і інші вмілості та знання.
Це він пригадує вже дозрілому молодцеві про дорогі палати над Доном і Дніпром (Данр і Данпар), які треба йому завоювати. Я навів цю цитату у моїй праці про назви Дніпра і Дністра.
І знову стрічаємо тут основну і характеристичну рису германського розуміння народу, як системи станів чи. каст, коли всі вони народилися від їх Бога і ним самим були встановлені. Оповідання про цю народотворчу подію із цікавими і численними подробицями навіть про антропофізичні прикмети цих трьох каст та про їх побут стрічаємо в одному із гимнів германських священних книг, що звуться «ЕДДА», а саме у гимні «Ригсмаль» або «Ригсфуля».
І ці книги збереглися! їх записали вже за християнських часів у Ісляндії, мабуть аж у тринадцятому столітті. [48]
І ці книги збереглися! Про них теж згадували в гімназії у Львові, хоч правда, я студіював їх уже в університеті.
А де ж наші священні книги? Невже було тільки декілька назв «ідолів» і ніякого змісту, ніякого вчення, навіть ніякого здогаду, що вони могли існувати? Замість цього заперечення, що існувало письмо всупереч свідченням історичних документів самих християнських джерел.
Це є знищення, «щоб і сліду не стало», як сказано в Біблії.
Але вернім до наших зауважень.
Цікаво відмітити тут, що мотив відвідин мандрівного старця стрічаємо в наших билинах. Там родяться у подібний спосіб герої Золотого Стола Ордену Володимира, Красного Сонечка. Це свідчить про прадавню, глибоко доісторичну старинність цього мотиву, пристосованого далі до пізнішого розвитку релігійної ідеології поодиноких народів.
В основі всіх цих мітів є інтуїтивне і пророче відчуття віщунів про їхнє походження і духовий зв'язок їхнього народу із їхнім Божеством. Міт відбиває цю їхню правду в образах і подіях уяви віщунів. Але рівночасно він відбиває і формує характер народу і творить його самоусвідомлення.
Тепер починаємо розуміти, якої ваги було відкриття КНИГИ ВЕЛЕСА.
Саме там стрінемо в кількох видах на ріжних історичних етапах походів народу крізь тисячоліття і простори їхнє міцне відчуття і визнання про синівство від нашого Бога. Доведеться глибоко склонити голову перед цим об'явленням, яке є рівночасно началом існування нашого народу.
В інших дощечках стрінемо дальші етапи легендарної праісторії, а зокрема цікаву і важливу відбитку про первісний розподіл, народів за їх спільним походженням від Прабатька Орія. Дослідом цих дощечок займемося в дальших частинах, а покищо я бажав би перейти до перекладу і аналізи дощечки число 16.
Однак, конечні будуть вступні завваги до цієї дощечки, частина яких відноситься до їх цілості.
ВСТУПНІ ЗАВВАГИ ДО ДОЩЕЧКИ ЧИСЛО 16
Фотокопію цієї дощечки бачимо на початку цього видання. Міг би читач подумати, що вони всі збереглися в таких фотокопіях. Нажаль, маємо тільки дві такі фотографії.
Тільки дві сфотографував Ю. Міролюбов із цілої збірки, яка [49] носила первісну назву: ДОЩЕЧКИ ІЗЕНБЕКА. Історія їх відкриття, збереження і жахливого загину відома із інших видань. Ми будемо її розглядати, але вперше слід їх вивчати у їхній появі. А появилися вони у відписах, які зробив для своїх студій Ю. Міролюбов у Бельгії перед другою світовою війною, заки вони загинули наслідком воєнної ситуації у цій другій світовій війні.
Із цих двох дощечок, збережених у фотокопіях, тільки одна, а саме дощечка число 16, була відома у виданнях Міролюбова та С. Лєсного, себто проф. Парамонова. Другу із них оголосив після смерти Міролюбова інж. М. Скрипник у 6-ій частині свого збірного видання п.з. «ВЛЕС КНИГА», 1972 р.
Саме тому ці дві дощечки заслуговують на особливу увагу. Вони є єдиними зразками нашої старинної азбуки і способу писання.
Коли глянемо на нашу дощечку то завважимо перш за все незвичайну густоту букв і їх нерозривність під однією лінією над ними. Це згущення випливає, звичайно, із потреби ощадности площі до писання. Але для палеографів такий спосіб нерозривного письма не був несподіванкою. Так писалося санскритські тексти і буддійські. Дощечки були там дуже тоненькі, крихкі і вимагали переписування що двісті років, що й робили монахи по буддійських монастирях.
Постає перше питання читача, як же збереглися наші дощечки? Тут мушу відіслати їх до Лондонського Музею, де зберігаються виконання із Святині Бога Мітри, яку збудували римські легіонери у старому Лондоні, а також інші виконання із римських часів із першого століття нашої доби. І що ж виявляється? Є там листи писані на дощечках по-латині саме із того часу. Дощечки покривали воском і тоненьким рильцем – теж на виставі – писали лист. Якщо писар помилився, тоді замазував віск на дощечці кульочкою на другому кінці рильцятка і писав наново. Дощечки із м'ягкого дерева не такі тоненькі як індійські. Віск повідлітав, але місцями можна читати лист.
Наші дощечки були дещо грубші і була одна дуже важна ріжниця у техніці писання, а саме: вони теж були покриті воском, але після написання їх вмочали у фарбі, що проникала в місцях, де не було воску. Цілком так, як пишуться наші писанки.
Розуміємо, отже, що спосіб писання був досить складний і це було додатковою причиною густоти письма. А в тім це залежало і від руки писаря.
Однак, цією «нерозбивкою», або т.зв. «сплошняком» були писані манускрипти того часу. Так ще писалося «Слово про похід [50] Ігоря», що й спричинило деякі нерозуміння тексту, саме при розподілі на слова.
Але є ще важніша характеристична риса цього письма. Автор пропускає часто букви, саме там, де очевидно не можна було інакше читати. Пропускав голосні й приголосні. Його читач мусив навчитися читати такий текст. Сам оригінал давав йому основу. Це щось подібне як пізніші «титли». Титла – це знак над словом, в якому пропущені букви одна чи більше. (Вчить нас Шевченко: не минати ніже титли!). Ці титли писалися у словах часто вживаних. Наведу кілька прикладів:
Агл – замість Ангел, Бг – замість Бог, Хс – замість Христос, Оць – замість отець, Ст – замість свент, себто свят, Чк – замість чоловік, Мчк –замість мученик і т.д. Подібні титли іншого знаку як «V» були відомі теж ще в найстарших манускриптах у Англії. Читач мусив їх знати і читав плавно.
Ріжниця між нашим текстом у тому, що титли не позначені над словом і їх вживають також у звичайних словах.
Звідси теж перші дослідники «Книги Велеса» робили численні помилки, читаючи ці скорочені слова, як буцімто в оригінальному звучанні. Учені, знайомі із основами палеографії, такої помилки не зробили б. Але ж за перші досліди взялися аматори.
Отже слово БО читали як БО, а не як Бог і т.д.
Пригадаймо теж, що в старинних текстах напр. єврейських і арабських, пропускали голосні в середині слова, що теж утруднювало зрозуміння тексту. Клясичний приклад тут сама назва Бога: В тексті було тільки ИХВ, звідси спір, чи читали Єхова, чи ЯХВЕ. В новіших часах впроваджено діякритичні знаки у виді точок, чи рисочок у арабському.
В нашому тексті автор пише НШЕМУ, це очевидно НАШЕМУ. пише БГУ, це очевидно БОГУ, пише ДАЖБО, це очевидно ДАЖБОГ. (Один малограмотний самовчений так і впирався при тому, що має бути Дажбо, а не Дажбог.)
Немає теж малих і великих букв. Всі букви великі, як на старинних написах.
Про саму мову доведеться говорити окремо, коли назбираємо із читачами матеріял для індукції та висновків.
Можемо приступити, отже, до читання мого перекладу, а далі до відмічень про інші існуючі переклади вже оголошені. [51]
Переклад дощечки число 16
Влесові присвячуємо оцю книгу,
Богові нашому,
бо в ньому є прибіжище наше і сила.
У прадавніх часах був муж,
а був він благий і хоробрий
і його назвали батьком у Русі.
А мав він жену і дві дочері.
Вони мали багаті череди, корови і вівці
і з ними бував він у степах,
але ніде не знайшов мужів для своїх дочерей.
Отже молив він Богів,
аби рід його не пересікся.
А Дажбог почув тую молитву
і дав йому те, що він вимолив.
Так і сталося.
Він (Дажбог) оплодотворив їх (дочок)
у невидимий спосіб, таючися.
Бог зійшов межи нас!
І будемо мати потомство!
Вже про ясла дбаємо!
Тут Бог Велес двоє отрочат приніс!
До нього грядемо!
Двох синів маємо від Бога нашого!
І йому проголошуємо славу:
Хай буде благословенний
завжди, нині і присно
і від віків до віків!
Це було нам сповіщено
про дві чудотворниці
...... (далі читання останньої півлінії
непевне, деякі букви нечіткі).
Важніші завваги до тексту.
Ближчого розгляду вимагають перш за все ті місця, де мій переклад ріжниться в основному змісті від інших дотепер оголошених.
Отже, перший український переклад дав нам А. Кирпич. Він оголошений у «Влес Книзі», частина І в лютому 1968-го року, на сторінці 11. За цим перекладом пішли інші перекладачі, тому його розгляд важливий. Читаємо там: [52]
«І він нігде не мав мужів про дочок своїх, так молив богів, аби рід його не пересікся. І Дажбо почув мольбу ту і по мольбі дав йому ізмолене, бо ж були видані заміж тії. Се бо трапляється між: нами і маємо виряжатися: се ж бо Ясна чтемо, тут бог Влес отроча несе, до нього сходимся і піднімаємо до Бога нашого і тому речемо хвалу: «Будь благословен вождь нині і присно, од віків і навіки». Сказано єсть про кудесників, але те прошедше не завернеться».
Як бачимо у перекладі немає ні слова ні про чудесне народження, ні про двох синів. Взагалі немає у перекладі граматичної форми двійні, або дуалісу. У благословенні стрічаємо якогось «вождя», якого я в тексті не знаходжу.
Нещодавно появився теж вибір із текстів «Влес Книги» в англійській мові. Я надзвичайно втішився тим зусиллям пана Віктора Качура та його молодих студентів, про яких він згадує. В основному, однак, він теж іде за текстом А. Кирпича.
Наведім це місце:
Victor Kachur: The Book of Vies (Vies Knyha), translated from the Old Slavonic. Columbus, Ohio, 1973.
«And Dazhbo gave him the thing prayed for, because the daughters were given in marriage. For this happens among us, and we have to depart. For it is the light that we read – which god Vies brings to our young men. To him we come together, and call to our god, and to him we speak praise:
«Be (thou) a blessed leader, from now and for ever, from the ages to the ages.»
Wy say this of the miracle makers. And that which has gone by will not return.»
Отже розглянемо текст після слів:
«А Дажбог почув тую молитву і дав йому те, що він вимолив.»
Слідує текст:
ТАКО БЯ – себто просто ТАК СТАЛОСЯ. Коротке ствердження як вислід молитви і рішення Бога. Так сталося. І далі автор розкаже нам, як саме сталося оте:
ОЖЕЩА И ТАЯ СЕ.
Це найважніше місце тексту. Ключ до зрозуміння цього місця – це слова «ТАЯ СЕ». Зовсім певно, я зрозумів це місце. Слово «ТАЯ» – це абсолютівум часу теперішнього від «таїти». Таку форму абсолютівум стрічаємо ще в архаїзмах Шевченка:
«І МИ ЧИТАЯ ОЖИВАЄМ» себто «і ми читаючи оживаємо».
Все ж таки я беру кожне слово під побільшуюче скло [54] лінгвістичної аналізи. Не вірю собі і заглядаю до словників, бо ж слова в ріжних часах можуть мати ріжний зміст.
Отже знаходжу:
ТАИТИ – оккультаре (лат.) та КРІПТЕЙН (грецьке).
Це у Мікльосіча.
Отже не маємо сумніву, що ці слова значать: ТАЮЧИСЯ, себто діючи у спосіб невидимий, тайно.
Доказано.
Розглядаймо ОЖЕЩА, я читаю ОЖЕНЩА, носовий звук або затратився, або його пропустив автор.
Слово походить від коріня ЖЕН – грецьке ҐЕН, санскритське ДЖА і ДЖАН-ДЖАНА – рід, грецьке ґенос – ґіґномай. Воно значить РОДИТИ, звідси ЖЕНА – родителька. Оженшувати – це стара кавзативна форма, що значить спричинювати родження, себто запліднити, оплодотворювати.
Форма ОЖЕЩА чи ОЖЕНЩА є аористом замість ОЖЕЩЕН (носове ЕН, яке я не можу написати на моїй машинці). Таке носове ЕН перейшло в певну добу на А, отже ОЖЕНЩА – це аорист. Можна теж думати, що це той сам абсолютив.
Отже значення: ЗАПЛІДНИВ ЇХ, або ЗАПЛІДНЮЮЧИ ЇХ.
Слово «И» – це двійня виключно для жіночого роду, писане в пізніших текстах через «ЯТЬ». Значить: знахідний відмінок, «ЇХ ДВІ», себто дві дочки Батька Русі.
Підметом в обох випадках може бути тільки ДАЖБОГ із попередніх слів.
Не можна перекладати тексту «оженив їх», бо про жінок кажемо «видати заміж». В цьому випадку мусила б теж бути згадка і про цих женихів. Але ж тоді немає змислу «ТАЯ СЕ».
Цей ясний, але чудесний текст зовсім не йшов в голову нашим перекладачам.
Бо ж мова тут про зачаття, яке вони, як християни, мусили б визнати як т.зв. «Непорочне».
Дальші слова потверджують це значення:
БО ГРЕНДЕ МЕЗЕ НИ
Я читаю: БОГ ГРЕНДЕ МЕЗЕ НИ, але коли б читати навіть так, як є, то це не змінить змісту.
ПЕРЕКЛАД:
БОГ ЗІЙШОВ МЕЖИ НИХ, або БО ЗІЙШОВ МЕЖИ НИХ, підмет буде тоді як у попередніх словах.
Аналізуймо слово: ГРЕНДЕ – це просто те саме, що ГРЯДЕ, в [54] значенні «ГРЯНУВ» себто зійшов між них, бо ГРЕНДЕ – це також аорист.
Саме слово походить від індо-европейського ҐГРЕДГ, зенд-авест ҐЕРИД; стрічаємо цей корінь у латині: інҐРЕДіор і т.д. Не буду наводити цілого апарату порівняльної лінгвістики. Старослов'янське: ГРЯСТИ від згаданого мною протослов'янського ГРЕНДСТИ. ГРЕНДЕ – це знову аорист, час теперішній був би «грендеть».
Отже, це місце не можна перекладати інакше як: БОГ зійшов між них. Якщо БО прийняти за сполучку «бо», то це не змінить значення. Тоді буде: Зійшов між них, підмет із попередніх слів.
Отже це сполучує із словами: таємно, таючися зійшов між них. Текст зовсім суцільний і ясний.
Звідки взяли перекладачі: Таке трапляється межи нами?
Якраз навпаки. Таке трапляється раз в історії нашого народу. Мова про чудесне народження. Слово «грендсти» не можна перекладати як «трапляється».
Читаємо далі:
А ІМЕМО ВРЖЕТЕСЕ.
Перш за все «ІМЕМО» не означає МАЄМО. Так виглядає наш старий час майбутній, утворений через допоміжне дієслово «імати». В сьогоднішній мові кажемо: БУДЕМО. Можна б і часом перекласти цей час як «МАЄМО», але тоді кладемо емфатичний натиск на це слово. Я хотів тільки підкреслити, що авторам перекладу була зовсім невідомою елементарна граматика староукраїнської та старослов'янської мови. Переходимо до слова: ВРЖЕНТЕСЕ. Воно не справляє ніякої трудносте. Знайдемо його, навіть, у Преображенського: «Этимологический словарь русского языка», том І, сторінка 73. ВЕРГНУТЬ – значить кинути, старослов'янське ВРГНОНТІ, значить між іншим: кластися на землю, щоб скинути плід, сплодитися.
Знову змисл цілком суцільний. Дві дочки висказують тут свою радість: Будемо оплоджуватися, будемо мати потомство. Будемо виряжатися, чи маємо виряжатися, зовсім не відповідає значенню слова «ВЕРГНУТЬ». Доказано ясно. Читаємо далі:
СЕ БО ЯСНА ТЩЕМО.
Дбаємо про ясна. Тут вистачить пояснення Б. Грінченка, який ще в сучасній мові знаходить як рівнорядні значення: ЯСНА І ЯСЛА, том IV, сторінка 544. [55]
ТУ БГ ВЛЕС ОТРЩЕ НЕСЯ.
ТУТ БОГ ВЕЛБС ПРИНІС ДВОЄ ОТРОЧАТ.
Місце легке до перекладу. Треба, однак, відмітити, що ОТРЩЕ, себто ОТРОЩЕ – це знову двійня. Отже мова про двох малих хлопців. Слово «ОТРОЩЕ» відкриває нам етимологію пізнішого слова «ОТРОК». Отроще – це те, що виросло. Отрок уживається у значенні хлопця від 7-14 літ, себто час, коли молодий хлопець служив у лицаря, чи воїна і вчився звичаїв та воювання. Тут це слово ужите про новонароджених хлопців у поетичному змислі, себто здорові хлоп'ята, що їх вже можна назвати отроками.
НЕСЯ не є часом теперішнім. Було б НЕСЕТЬ. Це аорист замість НЕСЕН. Тут знову звук «ЕН» вимовляли вже як «Я».
СЕМУ ГРЕДЕХОМ.
ДО ЦЬОГО ПРИБІГАЄМО.
До цього (Бога) грядемо. Тут слово ГРЕНДСТИ повторюється і воно не значить «трапляється» як вище перекладали його.
СЕНА ІМЬМ ОДО БОЗЕ НАША.
Слово СИН, через глибоке «ы», якого не вживає наш автор, пише він через «Е». Тут цікава відміна цього слова. Це, очевидно, двійня. Мова про двох синів. В інших старослов'янських текстах стрічаємо форму двійні: Сыны. Міг би хтось думати, що це вид неправильний. Але! Але стрічаємо цю форму у Зогравському Євангелії. Це Євангеліє заключає більше форм південнослов'янського виду. І таке явище стрічаю неодноразово і воно характеристичне. Знавці старослов'янської мови знають, що не було одностайної старослов'янської мови, було їх стільки, скільки текстів із поодиноких країн преширокого слов'янського розселення.
Розселення часу «Книги Велеса» безмірно широке. Вони знають країни від Волги (Рай Ріки) до Дунаю і на північ до Ільмерського озера. Але головний театр їх боїв буде на півдні. Звідси закраска часто полудневослов'янської, старослов'янської мови, хоч такий теоретичний поділ ані в тому часі, ані в їх свідомості не існував. Про це буде мова у дальших частинах моїх дослідів. Тут відмічую характеристичний приклад.
Думаю, що цього досить, щоб оборонити мій переклад.
Граматика і порівняльне мовознавство були чужими для наших перекладачів. Я хочу виразно підкреслити, щоб читачі не думали, що я на них гніваюся. Навпаки, я їх люблю і гордий за них, що взялися за непідсильне діло і зачали сміливо воювати за пізнання найстаршого і найціннішого пам'ятника, про час, в якому черепочки [56] археології не говорили до нас ніякою мовою. А ось вони заговорили! Двійня, чи не двійня, аорист чи не аорист, але наші перекладачі знали, що це наша прабатьківська мова.
Зокрема Андрій Кирпич виявив дослівно геніяльну інтуїцію. Розібрав слова чи відчув їх значення там, де фахівець їх не розумів би. Він не завжди мав щастя. Тут так склалося, що зібрані приклади, де він мав мало щастя. Дедалі вникав він у тексти щораз краще.
Те саме відноситься до ще молодих кандидатів на вчених із групи Віктора Качура. Вони горять бажанням сказати світові, що ми не безбатченки. За нами минуле і свідомість, яка сягає глибоко до часів із розростання і розподілу індо-европейських народів на їх сьогоднішні народи і групи.
Таке важливе є свідчення «Книги Велеса», як побачимо далі.
Народження народу.
Віра народу є формою самоусвідомлення самого в собі для себе самого. Це рівночасно усвідомлення себе серед світу і серед оточення інших народів.
Чим ширше і вище сягає це його усвідомлення, тим ширше і вище сягає його призначення, його завдання і його доля в світі. Побачимо, що усвідомлення Української Нації сягає самого вершка Всесвіту.
Всесвіт – це не тільки Космос у астрономічному визначенні т.зв. фізико-космосу, що його бачив Ґалілей крізь свої шкельця, чи навіть той, що його бачить модерний астроном, крізь гігантські телескопи, ані навіть не той, що його бачить астронавт, здивований, що не побачив трону Єгови.
Всесвіт, у латинському значенні Універсум, обіймає всі видимі й невидимі світи, а в тому і необмежений світ духових з'явищ, всепроникаючий, ширший чи вищий від обмеженого змислами т.зв. фізичного світу. Апарати фізика чи астронома – це тільки поширення дії його змислів. Це світ вузько утотожнений із так зв. «природою» із мертвої матерії, яка чомусь-то дрижить, сповнена рухом без мислі і без змислу.
Але принаймні наша людська природа є духовою. Цей аксіом ствердив уже філософ Декарт: «Я ДУМАЮ, ОТЖЕ Я Є!»
Я є істотою, що думає. Я є істотою невидимої душі. Душа Духової Природи. І тут Природа, значить уже, щось іншого. Природа у визначенні Г. Сковороди. Саме таку Природу відкриває для себе і [57] для нас наш думаючий Прапредок. Матерія-лісти прогомонілого дев'ятнадцятого століття назвали це примітивним анімізмом і відкрили в людині... той сам примітивний анімізм.
Життя народу, як нації, починається від її самоусвідомлення. Міт про Божественне народження є саме моментом народження нації, її Божество є відбиткою пізнання її духової Природи.
ВСІ БОГИ ІСНУЮТЬ У СВАРОЗІ І ЧЕРЕЗ СВАРОГА.
В історії нашої нації відкриваємо її вчасне пізнання СВАРОГА, який обіймає собою СВІТ БОГІВ, СВІТ ПРАВА, як основи Всесвіту, саме Універсуму, і врешті СВІТ ЯВИ, себто наш видимий Світ, як він нам являється, це той наш Світ сьогодні називаємо «фізичним», або «Світом Природи».
Такої гігантської концепції не знаходжу ні в одній релігії і, що важніше, ні в одній філософії в такій ранній добі людського світовідчування і думання.
Наш Міт може видаватися наївним для обмеженої людини нашого фізично-матеріялістичного думання. Майже вся наука є в полоні цього безкритичного, догматичного думання, хоч вже сьогодні видно проломи. Індетермінізм вже зобов'язує в науці від найдрібнішого протону до найбільших галактик.
В найкращому разі наша людина втікає, чи ще заслонюється якимсь дуалізмом науки і віри.
Для наших прапредків Всесвіт був єдиний у Сварозі, т.зв. «Фізичний Світ» – це Світ Яви, себто Світ з'явищ для нас.
Кант проаналізує його на всі боки і на всі лади, розбере на всі категорії людського думання і тоді відкриє... що цей світ це тільки з'явище, або по-німецьки «Ді вельт алс ершайнунґ».
Світ, як його бачимо, є тільки з'явищем. Він є – по суті – інший у собі. Кант пробує прорвати серпанок Ізиди, пробує розгадати чим є Світ у собі, чим є Предмет у собі, чим є «Дінґ ан зіх».
Але туї він стверджує, що цієї заслони наших змислів і наших категорій думання йому не вдалося прорвати. Він сумнівається, чи може це зробити, яканебуть майбутня метафізика, яка бажала б бути наукою.
КАНТ НЕ ЗНАЄ!
Але наш ПРАПРЕДОК ЗНАЄ!
ЦЕ ВСЕ Є СВАРОГ, БАТЬКО БОГІВ І ВСЕСВІТУ.
ЦЕ ВСЕ Є СВАРОГ У БЕЗКОНЕЧНІЙ МНОГОПРОЯВНОСТІ СВОЄЇ ІСТОТИ. ВІН Є ОДИН І БЕЗКОНЕЧНО МНОЖЕСТВЕННИЙ У СВОЇХ ПРОЯВАХ, У СВОЇЙ ТВОРЧОСТІ.
Божественне походження народу – це його духова метрика [58] народження. У приналежності до Божества, як його синів, нарід визначує і творить свою духову сутність. Усвідомлення стає дією, стає історичним чином, стає духовою сутністю народу. Стає нацією в наймодернішому змислі цього слова.
Починається історія народу як нації.
Історія людини починається від її народження.
Спробуємо тепер зрозуміти глибший змисл нашого гимну.
Насамперед Богам спробуємо приглянутися. Стрічаємо дві назви двох Богів.
Книгу Віри народу присвячує наш Віщун Велесові.
Прабатько молиться до богів у числі многім. Його молитву чує ДАЖБОГ. Це він у чудесний спосіб запліднює дві дочки Прабатька. Але це Велес приносить двох молодих хлопчиків.
Отже вже тут, в самому началі проявлення Віри, бачимо і стверджуємо яскравий вираз ГЕНОТЕЇЗМУ, який далі зустрінемо і будемо досліджувати в цілій книзі.
Велес – це БОГ РОЗСВІТЛЕННЯ. Це той, що приносить Вічне Світло Сварога на нашу Землю. Сонце – це його вияв. Але ДУХОВЕ ПРОСВІТЛЕННЯ – це також вияв Світла. Віщун Боян є його внуком.
ДАЖБОГ – це БОГ ВСЕБІЧНОГО ВОГНЮ. Це живе його Горіння.
БОГ ВОГНЮ, що є в СОНЦІ. Бог людського вогню, животворчого дару ДАЖБОГА. Бог домашнього вогню. Бог вогню, що горить у Жертві. Бог Народження, Бог Весілля. Бог людської радости і щастя. Він приносить на землю, він оплодотворює все, що живе Вічним Вогнем і Світлом Сонця. Це, отже, теж Бог Сонця у цьому змислі. ДАЖБОГ – це горіння у ДУШІ НАЦІЇ. Там він здійснює її історію.
Так що ж! Чи це два Боги, чи це один Бог? В тому питанні саме вияв генотеїзму. Це рівночасно два Боги і рівночасно один Бог. Вогонь і Світло не те саме як з'явище, хоч як два з'явища вони нерозривні. Отак і ці два Божества. Можна сказати, що це дві назви. Але це не так просто. Це також дві сутності. Світло відділене від свого джерела існує самостійно як окреме з'явище. Ранкове Світло, ще перед появою сонця, існує немов самостійно. І справді, раз відділившись від сонця, іде його проміння у всесвіт, як самостійна істота. Його назвуть наші предки Богинею Світання, або Утренею (як прочитаємо в окремій студії). Але все це існує, живе, діє у одному Вічному Світлі Сварога,
Хай мовчать Канти і Шопенгаури перед глибиною цієї метафізики наших віщунів і волхвів. [59]
І саме їх вчення про Богів розгорне перед нами усю красу і живучість, усю мінливість не в сімох, але в тисячу барвах Всесвіту Сварога. А діє він і живе в усіх Божествах, його проявах, його еманаціях, його видах, його назвах, його синах.
