Світовит Пашник,
Волхв РПК
Ми
об'єднали свята сонячного і місячно-сонячного (пасхального) календарів,
тому вважаємо свята Благовісника і Волочильне тотожними. Попередньо
визначили, що Великдень і Благовіщення – це однакові свята. Понеділок
після Великодня називається Волочильне, а Благовісник йде відразу після
Благовіщення. Хоча можна припустити інше датування через деяку
розбіжність змісту названих свят.
За стародавнім віруванням,
пише Олекса Воропай, у день Благовісника грім і блискавка прокидаються
від зимового сну, а тому після Благовісника кожен день можна сподіватися
грому. В різних місцевостях України є багато казок і легенд про грім і
блискавку. В усіх таких оповіданнях народ намагається дати своє
пояснення цього грізного явища природи. На Київщині пояснюють так: "Грім
і блискавка землю будять, щоб прокидалася, бо вже весна".
Господарі в день
Благовісника носили в храм хлібні зерна для посвячення на посів.
Прийшовши додому, вони змішували зерна з насінням. Від Благовісника
починають сіяти ранні ярі зернові – овес, ячмінь та пшеницю. Отже,
Благовісника святкували перед першими яровими посівами. [1, 285-286].
За греко-ортодоксальною
вірою в цей день ушановують архангела Гавриїла, який вважається Божим
вісником та посланцем, що оголошує про важливі події на землі. Гавриїл
передвістив народження Івана Хрестителя та Ісуса Христа. [2].
Наш відповідник імені –
Гаврило, близьке до "говорило" – той, що говорить, сповіщає. Вважається,
що він уособлює блискавку і грім, тобто наближається за своїми якостями
до Перуна. Можливо, священна гора Говерла в Карпатах має пряме
відношення до цього божественного образу – на ній могли звертатися до
Бога, та спостерігали за рухом світил і провіщати запліднення
(рівнодення) і народження (сонцестояння) мітологічних образів Сонця.
У біблійній традиції
Гавриїл вважається вісником смерті чи Божим посланцем, говорить важливі
звістки і має владу забирати в людини можливість говорити. [5].
Дзвіниця (аналогічно
мінарет) заміняє гору. Коли дзвонар (вартовий) спостерігав народження
Сонця, то бив у дзвони (як і грім відганяє нечисту силу), сповіщаючи усе
селище. [4, 25].
Інша частина свята взята з
описів етнографів про понеділок після Великодня з назвою "Волочильне" чи
"Обливальний понеділок". Василь Скуратівський повідомляє, що понеділкові
обряди розподіляються на два окремих дійства: відвідування знайомих
("нести калача"), що й дало назву "Волочильного понеділка", та обливання
водою – "Поливальний (обливальний) понеділок".
Обливання водою вважаються
очисними. Ще до сходу сонця дівчата йдуть вмиватися до криниць. Хлопці
тим часом вже підстерігають юнок. Як тільки відерце з водою з'являється
на цемринні, парубок, що уподобав дівчину, тут же зненацька обливав її
джерелицею, так вчиняли і на вулиці, і у хаті – це є природною витівкою.
[5].
Обливання водою можливо
треба перенести на 5-6 квітня аналогічно до Водосвяття 5-6 січня.
Нажаль, це питання остаточно не вирішено.
"Волочильне" можна
пояснити не тільки обрядовими, а й польовими роботами, які в ці дні
дійсно пов'язані з волочінням землі.
За звичаєм люди в цей день
провідують один одного, щоб привітати зі святом, обмінятися крашанками
або писанками. Хлопці можуть збиратися у "волочебні" ватаги. Матері
кладуть їм у миску чи хустину великодні калачі, крашанки чи писанки та
інші свячені харчі. Невеликими гуртами вони вранці обходять дідусів та
бабусь, хрещених батьків, знайомих. Заходячи в оселю, діти вітають:
– З Великоднем! Будьте
здорові зі святом! Тато й мама просили взяти калач...
– З Великоднем! І ви
будьте здорові! – Відповідають їм. – Спасибі татові й мамі і вам
діточки! Поздоровляємо вас, ростіть великі та здорові! – приймають "волочебне",
а натомість кладуть свої віддарунки – калачі, крашанки чи писанки,
печиво, цукерки, інші ласощі.
Є свідчення, що хлопчикам,
які провідували на Великдень хрещених батьків, давали граблі, жартома
пропонуючи заволочити поле. [3, 218].
Дітей можна запросити до
столу, пригостити і дати "на дорогу" кілька копійок. Зібрані дарунки
складають до купи, а після останнього обходу рівномірно розподіляються
між усіма учасниками. [5].
Натомість волочіння можна
пов'язати з весільною обрядовістю. Волочебний обряд становить початкову
стадію весняних новорічних обходів. Спочатку був приурочений
випробуванням молодих хлопців до їхньої спроможності виконувати польові
роботи. Так як оранка і волочіння пов'язане символічно із статевим
актом, то це випробування сили молодого хлопця підкреслювала його
спроможність до одруження. На свято у молодиків спочатку допевняються,
чи здужають вони волочити борону. І якщо вони виявляють хоча б
символічну готовість, отримують у віддяку дуже символічну плату у
вигляді яйця та маленького коржика із сиру, що досі зветься "мантдриком".
Це служило своєрідним благословенням на подальшу ініціальну мандрівку. У
волочебній пісні з с. Світязь, коли одному з бабиних онуків забракло
яєчка, він не визнає жодного з подарунків, аж поки вона не пропонує
дівчину-молодку. Оскільки ж великоднє яйце уособлювало згоду родини на
мандрівку, яка могла закінчитися для ініціанта поверненням з невісткою,
то заміна його дівчиною означає дозвіл на одруження без проходження
ініціальної мандрівки. Спочатку ініціальні звичаї побутували в весняному
календарному контексті, а потім була перенесена і на зимовий новорічний
цикл з таким же значенням, набуваючи умовних дій. [3, 219].
Саме в цьому контексті
стає зрозумілим для чого дівчата на Великдень віддають "колодку" хлопцям
у вигляді писанки. Адже таким чином дівчина каже про свою симпатію до
хлопця, і зникає потреба для нього відправлятися у мандри для пошуку
іншої нареченої.
Великодній вівторок –
"день господаря", день взаємних відвідувань родичів, сусідів, знайомих.
Селяни цього дня провідують озимі посіви. Привітавши ниву з Великоднем,
сідають на узбіччі, їдять свячене й закопують крашанку – щоб добре земля
родила. Потім відбуваються масові гуляння.
Як другого, так і третього
великоднього дня дівчата водять хороводи – танцюють, співають пісень,
влаштовують гойдалки та інші забави. Якщо в понеділок обливають водою
переважно хлопці, то у вівторок це роблять дівчата. [5].
Література:
1. Воропай О. Звичаї
нашого народу: У 2 т. – К.: Оберіг, 1991.
2. Гавриїл. -
http://uk.wikipedia.org/wiki/Гавриїл
3. Давидюк В.Ф. Первісна
міфологія українського фольклору. – Луцьк: Волинська обл. друк., 2005. –
310 с.
4.
Пашник С.Д. Руська Православна Віра у питаннях і
відповідях. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7527 (2019). – 72 с.
5. Скуратівський В.Т.
Святвечір: У 2 кн. – К.: Перлина, 1994.
http://www.svit.in.ua
До розділу