До розділу

Руське Православне Коло

 

Великдень у Вінниці

 

 

Пробудження самосвідомості Українського народу триває. Як життєдайний сік Землі-Матінки силою своєю могутньою і всеперемагаючою пробуджує до життя і травицю-муравицю, і величні дерева, що своїм віттям тягнуться до Батька-Сонця, так і невидима сила Божого вогника у душах людських кличе нас до єднання із Предками у величне Сонячне Свято нашого Роду – Великдень. Витоки цього Свята сягають глибини не віків, а тисячоліть.

Свято Великодня святкуємо на Весняне рівнодення, після якого день стає більшим за ніч, і символізує перемогу Світла над Темрявою, Тепла над Холодом, Весни над Зимою. Природа в цей час починає оживати-воскресати після зимового сну, скресають ріки, повертаються птахи з Вирію, дні стають довшими, а Сонце – теплішим. І разом із лелеками прибувають до нас Душі Предків, аби втілитись у новонароджених нащадках нашого Роду. І то дійсно Великий День для Українців-Русинів. Святкуючи Великдень, ми вшановуємо силу Життя, силу плодючості та буяння, що дарує нам Сонце Весняне, Сонце Яре – наше Сонце-Ярило.

І символами пробуджуючої молодої сили Ярого Сонця є Великодні Бабки разом із писанками та крашанками – символами народженого Життя, адже знаємо ми, що Світ зродився з Яйця. „Бо се Дажбо створив нам Яйце, що є Світ-Зоря, яка нам сяє. І в тій безодні повісив Дажбо Землю нашу, аби тая утримана була,” – каже нам „Велесова Книга”. І тому ми у Великоднє Свято єднаємося із Предками і Богами Рідними, освячуємо Великодні Бабки та крашанки, аби наш Рід наповнився силою Життя, аби на рідну Землю прийшли Весняне Воскресіння, Щастя, Радість та Достаток.

Гідно зустріли Великдень за одвічним Предківським Звичаєм 23 березня у Вінниці. Світло Рідних Богів і Предків зібрало на острові „Фестивальному”, який прикрашає центр Вінниці посеред ріки Бог, біля двохсот чоловік. Це вже гарний початок проявленого відродження Рідної Духовності. Рідна Віра спромоглася виступити основою для єдності українського суспільства – тим об`єднавчим фактором, який так важко давався до того Українцям. Адже наша Сила – в Єдності. А що для Українця може бути святішим за єднання із Предками і силами Рідної Землі-Матінки та Сонця-Батька? Проведення Великоднього Обряду забезпечила Громада Рідної Віри Руського Православного Кола „Вінець Бога” м.Вінниці за активної підтримки Вінницького Козацького Полку імені Івана Богуна. Святкове Дійство підтримали Етнографічний автентичний ансамбль „Брикса” села Бохоники, музичний Козацький гурт „Подільські музики”, жіночий хор „Берегиня”. Єдналися навколо родинного вогнища у Єдиному Великому Колі Роду представники Козацтва, РУХу, інших патріотичних партій та громадських організацій, громади рідновірів та всіх гарних людей, що пробудились душею і натхненно співали пісню на Славу нашого Роду: „Роде наш красний, Роде наш прекрасний, не цураймося, признаваймося, бо багацько нас є!..” Усі разом водили „Володаря”, обирали найгарнішу дівчину-Весну, дівчата вихвалялись вишитими за зиму рушниками, кидали калину, щоб її клювали горобці, а до дівчат – сватались хлопці, співали „Подоляночку”, натхненно „топтали ряст”, бо тоді „Бог здоров`я усім дасть, а ще будемо топтати, щоб на той рік дочекати”. Свято вдалося на славу, і Сонце, як і завжди, відгукнулось на славлення, розігнавши хмари, і явило свій світлий лик, а козацька пісня та куліш нагадали про славні козацькі традиції нашого краю.

Душа народу – то наші народні традиції. Виховання молодого українця відбувається природно, коли народні обряди святкуються, адже обрядові свята передають нам світоглядову основу наших Предків, визначають правильні відносини між дітьми та батьками, між чоловіком та жінкою, парубком та дівчиною, між усіма „і мертвими, і живими, і ненародженими”.
Народні свята нагадують нам про наше призначення на цій Землі, дають розуміння природи явищ, які відбуваються на протязі річного руху Сонця, нагадують молоді про її обов’язок продовження нашого Роду.

Без обрядових народних свят зникає свідомий Українець. Розривається споконвічний ланцюг зв’язку з нашою історією. Згадайте Тараса Григоровича Шевченка, який докоряв: „Хіба ж вас мати Звичаю не вчила?” Або:

Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.

Сьогодні народним традиціям пересічний українець своїх дітей не вчить. З розвалом клубної роботи зникають традиції і на селі, тримаючись лише на самовідданості окремих ентузіастів. У школах, якщо і проводять уроки народознавства, то це лише дотичне ознайомлення, без реального життєвого впровадження і святкування.
Танцювальні ансамблі та хорові колективи, радуючи нас окремими елементами народної культури, не дають цілісної картини світогляду і не ставлять за мету спадкову передачу традицій пересічному українцю, а у держави „немає коштів” на народні обрядові свята. Отже, при продовженні такого стану речей та бездіяльності, попереду у нас, за застереженням Тараса Григоровича Шевченка – забуття...

Саме тому ті найкращі сини і доньки України, що здатні бачити і чути, мають об’єднуватись у громади рідновірів з тим, щоби просочити рідним світоглядом усе українське в Україні, і тим самим відновити силу нашого прадавнього славного Роду.

І в першу чергу має бути відродженим рідний світогляд серед Українського Козацтва – славних лицарів Волі, що одвічно стояли на захисті Українського народу, його споконвічного народного Звичаю. Саме життя у Звичаї має стати повсякденною необхідністю Українця, і Обрядові Народні Свята мають зійти зі сцен концертних залів і повернутись у реальне життя, відзначатись, як і споконвіку, обов’язково всією громадою на лоні чарівної природи – живому прояві Рідних Богів. І в наших силах змінити життя в Україні на краще вже сьогодні. Справа лише за вольовим рішенням кожного із нас – бути гідним сином Рідної Землі і гордо нести високе звання – Українець. Нас багато, і нас – не подолати!

Закликаємо всіх свідомих українців долучитись до загально-необхідної справи відродження Одвічного Українського Звичаю, і тим самим мати життя вічне у прийдешніх поколіннях нашого Роду!

 

Велимир Піхота
Голова Подільського Кола

 

  

 

До розділу