Оце перша наша лекція генотеїзму. А друге вчення це:
Божественність запліднення і народження.
Його здійснює сам Бог весілля і Роду.
Це ніщо не є грішне і прокляте само в собі. Хлопці Дажбога родяться без первородного гріха.
Це корона життя. Це Святість і Вічність Роду і Народу. Немає тут нічого брудного і гріховного.
Це виражене також в українському весільному обряді. Хто добре його знає, той знає, що обряд весілля не кінчиться за весільним столом. Його завершенням є саме містерія запліднення.
Це сам Дажбог, Батько людського щастя. Найвище щастя людини в його Роді.
А цей Рід Божественний.
Прості слова об'явлення. Прості і правдиві, як слово віщуна. Воно згущене, як букви на малій дощинці. Ні слова зайвого. Кожне слово нове як об'явлення, свіже, міцне як ранкове світло.
ТИ Є СИНОМ ТВОГО БОГА!
Сказано про дві чудотворниці, але лиш у прийдешньому здійсниться Божественність твого призначення.
Неси Світло і Щастя у людський світ. Бо ти є сином Божества Світла і Щастя.
Коли ж це сталося оте народження нації, народження Українського Народу?
Смішне питання, оце «коли».
Тоді ще не було історичного часу. Усе в нашому гимні старинне. Кажемо, що це архаїчна доба патріярхальности. Нарід зображує цей час, як час Батька Русі. Сини цих патріярхів будуть цілими народами.
Знайдем декілька видів цього міту народження. Вважаю цей найстаршим. Інші мають у собі елемент історії, а саме назви. Тут одна тільки назва: РУСЬ.
А її територія? – спитає смішака.
Територія необмежених просторів історіотворчої Русі, яку сьогодні в її обмеженій формі називаємо Україною. [60]
Але знайдемо у «Книзі Велеса» і це питання території.
Знайдем і те, що всі ці території прастарої Русі величають і поклоняються Київу. Заявляють, що нікому, тільки Київу, будуть платити данину. Тільки Князя Київа будуть слухати. А будуть вони вибирати своїх князів на всіх широких Землях України на сім років, а ці князі між собою будуть вибирати князя у Київі, що буде Батьком усіх цих країн. Така буде історія від Прабатька Русі до Батька усіх країн цієї Русі.
Така була конституція наших прабатьків. Конституція України насьогодні.
Не можна яскравіше визначити перед історією свою національно-державну приналежність, як це зробили наші прабатьки .у своєму посланні до нас сьогодні.
Це Україна, але не Україна в її обмежених границях сьогодні, але Україна, як прабатьківщина цієї Русі, в якій народилися і з якої виросли всі сини Прабатька Орія, але про це будемо читати згодом.
Це Україна, яку в історії творили далі і боронили Олег, Ігор і Святослав. Це Україна ще більша і ширша від тієї, яку любив Святослав і дякував Перунові, що вчинив її такою великою.
Сьогоднішні провідники націоналізму шукають міту Київа. Його не треба шукати, ані творити. Він є у Вірі Забутих Предків.
Але ж Святослав молився до Перуна, – завважить хтось.
Так, це Бог князів і героїв.
Поза Вогнем і Світлом є ще глибша Потуга Всесвіту.
Вона у Громовиці Перуна. Вона поборює первісну Темінь, вона постійно з нею бореться. Саме існування Космосу є вислідом цієї вічної Боротьби.
Це Перун творить Всесвіт, утримує його, споює його в єдиний лад, як казали старинні віщуни «отак як вісь споює колеса гарби» так воля і Потуга Перуна утримує Всесвіт.
Вибух, Вибух його Потуги дав початок історії Всесвіту.
Сьогоднішня наука поклоняється перед цим Правибухом, як каже ця наука, перед Великим Вибухом.
Наші прапредки поклонялися Перунові і розуміли його дію утримання Світу Потугою Своєї Громовиці.
Наука називає цю силу електричністю і нею пояснює усе від протону до квазарів.
А в нашій Вірі Перун – це Батько Дажбога!
А сам ВІН – ПЕРУН – це САМ СВАРОГ У ТРОЇСТОСТІ ЙОГО ІСТОТИ. [61]
Наша Віра знала таку гієрархію.
Оце є вступ до нашого пізнання і відновлення Віри Забутих Предків.
***
Дорогі Друзі!
Ви, як звичайно, неспокійні, що немає листів від мене, Я писав в обіжнику, що хоч я був хворий, то мій час не був змарнований. Боже, Боже, щоб тільки я зміг скоро написати те все, що я відкрив в тому часі. Але поки здобудуся на наукове написання «того всього», хочу коротко і попередньо поділитися з Вами самими вислідами, які покищо прошу прийняти на-віру. Я знаю, що Ви мені вірите, але тут ідеться про наукові докази, а не самі ствердження.
Отже 1-ше: Наш Бог Перун був, навіть ще у часі першої доби Риґведи, вже на індійському терені в системі їх генотеїзму почитаний, як найвищий Бог. Є факт, що немає цього в пізніших текстах. Я написав про цю ідентифікацію в «Про Перуна знання таємне». Це було об'явлення та інтуїція. Сьогодні маю на це науковий доказ. Звичайно, мене це не здивувало. Були в Риґведі два етапи почитання Перуна. Відтак його місце зайняв Індра, як популярний національний Бог Індії. Цю ідентифікацію я знав прекрасно. Дивна річ навіть у моїй студії про Індру, (загублена докторська праця, яку я не міг показати чи представити за большевицьких часів: як Вам відомо, мене підозрівали в расовій ідеології) я концентрувався тоді на гимнах до Індри та переочив цей важливий поділ чи розріжнення двох етапів.
Для нас це важне. Тут «Книга Велеса» виправдана. Як знаєте, там Перун є частиною найвищої Трійці. Пізніше багато варіянтів цієї концепції Трійці відомі в гіндуїзмі.
Друге: Є важлива ріжниця між українським і ведійським генотеїзмом. У Риґведі бракує виразного ствердження, що всі Боги є тільки частиною Сварога і поза ним не існують як окремі Боги для себе. В Риґведі більше число Богів було в часі почитано як Найвище Божество. Ріжниця тут не тільки у назвах, але у глибшій концепції. Не знаю чи це ясно?
Третє: Важливий висновок: коли у мові і в теології знаходимо це першенство старинности праслов'янства – то це доказ, що наше праслов'янство первісне і старше перед добою, в якій формувався духовий світ Риґведи. Праслов'яни-Арійці принесли РІГ ВЕДИ, себто РІГ ЗНАННЯ, до Індії, а тому цілком зрозуміло, що духовий світ індійського Ведизму був молодший за Релігію Арійців, хоч цей світ зазнав довшого і багатшого розвитку. [62]
Четверте: Хоч безліч разів слово і поняття «арійський» і «Арієць» виступає в Риґведі і Авесті, то однак немає там свідомости походження від Батька Арія чи Орія, очевидно, який став чи перейшов у світ легенди.
Основна цінність «Книги Велеса» – це триподіл світів, в тому світ Правія, себто Космічного Права. Це поняття відповідає поняттю Ріта в Риґведі. Його етимологія від того самого кореня «АР», «РІ», у Авесті це «АША». Це свідоцтво справжньої благородносте нашого народу, який бачив Право у Всесвіті.
Це все мусить бути вступом до «Книги Велеса». Без цього, ані ми, ані світ не зрозуміє цінности і автентичности цієї Книги... Покищо радісні привіти!
П.С.
Знаю, що Ви нетерпеливі побачити ці речі сформульовані у окремих розділах.
Почав ходити до Британської Бібліотеки.
Здоров'я як бачите краще, хоч тиснення крови все ще високе. Якось я звик до хвороби, чи вона до мене...
11 травня 1974 р.Володимир.
***
Дорогі, Найдорожчі!
Це тільки коротка відомість, що я щасливо вернувся до моєї хати. Щоправда, я ще перебуваю на «шпитальному режимі», себто маса медицини, наказ спати і нічого не робити і т.д. Це принаймні один місяць. Але я вже чую себе добре і знаю, що вже завтра цей режим не послухаю.
Мої найперші завдання: зробити копії двох праць, а саме: 1. Вступ до Риґведи, 2. Гимн про Чоловіка.
Це за ці дві академічні праці я був іменованим членом УВАН, Керівним членом Групи Орієнталістів.
Обі ці праці в манускрипті і немає навіть машинопису. Вступ до Риґведи важливий методологією інтерпретації старинних гимнів та їх датування, згідно з Якобі (астроном) і знавцем Риґведи ТІЛЯКОМ (приятелем Ґандгі, провідним мислителем часів Ґандгі).
Але праця про «Гимни про Чоловіка» переходить далеко саму тільки наукову інтерпретацію Гимну. Вона викликала і здивування і подив професора СТАСЯКА, коли він почув її у Лондоні.
ТУТ ЧОЛОВІК – ЦЕ ЧОЛОВІК ІЗ УЧЕННЯ СКОВОРОДИ: ЦЕ КОСМОТВОРЧИЙ ЕЛЕМЕНТ КОСМІЧНОГО ЧОЛОВІКА, ЩО І Є [63] КОСМОСОМ. Принцип індивідуалізації, висунений як космотворчий – не елемент – але сам ЧОЛОВІК.
Було б жаль, якби ця праця пропала. Звичайно, я обіцяв собі переписати її на машині і притягнути апарат модерної філософії і космогонії, себто астрономії – так, просто астрономії. Отже я дозволив собі коштом Інституту вчинити три копії, так як вони є, а як буде час, взятися за нові уступи до неї. В цій праці я доказую, що побіч європейської психоонтології – себто пояснювання Буття елементами відомими із психології, вірніше із інтроспекції, є зовсім рівновартна і добра мітоонтологія, себто пояснювання Буття через мітологію, і це є теж метода пізнання.
Але щобільше: ІСНУЄ РИТООНТОЛОГІЯ, СЕБТО ПОЯСНЮВАННЯ БУТТЯ ЕЛЕМЕНТАМИ ЖЕРТВИ І РИТУАЛУ. ЦЕ Є НОВЕ! ХОЧ ТАКЕ СТРІЧАЄМО у філософії Міменси.
Не забудьте Друзі!, що існує 5.000 літ розвитку індійської філософії і все те, що світає в Европі – вже було. Ніщо не змінить цього факту.
Приклади мітоонтології маєте вже в моїх працях про «Книгу Велеса». Це завдання число два.
Покищо мушу кінчати сердечним привітом на волі!
Не сумнівайтеся у мій поворот до праці!
Ваш, Ваш, сто разів Ваш!
30 червня, 1974 р. Володимир.
РИҐВЕДА І КНИГА ВЕЛЕСА
(Лист до Друзів)Як Вам уже відомо, моє рішення відновити Староукраїнську Віру постало в 1934 році. Воно дозріло ще скоріше, а саме на Гуцульщині, в часі мого побуту на горі Ґрехіт. Я повністю усвідомлював собі, що це важливий крок не тільки в історії України, але і в історії цілого людства.
Я рівночасно усвідомлював собі, як жахливо мало джерел до виконання мого рішення. Це ж, як Вам відомо, перелік деяких старинних Божеств, згаданих при нагоді хрищення України у хроніці та декілька інвектив на адресу старої віри у проповідях цієї доби.
Дещо збереглося у фолкльорі, але якраз найменше про саму віру, більше про обряди, та звичаї старинні своїм характером. Я здавав собі справу, що це відтворення мусить бути твором пророчого натхнення, тим більше, що ця Віра мусить бути модерна, себто згідна із сьогочасним станом справжньої науки, яка вже в тому [64] часі стояла на становищі ідеалізму в питаннях матерії та космосу. Це, отже, мусить бути синтеза старої віри із наймодернішим становищем науки, а зокрема філософії. Тут діяли впливи німецького ідеалізму, зокрема Шопенгауера та феномологія Гуссурля, яку я студіював під впливом проф. Інґардена вже на першому році Університету.
Далі я міркував так:
Якщо ця Віра така старинна та походить ще в своїх основах із протоіндоевропейського періоду – тоді найстарші пам'ятники цієї культури, чи теж найближчі до цього періоду, можуть допомогти моєму натхненню у процесі реконструкції. Мені відомі вже були основи про Риґведу із загальних ще тоді студій санскритської філології. Я вирішив, отже, в моїх студіях спеціалізуватися в цій ділянці і зробив це при повороті на студії до Львова. Тут я стрінувся з надзвичайною прихильністю, дружністю і дбайливістю проф. Степана СТАСЯКА, професора індійської філології у Львівському університеті. Він відіграв важливу ролю в моєму житті. Він ставився прихильно до української справи і через те був непопулярним – сказати мало – між своїми колегами в університеті. Я отримав ключа до бібліотеки семинару, користувався вільно його приватною бібліотекою і мав навіть ключа від вінди на третій поверх, бо моє здоров'я було ще слабе. Мої студії були дуже інтенсивні та рівночасно широкі.
Десь, мабуть, у 1937 році, аж так пізно, я стрінувся з фактом, що професор Стасяк займається парапсихологією і цей факт мав у моєму житті рішаюче значення, – але це окремий розділ.
Вернім, одначе, до студій Ригведи. Дуже рано я перекладав Гимни Риґведи і видав їх збірки у польській та українській мові. Проф. Стасяк відбув подорож до Індії і два тижні перебував у товаристві Ґандгі. Однак, події в університеті змусили його перервати подорожі та вернути до Львова. Був у Індії три четверті року замість плянованого цілого року.
У 1937 році на поширеному засіданні Індійського Семінару, я виголосив мою декларацію про «ренесанс панарійської мислі». Тому, що я вжив там слово «арійський» – моя заява викликала палку дискусію з боку деяких присутніх. Я стояв під безпідставним закидом якоїсь прихильносте до гітлерівської думки.
В тому часі я вже читав «МАЙН КАМПФ» в університетській бібліотеці, а зокрема добре собі запам'ятав вимогу забезпечення коленого паростка німецької нації землею на тисячі років. Землею «Бордерлянду» між Польщею та Росією, отже Україною. Я не мав [65] ніяких ілюзій. Звідси теж моє підкреслення «Панарійської Мислі», себто всеарійської, в протилежному до німецького тлумачення «арійства». Професор – весь у білому, – а був це день Зелених Свят, в який відбуваються важливі з'їзди орієнталістів – не брав участи в дискусії. Його настирливо питали про його становище і на закінчення він сказав пам'ятні слова, що «дискусія, яка тут ведеться, буде вестися продовж 500 років в історії людства»... Здивовані учасники перейшли до прийняття і т.д.
В тому часі я писав працю п.з. «Індра в Ригведі». Я утотожнював Індру, як пізніший розвиток ідеї Перуна вже на індійському грунті. Праця розросталася до великих розмірів. Вона була, очевидно, в польській мові. Підчас большевицької окупації я, очевидно, до неї не признавався, хоч вже були оголошені друком деякі гимни, а саме і зокрема у «Гимнах Борні». Але це йшло як поезія і переклади, а перша частина – як поетичний вступ. Це знов довга історія чисток і т.д. Але я цей час перебув, згідно із передбаченнями і порадою професора Стасяка. Учені з Москви, що були «для контролі» у Львові, дали високу оцінку спеціялістам у Львові, зокрема катедрі Санскриту. Це, між іншим, вирішило про моє життя. Але були і драматичні події...
Мою працю декількох років – «Індра в Ригведі» я залишив у Львові. Вона разом з матеріялами була завелика, щоб її взяти, тобто везти, чи докладніше, нести в руках. Навіть друкованих праць я не міг забрати. До сьогодні я не міг роздобути «Терпіння молодого Гуцула». Там є відгук оцього вибуху на горі Ґрехіт. Останній розділ через цензуру був скорочений і злагіднений.
Так я опинився в Німеччині. Тут моя доля відома Вам дещо краще.
Але я все ж не говорив про сам зміст питання «Риґведа» і «Книга Велеса».
Отже, вже вчасно протягом студій постало важливе питання про час написання «Гимнів Ригведи». Це питання спірне до сьогодні. Так само питання про місце, де вони постали.
Отже, в цьому питанні я підтримав становище астронома і ученого ЯКОБІ (німець) і Тіляка (індієць). Тіляк-Бгандаркар – це приятель і провідник політичної думки за рухом Ґандгі, який його слухав. Оба ці вчені, себто Якобі і Ґандгі, вирішили примінити астрономічну методу при дослідах Ригведи. Відомо в науці, що ця метода вже не раз придалася. Так, наприклад, затемнення сонця за Александра, чи у «Слові про Похід Ігоря». Але справа не була така [66] проста з Ригведою. Тут треба було вианалізувати ті елементи, які стали б основою для обчислень. А ці обчислення вже найлегша справа для астономів.
Отже згідно з Якобі: Час Ригведи це тоді, коли полярною зорею була Альфа Драконіс. Це час, коли весняне еквінокціум, себто день зрівняння дня з ніччю, себто схід сонця відбувався у констеляції, що по-санскритському називається Крітікас, а може старша частина припадає на констеляцію Оріона. (Оріон – це найулюбленіша мною констеляція на небі: це лицар, що тримає меч у руках.)
Далі вже легко астрономам обчислити дату постання Риґведи. Отже це час між третім і п'ятим тисячоліттям до нашої ери. Трете тисячоліття – це час Крітікас, а п'яте – це час Оріона. Зоря Полярна, як Альфа Драконіс, це теж третє тисячоліття до нашої ери.
На критику його обчислень дати Ригведн, Якобі не відповідав, бо вона була нерічева. Але спротив проти визначеної ним старовинности Вув сильний.
В моїх численних інтерпретаціях того часу я зайняв виразне й рішуче становище за Якобі. А тут ще наспіла праця Тіляка: «ДЕ АРКТІК ГОУМ ОБ ДЕ ВЕДАС», себто арктичне походження Риґведи.
Там забагато аргументів, деякі сумнівні, але в основному правильне твердження, що в Ригведі збереглася пам'ять про побут у північних районах, чи теж про з'явища з північного світу.
Книжка Якобі викликала сенсацію в Німеччині.
Рівночасно назріло питання про місце постання Ригведи.
Тут основне джерело – це напис у ВОХАКОЙ, в якому є політична умова і в ній згадуються, чи вірніше наводяться ведійські Божества. Напис датований. Цей напис до сьогодні є загадкою в науці.
Звучання назв Божеств не іранське, а виразно ведійське. Отже як це пояснити? Чи впливи ведійські замандрували до Мітанні у Малій Азії, чи теж вони були там в народі. Якщо так, то ведійські Божества постали ще на протоіндоевропейському грунті. Отже, це питання первісної Батьківщини Арійців. Де ж вона була? Це питання знову спірне, як довго існує знання про Риґведу. Але денебудь приписати цю Батьківщину, то це вже тут – отже перед мандрівкою і опануванням Індії арійськими походами і завоюванням – ще перед тим на спільному, чи вже зрізничкованому грунті, постали основні ідеї та основи культу Риґведи. Це не обов'язково значить, що їх форма і цілість там же постала. Ні! Ні! Риґведа постала на грунті Індії, але [67] несла у собі спадщину спільноти первісних протоіндоевро-пейців.
Тут я мав перевагу над європейськими вченими. Я знав низку назв – підкреслюю, НИЗКУ НАЗВ – із слов'янської мітології, мітології в останках, але з виразною низкою спільних назв.
Я мав тут за собою Макса Мюлера, хоч я з ним не згоджувався у справі дати.
Висновок, який я зробив, був такий:
Якщо це так, якщо Риґведа постала на спільному грунті, тоді саме тут я найду сліди і ідеї, які допоможуть мені до відтворення старої забутої рідної релігії наших предків. А філософія найстаршого часу поможе мені до натхнень її модерного оформлення.
Звідси моє поглиблення студій Риґведи, а головне, вникнення у її глибший, не відразу видимий зміст.
Так я відтворив, чи вірніше сотворив МОЮ ВІРУ, головно у творах «ПОВСТАНЬ ПЕРУНЕ», «ГИМНИ ЗЕМЛІ» та найважніше в «ПРО ПЕРУНА ЗНАННЯ ТАЄМНЕ» у формі старинних упанішад.
Ці твори я вивіз і видав у Німеччині якнебудь, аби їх тільки зберегти, в Авґсбурзі, в роках 1946-1947.
В тому теж часі, себто 1946-47 (це для пригадки) я став членом-основником УВАН у Авґсбурзі разом із проф. Курінним. Я став посміховищем табору. Мовляв, ми вернемось в Україну за шість місяців, а тут Шаян закладає Академію. Моя відповідь була: можливо, що ми за три місяці вернемось, то краще вернутися з Академією, як із порожніми руками. Академія постала в кімнаті ч. 76 Сомеказерне. Вдалося професорові Курінному запросити проф. Д.І. Дорошенка, щоб ласкаво погодився бути першим президентом УВАН. Постала секція орієнталістів. До неї належав проф. Державин. Він мешкав у тій самій кімнаті. Також д-р Марко Антонович – тепер у Монтреалі – став членом УВАН, нажаль, не чую про його працю. Не буду тут писати про долю УВАН. Але на одному з перших її з'їздів я виголосив дві праці:
«Вступ до Риґведи» і «Пурушасуктам» – себто «Гимн про Чоловіка». Сама наукова сторінка була для мене як хліб із маслом, бо ж за мною був величезний доробок студій і праць у Львові. Але я не мав ані наведень, ані конечного апарату. Якось я роздобув частинно у Мюнхені найважніші джерела і в короткім часі мав і матеріял і праці. Але своїм звичаєм остаточне оформлення відкладав на три тижні перед з'їздом, а тут... Довелося писати листа до Президента Америки в обороні «дісплейсед персонс». Писалося по ночах. Я скінчив начас і після їх виголошення – скорочуючи другу [68] працю – я перший раз зомлів. Мене забрали до німецького шпиталю. І це був перший вибух моєї недуги.
Підчас кризи Академії в Німеччині, проф. Курінний іменував мене керівним членом групи Орієнталістів і рівночасно керівним членом групи Літературознавства. Але тут... сумна доля. Я вишлю Вам фотокопії цієї номінації.
***
В такому стані стрічаюся з Влесовою Книгою. І тут сталося ЧУДО! Бо саме тут я знаходжу потвердження обох моїх тез до праці про Риґведу і рівночасно...
ВКАЗІВКУ НА ЧАС І МІСЦЕ ПОСТАННЯ КНИГИ ВЕЛЕСА. Це той самий час, що і Гимнів Риґведи. Отже, Сонце сходило весною у констеляції ОРІОНА І КРІТІКАС – не знаю з пам'яти европейської назви. Був час спільноти і був час розподілу і власного розвитку, як теж історичної долі.
Моя листа спільних Божеств багато довша як та, що знайдена в БОХАЦЕОЙ. Зокрема друга і нещодавно опублікована частина 5-та Книги Велеса із матеріялів неоголошених Міролюбовим, принесла ще назви МІТРИ І ІНТРИ, себто ІНДРИ.
Назви БОГ, ПЕРУН, СВАРОГ (як СВАРГА), АҐНІ, ритуал Жертви і багато понять були мені відомі із порівняльного вірознавства, але не МІТРА, ІНТРА, ВИШНІЙ, а далі релігійне словництво, як ІЛАР, ЯГНИЩЕ, СУРА як напій Сурія теж напій і Сонце – це все відноситься до часу спільної спадщини. Нова доба для дослідів і... НОВА ДОБА ДЛЯ ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА.
А тут приходить ще на відсіч Археологія України.
Заговорила ЗЕМЛЯ, ЗЕМЛЯ СТАЛА ЗА СВІДКА.
Тут мушу перервати писання... Бо це я писав у Гимнах Землі... Тепер плачу.
Місто БОХАЦЕОЙ має 5.000 літ. Були триповерхові будинки так як на острові РУГІЇ декілька тисяч літ пізніше. Хто ж будував це місто?
Продовжую.
Стає може ясно, що тепер маю в руках докази на два боки: для Ригведи і для Книги Велеса!
Отже у шпиталі я зажурився долею цих двох праць з років 1946-47. Загляньмо в очі дійсності: я міг не вернутися...
Тому, не слухаючи лікарів я передав ці праці до бюро Ксерокс, щоб дістати три копії. [69]
Вийшла прикра пригода. Вони друкували цю працю на невластивій машині, яка не бере синьої краски. Оригінальний манускрипт був писаний синім чорнилом. Я заплатив за нечітку купу паперу... Зробив пробу на машині в бібліотеці і виявилося, що вона бере синю фарбу. Я пішов із протестами. Інспектор признав мені рацію і мені зроблять другу копію на машині, що бере таке письмо.
Буде готове на другий тиждень.
Вишлю три копії як дарунок на наше свято 2-го серпня...
Нажаль, не маю більше. Кошти винесли 24.50 ф. до цього таксівки, бо це далеко.
Покищо, я хотів би, щоб Ви зрозуміли, що мої студії, такого, як Вам здається далекого предмету і «чужого», мали свій змисл в історії мого Духа.
Мене називали на семінарі у Львові ВІСЬВАМІТРОЮ, грізним волхвом Гимнів Ригведи, автором гимнів до ІНДРИ.
Доля веде мене за руку. Не маю кращого місця для викінчення цих праць, як Бритійський Музей. Але я не буду їх рухати. Сьогодні я писав би багато додатків, але це не має кінця. Я писав би яскравіше і певніше себе про питання часу та місця постання Риґведи. Але може краще залишити працю в такій спокійній формі. Очевидно, не маємо надій на друк. Крім того наш неграмотний «опонент»... мав би новий матеріял для вияву своєї неграмотности...
Передо мною багато праць. Може встигну докінчити деякі...
Праця про Великого Бога. Чому назва Бога стала загальною так, як латинське Деус, грецьке ФЕОС, німецьке Ґотт і т.д. Праця про ПЕРУНА. До неї багато матеріялів. Прибуло становище Мюлера!
Праця про Богиню Світання готова в руках і у присвяті Ларисі МУРОВИЧ, що вже здобула Безсмертя в нашій історії. Покищо доведеться кінчити.
Мушу написати ще іншого листа в загальних справах.
Їх є стоодна...
Зворушений Вашою любов'ю та відданістю у важких годинах проби,Ваш Володимир.
Лондон, 12. VII. 1974.
*** [70]
Лондон, 18. XI. 1973.
ВІРА ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ
Вступ: Студії Книги Велеса.Мотто:
«Ми не шукали нашої Землі, блукаючи сорок літ по пустині. Вона була дана нам споконвіку». (Володимир: «Історична Місія України», 1945р.)Споконвіку свого існування в історії людства нарід видотворить, чи узмисловлює собі своє завдання, свою історіотворчу програму.
