Понеділок після Великодня називається
Волочильне і відповідає святу Благовісника, який йде відразу після
Благовіщення. Ми тут стикаємося з аналогічним накладанням свят
постійного календаря і місячно-сонячного, тому вважаємо свята тотожними.
Хоча можна припустити інше датування через деяку розбіжність змісту
названих свят.
За стародавнім віруванням, пише Олекса
Воропай, у день Благовісника грім і блискавка прокидаються від зимового
сну, а тому після Благовісника кожен день можна сподіватися грому. В
різних місцевостях України є багато казок і легенд про грім і блискавку.
В усіх таких оповіданнях народ намагається дати своє пояснення цього
грізного явища природи. На Київщині пояснюють так: "Грім і блискавка
землю будять, щоб прокидалася, бо вже весна".
Господарі в день Благовісника носили в
храм хлібні зерна для посвячення на посів. Прийшовши додому, вони
змішували зерна з насінням. Від Благовісника починають сіяти ранні ярі
зернові – овес, ячмінь та пшеницю. Отже, Благовісника святкували перед
першими яровими посівами. [1, 285-286].
За греко-ортодоксальною вірою в цей день
ушановують архангела Гавриїла, який вважається Божим вісником та
посланцем, що оголошує про важливі події на землі. Гавриїл передвістив
народження Івана Хрестителя та Ісуса Христа. [2].
Наш відповідник імені – Гаврило, близьке
до "говорило" – той, що говорить, сповіщає. Вважається, що він уособлює
блискавку і грім, тобто наближається за своїми якостями до Перуна.
Можливо, священна гора Говерла в Карпатах має пряме відношення до цього
божественного образу – на ній могли звертатися до Бога, та спостерігали
за рухом світил і провіщати запліднення (рівнодення) і народження
(сонцестояння) мітологічних образів Сонця.
У біблійній традиції Гавриїл вважається
вісником смерті чи Божим посланцем, говорить важливі звістки і має владу
забирати в людини можливість говорити. [5].
Дзвіниця (аналогічно мінарет) заміняє
гору. Коли дзвонар (вартовий) спостерігав народження Сонця, то бив у
дзвони (як і грім відганяє нечисту силу), сповіщаючи усе селище. [4,
23-24].
Інша частина свята взята з описів
етнографів про понеділок після Великодня з назвою "Волочильне" чи "Обливальний
понеділок". Василь Скуратівський повідомляє, що понеділкові обряди
розподіляються на два окремих дійства: відвідування знайомих ("нести
калача"), що й дало назву "Волочильного понеділка", та обливання водою –
"Поливальний (обливальний) понеділок".
Обливання водою вважаються очисними. Ще
до сходу сонця дівчата йдуть вмиватися до криниць. Хлопці тим часом вже
підстерігають юнок. Як тільки відерце з водою з'являється на цемринні,
парубок, що уподобав дівчину, тут же зненацька обливав її джерелицею,
так вчиняли і на вулиці, і у хаті – це є природною витівкою. [5].
Обливання водою можливо треба перенести
на 5-6 квітня аналогічно до Водосвяття на 5-6 січня. Нажаль це питання
остаточно не встановлено.
"Волочильне" можна пояснити не тільки
обрядовими, а й польовими роботами, які в ці дні дійсно пов'язані з
волочінням землі.
За звичаєм люди в цей день провідують
один одного, щоб привітати зі святом, обмінятися крашанками або
писанками. Хлопці можуть збиратися у "волочебні" ватаги. Матері кладуть
їм у миску чи хустину великодні калачі, крашанки чи писанки та інші
свячені харчі. Невеликими гуртами вони вранці обходять дідусів та
бабусь, хрещених батьків, знайомих. Заходячи в оселю, діти вітають:
– З Великоднем! Будьте здорові зі святом!
Тато й мама просили взяти калач...
– З Великоднем! І ви будьте здорові! –
Відповідають їм. – Спасибі татові й мамі і вам діточки! Поздоровляємо
вас, ростіть великі та здорові! – приймають "волочебне", а натомість
кладуть свої віддарунки – калачі, крашанки чи писанки, печиво, цукерки,
інші ласощі.
Є свідчення, що хлопчикам, які
провідували на Великдень хрещених батьків, давали граблі, жартома
пропонуючи заволочити поле. [3, 218].
Дітей можна запросити до столу,
пригостити і дати "на дорогу" кілька копійочок. Зібрані дарунки
складають до купи, а після останнього обходу рівномірно розподіляються
між усіма учасниками. [5].
Натомість волочіння можна пов'язати з
весільною обрядовістю. Волочебний обряд становить початкову стадію
весняних новорічних обходів. Спочатку був приурочений випробуванням
молодих хлопців до їхньої спроможності виконувати польові роботи. Так як
оранка і волочіння пов'язане символічно із статевим актом, то це
випробування сили молодого хлопця підкреслювала його спроможність до
одруження. На свято у молодиків спочатку допевняються, чи здужають вони
волочити борону. І якщо вони виявляють хоча б символічну готовість,
отримують у віддяку дуже символічну плату у вигляді яйця та маленького
коржика із сиру, що досі зветься "мантдриком". Це служило своєрідним
благословенням на подальшу ініціальну мандрівку. У волочебній пісні з с.
Світязь, коли одному з бабиних онуків забракло яєчка, він не визнає
жодного з подарунків, аж поки вона не пропонує дівчину-молодку. Оскільки
ж великоднє яйце уособлювало згоду родини на мандрівку, яка могла
закінчитися для ініціанта поверненням з невісткою, то заміна його
дівчиною означає дозвіл на одруження без проходження ініціальної
мандрівки. Спочатку ініціальні звичаї побутували в весняному
календарному контексті, а потім була перенесена і на зимовий новорічний
цикл з таким же значенням, набуваючи умовних дій. [3, 219].
Саме в цьому контексті стає зрозумілим
для чого дівчата на Великдень віддають "колодку" хлопцям у вигляді
писанки. Адже таким чином дівчина каже про свою симпатію до хлопця, і
зникає потреба для нього відправлятися у мандри для пошуку іншої
нареченої.
Великодній вівторок – "день господаря",
день взаємних відвідувань родичів, сусідів, знайомих. Селяни цього дня
провідують озимі посіви. Привітавши ниву з Великоднем, сідають на
узбіччі, їдять свячене й закопують крашанку – щоб добре земля родила.
Потім відбуваються масові гуляння.
Як другого, так і третього великоднього
дня дівчата водять хороводи – танцюють, співають пісень, влаштовують
гойдалки та інші забави. Якщо в понеділок обливають водою переважно
хлопці, то у вівторок це роблять дівчата. [5].
Література:
1. Воропай О. Звичаї нашого народу: У 2 т. – К.:
Оберіг, 1991.
2. Гавриїл. - http://uk.wikipedia.org/wiki/Гавриїл.
3. Давидюк В.Ф. Первісна міфологія українського
фольклору. – Луцьк: Волинська обл. друк., 2005. – 310 с.
4. Пашник С.Д. Руська Православна Віра у питаннях і
відповідях. – Запоріжжя: РПК, 7523 (2015). – 68 с.
5. Скуратівський В.Т. Святвечір: У 2 кн. – К.:
Перлина, 1994.
http://www.svit.in.ua
До розділу