Він усвідомлює самого себе, формує свою історичну свідомість. Із родів і племен постає Нація. Творить тоді державу, як спосіб свого існування. Формує в мітології своє походження. Творить свою власну Віру. Така Віра стає основою його духового життя, найважнішим історіотворчим чином. Вона визначує його духову сутність, його державнотворчу основу і програму.
Вона залишає це у формі пам'ятників і документів, в мітології, в сагах, в епопеях, у зборі віровизнавчих гамнів, в обрядах і традиції. Це все разом творить духову скарбницю нації, її заповіти в історії.
Нарід, який затрачує свою Віру, затрачує свою духову окремїшність і свою істоту. Його включають тоді в якусь чужу історію і він стає погноєм для іншого круга чи циклу історії. Це виявляється як його духова, часто і державна неволя, або духово-культурна провінція імперії.
Так сталося з Українською Нацією в добі розквіту, розросту і величі Староукраїнської Держави. Час її найбільшої могутности по добі Святослава. Вона була підготована і була вислідом довгого назрівання своєї історичної свідомосте. В наших студіях зрозуміємо, чому так відносно легко вдалося Святославові змобілізувати 120.000 лицарства, саме народнього лицарства. Це був клич довгих століть боротьби з Грецією за Причорномор'я. Саме у Книзі Велеса цей процес виявлений найяскравіше. Воїни Святослава відповідали на історичний зов цілих поколінь і сотень років. Звідсіль численні державнотворчі походи, які можна порівняти хіба з походами Олександра Македонського. Буде про це мова в моїй неодноразово виголошеній праці про Святослава.
Постать цього великого Князя і його Чин зможемо повністю зрозуміти і доцінити саме у світлі ідеології і Віри Книги Велеса. [71]
Дотепер, найвеличавішим пам'ятником державницького думання в історії нашої духовносте і культури було, безсумнівно, «СЛОВО ПРО ПОХІД ІГОРЯ» із 12-го століття. Це доба, в якій ще було живе «ДВОЄВІР'Я». Його безсмертний автор пробує ще своїм віщим словом спинити розклад Держави через своєвільність і непокору супроти Золотого Стола у Київі.
Київ тут ясно визначений, як скиптр Великої Держави Русі-України. Незгода Князів, їх межиусобиці, відсутність великодержавної централізації, наявно руйнують Київ ізнутра. Віщун «СЛОВА» закликає до вседержавної єдності і ясно проголошує споконвічну місію України. Але основа цієї Держави, її історична і власна духовість, одержимість їх національної Віри, була вже захитана двоєвір'ям. Ремінісценсії національної Віри є тут напів спогадами, напів літературним стилем: писати «старими словеси»... Автор «СЛОВА» наводить Бояна, одного з національних Віщунів і називає його «Внуком Велеса». Пригадує його епопеї, які вже забувалися в історії разом із затратою національної Віри у княжих столицях.
У Книзі Велеса знайдемо численні пов'язання цієї традиції і власне – і це найважніше – добу одержимости національною ВІРОЮ, ідею її оборони перед наступом християнізму, а у ще старших часах перед наступом грецької експансії в добу її колонізації Причорномор'я.
В народі ще довго жили перекази, билини, пісні, яких залишки чи .відгуки стрічаємо ще сьогодні, а зокрема в записах етнографії минулого та початку 20-го століття. Найпильніше зберігалися старинні обряди, ось як похорони, голосіння, весілля, Різдво, Великдень. Відродження Нації нерозривно поєднане з цими рештками праджерел нашої вірної духовости і культури.
Значення цього факту для самозбереження нашого народу я висвітлив дещо ширше в моїй праці п.з. «Джерело сили української культури».
Залишився марний список назв Божеств у «Хроніці» як мертвих і гідних погорди ідолів, так немов би християни не зображували своїх Божеств в образах (іконах) і статуях. Ще декілька зневажливих тирад у проповідях, які намагаються представити стару Віру як примітивне многобожжя. І знову всупереч ствердженням грецьких джерел про Верховного і Многопроявного Бога Громів – ПЕРУНА.
Про істоту ГЕНОТЕЇЗМУ, себто вчення про ЄДИНО-БОЖЕСТВО як многопроявної, многоіменної і многоособової істоти [72] (подібно до ІПОСТАТЕЙ християнізму) ніхто з українських дослідників ще не чув. Саме клясичний приклад цього ГЕНОТЕЇЗМУ стрінув я в Книзі Велеса.
Разом з занепадом Старої ВІРИ пропадала і свідомість нашого історичного «Я», забувалася старинна історія України. Дійшло до того, що християнські хронікарі (здебільша греки), починали історію української нації від Олега, всупереч наявним ствердженням арабських і вже візантійсько-ромейських джерел. Пропала в пам'яті народу свідомість своєї споконвічної Батьківщини і героїчної боротьби за наше буття над Чорним морем і в просторах поміж Волгою та Дунаєм.
А грецька загарбницька експансія, що зруйнувала слов'янську ТРОЮ, зачинила вихід з Чорного моря до Малої Азії та Середземного моря, колонізувала північне Чорномор'я та захопила в свої руки монополь на експортну та імпортну торгівлю, дістала – в християнській інтерпретації – ореол релігійно-культурної місії – Божої Ласки та Порятунку «варварів» з темряви їхнього дотеперішнього «поганства»...
Дійшло до того, що нашого найхоробрішого Князя Святослава вважає дехто Завойовником, хоч насправді він визволяв і боронив наші споконвічні Землі від візантійських наїзників...
В опінії християнських монахів-греків, він сягав не по своє...
Це діялося в добу, коли германська історія дбайливо зберігала свої дохристиянські пам'ятники, головно у виді іслянської ЕДДИ, манускрипт якої є досить пізній. Подібно і англо-саксонський «БЕОВУЛЬФ» зберігає багато матеріялу з дохристиянських саг і переказів старинної доби, але без жодного порівняння до старинности Книга Велеса, яка є століттями старша за них.
Але в Україні християнізм боровся проти самого змісту української духовости і разом із тим проти національносте. Ніде в світі так жорстоко й грунтовно не винищено культурної і духової спадщини СТАРОЇ ВІРИ апостолами й неофітами НОВОЇ ВІРИ – ХРИСТИЯНІЗМУ...
Цього факту ніхто не заперечить. Знищення майже комплектне і нікчемне. І це всупереч фактові, що папа римський має одну з найкращих колекцій пам'ятників історичного грецько-римського мистецтва з дохристиянської доби, яке сталося взором і визначником норм цінностей краси мистецтва для цілої Европи.
Дещо із подиху цієї нашої старовини залишилося в частинах України, які вважалися «відсталими». [73]
На поміч прийшли тут етнографи 19-го століття. Гердер висловився з захопленням про українську пісню в своїх «Голосах народів у піснях». Видання збірника народніх пісень Максимовича мало рішальний вплив на строфіку і творчість Шевченка.
Почалося систематичне вивчення українського фолкльору і ціла етнографічна й народницька школа в українській літературі.
Почалося відродження української літератури, вже добре відоме в історії України.
***
РЕНЕСАНС ПАНДРІЙСЬКОЇ МИСЛІХто з українських письменників не полюбив Гуцульщини саме за старинність і багатство її звичаїв і обрядів? Франко, Коцюбинський, Гнатюк, Хоткевич, Шухевич, Кобилянська, Пачовський, а з мистців Новаківський, Мороз та інші, були залюблені на все життя в Гуцульщині. Осип Федькович просто перейняв старинну Віру і писав молитви до Білобога. Назвали його божевільним і в літературі не згадується про його «язичество»... Його драма «Довбуш» жде ще на студії оригінального світогляду Федьковича.
Мені довелося прожити півтора року на теренах Гуцульщини. Там стався дивний пролом у моєму житті. Це чудо Великого Пробудження вивершилося одного світанку в пречудовий Схід Сонця на священній горі Ґрехіт.
Озброєний вже тоді знанням Риґведи і Авести, я знав глибоку мудрість виявлену в цих найстарших пам'ятниках арійської Віри і Духовости. Там усе дише чистим і первісним духом так нерозривно зв'язаним з природою, як українська духовість.
В 1934 році я вирішив у трьох ночах духової боротьби і натхнень відновити старинну українську Віру не тільки як поезію, але як живу і творчу релігію.
Я черпав пригорщами з мудрости Вед і Упанішад і через аналогію робив деякі заключення відносно нашої забутої та знищеної національної Віри. «СЛОВО ПРО ПОХІД ІГОРЯ» опанувало своїм чаром і поезією мою душу ще в гімназії. Цілі частини його я знав напам'ять.
В той час і ще давніше підчас студій Риґведи я утотожнив понад усякий можливий сумнів Божество Індри з Перуном.
Вибухало часто палке, горіюче натхнення, яке я утотожнював з об'явленням.
Тоді я почав послідовно шукати відгуків чи засвідчень про [74] нашу рідну Віру у записах чужих письменників, в яких є якінебудь згадки про часи зудару старинної Віри з жорстокою заборчістю християнізму. Дуже тут пригодився Саксо Грамматікус із його прекрасним описом святині Свантевита. Було там триста кінних лицарів, що належали до святині і служили Свантевитові на білому коні з прекрасним мечем у руках.
Я зрозумів теж, що Козаччина у своїй неперевершеній структурі була по суті лицарським орденом для оборони буття і життя народу.
Деякі важливі сліди я знайшов в історії Литви Нарбута, а зокрема засвідчення про Троїстість Перуна та сліди легенд, які я знав з Риґведи. Не було найменшого наукового сумніву про безперервну, хоч ріжновидну тяглість арійської Віри саме споконвіку.
Назрівало обурення проти доби, коли так звана «Свята Римська Імперія Німецького Народу» винищувала цілі народи, ось як балтійських Прусів, буцім-то поширюючи християнізм. А вже перед тим Шевченко, а далі студії Грушевського, навчили мене розуміти історію вірорелігійних цькувань папи римського в добу козацьких визвольних війн.
Звичайно, мені допомагали критичні і нового напрямку досліди порівняльної лінгвістики і філології відносно історії культур і філософії. Зокрема славна лекція Макса Мюлера в Лідсі про основи і значення порівняльного релігіознавства, яке на його думку змінить обличчя людської історії.
Так постала суцільна система відродження староарійської, старослов'янської і строукраїнської Віри. В ділянці філософії я дійшов до висновку, що метафізичні й онтологічні системи можна висловлювати однаково добре через мітологію, ритуал, а далі через психологічну інтерпретацію Божества. Европейська метафізика Канта, Шопенгауера, Фіхте, чи братів Шлегелів, а зокрема система Регеля – це тільки один напрям у формуванні метафізики, саме в Европі, як європейської психо-метафізичної школи.
Я мріяв про віднайдення оригінальних староукраїнських текстів. Студія «СЛОВА» переконала мене, що такі мусіли існувати, як існувала ще власна традиція нашої історії за княжих часів.
В одній із розмов на цю тему проф. Стасяк сказав мені, що перебуваючи в Західній Европі, він чув неясну вістку, що десь у Бельгії є якісь старослов'янські тексти із дохристиянської доби. Вістка була непевна і загальна, очевидно, я найменше не мав змоги слідкувати за її джерелом. Ця розмова виринула в моїй пам'яті, коли я стрінувся з наявністю «Дощечок Ізенбека» в Лондоні, друкованих в журналі «Жар-Птиця»... [75]
«ЖАР-ПТИЦЯ»
Десь мабуть у 1967 році (точніша дата є в листах) мій знайомий п. Євген Попівський передав мені вістку, що журнал «Жар-Птиця» є в Британському Музеї.
Я з місця взявся до фотографування всіх чисел журнаду з відомостями про «Дощечки Ізенбека» та текстами, які там у маленьких частинах і зовсім несистематично появлялися. Деякі бракуючі числа я знайшов у Бібліотеці Інституту Слов'янських і Східноєвропейських Студій Університету в Лондоні.
Я розіслав ці тексти моїм приятелям, але перевантажений суспільно-громадською працею, працями з ділянки літературознавства та невідкладними завданнями на зовнішньому фронті, ось як участю в Конгресах Світового ПЕН, де я постійно виступав в обороні арештованих письменників в Україні, я не міг зразу присвятитися якслід солідним дослідам текстів Книги Велеса, як це було моїм бажанням.
З того самого джерела Британського Музею добув ці тексти також інж. М. Скрипник і з того часу історія дослідів відома вже з друкованого слова. За переклади взявся А. КИРПИЧ, який хоч не підготований до лінгвістично-порівняльних студій, переклав публіковані до того часу дощечки. Переклав ведений якоюсь чудесною інтуїцією і здогадливістю і слід виразно ствердити, що розплутав найтрудніші місця тексту, з якими навіть фахівці нелегко могли б собі дати раду.
Виданням цих перекладів А. Кирпича, поруч із цілістю текстів, п. інж. М. Скрипник поклав визначну історичну заслугу для дослідження текстів. Від того часу українська громадськість могла з ними познайомитися, а їх передрук в часописі «Канадійський Фармер» та в Календарі того ж Фармера на 1970 рік широко спопуляризували справу «Влес Книги».
Над долею цих текстів повис засуд Російської Академії Наук в Москві, яка визнала ці тексти фальшивкою, причому названо Сулукудзева, як автора текстів дощечок. Довелося шукати зразків Сулукудзева, щоб розглянути це обвинувачення. Нащастя були зразки знову ж таки в Британському Музеї і я переконався, як перед тим і Міролюбов, що ці закиди не дійсні.
Пригадаймо собі, що понад сто років велася дискусія про автентичність самого «СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ». Французький учений Мазон ще в сучасну добу обстоював цілою рішучістю свого авторитету, що «СЛОВО» – це фальшивка, а навіть «семинарійна [76] вправа». Вчинив перверсійно, перевернувши всі впливи популярного «Слова» на його джерела. Це так якби хтось обстоював «неавтентичність» Шевченка на тій основі, що Федькович і численні інші писали під його впливом, мовляв «твори» Шевченка є компіляцією подібних місць у пізніших авторів.
За такі неповажні праці упередженого француза Н.Т.Ш. іменувало його почесним членом, виявляючи традиційне рабство наших учених супроти чужинецьких фігур на офіційних постах університетів.
Дискусії поклав край на терені европейської науки щолиш Якобсен, який завдав собі у грубому томищі труду розтрощити закиди Мазона...
Однак, питання автентичности текстів дощечок Ізенбека не можна було легковажити з наукового боку з огляду на жалюгідну затрату їх оригіналу. Не залишився навіть кусочок однієї дощечки, на основі якої можна б було понад усякий сумнів ствердити через електро-карбографію їх точну дату. Справу скомплікували ще суперечні заяви Кура і Міролюбова в самій «Жар-Птиці». Неясність постала зокрема щодо кількости збережених фотографій зроблених Міролюбовим. В «Жар-Птиці» була оголошена одна. В листі, який зберігся після смерти Міролюбова з підтвердженням Кура, стоїть, що він отримав чотири фотографії дощечок. До сьогодні неясно: де є три інші, або негативи.
Сам текст дощечок залишився тільки у відписі Міролюбова, який не завжди розумів те, що переписував, як це доказують перші спроби його відчитання.
Все ж таки ці відписи Міролюбова, після затрати оригіналу, на сьогодні є першоджерелом так, як Єкатериненський список «СЛОВА» після згоріння манускрипту підчас пожежі Москви в 1812-м році.
В такому стані справи залишилася тільки основна аналіза відписів Міролюбова, дослід тексту і мови, як єдиний можливий доказ автентичности Влес Книги. На добру справу треба було б спорядити докладний словник мови і граматику текстів та перевести порівняльну аналізу на грунті наших знань, саме про старинну Віру арійських народів того часу. Тут безсумнівно придадуться знання Риґведи і Авести, як найстарших пам'ятників арійського «ВІРУЮ».
Після смерти Міролюбова копії його машиноскрипту попали в руки п. інж. М. Скрипника, який видав їх фотокопії в частині 6-й Влес Книги, а в частині 5-й тексти були подані в оригіналі та перекладі [77] п. А. Кирпича. Переклад цих текстів п. А. Кирпичем є навіть кращим, як у першій частині текстів.
Декілька манускриптів Міролюбова мав теж ще за його життя проф. Парамонов, який оголосив їх і свої досліди над текстами частинно неоголошеними у «Жар-Птиці». Так постала вже солідна література, яка проситься про дальші досліди.
Знайомість із цими текстами була торжеством і завершенням мого життя. Серед радісного натхнення я відкрив тут моїх добрих знайомих ІНДРУ і МІТРУ з Риґведи і Авести. Що-більше, я не сподівався знайти тут пряме ствердження про тотожність ІНДРИ і ПЕРУНА. До цього ствердження я дійшов ще на початку моїх студій. Ці численні рівнобіжності будуть, очевидно, висвітлені в часі цієї студії.
Але і цілість світогляду відповідає старинній добі Риґведи і Авести. Наприклад, така буцім-то подробиця як «ТВЕРДЬ СИНІХ НЕБЕС», яку то твердь закріпив сам Перун, формуючи свій лад у космосі, була б трудною для видумки сучасною людиною.
Читаємо в Ригведі «ЙО Д'ЯМ АСТАДГНАТ» – «ТОЙ, ЩО ЗАКРІПИВ НЕБЕСА». Але це тільки попередній приклад.
Проте найбільшою несподіванкою для мене був наш староукраїнський генотеїзм, клясичний в своїй чіткості і усвідомленні та сформуваннях. Те саме відноситься до обрядів, а зокрема до ОБРЯДУ І ЖЕРТВИ СОМИ, в нашому тексті СУРИ, як основи старинного ритуалу і жертвоприношення.
Відкривається широке поле якраз для історично-порівняльиих студій. Я не маю сумніву, що для цих студій я є покищо єдинопокликаний. Стверджую це з жалем, а не з ніякою гордістю.
Рівночасно, поява текстів у «Канадійському Фармері» викликала значний фермент. Постало два чи три відгалуження руху Рідної Віри. Ще передчасно вдаватися в критичну оцінку цих рухів.
Завдяки невтомній і самовідреченій праці великої поетеси Лариси МУРОВИЧ відновлено журнал «СВІТАННЯ», що виходив у Авгсбурзі, після закінчення 2-ї світової війни. Цей журнал згуртував групу новаторських письменників і поетів і систематично підготовляв самовизначення ідеології цієї групи та її еволюції в напрямі староукраїнської Віри. Нічого дивного, що Лариса Мурович завдячує її духове пробудження впливам чи спогадам про її гуцульську Няню.
В дальшому розвитку з групи Світання виріс Підготовчий Комітет, який здійснив постання Інституту Володимира ШАЯНА в Торонто, в Канаді. І тут вперше в моєму житті я зазнав підтримки моїх розвідок і їх появи друком. Це основоположні праці п.з. «Найвище Світло» (Студія про Сварбга і Хорса) та «Найвища Святість» (Студія про Свантевита). І тут знову я знайшов у Книгах Велеса безсумнівне потвердження моїх наукових вислідів на порівняльному ґрунті. Зокрема концепцію Сварога, як єдиного Прабатька Всесвіту і Богів, який є рівночасно Найвищим Божеством і сам Собою є Небесами, в якому всі Живі Душі його синів перебувають. [78]
Із ще більшим хвилюванням я знайшов у Книгах Велеса підтвердження про Троїстість Гіпостатей Сварога та про ґенотеїчну єдність основних Божеств, з якими всі інші є споріднені та їм найрідніші браття, сестри чи синове.
Рівночасно я відчув щиросердечний вплив моїх друзів, щоб зайняти ясне і недвозначне становище на підставі моїх студій про назрілі в сучасності проблеми Рідної Віри. Появилися жалюгідні спроби «реформи» старинної мудрости наших предків та Вед і Упанішад. Для упрощення та дешевих «успіхів» при популяризації Рідної Віри «реформатори» хочуть заступити ім'я християнського Бога іменем ДАЖБОГА і так, змінивши саму назву, думають, що такою простацькою зміною «відкрили» Рідну Віру.
При чому допускається навіть нічим не оправдане цькування мене за буцім-то «многобожжя», зовсім всупереч відомому їм моєму вченні в книзі «ПРО ПЕРУНА ЗНАННЯ ТАЄМНЕ»...
Хоч я здавна розголосив мудрість Вед про те, що «РІЖНО НАЗИВАЮТЬ ВІЩУНИ ТЕ, ЩО Є ЄДИНЕ». Ріжниця між аналітичним і синтетичним науковим поглядом на Космос очима сьогоднішньої науки.
Ствердимо на вступі, що сучасна наука дійшла до того, що розглядає нашу сонячну систему і цілий Космос як «НЕОРГАНІЧНИЙ ОРГАНІЗМ». Слово «неорганічний» уживають тому, що вони не годні уявити організми не того типу, який знають із біології.
Те саме відноситься до пізнання Космосу як «ЄДИНОГО ВОЗУ», якого спрягає в Єдність Всетворча Сила ІНДРИ-ПЕРУНА, як вчать нас образово Веди...
Але історія перейде до порядку денного над цим простацтвом думки і демагогією «реформаторів». На привеликий жаль, на боці «реформаторів» стали й особи, які поклали великі заслуги для відновлення СТАРОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ ВІРИ.
НАШІ ДОСЛІДИ
Наші досліди мають на меті першза все познайомити українського читача зі змістом забутої Віри наших предків.
Чи може бути щось важнішого для нас як націотворча і державнотворча програма наших предків для історії?
Будемо читати ці тексти з почуттям глибокої вини, що ми відреклися Рідної» Віри і заблудилися в історії.
Для цієї мети найкраще розглядати ці старинні тексти за головними колами ідей, а не тільки за відірваними наведеннями, і в [79] таких спільних частинах, які дають уяву про їх спів-зміст і заокруглені розділи.
Доведеться розглядати головно ось які питання:
1. Наше національне «ВІРУЮ» та його здійснення в історії.
2. Вчення наших предків про Божества, їх погляди на Всесвіт.
3. Історичні згадки, головно у відношенні до ранньої історії Русі-України.
4. Суспільний лад і їх уявлення про Державу.
5. Мова наших предків, як підсумок поодиноких мовних завваг при аналізі тексту.
6. Історія відкриття дощечок і питання їх автентичности.
7. Висновки про конечність дальших студій та їх повного видання.
Очевидно, наші старинні книги не написані за нашим плином.
Це, головно, торжественні звернення до народу, мабуть декількох Великих Віщунів, написаних чи виголошених в ріжних часах. Доведеться зустрічати повторення і різновидності. Але в усіх них звучить найгарячіший заклик до оборони ЗАГРОЖЕНОЇ РІДНОЇ ВІРИ та самого існування народу.
Тексти не обіймають собою усіх теренів старої Русі-України. Їх треба (як думаю сьогодні) обмежити головно до теренів поміж Волгою та Дунаєм. Відбивають вони теж історію можливо декількох основних племен, їх мандрівки та їх поселення.
Не сподіваємося теж знайти систематичного викладу історії, бо такий був у окремих навчаннях головно усної традиції, але стрінемо численні відношення і звернення, головно пригадки безсмертної слави цілих поколінь, що рясно проливали кров в обороні своїх Земель.
Подібний, так би мовити, синтетичний спосіб трактувати історію стрінемо у «СЛОВІ ПРО ПОХІД ІГОРЯ», яке дає нам синтезу історії Русі-України «від Старого Володимира до нинішнього ІГОРЯ». Коли в ньому згадується про молодого князя Ростислава, що згинув «на три дні при березі», то автор був певним, що його слухачі знають подробиці цієї трагічної смерти із пісень, чи жалів про цю передчасну смерть. Згадує він про неї, щоб викликати її в пам'яті та піднести, чуттєвий настрій для його замислу.
Подібно і сьогоднішній поет Ольжич, коли згадує про Базар, Корсунь, Конотоп, то напевно знає, що ці події відомі його читачам:
«Хто злото знеславить Твоїх перемог,
Під Корсунем і Конотопом?» [80]
Це події славних перемог, якими Ольжич хоче воскресити і розвогнити бажання Слави і Героїзму.
Також треба нам пам'ятати, що у первісну добу життя народів було нерозривно пов'язане з їх Вірою і Мітологією.
Так, наприклад, в Іліяді чи Одисеї, олімпійські Боги беруть безпосередню участь в боротьбі і щоденному житті Геленів. Богиня охороняє молодого Телемаха невидимим серпанком хмари, так що він може пройти непоміченим крізь місто в пошуках свого батька Одисея.
Але такі мітологічні схеми стрічаємо і в сучасній історії. Так, наприклад, в боротьбі Ромеїв проти Святослава, коли терези перемоги виразно схилялися в бік лицарства Святослава, треба було великого чуда у виді саме чудесної інтервенції святого Теодора, який на білому коні у повній зброї з'їхав із небес і своїм мечем порізав вночі, як злодій, велику частину воїнства Святослава.
Це велике чудо, за свідченням Леона Диякона Калойського, піднесло Ромеїв на дусі і дало їм «перемогу», як оцінює вислід цієї боротьби цей хронікар цісаря Цимісхія. Це чудо також потвердило правильність і божу посвяченість цісаря Цимісхія, який опанував престіл ганебним убивством свого попередника.
Добре відома нам і легенда про появу матері Божої Ченстоховської Хмельницькому перед Львовом, чим вона оборонила Львів для поляків... На пам'ятку цього рішаючого чуда стояв донедавна визначний пам'ятник на одній із площ нашого старовинного міста.
Не забудьмо також, що історичні народи старовини творили міти про їх Божественне походження як заповіт їх постави супроти історії та світу.
І так Ромуля і Рема вигодувала Вовчиця, хижий звір, символ жорстокости і заборчости Риму.
Євреїв народив сам їх Яхве (Єгова), який у людській постаті і людському тілі зійшов на землю і сплодив через тілесні зносини з 90-літньою Сарою свого першого сина Ісаака, від якого походить Ізраель, як це засвідчує їх власна Біблія. Цю важливу подробицю якось забувають дослідники Біблії, хоч це саме вона визначує психологію єврейського народу як єдиновибраного народу на землі...
Подібні мітологеми будемо досліджувати на грунті історії у світі порівняльного вірознавства і етнопсихології, при чому доведеться мені відкликуватися до моїх власних студій у цій ділянці. [81]
Перед тим, як приступимо до аналітичної частини нашої праці над текстами Книги Велеса, вважаємо необхідним подати характеристику тієї історичної ситуації та тих рушійних духових і матеріяльних потуг, які у вирішальній для долі Русі-України боротьбі поміж РІДНОЮ ВІРОЮ та ХРИСТИЯНІЗМОМ викликали героїчний опір і оборону в постаті Книги Велеса...
КНИГА ВЕЛЕСА
Книга Велеса – це перший документ, який дозволяє заглянути безпосередньо у саму суть Віри наших предків. Досі ми мали тільки вбогу номенклятуру деяких Божеств, статуї яких стояли в Києві, які знищив Володимир Великий, прийнявши християнізм.
Відтак довгими віками йшло далі це нищення та боротьба так, як наказує Біблія: «щоб пам'ять про них пропала»...
І хоч це ствердження зовсім не нове, але навпаки сьогодні добре відоме явище в історії поширення християнізму, то однак слід відмітити, що нищення пам'яток староукраїнської ВІРИ і ДУХОВОЇ КУЛЬТУРИ, ніде в світі, не спричинило стільки втрат і справжнього винищення, як в Україні...
У часах свого постання христия'нізм, якого пізно затверджені тексти чотирьох євангелій є надзвичайно вбогі і мовчазні в основних всесвітніх питаннях теології, не тільки винищував пам'ятники дохристиянської ВІРИ, але був рівночасно приневолений черпати цілими пригорщами із мудрости і вчення дохристиянських релігій, обрядів, символів, а головно теології народів Середнього і Близького Сходу та Причорномор'я, як також із мудрости Єгипту і Греції. Разом із тим він, пробуючи наблизитися чи стати популярним для широких мас, які мали прийняти християнізм, перемінював і підмінював старі свята і обряди подібними до них святами і обрядами із накиненою їм християнською закраскою. Те, що в Україні після прийняття, чи вірніше сказати накинення їй, християнізму називаємо ДВОЄВІРР'ЯМ – було, так би мовити, програмою-самої християнської церкви і рішень встановлюючих синодів, починаючи від Нікейського. І так, замість ДНЯ НАРОДЖЕННЯ НЕПЕРЕМОЖНОГО СОНЦЯ (Діес Наталіс Соліс Інвікті) в день зимового сонцестояння, себто 24-го грудня, або популярніше в день народження Бога МІТРИ – встановлено ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ХРИСТА.
Паралельно день літнього сонцестояння встановлено як ДЕНЬ Народження Івана Христителя, який мав підмінити Свято Купала. Велике Свято перемоги й величі СОНЦЯ підмінено людським предтечою християнізму. [82]
Так само встановлювали значне число святих і підмінювано старинну мітологію, знижуючи рівночасно старинні Божества до ролі підрядних святих християнської церкви. І так популярного БОГА-ЗМІЄБОРЦЯ, відомого у всіх індо-европейських мітологіях і віруваннях, зроблено тільки римським жовніром Георгієм, щоб він так, підмінений і здеградований, виконував службу новому Римові. Наші читачі пам'ятають обряди і святкування ЗМІЄБОРЦЯ описані Коцюбинським у його «Тінях Забутих Предків». Коцюбинський був видимо зачарований страшною вітальною силою цього весняного пробудження до життя нашої полонини у вогнях і обрядах. Чому ж би ця наша Гуцульщина мала святкувати так величаво... римського жовніра? Але ще сумніший був кінець його кар'єри. Коли здавалося папі римському, що жовнір Георгій зробив свою службу, тоді його деградація мала ще більш ганебний кінець. Він виключив його навіть із ступеня святости, щоб далі зовсім забули його історію...
На місце Свантевита християнізм завів Святого Віта. Не пригадую, чи його вже здеградували. Він був популярний в Моравії, Польщі і Сербії. В Україні завели Святого Василя на місце ВЕЛЕСА, у старинній вимові «ВЛАС», «ВЛЕС», «ВЕЛЕС». До його довговолосої статуї молилися Василіяни...
Але в Україну християнізм прийшов уже сформований та озброєний добре виробленими методами боротьби, знищування та підмінювання.
БУВ ЦЕ ЧАС НАЙБІЛЬШОЇ ТЕМНОТИ І НЕТЕРПИМОСТИ ХРИСТИЯНІЗМУ. У Візантійській імперії розклад моральний пануючих імперських родів і верхівки дасться порівняти хіба до історії римських єпископів, себто папів того часу.
Порівняй студію Ральф Вудрова: «Бабілон, Мистері Реліджен, Аншент анд Модерн», в якій правдиво описані жахливі злочинства римського папізму.
Все ж назовні Візантійська імперія була повна блиску і сили наємних військ, а її церковні обряди імпонували величавістю, в роді катавасій як теж церемоній... При слухняності цієї церкви державним інтересам імператорів могло здаватися Володимирові Великому, що християнська церква стане вірним знаряддям монархії і закріплення величі і слави серед окруження переможного християнізму в сусідніх державах. Крім того, ці довколішні держави загрожували війнами для «навернення». Зокрема «Свята Римська Держава Німецької – Нації», яка в добу Володимира сягала по закріплення своєї влади над християнізованою вже в тому часі Польщею. Володимирові не могли [83] бути невідомі ті безоглядні методи «навернення», якими були винищені міліони слов'янського населення на Захід від Лаби... В такому стані міжнародньої політики Володимир сподівався, що прийняття християнізму могло бути корисним для його держави, якої велич після подвигів його батька Святослава хотів він закріпити, розбудувати й утвердити централізацією довкруги державницької, монархічної династії.
Не можу тут аналізувати історичних подробиць цього процесу, назагал відомого совісним історикам. Зокрема в нашому столітті стрічаємо безліч праць, які відважно і правдиво показують сьогодні справжнє обличчя християнізму в історії. Хочу тільки відмітити ту окрему ріжницю в часі і способі прийняття християнізму саме з Візантії.
Стара Українська Віра поширена на просторах від Балтійського моря до Греції і від Лаби до Оки і Волги, чи ще далі на Схід, не мала централізованого апарату своєї духовної ієрархії. Роди, племена княжої держави мали своїх жерців і волхвів, які утримували Віру природньою вірністю традиції при свободі місцевих відмін чи власних культів своїх Божеств. Але були загальні основи цієї Віри, поширеної зокрема сильно і широко в часі найширшого старослов'янського розселення, яке в сьомому столітті досягає свого максимального розпросторення.
Ці племена, народи і князівства, зокрема на півдні Русі-України, вважали Візантію своїм найнебезпечнішим ворогом, який загороджував їм доступ до життєвих просторів над Руським морем, використовуючи свою монополію у торгівлі, встановлюючи ціни і мита на такі необхідні продукти як сіль чи одягові матеріяли. Крім того, Візантія була зненавидженим «людоловом» як невільників, так і наємних жовнірів з Русі-України.
Знаємо з договору Ігоря з Візантією, що вона не дозволяла поселюватися над Руським морем навіть риболовам на зиму, щоб не допустити до заселення побережжя Русичами.
Отже нарід і ціле населення півдня Русі-України мали інші думки про Візантію та її місію «християнізму», як політичні міркування Володимира. Крім того природний гін до збереження своєї рідної Віри, як духової підстави самого існування народу, збуджував саме на цих теренах найсильніший спротив проти християнізму. Це були безмежні, але ще не закріплені великодержавною централізацією Київа простори над Дністром, Богом, Дніпром, Доном і Волгою.
Саме на цих просторах споконвічна боротьба поміж [84] населенням цих територій з їх князівствами проти постійного натиску кочовиків зі Сходу та грецької експансії в Причорномор'я.
У Книзі Велеса стрінемося з невідомим в офіційних історіях ствердженням, що Аскольд і Дир, будучи чужими князями-узурпаторами в Київі, прийняли з Греції християнство та пробуючи накинути його Київу, були вбиті громадянами Київа саме за цю спробу заведення чужої Віри у столиці старинної Русі-України. І хоч ця перша спроба накинути Русі-Україні християнізм скінчилася невдачею, вона стала рівночасно алярмом для країни, осторогою, що така спроба може повторитися. В такій історичній ситуації за Олега чи Ігоря постала потреба оборони старої предківської ВІРИ перед дійсною вже загрозою християнізації з боку Візантії, яка вживала цю свою буцімто культурноносну місію в першу чергу для зламання духового спротиву проти рівночасної загарбницької колонізації.
До часу грецької інвазії не було потреби в писаній апології Рідної ВІРИ. ВІРА предків існувала споконвіку. ВІРА не потребувала писаних чи проголошених догматів. Вона існувала у вільному, але сильно закріпленому культі і традиції, глибоко вкоренілому в душі і житті народу правдоподібно протягом тисячоліть.
Отже Книга Велеса – це перша тепер відкрита і блискуча оборона ВІРИ ПРЕДКІВ, а рівночасно заклик до рішаючої боротьби перед загрозою поневолення України з боку Візантії. Дощечка 6-а Книги Велеса чудово формулює думку наших предків про справжню суть християнізму: «А ГРЕКИ, ХОТЯЧИ ОХРЕСТИТИ НАС, АБИ МИ ЗАБУЛИ СВОЇХ БОГІВ, СПОДІВАЛИСЯ, ЩО В ТАКИЙ СПОСІБ ВОНИ НАВЕРНУТЬ НАС ДО СЕБЕ ТА ЗРОБЛЯТЬ З НАС СВОЇХ НЕВІЛЬНИКІВ».
Боротьба проти грецької інвазії має статися через об'єднання всіх руських племен і князівств ще народньо-племінного типу під владою Київа, який тут є символом і дійсним проводом місії оборони, видимою святинею цієї народньої єдности, а рівночасно – це осередок та столиця Великої Держави.
Книга Влеса це, отже, перш за все ідеологія величі Київа, як Князя всім Князям і народам слов'янського розселення по незмірених просторах Великодержавної Русі-України.
Саме так думав Святослав, коли двинув нарід на рішаючу розправу з Візантією. Він уважав всі простори, заселені братніми племенами, його Державою, центр якої він намірювався перенести з Дніпра на Дунай, з огляду на слов'янський Балкан. [85]
Ми сьогодні говоримо про МІТ КИЇВА. Ніде, ніколи і ніхто не дав кращого і повнішого змісту цьому мітові, як саме Книга Велеса. Даремно шукати цього МІТУ в карикатурних комбінаціях короткотривалої сучасности. Він – цей ВЕЛИКИЙ МІТ – виростає перед нами з ПРАДЖЕРЕЛА ІСТОРІЇ, із ДУШІ НАРОДУ в добу свого самоусвідомлення як нації, яка творить КОНТИНЕНТ сама з себе і для себе, а саме континент Великої Русі-України під проводом Київа, між континентами та імперіями з усіх боків її загрожуючими і непримиримо ворожими до неї.
Стрінемо у Книзі Велеса, саме в її національно-політичній програмі прямі заклики та звернення, які можна порівняти тільки зі словом Святослава у «Слові про Похід Ігоря».
Це могутній заклик до єдності для невблаганої боротьби на життя і смерть із відвічним ворогом за право на розріст і велич Русі-України під владою Київа.
Якби Святослав Хоробрий потребував ідеології для своїх походів з ціллю об'єднання та приєднання всіх слов'янських племен і боротьби проти загарбництва Візантії, то саме в Книзі Велеса ця ідеологія існує в безмірно щирому й простонародному виді.
Разом із тим автор Книги Велеса вже свідомий величі й слави Русичів зовсім так, як писали про Русь-Україну грецькі історики за часів Святослава, коли то слава Руської Зброї ішла перед ними і народи приймали її владу без боротьби, а городи відкривали ворота безсмертним лицарям Святослава.
Так отже, як думаю, за часів Олега і Ігоря настала для автора Книги потреба сформулювати свою оборону Віри разом із закликом до єдности й боротьби.
Почуємо єдине в своїм роді, у своїй безпосередній простоті і щирості визнання ВІРИ, а зокрема сильне визнання ВІРИ в Безсмертність Душі Воїна, у життя вічне Героя і Нації в Синьому Небі Сварога.
Ця Віра здивувала греків. Леон Диякон відмічує її як щось подивугідне. Я присвятив цій справі окрему, працю про «Віру в безсмертність лицарів Святовида», оголошену у «Визвольному Шляху» і окремим виданням.
Великий історіотворчий клич вкладає автор в уста Матері Слави, величі якої автор вповні свідомий. Пригадаймо собі, що безсмертна промова Святослава перед рішаючим боєм починалася від мотиву: «ПОГИБНЕ СЛАВА...» В обороні цієї Слави його лицарі радше відбирали собі життя, чим ішли в неволю. Саме це здивувало греків найсильніше. [86]
Ця безсмертна Слава виступає тут у Книзі жива, уосібнена в Божественну Істоту як Матір-Слава у виді Жар-Птиці. Стрінемо чудовіш і безсмертний опис її візії відомої тоді всьому народові та його натхненному Віщунові, що був автором Книги Велеса.
Ось що нам доводиться думати про здогадну долю Книги, про яку ще не знаємо нічого певного від її постання до її віднайдення. Шлях довгий і важкий, повний пригод і майже неймовірностей. Можемо бути, однак, певні, що в час після перемоги християнізму, її існування було в постійній небезпеці і то в небезпеці життя для тих, що її переховували. Це пояснює, що Віра зберегалася таємно в родах чи родинах, які берегли як святиню цей документ старинної Віри Предків.
Це пояснює теж, що її мова і письмо оригімально народного, а не завчено-книжного походження. Це пояснює теж факт, що її письмо могло бути чи стати свідомо збереженими криптограмами навмисне писаними так, щоб його могли відчитати тільки втаємничені, яким це читання передано зберігачами. Звідси сильні скорочення так внутрі слів, як і в цілому реченні. Це, отже, своєрідний мнемотехнічний запис для втаємничених, про який я писав у загальному вступі до циклу дослідів над Книгою Велеса.
Пригадаймо собі факт, що старинні драїди в «Англії, чи вірніше у Валії, до сьогодні зберігають своє вчення в пам'яті, а якщо в письмі, то у формі незрозумілій для невтаємничених.
Пригадаймо собі факти, що пам'ять народу у передаваній традиції є довга і сягає аж до джерел її вікового існування.
А покищо нам доводиться проаналізувати та вивести на світло денне сам зміст Віри Нашої Книги, зокрема її ствердження відносно самої Віри і теології рівнобіжне з національно-політичною ідеоологією Русі-У країни.
Сам розгляд цього питання вважаю я теж одним із важливих доказів автентичносте й оригінальности цього пам'ятника. У відсутності оригіналу дощечок цей доказ є особливо важливим.
ОТЖЕ, ЗАЧНЕМО ЦЕ ТРУДНЕ ДІЛО:
Дощечка 11 А та 11 БДощечки під числом 11 А та 11 Б є прямим визнанням ВІРИ, саме щось у роді «ВІРУЮ» (Кредо), Тому наш дослід зачинаємо саме від цих дощечок.
Зверну увагу читача на сильне скорочення тексту, який був би мало зрозумілий сам по собі саме через це скорочення. [87]
Уявім собі, що із християнської теології залишилося б тільки фрагментарне і мало зрозуміле через старинну мову «ВІРУЮ» (себто КРЕДО). Тоді, без пояснень імен і подій там згаданих, було б нам трудно зрозуміти чи відтворити його зміст. Це тільки згущений.і скорочений до самих тез зміст довгої історії, а рівночасно теологічного вчення.
В цій праці будемо теж оминати клопітливу для пересічного читача без лінгвістичної освіти аналізу самої мови. Оригінальний текст будемо наводити тільки там, де існуючі спроби перекладів радше заплутують розуміння тексту, ніж його перекладають...
Наведемо, отже, мій переклад цілости дощечки, а відтак мої коментарі і пояснення.
Є місця в тексті або незрозумілі для нас, або попсовані транскрипцією «кирилівкою» та друкарськими помилками. В цих випадках я волію подати ці місця радше як незрозумілі ніж подавати здогадні переклади, які своєю довільністю можуть тільки зашкодити самому науковому дослідженню.
Вивчення Книги Велеса є ще у зовсім початковій стадії дослідження, а отже і в тому, що подаю за мій переклад, можуть трапитися незрозуміння чи суб'єктивні тлумачення.
ДОЩЕЧКА 11 А
(Мій переклад – В. ШАЯН)
1. Се Ви були перші, які поклонялися ТРИГЛАВУ,
а тому ми досягнули великої слави,
2. співали і хвалили СВАРОГА, ДІДА БОЖОГО:
бо це він є Божеському родові
3. начальником, а всякому родові Вічне
Джерело, яке тече вліті
4. із свого власного живця, а взимі ніколи не замерзне.
І ми живемо, п'ючи ту Живу Воду
5. доки не увійдемо як і все
до нього, щоб перебувати
6. в луках і гаях райських і до Бога Перуна
Громовержця, Бога Війни і Боротьби.
7. Про нього ми речемо, що Він не перестає обертати
Колеса Живучого Явлення, веде нас на праву дорогу
8. до боротьби і тризнування великого.
А всі упавші будуть
9. вічно жити серед Воїнства Перунового.
І Богові Свентовитові ми славу [88]
10. прорекли, бо цей Бог став Богом ПРАВІЯ і НАВІЯ
і йому співаємо пісні, яко єсть Він Святий
11. і через Нього ми побачили Світ Видимий
і Буття Яви. І Він буде нас у Навії
12. берегти, а тому хвалу співаємо і, співаючи
маємо танцювати, і викликуємо
13. Бога нашого: бо це Він Землю, Сонце наше,
і Звізди держить і Світ міцнішим творить.
14. Творіть Свентовитові славу всяку!
Слава Богу нашому. Цей бо очищує
15. серце наше і ми відрікаємося
од злого,
16. а спрямовуємо себе до доброго
(слідуючі рядки 16-17 незрозумілого тексту)
18. Бо се є тайна велика: яко Сварог є Перуном і Свентовитом
19. а ті два (себто Перун і Свентовит) перебувають
у Сварозі (тоді як) оба Білий Бог і Чорний Бог
боряться між собою
20. а се тому держить Сварог (Перуна і Свентовита у
небесах), аби через них обох Світові не бути підкореному
(Чорному Богові).
21. Після тих Богів (перебувають у небесах) Хорс, Влес, Стрибог, а поза ними Вишень, Леле, Літич,
ДОЩЕЧКА 11 Б
1. Радогощ, Колендо і Кришень, а цих два (себто Перун і
Свентовит) удержують Сиво-Яра і Даж-Бога
2. Інші (Богове) є Білояр, Ладо, Купало, Сінич,
Житнець, Вінич, Зернич, Овсянич, Просич
3. Студець, Ледець і Лютич, а потім Птичич
Звіринич, Милич, Дощич,
4. Плодич, Ягодич, Пчолич, Ростич, Ключич
Озерець, Вітрич, Соломич
5. Грибич, Лович, Бесідець, Сніжич, Сторонич, Свідич
Родич, Світич, Крович,
6. Красич, Травич, Стеблич, а кромі того є
Родич, Маслянець, Живич, Відець, Листвич
7. Квітич, Водич, Звіздич, Громич, Сімич,
Липець, Рибич, Березич, Зеленець [89]
8. Горич, Страдич, Спасець, Листвеврич, Мислич,
Гостич, Ратич, Сторонич
9. Чурець, Родич, а тут же у Сварозі сам Огнебог
і Регел, щоб вівці яро і скоро родилися
10. і часто. А всі вони у Триглаві об'єднані, а вони
всі у Нім і від Нього. Це вони тут Отрочата (діти)
11. від Нього здійснені, а всі вони брати,
що входять у Нього. Такий є прекрасний Ірій,
12. а там пливе Рай-Ріка, яка відділює
Сварога від Яви. А Числобог
13. порахував дні наші і каже Богові
свої числа, чи бути дневі Сварожому
14. чи бути ночі і всякому (подають числа).
Ті бо всі це всякі Яси у
15. Дні Божественнім, а вночі, їх нікого немає,
а є тільки Бог-Дід, Дуб і Сніп наш. Слава Богу
16. Перуну Огнекудрому, який стріли на ворогів метає
і вірно веде до боротьби
17. бо Він є воїнам Честь і Суд
Він, Злоторунний, є Милостивий
18. і Праведний.
АНАЛІЗА ТЕКСТУ.
Перше речення: «Се ви були перші, поклоняючіся Триглаву...».
Для прикладу наведу це місце в оригіналі:
«СЕБОІАЩЕТЕПЕРВІЕТРІГЛАВУПОКЛОНІАШЕТЕСЕ...»
Перекладачі неправильно розбили текст в середині букви ОІ, як О-І та читали:
«СЕ БО ІАЩЕТЕ ПЕРВІЕ» тобто «Се бо яшете первіє».
Так поділивши текст пробували пояснити слово «ящете» і через сам тільки здогад переклали його як «молилися».
В дійсності справа є простіша:
Текст треба читати: «Се боіащете первіє».
Боіащете, або боіашете це зовсім правильний у старослов'янській мові час минулий тривалий, або т.зв. із латині «імперфектум» від слова «бути» від коріня «БИ». В пізніших текстах первісне тверде «И» (ОІ) стрічаємо в пом'ягченій формі «І», отже «біашете» і таку саму форму знайдемо в підручниках граматики і текстах. Не маю сумніву, що форма «биашете» є старша від [90] «біашете», саме від коріня «БИ», який в протоіндоевропейеькому мусив мати форму «БУ». В санскриті маємо цей корінь у виді «БГУ». (Санскритська форма «БГ» – дзвінка придихова – постала, за моєю теорією, із лябіяльно-лінґвальної вимови первісного «БЗ» із якого далі розвинулося санскритське «БГ» – порівняй мою працю п.з. «Деякі придихові в санскриті і протоіндоевропейській мові», виголошену на одному з засідань УВАН.
В польській мові затрималося це первісне протослов'янське «И» у видах як «би-ць», «бил-ем» і т.д.
«Биашете» – це друга особа множини – отже «Ви були». Звідси згідність із особовою формою «первіє» саме у множині. Разом: «Ви були перші». Переклад: «Се бо молячись, перше Триглаву поклонятися маємо» – не витримує критики і цілком ігнорує граматику.
Розглянемо далі форму: «Поклоніашетесе». Це знову зовсім правильний дієприкметник часу теперішнього. Порівняй форму: «Хвалонште» від «хвалити», або «знайонште» із носовими голосівками «он». Ці голосівки – завважимо знову – заховалися тільки в польській мові: «хвальонц», «знайонц».
Я змучив читача цією аналізою, але я хотів дати приклади тих труднощів, які стрічає дослідник мови «Книги Велеса».
З одного боку в ній знаходимо форми старші від старослов'янської мови, а з другого боку – відмінності цієї мови на величезних теренах розселення від полянських племен, які були включені в Київську Державу, а їх західні браття в державу Польщі, до племен далекого південного Сходу Русі-України.
Цей приклад показує теж, що до дослідів Книги Велеса можуть – з надією на успіх – приступити тільки вчені, озброєні глибоким знанням старинного мовознавства, зокрема мови старослов'янської та питань її пов'язання з протоіндоевропейською мовою, санскритом і мовою Авести, при чому мусять вони бути приготовані на досліди мови Книги Велеса, як своєрідної, ще не дослідженої мови, яка може мати норми, відмінні від дотеперішнього лінгвістичного досвіду...
В дальшому буду уникати таких довгих мовних аналізів, як теж дискусій з існуючими спробами перекладу.
Перейдемо, отже, до аналізи самого змісту:
ТРИГЛАВ
Триглав, як безсумнівно слідує з дальшого тексту, це назва і Божество ТРІЙЦІ, себто Божества, яке обіймає своєю Сутністю Трійцю головних Божеств. [91]
Всіх читачів не обзнайомлених із історією релігій заскакує тут несподіванка. Як це так? Трійця у віруваннях наших предків? Трійцю розуміють вони як вчення характеристичне для християнізму, саме як Віру в Бога Отця втрьох Особах Божих (Іпостасях), а саме Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа-Святого. Ці читачі не знають, що поняття Трійці не є поняттям первісно християнським в історії порівняльного вірознавства. Стрічаємо це вірування в інших індоевропейських, або простіше арійських віруваннях і то в текстах, які є безсумнівно далеко старші від появи цього вірування як догми християнізму.
В різних віруваннях різно окреслювали склад цього Єдиного Бога у Трьох Видах чи Аспектах Богопроявлення – чи антропоморфічне – у Трьох Особах – як таїнство Віри.
В пляні моїх праць є довша студія про історію такого розуміння Найвищого Божества. Стрінемо тут дуже цікаві й преглибокі концепції старинної арійської Індії, зокрема в Упанішадах і Брагманах.
Оригінальну концепцію Трійці стрінемо в германській мітології, а саме виразно, як психоонтологічну концепцію. Буде нам дуже дивно довідатися, що подібне психоонтологічне пояснення метафізики всесвіту стрінемо... у філософії Шопенгауера.
Для читачів моїх праць поява Трійці у старослов'янській Вірі не повинна бути несподіванкою. В моїй студії п.з. «Найвища Святість» читач стрінеться з виразно окресленим Божеством саме Триглава на ґрунті західнослов'янського городу Перуна – Штетина.
Відрізану голову статуї цього Божества з його святині переслав один із воюючих єпископів Святої Римської Держави Німецької Нації своєму папі, як тріюмфальний трофей.
У свідченні Ебона стрічаємо таке пояснення, що це Божество над трьома світами, себто цілим всесвітом. Пишу у згаданій праці (ст. 133 і далі), що даремно шукав цього трофею в каталогах Ватикану. При чому зазначую, що згаданий Ебон пише про це варварство християнського єпископа зовсім без ніякого засоромлення, а прямо як похвали гідний подвиг.
І ось наш текст приносить нам те саме свідчення про Триглава з окресленням Божеств, які складають чи творять разом Троїсто-Єдину Сутність цього Найвищого Божества.
При тому, окреслення Триглав не відноситься до якогось індивідуального Божества, але є збірним окресленням єдиної цілости Трьох Найвищих Божеств, які мають свої істоти і назви, але всі вони [92] існують нероздільно і єдино, саме як Триглав.
Триглав єдиний в Істоті і в своїй Божественній Природі.
Існування цієї Троїстости і рівночасно Єдности є, як сказано далі, «таїнством Віри», зрозумілому тільки на вищому понадособовому та понад чоловікоподібному горизонті розуміння Істоти Найвищого Божества.
Пригляньмося отже трьом Найвищим Божествам Пантеону нашої Віри Забутих Предків.
Ці Божества це: СВАРОГ, ПЕРУН, СВАНДЕВИД, або СВЯТОВИТ.
СВАРОГ
Про Сварога я написав окрему працю, п.з. «Найвище Світло» (Студія про Сварога і Хорса) ще перед тим, заки я познайомився із текстом Книги Велеса. Тут мушу відіслати моїх читачів до докладного читання цієї праці, як передумову зрозуміння того, що пишу тут сьогодні.
У цій праці, на основі мовних критеріїв порівняльного мовознавства як теж вірознавства, я датую назву і культ Сварога як найстарше і найвище Божество індоевропейських народів.
Я не повинен був бути здивований, коли прочитав таке блискуче підтвердження моїх наукових висновків у тексті Книги Велеса, бо ж я був твердо переконаний в обоснованності й правильності моїх стверджень. А все ж я зазнав дивного духового потрясення, коли відчитав це й в інших місцях Книги Велеса.
Триголове Божество стрічаємо на ґрунті іконографії Кельтів. Кельти були в Україні.
Наш текст стверджує, що вчення «Триглава» постало в Україні у перших словах Дощечки 11 А. «Се ви були перші, які поклонялися Триглаву і звідси здобули славу».
Отже, це велике вчення, яке підняло на вищий рівень релігійне відчування Божеств і вчинило цілий спір, про так зв. «єдинобожжя» і «многобожжя», – беззмістовним.
Єдинобожжя залишилося упрощеною людиноподібною і думкою, грубим перенесенням людської уяви про одного обмеженого чоловіка, от як володаря або тирана на небесах у безмежно складний і многогранний всесвіт.
Правдиве поглиблення вчення про Бога, починається там, де кінчиться наука вузької думки та уявлення про Бога, як чоловікоподібну Істоту, або по-грецькому т.зв. «антропоморфічну» суть Божества. [93]
Суперечність в цілій історії людства, між єдинобожжям і многобожжям тут раз назавжди вирішена і розв'язана на нижчому рівні пізнання. Нажаль, ця думка вимагає теж вищого рівня здібности пізнавання та вникнення в природу світу.
Ми пізнаємо з'явища одною гранню, доцільністю і придатністю для нашого світу уяви про Космос. Направду ж, кожне з'явище Світу є многогранне і многопроявне. Тимбільше всеобіймаюче розуміння Істоти Бога.
Єдинобожжя вимагає поняття світу як двоподільного на Бога і на т.зв. «матеріяльний світ». Тоді, як для наших предків СВІТ був єдиною цілістю, але саме многопроявною і многоназивною.
Зрозуміємо це краще саме з учення Книги Велеса.
Послухаймо тільки та задумаймося глибоко...
СВАРОГ – ЦЕ ДІД БОЖИЙ
Він усьому Божеському родові начальником, себто «началом», у мові філософії «праначалом», основою основ і прапричиною. «Бог – це початок» – навчав наш рідний філософ Сковорода. В образовий спосіб змальовує це наш Віщун як «всенькому родові Вічне Джерело».
Вічне Джерело з якого випливає все, що існує. Випливає постійно та утримується постійно його Живучою Водою.
«Вічне Джерело, яке тече влітку, а взимі ніколи не замерзає». Простий, але глибокий та вірний образ природи Сварога.
Але зараз наш Віщун додає, що мова тут не просто про якесь людське, світове джерело, як на степу чи серед поселення.
Це Джерело Живої Води, себто Божественної Таємної Сили, яка творить вічно, живить вічно та вічно удержує цілий всесвіт.
«І ми живемо, п’ючи ту Живу Воду, доки як і все до нього увійдемо».
Модерна наука розорила б тут тільки іншим образом. Вона вчила б про преріжні види випромінювання однієї Божественної Духової Сили, яка далі проявляється у всій творчій многогранності та многопроявності світу.
Вона розвивала б це вчення на прикладах, як це: Один промінь бачимо у сімох видах і перечислених дальших мішаннях цих видів.
Один видимий промінь має в собі ще багато невидимих видів існування. Все, що є многовидністю соняшної енергії. Але ця соняшна енергія – це для неї (науки) знову: щось позбавлене творчої духовости Істоти Бога. [94]
А тут наш Віщун виразно вчить, що все походить від його Божественної Істоти і все до нього повернеться. Джерело не тільки поетичне порівняння для легкого розуміння Божественної Природи, яку нам неможливо обняти ні нашими змислами, ні методами науки, ні навіть розумуванням.
Все, що існує походить з якогось вже існуючого «живця». Але Сварог – це Живець для всіх Живців. Все, що походить від Сварога тече від «його власного Живця».
Вернім до образу, який бачили наші предки. Джерелом і живителем Життя була для них Вода. Добре наводнення теренів Русі-України як лісостепу, так і лісової полоси було головною життєдайною силою цих теренів старинного поселення. Добре наводнення давало ті чудесні трави у полосі Дніпра, про які так поетично писав Геродот.
Соковиті буйні трави позволяли утримувати буйні череди коров і коней, яких життя неможливе без широких теренів випасання.
Бог Мітра в Авесті величається як «уругґайяойті», себто Володар широких пасовищ. Тому ішла боротьба за ці життєдайні степи Русі-України. Тому любили ці терени наші прапредки.
Але тут у розумінні істоти Найвищого Божества Сварога життєдайна вода українських земель ужита тільки як образ, як метафора.
Мова тут не про звичайну воду, але про Живу Воду.
Поняття Живої Води стрічаємо в народній мітології та переказах. Вона сцілює порубаного мертвого та привертає йому життя. Цією водою Валькірії германської мітології оживлювали побоєвище, щоб побиті герої могли далі жити і пирувати у Вальгалі.
ПЕРУН
Тут переходимо до розгляду Істоти Перуна даної нам у Книзі Велеса.
«І ми живемо, п'ючи ту Живу Воду, доки як і все до ньо¬го (себто Сварога) увійдемо, до лук і гаїв райських і до Бога Перуна Громовержця, Бога Війн і Боротьби».
Увійти до небес Сварога – це і є те саме, що увійти до Бога Перуна. Вже тут, а далі ще виразніше стверджується Всеєдність Перуна з Сварогом. Він єдиний з ним, а разом з тим він ріжний у його проявленні у всесвіті. А саме:
«Про нього ми речемо, що він не перестає обертати Колесо Живучого Явлення. Він (Перун) веде нас на праву дорогу до боротьби та тризнування великого». [95]
Два важливі та нові ствердження у «Вірую» наших забутих предків.
Світ для них – це Круг Явлення. В їх космогонії вони назвуть наш видимий світ старинним словом «ЯВА».
В народі затрималося це слово для означення видимого світу.
Кажемо: «Я бачив це немов на ЯВІ», себто немов у видимому, живучому тут світі.
І справді СВІТ – ЦЕ ЯВА для нас. Світ видимий, світ доступний для змислів і розуму, саме світ, як ЯВА. Тут нема його клясифікації як «світ матеріяльний». НІ! Це світ явленний для нас, світ для нас, світ, що в ньому живемо в цьому нашому житті.
До цього питання триподілу світу на ПРАВЬ, НАВЬ і ЯВЬ вернемося ще далі. Тут підкреслюю, що Володарем цього світу ЯВА, себто усього видимого, живого, – а все у цьому світі є живе – є Бог Перун. А він сам – це ріжний вид, чи аспект Істоти Сварога.
Друге ствердження це те, що саме Перун веде нас на Праву Дорогу. Ця дорога – це дорога відвічної боротьби. Сам Перун веде цю боротьбу з Протисилою Світу – саме з Чорно-богом. Ми, його сини, призначені вести цю боротьбу разом з ним.
Праведність – це праведна, справедлива боротьба.
У моїх студіях я стрінувся з молитвою про ведення до праведної боротьби у книгах Авести, у преславному гимні до Мітри.
Мітра – значить Друг, Приятель. Цю назву прийняли наші сусіди на теренах Медії та Персії на значення того самого індоєвропейського Божества, як ПЕРУН. Під назвою ІНДРА він найпопулярніший Бог у світі Ригведи.
Наші предки знали його під найбільше зрозумілим словом ПЕРУН, себто той, що бореться, той, що перемагає. ПРЯ у Книзі Велеса так і значить – боротьба. Про Перуна і Свянтевита так і сказано нижче, що вони «СЕН ПЕРУТЕ» себто борять-ся, саме вони два, бо форма «ПЕРУТЕ» – це двійня, себто форма тільки для двох, як «імате, бондете, вісте і т.д.»
Його зброя – це ПЕРУН, як блискавка і грім. Але це також вислів його радісної сили, його спів і його щаслива музика. Його громи – це перш за все благословення для Землі його оживляючою снагою, життєдайними дощами...
Чудесний опис: Він Обертає Колесо Живучого Явлення. Себто, утримує увесь Всесвіт в русі й житті. Без нього Всесвіт не міг би існувати. Всесвіт – це для нашого Волхва усе «Явлення». [96]
Тут мусимо пригадати собі з моєї студії про Сварога, що він є не тільки Найвищим Божеством, але сам він творить собою Небесний Простір, отже Небеса.
Убитий воїн оживає і пробуджується до нового життя у Синьому Сварозі. І тут він живе з усіма своїми братами та друзями воїнами. Сварог вітає їх і радіє ними як рідними синами. Він так і звертається до них рідним словом: «Сину!»
Разом із ним вітає їх любовно і дружньо сам Перун і приймає їх до «Полку Перуна». Слово «ПОЛК» у староукраїнській мові означає все Воїнство разом, сьогодні Армію, а також боєвий похід і саме боротьбу. Звідси «Слово о Полку Ігореві» включає в свою назву всі ті значення слова «Полк». Я переклав це слово оригіналу як «Воїнство».
Отже вічно живе Полк Перуна у Сварозі. Там всі хоробрі і праведні вічно перебувають. Там вітає їх теж Матір-Слава, що з її Істотою стрінемося далі.
Грудка Землі, яку встромив лицар до рани на грудях, пробуючи затримати кров, що спливала у Землю з його смертельної рани, ця грудка Землі – це його карта вступу до неба. Смерть за Рідну Країну освячує його Безсмертного Духа. Що-більше, саме така смерть і його життя, як вільного сина свого народу, дає йому Безсмертя Душі. Душа раба остається рабською після смерти і належить до свого рабовласника.
І знову вчення потрясаючої Духової Сили.
Грудка Землі з кров'ю лицаря – це є та Духова Сила, що дасть йому Славу, Святість і Безсмертність.
Він удостоюється «Чину Перуна» після смерти і ця грудка Землі забезпечить йому перебування у Синьому Сварозі разом з його преулюбленим Богом Воїнства Перуном.
Орден Перуна існує вічно у Сварозі. А Перун, як навчимося далі, це те саме, що Сварог. Це те саме, що Сині Небеса. Це тільки ріжні назви і прояви тієї самої Божественної Істоти і Праєдности Всесвіту.
Порівнянням цього вчення про освячення Душі з християнським ученням про .освячення кров'ю тільки і виключно через смерть для .самої тільки церкви я займуся в іншім місці. Тут найяскравіше побачимо ріжницю між християнізмом і нашим праісторичним вченням.
Ведений стихійним відчуттям я писав про похід Душі героя після смерти до неба ще в першій збірці моїх поезій, як вираз віри народу в посмертному голосінні. Друзі кличуть свого брата, щоб вернув до них у днях рішальних боїв. [97]
Розгляд народніх голосінь потвердить, що таке вірування затрималося в народі навіть у тисячолітній духовій неволі християнізму.
Віримо в Перуна. Віримо в його Полк – себто громаду Духів Героїв, що разом з ним у небесах перебувають як його сини і лицарі Праведної Війни і Вічної Боротьби за утримання Світу проти Темноти і Зла.
Читачам моїх праць пригадую переклад мого гимну Риґведи п.з. «Ядро Всесвіту», оголошеному у «Визвольному Шляху».
Тут Індра-Перун порівняний до Осі у гарбі. Так, як колеса возу спаює ВІСЬ, так спаює снага Перуна світ. Так, як без Осі не міг би існувати віз і його колеса, так без сили Перуна не міг би існувати весь світ, у нашому вченні названий Явою.
Він – Перун спаює і тримає світ. Він вічно крутить колесо Явлення. Це подивугідний і надиво модерний образ. Світ не існував би для сьогоднішнього вченого, якби його не тримало разом явище електронів, і взагалі світ громової, себто для ученого електричної сили, що в мільйонах кіловатів електричної енергії проявляється в одному громі. А що ж у всіх громах Космосу? Це є сила того Великого Вибуху, що ним сьогоднішні вчені пояснюють постання всесвіту. Вони сьогодні не знають нічого про дивну природу цієї світової потуги.
Вони склонні пояснювати її «матеріалістично». Але найкращі з них уже знають, що це їхнє пояснення закоротке для самої їхньої науки. Це Потуга незнаної для них Природи і Істоти.
Наші предки були мудріші від сьогоднішніх учених. Для них ця Потуга, яка утримує всесвіт – це сам Перун у своїй світотворчій і світоутримуючій Істоті. Це один із проявів його Істоти, саме як істота Яви.
Можемо тільки склонити голову перед мудрістю наших волхвів, що шанували Перуна як Найвищого Бога Світопроявлення, а рівночасно як Синє Небо Сварога, як Батька і Володаря всього діючого, а зокрема героїчного світу.
Без Нього – світ був би тільки Темнотою. Без Нього не було би ані СВІТЛА, ані СВІТУ.
ПОЕМА ПРО ВСЕСВІТ
Дощ. 8, продовження 2, В.К. част. 5. Рядки 1-3.Про цю чудесну Жар-Птицю буде мова дуже часто в Книзі Велеса. Це Символ і Істота, що викликує найглибші почування в народі, її появі і пісням присвячено багато місця у фолкльорі... [98]
Я особисто стрінувся з її істотою ще в дитинстві в оповіданні Матері. Це зокрема про її лет над світом на Різдво і цей факт мені вистачив, як засвідчення народности цього міту, що дожив до 20-го століття в рідному селі моєї Матері.
Жар-Птиця відома з етнографічних студій. Це один з найстарших мотивів різних вірувань і мітологій у світі.
Мовні завваги до тексту: «бяхом сме пряшехом», рядок 3, вважаю за рідкісний і не досліджений вид бажально-умовного часу минулого в майбутньому.
А. Кирпич перекладав місце упрощено: «Отож ми б'ємося з ворогами». Шкода поминати багатство дієслівних видів, з яким стрічаємося в тексті.
Слово «пря» вживає Шевченко як поетичний архаїзм у «Кавказі»: «Не нам на прю з Тобою стати».
ДОЩЕЧКА 8, ПРОДОВЖЕННЯ 2
Переклад Проф. В. ШАЯНА1. Це прилетіла до нас, вона сіла на
дерево і співає Птиця, а кожне
2. перо є інше, сіяючи різними
красками стома красками вночі і вдень, а співає вона
3. пісні до боротьби і на прю, щоб ми воювали
з ворогами. А згадаймо про те, як наші
4. отцове, сьогодні у Сварозі Синім,
дивляться на нас і краще усміхнутися до них,
5. бо ми з отцями нашими не єдині,
але уповаємо на поміч Перунову.
6. А то ми бачили, як скаче у Сварозі
вісник на коні білому. А він здвигнув меча
7. до небес і розторгнув облаки і громи,
а потекла Жива Вода на нас. А ми пиймо її,
8. бо вона пливе до нас всякою життєдайністю.
Пиймо її як здійснення Божественного життя на
9. Землі! А тут корова замунь
іде до Поля Синього і починає
10. їсти траву ту, і дає молоко і тече
то молоко до хлібів і
11. і світить вночі зорями над нами
і це молоко бачимо.
12. І це є Дорога Права, а інших не маємо мати. [99]
13. То ж стережи, потомче, слави тієї і держи
твоє серце за Русь, яка є і перебуде
14. нашою Землею, а її боронитимемо від
ворогів і помремо за неї, так як день помирає
15. без світлого Сонця, бо Темінь його заливає
у вечір. А вмирає вечір і є ніч.
16. А вночі Велес іде по Сварозі, по молоці
небесному і іде до свого чертогу.
17. А на зорі звертається до воріт. Там ми ждемо його,
щоб зачати співи і славити Велеса
18. від віку й до віку. І славимо його храмину, яка
блестить многами вогнями і стається уся жертовницею
19. чистою. Це Велес навчив праотців наших орати
землю, засівати цілини і жати снопи колосисті
20. на струждених полях, і ставити снопа при вогнищі
у хаті і почитати його як Отця Божого.
21. Слава отцям нашим і матерям, що вчили нас
про Бога нашого і вели нас за руку
22. до Стежки Права. І так ідемо ми, а не
будемо як хлібожерці. Ні, ми єсьмо
23. славуни Руси, які співають славу Богам
і тому звемося славуни.
24. Від морського берега Годського моря ішли ми
до Дніпра і далі, а ніде не бачили інших
25. мандрівних племен так як Русів, а тоті Єгуншти
і Яги були відкинені, бо ми мали боярина
26. Оглендю, який узброївся нашим воїнством
і повів нас до щастя.
27. Від утра до утра ми бачили інші лиха,
що діялися на Русі і ждали ми, що звернеться
28. на добро. А це не станеться інакше,
як сили свої не зв'яжемо разом і візьмемо
29. до наших мислей єдину мету. Бо так
наказує нам голос праотців наших, а тому
30. зважмо, що не сміємо діяти інакше.
Ідім до степів наших і борімося за живину
31. нашу так як гридні, а не як безсловесні скоти,
які не свідомі... (Тут текст зіпсований.)
32. Ту бо красна зоря іде і ниже самоцвіти
на убрання свої. [100]
33. І ми її вітаємо від серця як русичі,
а не як греки, які не знають
34. про Богів наших, а говорять злі
невігластва. Бо це ми носимо ім'я слави,
35. а цю славу докажемо їм, ідучи на заліза їх,
ідучи на них і на меч. Тут бо ведмедева
36. зупинилася перед борнею, чуючи про цю славу,
а елани опинилися втікачами. І сказано
37. тими про русів: вони не забивають
за ніщо, хіба примушені.
38. А греки,ворогують по своїй похоті.
Бо ж ті русове є горді
39. і дякують за хліб, не як греки, які
беруть і злобляться на давця.
40. А про цю славу орли клекочуть повсюди, про те,
що русичі є вільні і сильні по степах.
Завваги: рядки 3-5
Сварог Синій – це старослов'янські Небеса і сам Найвищий Прабатько і Творець Всесвіту. Він – Найвища Істота, не є антропоморфізований. У Чині і Існуванні Всесвіту бере участь через інші свої Потуги та Уосіблення, які є теж його Істотою.
Його природу та етимологію його назви я відкрив ще довго до появи «Влес Книги» і звітую про це в праці під заголовком «Найвище Світло». Генеза Всесвіту з Найвищого Світла є характеристичною для нашого світовідчування як вияв, прояв, творчість і Істота Світла.
В цьому та інших місцях тексту я отримав блискуче й повне підтвердження Істоти Сварога з моїх дослідів як Найвище Світло, як Найвище Божество, а рівночасно місце перебування в ньому наших прапредків героїв і лицарів.
Рівночасно дуже характеристичне для українського світовідчування є постійний зв'язок наших душ із світом предків. Мотив можливого засоромлення перед цими предками є найсильнішою заохотою до чину, який був би гідний наших прапредків.
Цей зв'язок діє посьогодні. Знаходимо вираз цієї Віри в народніх голосіннях. Тут дуже часто проситься душу мертвого, щоб була нам післанцем до світу Батьків, Про посмертне життя наших душ довідаємося більше в дальших текстах. [101]
Рядки 6-9
Наші предки пили Воду Життя. Згадки про неї заховалися в джерелах історичних. Живою Водою живуть душі блаженних в небесах Сварога. Приносить її на Землю Перун, Син Сварога.
Його уявляють наші предки як Лицаря-Воїна на Білім Коні, з мечем у руках.
Подібне уявлення стрічаємо у статуї Свантевита в Святині на Ругії. Білий Кінь, Меч і Ріг Меду були його зовнішніми атрибутами. Докладний опис цієї святині я навів за Саксонцем Граматікусом у моїй студії про Свантевита.
Я розвинув теж цю старинну мітологему в книзі «Про Перуна Знання Таємне». Жива Вода випливає там із Джерела під всесвітнім вічно живим Дубом в гаях Перунових. Він живить цією Водою Жар-Птицю з власної долоні.
Про культ Джерела і Води серед ріжних західньо-европейських народів можна писати довшу студію. Культ джерел зберігся в деяких країнах досьогодні, як засвідчує етнографія.
Для наших предків Вода і Ріки були святими. Вони отримували Божественні назви і самі були Богами своєю життєтворчою силою. Так, наприклад, ріка Бог так і зветься назвою Бога.
Подібно Дніпро і Дністер. Моїх читачів відсилаю тут до моєї праці про назви цих рік. До сьогодні Дніпро є Батьком України для Шевченка чи Вінграновського. Висла є Матір'ю Польщі для поетів.
Скитський Бог ПАПАЙОС (Батько) пристав і оженився на Дочці Дніпра і так постали Скити, – як оповідає Геродот.
Із цього старинного культу затримався звичай торжественного освячування води, звичайно перейнятий християнізмом.
Що ж до оживляючої та запліднюючої сили води після громової бурі, то сьогоднішня наука знає добре цей факт. Вода після громів є «наелектризована» і пробуджує зерна і рослини до кільчення й росту. Огородники підливають насаджене чи засіяне зерно «електризованою» водою.
Наука знає добре про ці властивості Сили Перуна, але вперто відмовляється бачити її метафізичну природу поза з'явищевими проявами. Наші Предки шанували цю життєтворчу Силу, «яка пливе до нас життєдайністю, як здійснення Божественного Життя на Землі».
Така глибока й натхненна мудрість воскресає для нас із кожної Дощечки Книги Велеса...***[102]
Ціле життя я заглиблювався в поезію, але ніколи не стрінув такого чистого і живого натхнення, яке напоює цю поему життєтворчою потугою. Кожне слово тут дише рідною Землею, безмежною любов'ю до неї та відданістю одержимої присвяти.
Спробуємо, однак, здобутися на науково-історичну аналізу цієї частини поеми.
Перш за все стрічаємо тут небесну постать Корови Замунь. Безмежна Молочна Дорога, що стелеться крізь небеса, має своє джерело в її Материній Доброті, що живить цілий світ її чудесним молоком.
Культ Землі також споконвічний, як усвідомлення людиною, що Чоловік є Сином Сонця і Землі. Це ж Земля живить його щоденно як Мати. Образ цієї Живительки втілений у мітологічну Корову, Добру Матір, яка живить цілі покоління благодаттю свого молока. Життя наших предків на історичному етапі того часу було тісно пов'язане з цією істотою. Сьогодні молоко – це «фабричний продукт», який ставлять нам щоранку під двері і ми по-дикунськи не думаємо про Корову, саме як живительку роду і родини, хоч на її молоці ми виросли змалку. Але ж наш батько селянин, який плекає, живить і дбає про неї, знає вартість її поживи для родини.
Культ Корови стрінемо в Риґведі, де Сонце, чи Рання Зоря порівнюється і називається цим любим словом, як синонімом.
В нашому тексті стрічаємо її назву як ЗАМУНЬ.
Назва нагло прозвучала для мене так старинна, як світ наших прадідів і, звичайно, пов'язана з етимологією сучасного слова «ЗЕМЛЯ».
Найстарші звучання цього слова, а радше кореня, знаходжу у формах: ЗЕМ, ЗАМ, ЗАМІН.
Форму «ЗЕМЕ» стрічаємо в латвійській мові.
У слов'янських мовах слід навести польське «ЗЄМІЯ».
Наше «Л» у слові «ЗЕМЛЯ» є новішою вставкою подібно як «Л» у слові «Здоров'я» та «Здоровля». Сьогодні наші письменники вертаються до старшої форми здоров'я.
Але найцікавіше з'явище у тому зв'язку знаходжу в Авесті. Сама старинна Авеста дасть нам ключ, потрібний для зрозуміння міто-етнолігічної істоти Замунь.
Стрічаємо в Авесті довший і прекрасний яшт, що так і зветься від видів ЗЕМЕ-ЗАМІН, «ЗАМІЯТ-ЯШТ», а саме ЯШТ Дев'ятнадцятий, себто обрядово-релігійний гимн і текст для Богослуження. Стрічаємо теж коротші молитви, а саме ЗАМІЯТ [103] Патет. В цих гамнах ЗАМІЯТ – це Жива Душа Землі, якої метафізична основа і істота живе вічно в небесах Агура-Мазди. В цих небесах, подібно як у Сварозі, живуть Ідеї-Сили і Творчі Духи всіх Потуг Світу. Це зовсім пояснює культ Корови Замунь, саме як істоти Землі на небесах. Це Вона творить Молочну Дорогу і дає Життя Землі і небесам.
Подібно у Гимнах Атхарваведи стрічаємося з культом Землі у гимнах і молитвах.
Частину цих гимнів я переклав українською мовою ще в часах моїх університетських студій і включив у збірку п.з. «ГИМНИ ЗЕМЛІ». Як мотто до цілої збірки, я ужив слідуючі безсмертні слова Атхарваведи:
«В НАЙВИЩІМ НЕБІ ВІЧНА ЇЇ ДУША
У СВЯТІСТЬ СПОВИТА.
ВОНА СВЯТА – ЗЕМЛЯ!»
В моїх «Гимнах Землі» я розвинув цей мотив у метафізику культу Землі.
Можна написати цілу статтю-студію про приглушений, але у злогах підсвідомосте народу живий і діючий культ Землі.
Стрінемо його у Стефаника і Коцюбинського та інших, але вже як півсвідомі вибухи цього культу Землі, позбавленого однак свого мітологічного й метафізичного змісту.
В обрядах стрічаємо культ Землі разом із культом предків, а зокрема героїв, на Зелені Свята. Це Обходи довкола поля і на цвинтарі з молитвами і жертвами духам предків. Це речі добре відомі з етнографії. Я їх тільки наводжу на пам'ять, як залишки колись важливого і життєдайного культу Землі-Матері.
«ПАМ'ЯТЬ СВІТУ ТАЄМНА,
ЗЕМСЬКА ДУША – НЕЗЕМНА.»
(Володимир, «Гимни Землі».)
Отже стрічаємо у «Книзі Велеса» цей престаровинний культ Землі-Матері у прапервісній зооморфічній формі. Читаючи що Книгу сьогодні, мусимо позбутися наших упереджень до цього виду метафоричних уосіблень, як взагалі наших матеріалістичних упереджень до Життя в Космосі і на Землі.
Тут пригадаймо собі, що в «СЛОВІ ПРО ПОХІД», одного з улюблених національних героїв називають «БУЙ-ТУРОМ». «БУЙ-ТУР» – це звучить гордо. Уявляємо могутньоплечого Князя Всеволода, втілення хоробрости, непохитности і братньої любови. Але ж саме слово «БУЙ-ТУР» означає тільки, що БУГАЙ-ТУР. [104]
Крім того мусимо пам'ятати, що ціле світовідчування арійських народів було побудоване на рівнобіжності життя нашого Світу, інакше Мікрокосмосу з Всесвітом, себто Макрокосмосом. На цій основі побудована сила й жертва Молитви.
Аж сьогоднішня наймодерніша наука відкриває цей наш Щоденний і щохвилинний зв'язок із Космосом, саме як з «ОРГАНІЗМОМ».
Очевидно – так учимося – тонка ріжниця між метафорою сьогоднішнього поета і мітом старинних Віщунів. Ця мітологія – це перш за все натхненні візії Віщуна і Поета рівночасно. Наша старинна мітологія відкриває перед нами всю поетично-творчу і мітотворчу силу наших Правіщунів. Нажаль, упадок мітотворчої сили в історії народів означає часто затрату їх творчого ідеалізму в історії.
Викликавши таку гарячу любов до Землі та її Душі в небесах, автор видвигає свій клич любови Русі і рівночасно клич готовости покласти своє життя за неї.
Вона була, є і буде нашою Землею.
Без неї помремо, як світлий День помирає без Сонця. Тут натхнення Віщуна досягає справжнього апогею, сміливого образу смерти без Сонця і смерти без Рідної Землі.
Справді, справді, як День без Сонця, так ми вмираємо без нашої Рідної Землі.
Поема продовжується.
На небесах побачимо тепер Сонце-творчого Велеса, в усій його красі й величі. Це його славимо й будемо славити від віку до віку в торжественних Богослуженнях саме до сходу Сонця у його всесвітньому Храмі.
А цей Храм блестить многами вогнями і...
Тут стрічаємо важливе слово, одне з тих, які безсумнівно свідчать про автентичність «Книги Велеса».
Це слово звучить в оригіналі «ЯГНИЦЯ», або можна читати «ЯГНИЩЕ».
Взявши це слово під аналітичний мікроскоп порівняльного мовознавства, пояснюю це слово ось як:
Є відомий протоіндо-европейський корінь:
Корінь ЯҐ і ЯГ.
Він означає чинність жертви через спалення.
Через приросток «НА» постає відоме санскритське слово, яке звучить після палатизіції приростка «на» як: ЯГНЯ, що значить Жертва згідна з ритуалом і жертовною формулою.
В нашій мові збереглися сліди цього слова у слові «ЯГА» – в [105] негативному значенні «чарівниця» (Баба-Яга) після закріплення християнізму.
Моє заключення є, що від кореня «ЯГ» – подібно як у санскриті було живе слово «ЯГ-НА», себто жертва. Звідси вогнище і сам жертовник, на якому горіла «ЯГНА», звався «ЯГНИЩЕ».
Починаємо розуміти найвище натхнення цілої поеми.
Наш віщун-поет порівнює блискучий схід Сонця до могутнього Космічного Вогнища і Жертовника.
Всесвітній Храм Велеса горить тоді численними вогнями і сам стає Чистим Жертовником.
Могутній поетичний змисл встає з цих слів.
Для дослідів тексту – це наука, що т,зв. «незрозумілі місця» є незрозумілі тільки для нас. За ними є звичайно глибокий зміст. У дослідах краще залишати такі слова покищо нерозгаданими, аніж звужувати чи спрощувати зміст Книги Велеса.
Але численні учені, замість признатися до свого незнання, або просто невіжества в питаннях мови прадавніх століть, воліють ВІДКИНУТИ АВТЕНТИЧНІСТЬ тексту, мовляв, «мова незгідна з мовою, що її знаємо із текстів 11-го чи 12-го століття»...
При цьому замовчується, що в мові 12-го століття вже вичищено слова несприятливі та небажані для християнізму.
Як я згадав, це слово «ЯГ» як теж зоомітологічна концепція «ЗАМУНЬ», свідчать про автентичність тексту.
Закидати чи теж твердити рішуче, що текст є пляґіятом, – як це роблять деякі вчені з Російської Академії Наук, це значить приписувати авторові «пляґіяту» не тільки досконале знання Риґведи й Авести, але здібності утворювати нові слова, згідні з духом і правилами старинних мов. Такого генія я не стрічав в історії дослідів текстів.
Якби був такий геній, то він був би відомий із своїх глибоких знань, а рівночасно поетичного генія.
Пригадую теж, що у випадку геніяльного містифікатора Макферсона-Осіяна – вчені ніколи не бачили ніякого тексту, а тільки «переклад». Цей «переклад», я тверджу, був твором генія. Але навіть він не був здібний в ніякій мірі імітувати сам текст і мову здогаданого автора... з третього століття у старошотландській мові. Ані теж не був годен імітувати справжнього духа старої поезії. Його Осіяна – це неперевершений взір модерного романтизму, який мав таку силу, що Ґете навернувся від клясицизму на цей новий романтизм і він же – романтизм Осіяни – викликав, наприклад, постання романтизму в Польщі (Бродзінскі та інші). [106]
А тут перед нами встає найправдивіший Дух наших Прапредків в його гарячому прагненні оборонити Віру і Батьківщину рівночасно.
Але вернім до аналізи нашої поеми:
Слідує далі прославлення Велеса. Це він навчив нас культу Снопа. Цей культ затримався досьогодні. Хто із старшої генерації не пам'ятає зворушень душі і подиху цієї прабатьківської старишюсти на спогад Снопа на покуті? І це в селі і в місті. Хто з нас не пам'ятає цієї магії Снопа у кожне Різдво у найріднішій хаті?
Але пізніші «вчені покоління» відкинули цей культ Снопа, як щось примітивне. Чи справді це примітивне?
Зерно пшениці триває і зберігає життя міліони літ. Тайна помноження, росту і розвитку заключена і збережена в одній зернині. Скільчилася пшениця з гробниць фараонів!
Це поглиблення зрозуміння СИЛИ І КУЛЬТУ ЖИТТЯ. Це всерадісне підтвердження Життя і Всесвіту характеристичне для цілої релігії наших Забутих Предків.
Це всесвітній Тріюмф нашої Віри над пізнішим життєненависницьким песимізмом інших релігій, заперечення Радости й Вічности Життя.
Та сама Тайна зберігається в культі ЯЙЦЯ, як Символу Сонця, як Символу Вічного Воскресіння на Великдень.
Звідси Слава Велесові, Батькові Роду й Народу!
Ні, ні, – ми не є марні «хлібожери» 20-го століття!
Ні, ні, – ми є і будем і перебудем як Славуни-Руси!
Саме походження словоназви «ВЕЛЕС» я пояснюю в моїй праці п.з. «Богиня Світанку» і тут годі мені повторюватися.
Саме появу Ранньої Зорі стрінемо в дальших словах нашої поеми.
Мовна заввага: Завважмо при цій нагоді одне мовне з'явище: «а водяша по ренце» – але вели нас за руку.
Слово «рука» має тут старшу форму «ренка» з носовою голосною «е». Вона затрималася в польській мові як одна з її архаїчних прикмет. В Книзі Велеса будемо стрічати види з носовими голосними, як теж види, які цю голосну втратили. Отже ми є тут в переходовій добі, коли вже була жива тенденція заміни «єн» та «он» на «у», (наприклад «Менж» – МУЖ).
Мовне з'явище затрати носових голосних стрічаємо в староукраїнській мові одинадцятого століття. Це виразно датує мову Книги Велеса як вчаснішу, отже 9-те чи 10-те століття. [107]
До цього питання доведеться ще вернутися.
А. Кирпич перекладає це місце так:
«Так бо ми маємо боярина Оглендю, який нами погордився і дере нас на часті.»
В оригіналі є цікаве слово «погрдісіа» (рядок 26), яке п. А. Кирпич перекладає як «погордився».
На ділі, існує староукраїнське слово «гидень», яке стрічаємо в хроніках. «Гридень» – це воїн у постійній службі та військовій формації. Світлий Князь Володимир Великий любив перебувати радше у «гридниці» ніж у «бабниці» між своїми пречисленними жінками. Гридень вимовлявся первісне через «сонатичне» «Р», як сьогодні «крк» і «прст» у чеській мові, яка затримала цей звук.
Звідси дієслово «огридитися», або «погридитися», себто узброїтися зорганізованим, постійним воїнством. Подібно творилися інші слова у відношенні до зброї. Отже прочитаємо в Книзі Велеса «омечитися», себто озброїтися мечами.
«А нас дере до щастя» – «дерти» – значить вести наказами, поривати до щастя. Стрічаємо у Франка «Дух, що тіло рве до бою». «Рве» – значить пориває, веде через натхнення. Ця картина Огленді наведена як похвала для Огленді. Вона відноситься до доби творення державного воїства через ополчення менших племен та князівств. Ціле речення значить: «Оглендя створив з нашого воїнства постійні полки гриднів», або коротко «погрдися»... нами. Ця пригадка потрібна авторові поеми як дальший його заклик для мети, яку визначує. Звідси теж згадка про прогнання «єгушшів», себто гунів і яґів.
(Літери «Й» небуло в оригіналі Дощечок, згідно з повідомленням Ю. Міролюбова. Він передавав нею «II» себто два І, оригінальне слово «ПІТРА» мусить бути покаліченням.)
Тут знову п. А. Кирпич перекладає слово «грдінове» як «гордині», тобто горді люди. Тимчасом слово «градин» мало зовсім окреслене значення «воїна в ополченій формі». Звертаю увагу на особове закінчення «грдінове» від основи «гридин», подібно як «синове» від основи «син», аналогія до санскритського закінчення іменників на коротке «у» як «сунавах» – синове. Наш Віщун розвиває тут основну думку свого послання, чи звернення до народу. Він закликає до вищої форми народного воїнства, а саме до з'єднання сил, ради оборони та закріплення державності на півдні Русі-України саме серед племен, що жили тут тривалим поселенням між Дніпром і Дунаєм. [108]
Старинність і первісність цього поселення не доцінюють наші історики. Читаємо в пізніших хроніках про князівство Тьмутараканське. Можна набрати уяви, що це якась відірвана колонія, куди виганяли князів «ізгоїв». Але ж таке князівство могло існувати тільки на базі тривалого поселення, яке мусило нести на своїх щитах і мечах усю грозу і бурі ворожих мандрівок, які бажали перш за все відірвати наш нарід від берегів Чорного моря. Про цю споконвічну боротьбу почуємо більше далі.
Покищо поет вертається до своєї поеми про Всесвіт.
В поемі, чи гимні виразні два струмені. Один – це прослава Богів, а зокрема Велеса серед величавого ранку, коли-то відбувалося раннє Богослуження наших прапредків. Рівночасно у цей струмінь вплетений і переплетений другий: це пригадки минулого, окреслення їх боротьби та їх сучасного завдання єдиної мислі для боротьби за їх ствердження і вільне існування на нашій Землі.
Разом із величавим Велесом появляється у вогнях поранку ЗОРЯ СВІТАННЯ. Вона ниже жемчуги на свої убрання. І знову рідний образ. Жемчуги і прикраси нанизувалися на убрання жінок Русичів. Такі ж були одяги наших прасестер. Нанизувати, вживається ще й сьогодні.
Тут просто чистий корінь: низати, ниже. Сьогоднішньому поетові не прийшов би до голови такий, здавалося б простий, але якже сильний і мальовничий образ. Нічого подібного у Кардучія в його «Гимні до Ранньої Зорі».
В такій картині – нагле зіставлення із греками. В їх Вірі і культі немає того щирого серця, що є в нас. Вони не розуміють наших Божеств. Наш Віщун і наші прапредки горді із своєї Віри. Вони знають її Красу і Силу. Вони знають, як сильно вона випливає з самого серця і Духа Народу.
Стрічаємося з фактом війни ВІРИ, про яку мало знаємо з історії.
Русичі є Синами Слави, а цю Славу докажуть «ідучи на заліза греків та на їхні мечі».
Нагадуються тут майбутні слова Святослава, записані грецьким істориком. Це він відкликується до Слави, яка іде перед Русичами і відкриває їм ворота городів.
Це натхнуло мене до спроби зрозуміння дуже неясної згадки про «ВЕДМЕ ДЕВО» – мабуть город чи плем'я. Пояснюю це місце так: цей город чи плем'я мало стати на боці греків. Але слава Русі подіяла на них так, що вони опинилися поза боротьбою, себто відмовилися від союзу з греками. Тоді греки опинилися втікачами. [109]
Це знову нагадує мені історію воєн Святослава, коли то, як він стверджує «Слава ішла перед нами» і на звук цієї Слави цілі городи відкривали перед ним свої ворота, вбачаючи в ньому визволителя від грецького ярма. Так здобув він, за хронікою, 82 городи продовж одного року. Це було можливо тільки завдяки психоідеологічній ситуації в Болгарії, яка хоч уярмлена духово, але ще відповідала на зов Слави і братерства Русичів.
І тут чуємо важливе історичне ствердження про ідеологію Русичів. Вони не нападають як греки по своїй похоті, вони не вбивають, хіба що примушені до того нападами ворогів і загрозою поневолення нашої країни. Саме такий є зміст цілої нашої історії до підкорення нас зброєю та політикою Візантії, якій вдалося зробити з Русі-України свою духову й культурну провінцію.
Русичі є благородні. Вони дякують за хліб і за добро їм учинене. А греків тільки роззлоблює чуже багатство. Вони зазіхають на хліб господаря, який їх вгощає щиросердечною гостинністю. Побачимо далі, як розвивалася ця історична драма.
Характер Русичів – це їхня Доброта і Благородність. Але разом із тим безсмертна відвага в боротьбі з ворогом, який їх обдурить ганебно й зрадливо. Тоді вони безстрашні. І звідси їх Слава, про яку клекочуть орли:
«РУСИЧІ Є ВІЛЬНІ І СИЛЬНІ НА СТЕПАХ!»
Слідкуємо пильно за розвитком цієї драми історії.
ЩОБ ЗЕМЛЯ БУЛА ПЛІДНА І ЖИРНА
Дощечка 8, продовження 3. Рядки 1-9.«Ой була сійба диводивная».
(Володимир: «Гимни Землі»)1. Коли то наші пращури почали творити собі Сарунже,
тоді греки, які прийшли як гості-купці
2. до торжищ наших, глядячи за прибутками,
і побачивши нашу землю, посилали до неї
3. множество юнацтва, будуючи доми і городи
для виміни і торгівлі. А одного разу
4. ми побачили їхніх воїнів омечених і озброєних, –
і скоро наші землі перебрали до своїх рук
5. і встановили ігрище інші як наші,
і тоді ми побачили, що греки торжествують,
6.а Славуни стали для них отроками.
І так наша земля, яка чотири віки була нашою, [110]
7. стала грецькою, а ми там є як собаки,
що їх звідсіль женуть вон каміннями,
8. і ця земля є огречена, – тако днесь маємо її
відібрати і кров'ю нашою полити,
9. щоб земля була плідна і жирна.Не можна ясніше і міцніше представити драму зустрічі наших племен із греками.
Земля над Чорним морем була нашою. Прийшли грецькі купці і їх трактували як гостей, за пануючим у нас споконвічно законом Радогоща. Купців вітали як гостей і дозволили їм поселюватися. Так постали грецькі колонії над берегом Чорного моря. Звичайно, не могли вони інакше поселитися, як тільки за згодою місцевого поселення. Геродот і інші забувають згадати про це, що тільки так могли ці колонії постати, а найважніше про те, що жило там і довкруги місцеве населення досить густо, щоб торгівля із ними приносила прибутки. Населення було дружнє і гостинне для купецтва і тому дозволило їм поселюватися для торгівлі. Тимчасом міг би хтось віднести вражіння із наших і грецьких історій, що греки прийшли на незаселену землю, нічию і завели торгівлю з далекими від моря племенами.
Так не було! Наші предки вже до їх приходу збудували город САРУНЖУ, Суронже, якого назву скорочено далі до СУРОЖ.
Читачі моєї праці про Сварога знають вже, що корінь СУР означає СОНЦЕ і БОГА СОНЦЯ. Суронже – це староукраїнський Город Сонця, по-грецьки – Геліополіс.
Так підприємчиві торговці поселилися на відомих в історії колоніях. Настав період дружніх відносин із Грецією і греками. Це в тому часі наші дівчата приносили їм зорганізованою естафетою СВЯТИЙ СНІП, як знак і символ згоди і приязні. Цей дар цілини греки високо, як дар їх святині. Дівчат приймали як жрекинь і як висланок народу.
Ми не шукали їх землі. Ми були дружні і гостинні.
Але ось – одного дня – греки відплатили їм ганебною зрадою. Прийшли несподівано вже не як гості, але «омечені і озброєні». За гостинність відплатили завоюванням і огреченням нашої землі.
Наш Віщун проголошує святу боротьбу, щоб відібрати нашу землю. І це є основна мета його палкого звернення.
Подібно, декілька століть пізніше, основною метою «Слова про Похід Ігоря» буде клич до єдності князів у боротьбі їх з ордами зі Сходу, для відібрання Тьмутараканської Русі. [111]
«РУСИЧІ СТЕП ПЕРЕГОРОДИЛИ ЧЕРВОНИМИ ЩИТАМИ»
В нашій поемі, що так і є свого роду проповіддю і посланням, стрінемо ось тут НАЙСИЛЬНІШІ СЛОВА, які я чув коли-небуть в обороні нашої Землі та у ствердженні її як нашої священної і споконвічної власности.
Цю святу Землю треба відібрати, рясно проливаючи кров, – кров наших воїнів і героїв!
«ЩОБ ЗЕМЛЯ БУЛА ПЛІДНА І ЖИРНА!»...
Справді, справді є наша Земля густо насичена нашою кров'ю.
ТОМУ ВОНА РІДНА І СВЯТА!
«Було зерно золоте,
Ясносоняшне.
Білі тіла молодецькі,
Героїв серця борецькі.
Гей, яке там буде жниво...
Буде диво, дивне жниво:
Лан засяє злотогриво,
Встануть Лицарі святі,
Ясносоняшні.»
(Володимир: «Гимни Землі»)
НЕМАЄ СМЕРТИ
Дощечка 7Д, рядки 1-19. Дощечка 7Е, рядки 1-21.Текст цих Дощечок 7Д та 7Е є натхненний, віщий гимн про Безсмертність. У жодній вірі світу я не відчув такої впевнености перемоги над смертю, такої живої Віри в Безсмертність, як у цьому величавому проголошенні основ нашої Віри.
СМЕРТИ НЕМАЄ!
ІСНУЄ ТІЛЬКИ ВІЧНЕ ЖИТТЯ!
У таких місцях найвищого натхнення і пориву безсмертности будемо бачити Жар-Птицю.
Це голос Самого Сварога. Це ВІЩА СВІТОТВОРЧА СИЛА!
ДОЩЕЧКА 7 Д, рядки 1-19
Переклад Проф. В.ШАЯНА1. Та справимо тризну славну по ворогах.
І налетімо соколами на Хорсунь та беремо
2. їжу та добра та скотину, але не полонимо
греків, ті бо то нас знають [112]
3. яко злих, а самі добрі для Русі,
і темнота (бісовська) не буде з нами,
4. а з тими, які чуже беручи кажуть, що діють добро,
а не будемо такими як вони. Бо веде нас
5. Ясунь, а тому дбаємо, щоб побороти
наших ворогів до єдиного, –
6. немов соколи нападемо на них
І кинемося з всією силою до боротьби, –
7. бо оце... Матірслава співатиме у Сварозі
про боєві подвиги, – а ми відійдемо від своїх
8. земель і рушимо на землі ворожі,
щоб вони побачили, як січуть Руські мечі. Ясунь
9. велить нам, що не слід діяти інше, а тільки іти
вперед, а ніколи назад. Не скажемо теж, що підемо
10. поволі попереду своїх, – а підемо скоро,
а хто скоро іде, той здобуває славу,
11. а хто іде поволі і тихцем, то ворони
на ньому крячуть, а круки дзьобають.
12. А ми ж не худоба, – ми є Русичі.
А оце навчення іншим: аби ви знали,
13. що право є з нами, а Нав'я ми
не боїмося, бо Нав'я не має
14. сили супроти нас. Тому ми молимося Богам про
поміч у наших боєвих трудах і змаганнях.
15. Бо оце Всематір б'є крилами
про боєві подвиги і славу воїнам.
16. які випивши Води Живої
від Перунця в січі жорстокій, –
17. а ця Птаха прилетіла до нас і дає нам Ріг
повний Життя Вічного гридневі нашому,
18. що станув проти мечів ворожих
і сиву голову утратив, так немає смерти для нас
19. тільки Життя Вічне. А кожний брат за брата бореться,
ДОЩЕЧКА 7 Е, рядки 1-21
Переклад Проф. В.ШАЯНА1. А помре, до Лук Сварога іде. А там
Перунцьо рече: «Ти є ніхто інший ніж
2. Рус-гридень, ані грек, ані варяг,
а славний роду славного. А це той воїн пішов за [113]
3. співами Всематері і Матері-Слави
до Гаїв твоїх, Свароже Великий!»
4. А рече йому Сварог: «Іди, мій сину, до тієї
Краси Вічної, а там побачиш твоїх дідів
5. і бабів, а вони серед радощів і веселія
тебе виглядаючи, дуже плакали до сьогодні
6. і вони напевне возрадуються із життя
твого вічного до кінця віків.»
7. І увійшовши в цю Красу, якої не відаємо,
яко воїни Ясуня, ми мали іншу мету ніж греки
8. і славу мали іншу. І тому ми дозріли
до Ірію нашого і побачили ми квіти красні і
9. дерева, і левади і будемо вінки вінчати
із тих піль, управляти жита
10. і яшень полоти і просове пшоно збирати
до Закуте Сврожіа.
11. Тому ж то інші Благодаті, як інша земля
тлінні прапредки і страдання.
12. А нехай буде мирний день його вічний!
А ми станули на його місце,
13. а як упадемо зо славою, тамо ідьме,
де і він. Бо Матір-Слава б'є крилами
14. обабоки свої, немов вогнями сіяючи
святістю для нас, а
15. всяке перо іншої краски, червоне, синє,
голубе, жовте, срібне, золоте і біле.
16. Бо вона світлом сяє, яко Сонце зо славою,
а довкола іде розсяняшнене розсвітлення, –
17. вона ж бо світає сімома красками,
так що подив між Богами нашими повстав, –
18. а Перунь, побачивши її, гремить у ясній Сварозі.
Тому то наші повстають завіти, і січі, і встала
19. наша сила, щоб ми узріли також і одсікли
старе наше життя від нового, так як рубається
20. дрова в домі огнищан. А Безпочаткова Матір-Слава
б'є крилами обабоки, а ми ідім під стяги наші,
21. а ці стяги є Ясуневі.Ніяка вузька персоніфікація грецького стилю типу Богині НІКЕ, не може мати такої потрясаючої до глибини душі сили об'явлення. Ця Потуга Віри і Натхнення об'явлена у Символі-Істоті [115] Жар Птиці. Вона появляється у Книзі Велеса часто, а все в місцях, коли Віщунові треба відгуку з глибини душі Героя.
Найважче, найосновніше питання всіх релігій та філософій – ПИТАННЯ СМЕРТИ. Її бояться люди і бояться релігії. Страшать людину видивами посмертного життя, щоб довести людину в покору і послух їхньому вченню про спасення, через духове рабство. Фактом смерти заперечують змисл життя на Землі. Живу душу добивають прокляттям песимізму і світозаперечення. Мовляв, найкраще було б взагалі не народитися. Світ і Життя – це одне велике прокляття.
А тут стрічаємо найблискучішу перемогу над Смертю в цілій історії людства.
СМЕРТИ НЕМАЄ! Є ТІЛЬКИ ЖИТТЯ ВІЧНЕ!
Є радість і Краса Життя і тут, і там!
Є радість Боротьби і Божественної Творчости.
Є безконечна сійба, ріст і безконечна різновидність Краси. І є краса відваги і Смерти Лицаря, коли:
ІНША Є МЕТА ГРЕКІВ І ІНША Є НАША...
Інша є мета всіх завойовників і злочинців Світу і інша є мета Вселаду, сотвореного Священним Героїзмом!
БО ТИ НЕ Є АНІ ГРЕК, АНІ ВАРЯГ, АЛЕ РУСИЧ – СЛАВУН РОДУ СЛАВНОГО.
Слава іде слухняно за правдивими Героями. Наш Герой впевнений перш за все, що ПРАВДА, висловлена у нашій старині, як ПРАВО-СПРАВЕДЛИВІСТЬ, є за нами. У розумінні ПРАВА нашими предками, як окремого світу ідей, завдань і чину треба ще заглибитися. ПРАВО – це не збір «юридичних» формальностей, ПРАВЬ керує дійсністю – ЯВ'Ю згідно із світотворчою ДУМКОЮ СВАРОГА. Увесь світ ЯВІ, себто дійсности – наш видимий світ міститься у ПРАВ'Ї. «ПРАВЬ бо єсть невідомо уложена ДАЖБОМ» – пише Дощечка 1, рядок 7.
ПРАВЬ обіймає і співіснує у троєдійсності Всесвіту Сварога. І ось за ПРАВО-СПРАВЕДЛИВІСТЬ, А НЕ ПРИВІЛЕЇ! – гине наш Воїн, наш Син, наш Гридень-Лицарь.
Брат бореться за Брата. Брат гине за Брата.
Покажіть мені військо, в якім така сила Братерства!
Це не невільники Візантії, це не наємники мародери середньовіччя. Це Орден, об'єднаний Братерством і Свідомістю своєї ПРАВДИ-ВИЩОЇ СПРАВЕДЛИВОСТИ, а в майбутньому свідомої світотворчости.
І рече ПЕРУН, улюблений їх Батько і Вождь, Друг і Брат, – їхній ПЕРУНЦЬО... Таку ніжність і таку любов до Бога, що його світ уважає грізним і жорстоким, я теж не стрічав у ніякій Вірі. [115]
І ось, він дає нам запевнення для цілої нашої історії: «ТИ Є НІХТО ІНШИЙ, АЛЕ РУСИЧ, СЛАВУН, РОДУ СЛАВНОГО.»
Що ж діється в хвилині смерти?
Оце Жар Птиця оживлює його Живою Водою Безсмертя. І він знає, що станеться. Його приймуть Сварог і Перун до його небес. Про смерть Героя говориться декілька разів у Книзі Велеса. З тими місцями ми стрінемося і довідаємося ще цікавих подробиць.
І так у Дощечці 37 Б прочитаємо:
ТАЇНСТВО ГРУДКИ ЗЕМЛІ
Дощечка 37 Б, рядки 1-6. Переклад» Проф. В. ШАЯНА.
1. Нехай спливаються, браття, наші племена до племені,
а рід до роду і боріться за себе і за землі наші,
2. так, як пристоїть нам, а нікому іншому! Се бо ми
Русичі, Славуни, а славимо Богів наших співами,
3. танцями, ігрищами і видовищами на їх славу.
Ми беремо грудку землі до рани своєї і втовкаємо
4. в неї так, аби після смерти, коли станемо в обличчі
Мармореї вона рекла б: «Не смію винити того, який
5. є сповнений землею і не можу відділити його від
неї.» А Богове, що там перебувають, скажуть від себе:
6. «Єси Русич і перебудеш! Тому, що ти взяв землю до
рани своєї і приніс її до Нав'я.»
Душа по смерті стає перед судом.
Тут першим суддею є Марморея, невідома нам постать з володіння Бога Смерти – ЯМИ.
В її назві чуємо Мару і Марану. Прочитаємо далі в Книзі Велеса, що ЯМУ та інші злопотуги не сміємо почитати ані молитвами, ані жертвами.
Посмертний суд душі побачимо в різних народів і віруваннях. Найбільше відомий посмертний суд у Єгиптян. Там серце покійного важать на вазі. Коли воно легше від одного пера, тоді душу покійного перепускають у дальшу подорож у країні Духів праведних. Коли ж його серце важке, себто переважує вагу пера, то Це знак, що душа є важка від злочинів. Його душу не пропускають до дальшого життя, але її проковтує зловіщий звір всезнищення. Така душа за словами нашого вчення «не перебуде».
Читаємо далі про мандрівку АНІ у світі Богів. Читаємо про це у славній «Книзі Смерти», яка збереглася в одному з єгипетських [116] гробівцїв. Сцену післясмертного суду можна побачити у величезному побільшенні на одній зі стін Бритійського Музею в Лондоні, у славній галереї єгипетських мумій. Знавці езотеричного знання знають, що книга Ані є таємницею: це не книга Смерти, але таємна Книга Життя.
Але ніде я не стрічав такого благородного суду, як Суд Перуна.
Грудка Землі, зрошена живою ще кров'ю Героя – це його паспорт до неба. Цей паспорт не можна купити на «відпусті», як у середньовіччі. Його ціна – це кров, пролита за Батьківщину. Іншого свідчення його праведности йому не треба.
І знову стрічаємо тут найрідніший елемент потрясаючої до глибини душі сили...
Бо ж пам'ятаємо, що ранені Козаки затулювали рану грудкою Землі. Вона затримувала кров... або... Цю грудку Землі забирав Козак із собою до небес!
Це є ОСВЯЧЕННЯ КРОВ'Ю. СКОВОРОДА НАВЧАВ:
«Не бійся вмерти тілесно: бо будеш кожної хвилини терпіти смерть духову. Відняти від душі вроджену чинність, це значить відібрати від неї поживу. Ця смерть є люта. Знаю, що щадиш тіло, але вбиваєш душу, а це заміна зла.»
«Не знаю навіщо носити меч, якщо не на січ, на яку він призначений. Не знаю, навіщо носиш тіло, якщо щадиш віддати його за те, для чого цим тілом одягнений.»
Чуємо в цьому вченні тільки новіший вислів наших старинних Віщунів.
Але, що це значить «уб'єш душу»? Спитаємо. Невже існує смерть душі? Чи теж, яка доля душі, яка не буде виправдана на суді Мармореї?
Сковорода навчав:
«Пробудиться Мисляча Сила Душі.
В інший круг Буття відходить наша Душа.»
Який це круг буття, чи один для всіх? Чи той, що властивий для даної душі, до якого вона – так би мовити – належить за своєю глибшою природою.
Ці питання виходять поза межі цієї праці, вони належать до Знання Таємного.
Але наш безсмертний Герой, наш предок із часів Святослава, наш предок із споконвіку знав напевно, що він ПЕРЕБУДЕ.
І він знав, що значать ці слова Перуна: [117]
«Єси Русич і перебудеш ним:
Тому, що взяв Землю до рани своєї
І приніс її до Нав'я.»
Тому стрінемо в іншому місці Книги Велеса таку заяву: «ІДЕМО НА СМЕРТЬ, ЯК НА СВЯТО.»
І тут відкриваються перед нами усі глибини вчення цієї Книги Велеса.
Смерть – це двері до Вічності. Смерть – це найбільше Свято!
Може тепер зрозуміємо, що ми справді відреклися нашої Душі, коли гляділи без спротиву, як котився у Дніпро Бог наш Правдивий – ПЕРУН.
Але ми ще не все знаємо про вчення наших прабатьків, про Таїнство Смерти.
Мої читачі напевно повірять мені, що я вивчав це вчення про Безсмертність в усіх відомих релігіях.
Але я був потрясений до глибини душі і довго не виходив із дивного дива, коли прочитав, ще дивнішу річ із Знання Таємного саме у Книзі Велеса.
Послухайте уважно:
ДОЩЕЧКА 26, рядки 34-50
Переклад Проф. В.ШАЯНА34. Там нема єгунштів
35. ані еланців. Лиш Право там княжити має. І це
Право є істина, бо Нав'є є совершенне,
36. а не так як дано у Яві і триватиме по вік-віки
у Святій Мудрості. Оце Заребог іде до країв
37. тих і розкаже пращурам нашим, як живемо
на Землі і як страждаємо тут
38. і як стрічаємо багато зла
а там зла немає і зелені трави
39. мають струни і струнять свої шелести
про Божественну Волю і про Людське Щастя.
40. І так ми будемо бачити ці Райські
Степи у Сварозі, які вони сині.
41. І та синь іде від Бога Сварога. І Велес
іде там дбати про їхні стада. І живуть вони
42. на цілинах і Живій Воді. І немає там закріпачених,
ані немає рабів інших. [118]
43. І інші там жертви, бо немає там хліба,
але є виногрози і мід і дають зерно
44. до тих молебенів. І так проголосимо славу
Богам, які є Отці наші, а
45. ми є їх Сини. І будете достойні
у чистоті вашого тіла і вашої душі,
46. яка ніколи не вмирає і не завмирає
в часі смерти тіл наших.
47. А тому, що впав у полі, Перуниця дає
Води Живої напитися, а напившися її він їде
48. до Сварозі на Білому Коні і там стрічає його
Перунько і веде до Блаженних своїх
49. чертогів і там перебуде він час
і отримає нове тіло. І так має жити
50. і радуватися сьогодні і до вічних віків,
творячи за нас молитви.
ПРО МУЗИКУ ЗЕЛЕНИХ ТРАВ
Заки перейду до, розгляду цієї важливої частини Книги Велеса, хочу відмітити найсильнішу рідну рису цієї поеми. Зелені трави мають струни. І струнять свої шелести.
Це знає і розуміє тільки українська душа. Хтось вихований у Гайд-Парку Лондону, чи інших парках лордів, де трави є вистрижені на коротко і майже до коріння, ніколи не догадався б, що існує на світі музика шелесту трав.
Це українська поезія знає такі тайни. Вона знає, «про що тирса шелестіла» (С. Черкасенко). Вона розуміє розговори дубів, тайну лісового шуму. Леся Українка знає, що в лісі немає нічого німого, що все те, що там – живе, шумить і говорить і... має душу (пригадаймо поезії Антонича...).
В моїй праці про джерела натхнень Лесі Українки доказую, що не тільки славний сивий Дід із урочища Нечімного був цим джерелом, але... дивне диво... саме Гимни Ригведи, які вона перша перекладала, за відкритими мною джерелами українською мовою. Тоді в неї, немов у старинної жрекині, відкрилася душа і серце на всю ріжноманітність істот і душ, що живуть у Нічемному. І Новаліс не думав про таке множество Дріяд у наших пралісах.
Немає теж нічого німого в степу. Хто з українських повістярів, зокрема 19-го століття, не включає в свої оповідання довші, прекрасні й натхненні описи природи? Опис сходу сонця набирає дуже часто змісту прослави. [119]
Цієї істини про пов'язаність нашого життя з життям природи ми навчилися ще змалку з пісень матері, чи народньої коломийки. Воно – це відчування – стало частиною нашої душі.
В нашій національній духовості пов'язання нашої душі з цілим світом Природи найкраще висловлене в «Слові про похід Ігоря».
Справді, справді, любов, відчуття й зрозуміння природи найкраще висловлені в українській літературі. Є такі літератури, в яких природа ледве існує. Не хочу їх тут називати.
В новішій українській літературі Михайло Коцюбинський написав прекрасну поему про душу синів Карпат у «ТІНЯХ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ». Цей твір мав великий вплив на моє світовідчування. Мені здається, що я прочитав там більше, ніж написав Коцюбинський.
А наш філософ Сковорода відкриває нам очі і розум на те, що це таке Природа. Це не тільки Краса, що ми її бачимо нашими очима. Ні, ні, це глибша природа речей, це основа їх існування, це ПРАПРИЧИНА, – це метафізична основа Життя, – це основна сила нашої душі.
Наша душа – це наша Природа.
Я вже відмічував цю характерну рису світовідчування Природи в Книзі Велеса. Без цієї основи ми не розуміємо Істоти Богів, про що буде мова.
Але ми всі не знали, про що саме співає ніжна музика трав на зелених українських степах. Вона співає про Божественну Волю і про Людське Щастя. Вона співає про радісне підтвердження Життя цілого Світу і про його Вічність.
Мені не треба ІНШОГО ДОКАЗУ АВТЕНТИЧНОСТИ КНИГИ ВЕЛЕСА, хоч доставлю цих доказів аж забагато – ЯК ЦЯ НЕПІДРОБНА ПОЕЗІЯ УКРАЇНСЬКОГО ВІДЧУВАННЯ ПРИРОДИ.
Наш Віщун знає тайну музики степової тирси. Як Шевченко, він ходив на могили предків, – а вони були ще свіжі, як сьогодні, – і там слухав, що говорить німа гора, хмари і море. І там – як він пише – його душа розмовляла з Богом, так як душа Заратуштри. Він розумів, що саме могили, ці степові високі могили, були його найкращими учителями історії України. Він знав КОГО і ЩО там поховали.
Але навіть своїм рідним братам він не годен був розкрити до глибини свою душу, бо...
«дурним би назвали,
од себе б прогнали,
нехай понад морем,
сказали б, гуля...» [120]
Прогнали б, якби довідалися, що його душа розмовляє тоді з Богом.
І здається, що сьогодні історія повторилася б, якби він пробував, пізнавши, об'явити всю ту красу української душі, всю рідність і мудрість Книги Велеса...
Бо вся Божественна Природа тільки тоді прекрасна, тільки тоді жива, коли в нашій душі є ті самі, струни, які на спів лісів і степових трав відзиваються...
ОБРЯД СВЯЩЕННОЇ ЖЕРТВИ
ДОЩЕЧКА 24 В, рядки 1-7.В тексті Книги Велеса стрічаємо місця, які відносяться до головного обряду наших предків, а саме їх Богопрославної Жертви, себто проливної жертви напою Сури.
Ця жертва відігравала важливу ролю в їх релігійно-обрядовому житті і віровизнанні, тому опис цієї жертви мусить стати предметом детального розгляду. Він покаже нам найясніше зв'язок Віри наших предків із іншими культами індоєвропейських або простіше – арійських народів, а зокрема з культами Жертви Соми в Риґведі та Авесті.
Наведім насамперед текст у перекладі сучасною українською мовою:
1. Це є жертва наша – МЕД-СУРА – на дев'ятисилі і
шальвії удіяна і на Сурі (себто Сонці) ставлена
2. три дні. Після них крізь вовну ціджена і вона буде
нашою жертвою Богам у Прав'ї, яко вони (Богове) є
3. нашими праотцями: бо ж се ми походимо від ДАЖБОГА
і стали славними від
4. славлення Богів наших. Ми ніколи ані молимося,
ані не просимо про наші блага (себто стада,
5. майно, багатства), бо це Бога прорекли нам:
«Ідіть до Русі!», а ніколи не рекли цього до
6. ворогів. Всематір Слава співала нам пісні, що
оснівують звитяжства над ворогами і тому яко
7. це слово є від Птиці, від Сварога, яке летить
до нас по лісах (себто з шумом лісів).
Довідуємося тут споконвічну тайну вітрового шуму в дубових гаях України. В нього вслухувалися Віщуни наших прапредків і чули в музиці цієї відвічної лісової пісні своє Божественне призначення, – славу наших предків і Божественний зов до Слави Русі. [121]
Жертва Сури була важливим заповітом зв'язку з Богами і предками, з шумом дубових гаїв, в якому звучить зов Безсмертности й Слави, призначення їхнього синівства від їх праотців – Богів, зокрема від їх рідного ДАЖБОГА. Все це виколисане в шумі відвічної пісні Всематері Слави.
Ось такий був зміст їхньої Жертви і молитви. А не молилися вони – як виразно про це кажуть – і не один раз, про т.зв. «матеріяльні» блага (говорячи сьогоднішньою мовою), бо ж отримали вони всі блага в одному: у своїй Батьківщині Русі-Україні, даної їм Богами, саме їм, а не їхнім ворогам. Саме їм і більш нікому. Ця їхня Батьківщина є для них найбільшою ї найсвятішою благодаттю і їм слід висказувати тільки вдячність і славу Богам, а творити, боронити і закріплювати своє життя у цій Батьківщині, а зокрема боронити її жертвою життя від ворогів, це їх Чин і їх свідомість Безсмертности.
Ось такий зміст їх Віри. Ось такий заповіт даний нам нашими забутими предками. Саме тому цінимо й шануємо що Книгу Велеса, як шануємо послання до нас у «Слові про похід Ігоря», як шануємо скрижалі Шевченка та інших пророків України.
В цьому розділі нас цікавить, однак, саме дійство Жертви, споконвічного священного обряду, як спадщини всіх арійських народів.
Отже, основою цієї жертви був торжественний акт пролиття у вогонь напою. Вогонь – а сам він є Божеством – саме Божеством Вогню, ДАЖБОГОМ, споживаючи цю жертву сам собою і через нього передає і споживає що жертву для Богів, викликаних натхненним жертовним словом священнодійств Жертви.
Цим напоєм була СУРА, приготована на МЕДІ.
Аналізою значення і походження словокореня СУЛ-СУР, я займаюся у моїй праці п.з. «Найвище Світло». Без студії цієї праці, все, що тут пишу, буде незрозуміле.
Священний звук цього слова пов'язаний з пракорінем, від якого походить означення й осмислення слова «Найвище Світло» саме як «Божого Діда» і «Прабога» відомого нашим предкам під іменем СВАРОГА, Божества Найвищого Світла, а отже й цілого Всесвіту. Він у своєму виді безконечного й безподаткового СВІТЛА є прасутністю Богів. Всі вони його СИНИ, безконечне світлопроявлення його всебічної, всеобіймаючої сутности. Звідси увесь сонячний світогляд наших прапредків, звідси їх благословення і вдячність Богам Світла і Дня. Звідси їх священно віровизнавчеве підтвердження – а не прокляття – світу та існування. [122]
Від цього пракореня дальші окреслення Сонця як СУЛ-НЕ і СУНЕ в нашому тексті.
Я був здивований і натхнений таким блискучим підтвердженням вірности моїх досліджень. Вважаю це тріюмфом модерної лінгвістики, яка дозволила мені добути із звуку слова його Божественний зміст.
Це було для мене рівночасно доказом автентичности Книги Велеса. Розглянемо, як саме.
Отже слово СУРА стрічаємо в Риґведі. Воно означає рід олу, старинного напою відомого нашим предкам. В англійській мові воно звучить сьогодні «ЕЙЛ», а пишеться «АЛЄ». Слово СУРА згадується в Риґведі теж у зв'язку з Медом.
Це престаровинне слово звучить там «МАДГУ», але споруджували ол звичайно з інших рослин чи зерен. Очевидно, Сура приготована і виплекана на меді, мусила вважатися найвищої якости. Звідси наш гимн подає «МЕД-СУРА», себто Сура на Меді, або медова Сура.
Ця медова Сура підлягала дальшому процесові її дозрівання через заправу зіллям у ріжних часах і народів. В нашому тексті названо два зілля магічної сили, а саме Дев'ятисил і шалвія. Оба ці зілля відомі теж у народньому лікуванні, їх властивості, як придатність до нашої жертви, мусять ще бути досліджені.
Тут слідує найцікавіше. Так заправлена СУРА була виставлена три дні на сонці. Це скріплювало очевидно дію сильної і бурливої ферментації так, що алкоголічні і евфорично активні властивості цього напою були скріплені. Цей процес був закінчений своєрідною дестиляцією, яка полягала на тому, що сферментований плин перепускали через вовнисту шкіру вівці, яка служила густим ситом у дестиляції.
Саме в цій дії приготовлення Сури стрічаємо подивугідну подібність до способу приготовлення СОМИ в обрядах і жертві Риґведи.
Важливе ствердження: В Риґведі стрічаємо дальший ступінь розвитку цього культу. Висновок: в глибині передісторії наші спільні предки, себто прапредки народів, які помандрували на схід і на південь, а далі до Індії, знали й передали (чи зберегли) цей спільний обрядовий культ жертви напою Сури. В Риґведі стрічаємо це слово на окреслення напою, що його пили мужі та герої отак, як сьогодні п'ється «Але» у староукраїнській вимові «ОЛ» – а сьогоднішній англійський «ЕЙЛЬ». Цей напиток відріжняється в Риґведі від його [ 123] спеціялізованого виду, головне для ритуальних цілей, який звався СОМОЮ.
Про важливість обряду і жертви СОМИ свідчить факт, що ціла дев'ята книга Риґведи присвячена цьому культові. В його глибоко таємний символічний і релігійно-магічний зміст не можу тут увійти. Це предмет окремої студії. Тут підкреслю тільки, що улюблений напиток Бога ІНДРИ – нашого ПЕРУНА, зокрема перед битвами чи перед докопуванням його численних геройств, через які він славний. Це преулюблений Бог Героїв – наш ПЕРУН – знаний під ріжними пестливо-дружніми іменами в нашому тексті як: ПЕРУНЬ, ПЕРУНЕЦЬ, ПЕРУНЬКО. Він Бог і рівночасно боєвий Брат, найвірніший Друг наших Героїв.
Він любить пити міцні напої так як і наші воїни-герої.
Ведійська СОМА для нього підлягала окремому процесові приготовлення й заправи, її в старинних часах пили також учасники жертви, далі вона стала, мабуть, засильною, і її вживали тільки для дійства жертви ІНДРІ та деяким іншим Богам.
І тут доходимо до ядра нашого доказу.
Із рослин, призначених до заправи чи самого приготування СОМИ, витискали сік між двох каменів, які звалися «ҐРАВНА». Історично-мовно це відповідає нашим «ЖОРНАМ».
Так витиснений сік СОМИ вливали до напою заправленого молоком і виставляли на три дні на сонце для міцної ферментації. Ця дія була частиною дійства жертви і супроводжувалася відповідним обрядом і гимнами.
Після трьох днів переціджували напій через вовнисту шкіру.
Під час жертви напій пили жреці, а далі виливали на вогонь для нашого Божества.
У дослідах Риґведи постало важливе питання, яку саме рослину уживали жреці Риґведи, яка надавала головну властивість викликування піднесености почувань, настроєм почуття Сили і Відваги героя.
І тут слід ствердити, що сьогоднішня наука ще не розв'язала цього питання. За моєю теорією цих рослин було більше, залежно від терену і дослідження їх властивостей жрецями. Тут подаю листу рослин, які знавці Риґведи подають як основу для виготовлення СОМИ. Назви подаю в латинській мові.
Sаrсоstommа viminalе, brоvіаtigmа, Аsсlерis асidа, Sаrсоstоmmа асida, Саnnаріs sаtіvа.
Тут пригадую перш за все, що в нашій етнографії відомий [124] теж напиток СУР виготований на основі сферментованого вівса. В Індії міг це бути риж, або цукрова троща (тростник).
Славний знавець Риґведи Макс Мюлер вважає, що заправою могли бути ріжні види нашого «ПОЛИНУ», який – як відомо –уживається до сьогодні до заправи «ОЛУ» – «ЕЙЛЬ» – або популярного пива.
Це очевидно не виключає уживання інших видозмін. Деякі учені вважають, наприклад, що основою був сік із афганського винограду. Без сумніву арійські народи, які мандрували до Індії, проходили довгими походами крізь країну, що зветься сьогодні Афганістаном, її населення говорить до сьогодні однією з арійських мов. Первісні Арійці проходили головно через просмик Кабуль, який сьогодні не втратив свого стратегічного значення, як брама до Індії. У своєму заборчому поході ще царат пробував захопити впливи над Афганістаном, саме як брамою до Індії.
В часі цих історичних мандрівок первісні Арійці, звичайно, вивчали властивості рослин і тоді очевидно відкрили вище згадані роди саркостомми, які люблять гористий клімат.
Але мовні дослідження новішого часу подають ще простішу теорію і вважають, що основою заправи СОМИ була відома сьогодні Каннабіс сатіва. Слово Каннабіс відповідає мовно нашому слову «коноплі» і ця старинна назва відома теж на півночі Европи серед балтійських народів.
Знаємо теж із Риґведи, що напій СОМИ вважався дорогим і напевно могли існувати його різновидності. Для нашого досліду важливий сам спосіб приготовлення і ритуальна його підготовка.
Релігійна важливість на теренах Русі-України підкреслена ще й тим, що основу цього жертвенного напою творив не просто ячмінь чи овес, але дорогий і благородний напиток МЕДУ. Україна споконвіку експортувала цей дорогий напиток до Греції і напевно й далі.
Тотожність і дія дев'ятисилу та шелвії у заправі МЕДУ-СУРИ, ще вимагає досліду. Але наведений матеріал вповні вистачає як допоміжний матеріял до висновків щодо автентичности Книги Велеса. Бо:
Відомості про культ СОМИ у Ригведі публіковані аж у другій половині 19-го століття, а саме із праць Макса Мюлера, а головно із студій Евгена Бурнуфа саме про культ СОМИ на основі дев'ятої Книги Риґведи у французькій мові.
Отже здогадний фальсифікатор КНИГИ ВЕЛЕСА з початку [125] 19-го століття не міг бути таким глибоким знавцем Риґведи, а зокрема на початку 19-го століття. Та й взагалі припускати у нього, чи когонебудь іншого, таке глибоке і детальне знання культу СОМИ в Риґведі і Гаоми в Авесті, як від якого небудь аматора фальсифікатора навіть у 20-ім столітті, просто неможливо. Тим важче припускати, що назви так рідкісних окреслень, як саме СУРА перед СОМОЮ і цілий обряд Високої Жертви, міг бути відомий якомусь не спеціялістові ще навіть сьогодні. Це мусив би бути висококваліфікований професор, знавець порівняльної віронауки, яка розвивається щолиш сьогодні, після її спроб у 19-му столітті.
Але й тоді такий фальсифікат ученого не міг би носити цих неповторних і непідробних знамен натхненної і щирої простоти і оригінальности, що нею дише цілий збірник текстів Влесової Книги.
Подробиці культу МЕДУ-СУРИ невідомі теж в етнографії. Але хоч би хтось відкрив їх у якімсь закутку південної України, то і тоді ніякий фальсифікатор не міг би «відкрити», що пісня Всематері Слави звучала у відвічній пісні дубового гаю. Тільки той, що вслухався життям у цей споконвічний шум міг його «відчитати» своєю пророчою і натхненною душею...
Історія передає нам віщування на горі ДОДОНІ. Там натхненний віщун-пророк лежав на Землі і вслухався у шум споконвічного священного Дуба. І в цьому шумі читав долю тих, що його питали.
Чи був це Шум Дуба, чи незбагнений шум серця героя, в якому звучав або страх і непевність, або міцні удари серця сповненого Вірою у Правдивість і Чесність його боротьби?
Наш пророк чув голос Богів у споконвічному ПРАВ'Ї, себто у СВІТІ СПРАВЕДЛИВОСТИ, ПРАВА Й ЗАКОННОСТИ РОЗВИТКУ НАРОДІВ І ЛЮДСТВА.
ДОЩЕЧКА 3О, рядки 31-35
Переклад В. ШАЯНА31. «Якщо буде такий блудень, який
буде улещати Богам і відділювати їх від Сварога
32. такий буде прогнаний із роду тому, що не маємо
Богів ріжних. Вишень
33. і Сварог і інші є множественні, яко Бог
є один і множественний.
34. І хай не говорять, що маємо Богів мною, бо оце
35. Святир іде до нас і хай будемо достойними його.» [126]
Я ніде не стрінув такого ясного і рішучого визнання генотеїзму, як саме в тексті Книги Велеса.
Сварог є єдиний, всеобіймаючий.
Сварог є єдиний, многопроявний.
Сварог є многоіменний.
Він і інші Боги є многоназивні і тисячоіменні.
Вони разом творять Єдину Єдність Всесвіту, Небес, Світу Духів Предків і Невидимого Світу Прав'я.
Ця могутня Всеєдність обнята однією всеобіймаючою стрункою концепцією СВАРОГА, прикметною для Віри наших прапредків.
Закиди, видвигнені проти мене т.зв. «реформаторами» є безпідставні та незгідні з правдою, бо ж кожний мій учень у перших лекціях довідується про генотеїзм як із навчання, так і з численних поем і гимнів.
Звужена і спрощена концепція, що мовляв, вистачить переіменувати і назвати християнського Бога – ДАЖБОГОМ і ось він вже рідновірний!
Такі концепції мали жиди в добу культу ЯГВЕ і магометани в культі Аллаха.
Завважмо, що навіть християнізм не є монотеїзмом в єврейському сенсі, але ТРИЄДНІСТЮ ТРІЙЦІ. Отже, це теж генотеїз. Закидати нашим предкам примітивний політеїзм – це карикатура і глум над правдою про нашу і інші арійські Віри як Ригведа та Авеста.
ПЕРУНИЦЯ
Дощечка 8, Продовження 3. Рядки 10-18
Переклад В. ШАЯНА10. Летить у Сварзі Перуниця і несе Ріг Слави.
То ж іспиймо його до кута, а кміто
11. наше маємо відістати від ворогів наших.
А та Перуниця клекоче: Які ж ви Русичі,
12. що проспали свою орю. Ви повинні
боротися у цей день. А ось Суря рече:
13. – А де то ви Русовіти і що дієте
супроти тих ворогів. І куди будете іти
14. із свого краю? То ж вдаримо у стіну ту
і проб'ємо пролом для нас і за наше!
15. А будемо у себе дома ще сьогодні!
А кому присудить Перун, той буде їсти в Раю
16. їстива вічні, у Сварозі настояні.
Нехай загинемо сьогодні, але ж не маємо
17. іншої дороги, щоб увійти у Вічне Життя.
Бо краще бути мертвими, ніж живими бути в неволі
18. на чужині. А то денебудь живе невільник,
то краще деспота, що ним потуркує.
(Нажаль, в архівах Володимира ШАЯНА досі не знайдені аналізи текстів та коментарі Дощечки 8. продовження 3, Рядки 10-18. – Вид-во.)
***
МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ У СВІТЛІ КНИГИ ВЕЛЕСАДорогі Друзі!
Хай не буде для нікого ніякого сумніву, що наша програма на політичному відтинку покривається із українською національною програмою. Ріжниться вона у відношенні до Віри як теж у відношенні до деяких питань соціології України.
Виринає, отже, питання: «Як же ж буде з Вірою та з питанням ведійсько-арійського ренесансу?»
Слід, отже, розглянути це питання можливо у популярній формі.
Отже: з непам'ятних часів, які трудно визначити історичними датами, жили на теренах – які трудно визначити докладно – але приблизно на теренах лісостепу України і далі на південь між річками Волгою та Дунаєм племена, які говорили близькими до себе мовами, зрозумілими для них усіх. Ці мови знаємо тільки із історичних здогадів і називаємо в науці мовами індоєвропейськими. Добре відомо, які із них є сьогодні індоєвропейські, а які ні, за складом форм і словництва. Учені мали здогади щодо їх споріднення, але не пробували встановити точної генеології, себто «метрики» їх народження. Я перший примінив у дослідах принцип еволюції, себто поступового їх творення на основі спеціялізації за народами, чи точніше групами народів.
Мова прото-індоевропейська не була ані санскритом, ані грецькою, ані германською мовою, ані жодною іншою. В санскриті можна відкрити «СПОРІДНЕННЯ», але не тотожність і то не з українською мовою, але із якимсь старинним і нам невідомим ще добре видом «ПРОТОСЛОВ'ЯНСЬКОЇ» мови. Із цієї мови розвинулися [128] чи то похідно, чи рівнобіжне усі слов'янські мови, в тому числі і українська.
Ці окремі мови витворили цілий ряд мовних явищ і видів прикметних тільки для них. Звідси їх краса і чар. Звідси їх різноманітність. Цей процес в історії мов – це процес зрізничкування, або диференціяції. Але жодна з тих мов не має ВИКЛЮЧНО УКРАЇНСЬКИХ ЧИ ЧЕСЬКИХ ЕЛЕМЕНТІВ.
Був такий період в нашому «Чисткарстві» мови, коли то деякі редактори вчили нас відрікатися наших власних слів мовляв тому, що ці слова є також в російській мові, дарма, що ці слова є в «Слові про Похід Ігоря» і в десятках інших пам'ятників. Так вони збіднювали мову. Віддавали слова російській мові. Вони забули, що російська мова відділилася від української десь аж у 13-му чи 14-му столітті. Отже вона молодша за українську мову. Не ми від неї походимо, але вони від нашої мови, в добі спільноти.
Деякі були такі хитруни, що піддаючися російській мові, заступали слова, вживані частіше в польській мові. І так далі. Діялися митарства мовні, які кривдили нашу мову і то з нашої власної охоти.
Так, але ще далеко старші від протослов'янської спільноти є слова спільні арійським мовам, головно дієслівні корені.
Але ми маємо, власну прекрасну мову. Разом з тим це буйда і нісенітниця говорити, що будемо творити власну мову ВИКЛЮЧНО з українських елементів.
Ніщо не змінить факту, що наша мова належить до слов'янської групи, а далі до арійської мовної родинної спільноти та має безліч основ коренів і характеристик, які витворилися ще в добу цієї спільноти, десь приблизно десять тисяч років тому, в добі Неоліту.
Близько до «Протослов'янської мови» була мова т.зв. «старослов'янська», яка далі стала староукраїнською. Найстарші записи цієї мови – це один тільки напис із кінця 9-го століття, а далі відомі історичні пам'ятники із 11-го та 12-го століть. Є деякі сліди із 10-го століття.
Ці слов'янські мови чим далі йти углиб історії, тим менше ріжнилися між собою. Один із чеських королів писав до польського: «Чейже ми говоримо одною мовою». Був це час «гимну Богородзіци» і справді ці мови були тоді для себе зрозумілі.
Я говорив із одним ученим про мою концепцію староукраїнської мови. Він сказав, що такої мови наука не знає. Що я під цим словом – староукраїнська мова – розумію? [129]
Я відповів, що це мова, якою говорили в Київі і писали від 11-го століття. Нею написане «Слово про Похід Ігоря». Він мусів погодитися, що може так бути, себто можна назвати окреслену мову, але це справа номенклятури, себто назви, бо інші так звані «старослов'янські» мови не дуже від неї ріжнилися.
Я пригадав цьому ученому, що насправді немає «старослов'янської» мови, бо всі пам'ятники 10-го та 11-го століття сильно ріжняться і насправді існує стільки тих мов, скільки існує пам'ятників. Мова «Зогравського» євангелія і мова «Київських Листків» сильно ріжняться, хоч були зрозумілі взаємно. На тому ми погодилися.
Але я далі відмітив, що зрізничкування живих мов того часу йшло далеко глибше і творило основу майбутніх мов. Мова, в літературному змислі постає аж тоді, коли її закріплюють в письменах, а далі в модерних, часах утверджують Академії.
Літературна мова закріпилася в час нової доби. Факт її існування був прийнятий на всіх територіях України, де мова, однак, сильно ріжнилася. Якби не було літературної мови, то гуцульська мова, яку я дуже люблю, скоро далі спеціялізувалася б і гуцули могли б були створити окремий нарід. Але вони прийняли «нашу літературну мову в ім'я ІСТОРИЧНОЇ ТРАДИЦІЇ ДАВНЬОЇ СПІЛЬНОТИ – ПРИНАЛЕЖНОСТІ ДО КИЇВСЬКОЇ Держави – Русі. Вони пам'ятають у народній традиції про Князя Святослава. Літературна мова в умовах неволі заступила нам державні рішення. І ця мова стала основою єдности України. Але не забудьмо тут чинника ТРАДИЦІЇ, вираженої у звичаях історичної пам'яти. (Я писав про це в «ДЖЕРЕЛО СИЛИ».)
Те саме відноситься до Закарпаття, яке було ще дальше і ще довше відірване від материка, ще дивніше чудо!
Українські емігранти 19-го століття до Сербії, зберігали свою гордість і окремішність саме на основі цієї традиції.
Коли русин женився на сербській дівчині, то це була велика честь саме для сербки, чи серба. Це на основі традиції старої Русі Київа.
А ось я стрічаю таку пораду: «Будемо закріпляти нашу ВІРУ виключно з українських елементів!»
Подумаймо! Адже саме слово БОГ прочитаємо на могилі ДАРІЯ, могутнього короля старовинної Персії. То ж там прочитаємо, що він гордий з того, що він Арійського Роду.
Але не тільки слово БОГ. Прочитаємо його в Авесті і Риґведі. [130] І то не тільки прочитаємо. Але там цілі гимни йому присвячені та його характеристика. Отже воно в групі слов'янсько-ірансько-санскритській. Назва міста БАГДАД – значить Богом Дане.
Тепер хай хтось скаже, що буде творити українську Віру із виключно українських елементів...
Також оця преславна ЖАР ПТИЦЯ, яка є така характеристична для нашої прастарої Віри, – ми її стрінемо на кожнім кроці в «Книзі Велеса», кажуть, що це не українська ВІРА.
Я вже стрінув таку замітку, що це російська, а не українська!
З такою глупотою годі сперечатися... Скажіть це моїй матері з Добростан, що вона москофілка, бо це вона навчила мене про ЖАР ПТИЦЮ. І це її слова наштовхнули мене на ІРРАЦІОНАЛЬНЕ БАЖАННЯ І МРІЮ: дістати перо ЖАР ПТИЦІ ! І десь в тих ще дитячих мріях формувалася моя доля...
Але ж цю ЖАР ПТИЦЮ я покажу Вам у китайській культурі.
Про Єгипет і Фойнікса самі хіба чули.
Я покажу Вам Тризуб у ІНДІЇ (первісна зброя ІНДРИ в іконографії).
Я покажу Вам Тризуб у Британському Музеї із Вавилонії.
Отже, навіть Жар Птиця не є виключно українська. Вона походить з часу ще перед витворенням і відділенням рас. Інші елементи є похідними в інших культурах із протоіндоевропейського періоду. А що ж говорити про самі Божества протоіндоевропейського часу?
А в тім це я твердив і тверджу, що існує УКРАЇНСЬКА ВІРА, але вона не ВИКЛЮЧНО З УКРАЇНСЬКИХ ЕЛЕМЕНТІВ!
Існує і існувала УКРАЇНСЬКА ВІРА так довго, як довго ми усвідомлювали собі цю ВІРУ. Ми були горді з неї. (Дивись Книгу Велеса!)
Вона мала і має свої власні, цінності і мудрість. Вона існує так, як існує українська мова, а найважніше – УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ та її Дух в історії. Це знає кожний, хто приймає Діяльну участь в ПРОЦЕСІ ВІДРОДЖЕННЯ та ОНОВЛЕННЯ Цієї ВІРИ.
Яка ж є виключно українська характеристика нашої Віри, так як існує характеристика української мови, її словництво, її краса, її душа?
Саме тут Книга Велеса прийшла мені на порятунок. Читайте «Про Перуна Знання Таємне» і там знайдете і Жар Птицю, і Генотеїзм, і те, що є власне нашої душі і Духа Нації. І там є розв'язка найбільш наболілого питання нашої історії, нашого національного ладу... [131]
Національну ВІРУ та ІДЕОЛОГІЮ творять НАРІД І ПРОРОКИ НАЦІЇ.
Які ж це елементи, чи вірніше праоснови Української ВІРИ, які я ствердив у вірі «Про ПЕРУНА Знання Таємне»?
По-перше:
Радісно-творче підтвердження життя і космічної творчости всупереч усім релігіям песимізму і відвернення від світу, його негативність і зло, від якого треба втікати.
По-друге:
Радісно-творче вчення про безмежну любов Перуна до його синів і лицарів. Його дію разом з ними і через них. Його єдність із творчістю світу і його синами.
Єдність у Любові, Єдність у героїчній Дії!
Далі йдуть зовсім модерні – так би мовити – вчення про БЕЗСМЕРТНІСТЬ ЖИТТЯ, БЕЗСМЕРТНІСТЬ ІДЕЇ У ТАЄМНІЙ ПАМ'ЯТІ ВСЕСВІТУ.
Наша ВІРА створена із елементів старинної арійської ВІРИ та об'явлень в сучасності. Тому ця Віра буде Українською і РІВНОЧАСНО ЗАГАЛЬНО АРІЙСЬКОЮ.
І коли ми не приймемо цієї ВІРИ, то відречемося свого первородства. Тоді, за якийсь час, будуть вчити нас її інші народи.
Тому я писав у ріжних мовах скільки міг. Тому я обняв студіями увесь арійський світ. І знову прочитаєте це слово – АРІЙЦІ – на могилі Дарія і може тисячу разів у Риґведі.
І це слово – і тут ТРІЮМФ МОГО ЖИТТЯ – прочитаєте у Книзі Велеса: воно звучить: БАТЬКО ОРІЙ, себто АРІЙ, (але це «А» було зближене первісне до «О». Огень, Агні, а властиво щось посереднє між ОГНІ та АГНІ).
Цього то Батька Орія взяв Перун до небес і там навчив його робити МЕЧ І ПЛУГ. Сьогодні він навчив своїх синів радія, компютора та летів у Космос. Пошум Космо-аеро, як я назвав космічні кораблі ще в 1936-ім році – вже гудуть над простором і заповідають, що нова історія вже зачалася.
Наша. ВІРА – це наймодерніша наука у виді МІТОЛОГІЇ.
Нам треба бути гордими з неї. Це не просто поворот до примітивних уявлень старини, але це віднайдення і об'явлення МУДРОСТИ та ІНТУЇЦІЇ у старинних злетах натхнення наших ВІЩУНІВ.
Чому, отже, знижувати лет і не, сягнути вище?
Вище – себто про першенство і розв'язку питання не тільки [132] для України, але і для всіх інших арійських народів. І саме тут є розв'язка українського питання в світі. Це питання ЦІЛОГО СВІТУ, як очевидно із нашої еміграції.
ЦЕ ПИТАННЯ ВСЕСВІТНЄ!
Але ВЛЕС КНИГА навчить нас, що небесний вогонь принесла на своїх крилах ЖАР ПТИЦЯ. Це сокіл ІНДРИ приніс галузку СОМИ – КОСМІЧНОГО НАТХНЕННЯ ІНДРИ-ПЕРУНА...
Рівняння ІНДРИ-ПЕРУНА знайдете потверджене не тільки в моїх працях ще за часів Університету у Львові, але знайдете цю єдність у Книзі Велеса потверджену ясно і дослівно.
Відроджуючи Рідну Віру, ми продовжуємо духову лінію розвитку: Віри Святослава, Боротьбу Хмельницького,, духового відродження СКОВОРОДИ і ШЕВЧЕНКА. У мові мітології і дійсної духової метафізики – це зветься ВТІЛЕННЯМ...
Відродження УКРАЇНСЬКОЇ РІДНОЇ ВІРИ є історичною подією не тільки для України, але й для цілого Світу! І тому буде рівнобіжне відродження старої арійської Віри серед усіх народів. І навіть тих, що нас зневажають сьогодні і є нашими ворогами...
Ми потверджуємо існування НАЦІЙ в історії, як дієвих її ТВОРЦІВ. Ми потверджуємо, що існують в історії ПРОВІДНІ НАЦІЇ, яких доба скінчилася. Перед нами вибір великого завдання, або засуду на духову провінцію. А РІДНА ВІРА для нас – це не тільки засіб до самозбереження на чужині, а завдання ВЕЛИКОЇ МІСІЇ ДЛЯ ЦІЛОГО ЛЮДСТВА!
Таким є наш «КОСМОПОЛІТИЗМ» і так треба роз'яснювати його тим, що домагаються пояснень чи виправдань...
Найгірший КОСМОПОЛІТИЗМ є той, що ми його відкидаємо та заперечуємо – це ХРИСТИЯНСЬКИЙ КОСМОПОЛІТИЗМ, який визнають так звані «НАЦІОНАЛІСТИ»... Адже ж їм НІХТО НЕ ЗАКИДАЄ КОСМОПОЛІТИЗМУ.
Але ж для «НАЦІОНАЛІСТІВ» – РИМ є сіллю світу і завершенням історії на Землі. Патриярхат, чи ні – РИМ був для них і буде здійсненням «Царства Божого на Землі» через духову підлеглість ПАПІ РИМСЬКОМУ. А цей «КОСМОПОЛІТИЗМ» – ВИКЛЮЧАЄ НАЦІЮ.
А ми віримо, що НАЦІЯ – є творцем історії, і що таким творцем історії буде знову і Україна, коли ми усвідомимо собі свою ПЕРВОРОДШСТЬ та НАШЕ ПОКЛИКАННЯ ДО створення нового ладу на світі!
І саме тут велика і єдина в історії людства МІСІЯ УКРАЇНИ! [133]
Спитайте тепер Шевченка, коли він у своїй марній хаті приймав всіх Гайдамаків. Вони просили його бути їхнім Батьком: це не мрії, але дійсність МЕТАІСТОРІЇ...
І він, Шевченко, освятив їхні ножі. Спитайте Шевченка, чи він був космополітом? І прочитайте добре «Гайдамаків».
Як над Вавилоном, пише Шевченко, повториться історія цілого людства. Шевченко думає про історію ЛЮДСТВА. Чи ж є він проклятим КОСМОПОЛІТОМ? Якщо так – то спаліть «КОБЗАРЯ» і не кривіть душею, що шануєте його, як ПРОРОКА УКРАЇНИ!
Він же вчив поляків подати нам руку і щире серце!
«БО СОНЦЕ СТАНЕ І ОСКВЕРНЕНУ ЗЕМЛЮ СПАЛИТЬ!» (Слово «осквернену» є староукраїнське і старослов'янське.)
Але за це наведення слів Шевченка ідуть сьогодні в Україні на смерть! Вони розуміють, що означають ці слова. Вони розуміють його, як ПРОМЕТЕЯ. Його любов до Якова Де Бальмена, що був українофілом. Його любов до нього, хоч не за Україну, а за її ката довелося йому пролити «кров добру, не чорну»...
Невже ви ніколи не читали Шевченка?
І ще одна риса, і то НАЙВАЖНІША в нашій Вірі і Книзі Велеса: РАБІВ НЕ ПУСКАЮТЬ ДО НЕБА!
Воля людини – це найвища цінність! Раб гине духово. Раб є слугою свого пана. Він не має свого «Я», свого місця в небі. Я відкрив це вчення у грецьких джерелах ще до знайомства із Книгою Велеса.
Але ж послух заповітам ОРІЯ І ПЕРУНА випливає із ЛЮБОВИ і ДОВІР'Я. Це не рабство, а найвище здійснення ВОЛІ НАРОДУ І ЛЮДИНИ. Прочитайте в Книзі Велеса, що зрадників, які втікали з поля бою – позбавляли можливості продовження роду і продавали в неволю... Вони не заслужили бути між вільними, коли зрадили їх боротьбу саме за волю під Сурожем і Херсоном. Скажете – жорстоко! Так було. Воля є найвищою цінністю! Ще вищою є героїчна оборона волі. І це саме ГЕРОЇЗМ є найважнішим вченням Книги Велеса. Там не знайдете сторінки без закликів до НАЙВИЩОГО ГЕРОЇЗМУ І ЖЕРТВИ! І це не фашизм, але здійснення ВОЛІ!
Це також ВІРА В БЕЗСМЕРТНІСТЬ ЛИЦАРЯ І НАРОДУ!
ПЕРУН ЛЮБИТЬ БЕЗМЕЖНО СВОЇХ СИНІВ. АЛЕ НЕ ГІДНІ ЙОГО ЛЮБОВИ ТІ, ЩО НЕ СЛУХАЮТЬ ЙОГО ЗАПОВІТІВ. Прекрасні заповіти ОРІЯ були вседушею нашого народу.
Спитайте тепер християнську доґматку, чи людина заслуговує на спасіння, коли вмирає за Батьківщину? Ви дуже здивувалися б, якби я навів цитати таки самого Найвищого, що НІ! Людина не є освячена своєю кров'ю вмираючи за Батьківщину.
Тільки тоді, як вмирає за КАТОЛИЦЬКУ ЦЕРКВУ ЯК МУЧЕНИК і не має гніву на свого мучителя, але розкіш, що вмирає за церкву. Тільки тоді, коли вмирає у стані т.зв. «ласки», яку дає йому католицький священик.
Наше вчення є для ЛЮДСТВА ПІСЛЯ ХРИСТИЯНІЗМУ І ПІСЛЯ СОВЄТСЬКОГО ФАШИЗМУ. Це розуміють мученики в Україні. І вони зовсім не журяться, що їх – ВМИРАЮЧИХ У КАТУВАННЯХ – не приймуть до християнського неба!
Не всі із них знають, що їх ПРИВІТАЄ ЇХ БАТЬКО – ПЕРУН!
Але В. МОРОЗ – уже знає це!
***
Український Нарід зберіг себе від загину на основі ТРАДИЦІЇ СТАРОЇ РУСІ-УКРАЇНИ КИЇВА.
Але ця традиція, виплекана популярною історією, не сягала далі 8-го чи 9-го століття. Що було перед тим – залишалось невідомим.
Учені читали Геродота і дивувалися, котре із описуваних ним племен було старими Українцями. Читали, наприклад, про «АНДРОФАГІВ», себто людоїдів і це не дуже нам подобалося. Ми напевно не були людоїдами! Ми пересували їх на північ, хоч географічне вони «пасують» до наших теренів. Подібно Геродот приписує Неврам, що вони були «вовкулаками». А Неври жили над Дністром. То ми були в грецьких «істориків» чи «людоїдами», чи «вовкулаками»... Треба було аж Книги Велеса, Щоб вона виразно сказала, що греки поширювали наклепи і брехні про нас. Очевидно для доказу своєї «вищости» та виправдання «культуроносности» супроти «варварів». Сьогодні Ще теж пишуться нісенітниці про так зв, «примітивні племена»на Сході Европи… Каже Книга Велеса, що ми не були ані людожерами, ані вовкулаками. Це грецькі брехні! Ага! Але ж мова про часи Геродота, бо в нього ці брехні читаємо в його історії та думаємо: хто це були ті «людожери»?
Виявляється, що МИ БУЛИ НА ВСІХ ТИХ ТЕРЕНАХ І ТИМИ ВСІМА ПЛЕМЕНАМИ, ЯКИХ ГРЕКИ НЕ ВМІЛИ ДОБРЕ РОЗРІЖНЯТИ.
Це свідчення «КНИГИ ВЕЛЕСА».
Але до такого висновку я дійшов багато раніше. Тут буде Вам дивно почути – на основі мовознавства! [135]
Стара українська мова, хоч не була прото-індоевропейською, але була дуже близькою до неї на основі мовних поколінь чи епох.
Вона була теж ще ближча, чи тут вже можна говорити про тотожність, до протослов'янської мови. Це, отже, найстарша слов'янська мова, хоч не всі архаїчні ціхи збереглися в ній. Багато із цих архаїзмів збереглося в інших мовах слов'янських.
Наші предки часів далеко до «Книги Велеса» вважали «СКУФІВ» своїми братами. Братами вважали вони і Дулебів». Писали «Братарі». Писали теж «ПИТАР» (той, що годує, питає) замість Батько. Але ще дивніше: є низка незрозумілих слів, які я розшифрував тільки за допомогою прото-індоевропейських коренів, збережених у санскриті. Прочитайте це в моїй праці: «Божественне походження Українського Народу».
Тепер про санскрит. Це не є – НЕ Є – найстарша арійська мова. Вона є нашим кузином, але ані батьком, ані братом.
Наша стара мова така старинна!
І ось, Книга Велеса – це документ нашої первісности.
ЦЕ НАША ПЕРВОРОДНІСТЬ!
МИ ЇЇ НЕ ВІДРЕЧЕМОСЯ НІКОЛИ!
А разом з тим у Книзі Велеса видвигнений культ Київа, як Батька. Київа від Кия. А сам КИЙ був сином прабатька ОРІЯ, себто АРІЯ, чи АРІЯМАНА із Авести і Риґведи, І це цілковито відповідає історичній правді.
Але я не сподівався прочитати це в ніякому тексті!
Книга Велеса змінить не тільки науку історії, але саму історію! Відректися «Книги Велеса» – це значить відректися нашого ПЕРВОРОДСТВА!
Але тут постає тривожне питання нашого «Хоми невіруючого»... «Але що буде, як Москалі візьмуть цю зброю в свої руки і обернуть її проти нас?!» Таке могло б статися... Вже сьогодні московська еміграція – НТС – обіцяє перенести столицю «Єдиної-Неділимої» до Київа. Таке може статися, якщо якісь чужі вчені будуть нас вчити те, що ми самі відкинули...
Так, але постає черговий сумнів. Але ж ми слабі, нечисельні. Наших активістів, що тягнуть гуж, почислити на пальцях. Як ми це зробимо?
Книга Велеса – це більше ніж стара зброя. Це духова атомова бомба!
Читайте «Гимни Боротьби»!..
Там предвиджується наглість вибуху нової, чи старої ВІРИ, [136] саме в Україні. Ми працюємо для ідеології України. Слово проникає кордони і мури. Якже нам бути? – Поможе тут тільки ОДЕРЖИМІСТЬ! Пишу тому, що я зазнав її дії з боку Лариси МУРОВИЧ, а наново в особах оцих друзів.
Розкажу їм казку з переказів Баби Захарихи (поміщених в Жар Птиці Ю. Міролюбовим). Питалися хлопці, молоді воїни, свого старшого: «Що нам робити? Наші мечі закороткі!» А цей їм відповів: «То поступіться два кроки наперед, тоді Ваші мечі досягнуть ворога!»...
Є ще й такі обережні, що бояться, щоб чужинці не довідалися про нашу Віру!
Наша Віра для нас тільки! Тихо, ша, бо москалі можуть цю зброю самі взяти...
Пригадаймо собі, що «Книга Велеса» вже була в московських руках Міролюбова і Кура. І що вони з нею зробили? Не вміли її читати! Хоч знали, що це СКАРБ ! Але обоження Київа не було їм в смак.
Ті, що приймуть Книгу Велеса, що є в стані збагнути її ДУХ, мусять НАПЕРЕД ДУХОВО ПРАГНУТИ ДО ВЕЛИЧІ МІТУ КИЇВА, а вороги – МУСЯТЬ СКАПІТУЛЮВАТИ ПЕРЕД НИМ...
Чи Ви боїтеся навіть покори ворога?
Книга Велеса – це програма на століття перед нами.
Яка ж рада, чи наказ для Вас?
1. ОДЕРЖИМІСТЬ ДІЇ ЧЕРЕЗ ЖЕРТВУ
2. СТРУНКА ОРГАНІЗАЦІЯ, яку дехто мішає із «фашизмом». НАШ ПРОВІД – ЦЕ ДУХОВИЙ АВТОРИТЕТ І ПОСЛУХ. МИ Є ВЕЛИКИЙ ІСТОРЮТВОРЧИЙ РУХ!
А Книга Велеса – це ПАМ'ЯТКА ЦІЛОЇ РУСІ ВІД ІЛЬМЕРА ДО СУРОЖУ, себто сьогоднішнього СУДАКА над Чорним морем. Хай не буде у Вас хитання у свою слабосилість.
«ТОЙ, ХТО МАЄ ДІЯТИ НЕХАЙ НЕ КАЖЕ, ЩО НЕ Є В СТАНІ, А ЩЕ БІЛЬШЕ – НЕХАЙ НЕ КАЖЕ, ЩО НЕ МАЄ ВІРИ» (Книга Велеса, Дощ. 38 А, рядок 27).
Невідклично творчі сили метаісторії спряжуться разом і у висліді постануть нові історії, творені новою ДУХОВОЮ СИЛОЮ.
Дію цієї духової сили вже бачимо сьогодні в Україні.
Ми пишемо для України. Слово перемагає мури, в'язниці, кордони та імперії.
Найближча дія:
ВИДАВАТИ, ВИДАВАТИ, ВИДАВАТИ!
ОСНОВИ, ОСНОВИ, ОСНОВИ! [137]
Я тому був за те, щоб зачинати від Інституту.
Декому здавалося, що може краще тут ужити готовий авторитет Сковороди. Але, по-перше, саме Сковорода починає період «знищення», саме знищення ЗМІЯ БІБЛІЇ. Потім продовжує його дію Шевченко. Тут моя праця ще жде на видання. Це все підготовка, плянована і систематична.
Може зрозумієте нарешті, що Я Є ЗНАРЯДДЯМ ДУХУ, що творить нову добу в історії. В тій хвилині неважно скільки досягну за життя... Важне, що створений почин і засіяне зерно.
Тепер дайте собі відповідь на питання:
Чи хочете відректися первородности України і ради своєї зневіри дозволите відібрати собі з рук найсильнішу духову зброю нашого першенства і справжнього проводу між народами?
Справжній ПРОВІД має обов'язок стояти на сторожі чистоти ВІРИ-ІДЕЇ та не допускати до нечистих і неморальних методів її здійснення. Він не. сміє використовувати темноту «незрячої» маси для позірних успіхів і тим самим ставати на шлях демагогії... Бо демагогія зробить нас посміховищем історії...
Треба би ще десять томів написати на тему: «Нарід, що веде історію!» Але ж такі народи були в історії!
Ви боїтеся, що Ваш меч закороткий, чи може Ваша Віра заслаба!..
Я не проповідую Вам ані філософії, ані так званої «науки», але ВІРУ!
Виявиться, що вона є попереду науки.
Поширюйте думки в дусі цих ВІРУВАНЬ! Форма організації прийде сама від себе на основі ВІРИ І АВТОРИТЕТУ!
Ваш, у ВІРІ В ПЕРЕМОГУ!Володимир.
Лондон, 6. XI. 1973.***
ПРИМІТКА:
З доручення Членів «Інституту імені Проф. В.ШАЯНА» я підготовив манускрипти покійного проф. В. ШАЯНА до друку про «Віру Забутих Предків», при чому всі зауваги та побажання їх були узгляднені мною. При редакційних змінах тексту я намагався додержати ЗМІСТ оригіналу.М.Скрипник.
Гага, Березень 1979 р.
До розділу