Десь
глибоко під землею, в підземному царстві, живуть блаженні люди – рахмани,
які померли. Своє життя вони проводять у Раю. За іншим уявленням,
рахмани живуть десь на острові у далекій південній або східній країні,
начебто у Ирії, де завжди тепло. Ця земля лише для блаженних.
У рахманів немає літочислення, адже живуть вони в позачасовому просторі.
Щоб сповістити їх про настання Великодня, земні люди – їхні нащадки – у
Велику суботу пускають у річку шкаралупи з яєць, використаних для
приготування пасок, або з крашанок, з'їдених на Великдень. Пускаючи
шкаралупи на воду, промовляють: "Плиньте, плиньте у рахманські краї, про
Великдень сповістіть."
Коли ці шкаралупи допливають до рахманів – а це, за віруванням,
трапляється на Переполовення (Праву чи Переплавну середу) – тоді
праведники і дізнаються, що настало Воскресіння.
У Велесовій Книзі про Рай читаємо:
"А Матир зве до Лук Твоїх, Свароже Великий. І рече йому Сварог: "Іди,
сине мій до тієї краси вічної. А там зрітимеш твоїх дідів і бабів, а ті
то на радощах і весіллях те зріючи плакали гірко до днесь. А зараз вони
будуть возрадуватися о Животі твоєму Вічному до кінця кінців, і вокраще
ся тамо не відомо є." [1, ВК,7є].
Доки шкаралупи пливуть до рахманів, кожна перетворюється на яйце. Одного
яйця, яке вони їдять протягом року, вистачає двадцятьом праведникам.
На Рахманський Великдень годиться обливатися водою, щоб не пристали
мерці, бо вони її бояться.
Отже, рахмани – це пращури. Люди ті благочестиві, живуть відмінним від
земного життя, що можуть слугувати зразком доброчесності. Звідси й
прислів'я: "Постимо, як рахмани". А саме такими й уявляють нащадки своїх
далеких пращурів. [див. 3, 221-223; 5, 308-310].
Степан Килимник повідомляє: "Святкували Рахманський Великдень в Україні
на четвертім тижні по Великодні, у середу. Цей день вважається святом,
ніхто нічого не робить, не працюють селяни, лише обходять худобу. Але в
звичаї було на Преполовеніє їздити на ярмарок. У деяких місцевостях на
Рахманський Великдень печуть паски та красять яєчка." [3, 223].
Рахманський Великдень – це середина між Великоднем і Трійцею: 7
шестиденних тижнів складає 42 дні, а половина – 21 день. На календарній
схемі восьмикутної зірки, яка зорієнтована за сторонами світу, 15 квітня
припаде на вершину (схід, середина весни), там народжується Сонце і
знаходиться Рай слов'янський. У Триглаві (Тризубі) на свято вказує
середній зуб, символ Прави. Це Свято стихії Вогню. Аналогічні свята
річного циклу: 15 липня – Білобог, Вітрогон, 15 жовтня – Мати Сира
Земля, Болотиха, 15 січня – Чорнобог, Отдання.
У греко-ортодоксів дата цього свята змінна, як і Великдень. Розрахунок
проводять так: 7 тижнів по 7 днів = 49 днів (від Великодня до Трійці),
але ділять хитро 50 днів (П'ятидесятниця) і виходить 25 днів (Переполовення),
що також припадає на середу [див. 2, 163-164], як і 15 квітня (за
шестиденкою з прив'язкою до днів тижня).
Цікаво, що Рахманський Великдень відповідно до жидівського календаря
тотожний Песаху, що відзначають 15 нісана (15 квітня). [див. 4, 323].
Вважається, що перед Песахом Ісуса Христоса було розіп'ято. Песах не
може бути тотожним Великодню, як твердять прихильники церковного
календаря, бо Великдень за сонячним календарем припадає на 25 березня
(Благовіщення).
Колода-треба (замість щогли, як роза вітрів) в
центі святилища
човнового типу "Триглав" зі східною орієнтацією на
о.Хортиця
У світоглядному і
схематичному тлумаченні дамо два пояснення розп'яття Ісуса на хресті як
сонячному символі.
1. Якщо це момент
рівнодення (Великдень), коли хрест із горизонтальними раменами
зорієнтований на схід, то Сонце сходить в центрі хреста.
2. Якщо враховувати дату
Рахманського Великодня – 15 квітня – у схемі восьмикутника (див. статтю
про Шестиденку), то тут місце щогли-хреста в центрі човноподібного
святилища (центр Зірки). На щоглі розпинають вітрила з образом Сонця,
віддаючи в жертву тріпати вітрам. Замість щогли (древа) ставлять
колоду-требу (усічену щоглу), куди кладеться жертва, яка через Стрибога
(страва, страта) переноситься на небо.
У
цей день також печуть паски, яким іноді приписують фалічну символіку:
зверху їх прикрашають "піною" та обсипають насінням. За формою паска
нагодує требу-колоду, верх якої може вкриватися зерном або кашею. У
такому образі фалос постає як жертовний воїн, який після битви гине,
залишаючи насіння для продовження життя.
Звертаємо увагу на слова
"пасіка" (давніше "пасока"), та "пасік" – різновид вулика. Етимологію
цих назв часто виводять від слова "посікти", тобто вирубати ліс, що
пов'язується з образом зрізаного стовбура. Водночас форма давнього
вулика, який виготовляли з видовбаного стовбура дерева, також може
нагадувати паску. Імовірно, у Біблії у розповіді про вихід жидів з
єгипетського полону (тобто потойбічного світу) йдеться не про буквальне
вбивство юдейським богом перворідних (первістків) єгипетської землі
(Вихід 11:5), а про "первенів" – чоловічих фалосів, які мають померти
після злягання. У такому тлумаченні бджоли в пасіці можуть розглядатися
як образ чоловічого сімені (насіння).
Образ помазаних кров'ю
одвірків, які Бог оминає, можна інтерпретувати як символ захищеного
входу до житла, що інколи осмислюється як аналогія жіночого лона – місця
переходу і народження. Перехід через кров у цій символіці
співвідноситься з мотивом Червоного моря. Відповідно, паска (пасха)
постає як жертва ягняти заради переходу – виходу з одного стану в інший.
Колода-паска в центрі обрядового простору святилища може символізувати
цей перехід, що супроводжується жертвою.
Слово "паска" (жид. песах
– "минув", "пройшов повз") не треба розглядати як ізольоване явище. У
багатьох європейських мовах корінь "пас" пов'язаний із ідеєю межі,
переходу або розділення (пор. "пас", "пасок"). Наприклад, в англійській
мові слово pass має широкий спектр значень: пропуск, перевал, проїзний,
ущелина, фарватер, паспорт, прохід, фокус, пасуватися, передавати,
прогавити, пройти, проходити, розминатися, іти, передати, проїжджати,
промайнути, минати, перетворюватися, проїздити, проминати, текти,
минути, переходити, приймати та ін. Це узгоджується із загальним
значенням ідеї переходу, закладеної у слові "Песах".
Отже, бачимо змішування
символів і обрядів. Через брак відомостей про слов'янські обряди на ці
свята ми мусимо розібратися з нашаруванням двох свят Великодня
(Благовіщення) та Рахманського Великодня, які юдо-євангелісти наклали в
часі через різні календарні системи. Імовірно, саме через цю накладку
звичай пекти паску перейшов на Великдень-рівнодення.
До розділу
Десь
глибоко під землею, в підземному царстві, живуть блаженні люди – рахмани,
які померли. Своє життя вони проводять у Раю. За іншим уявленням,
рахмани живуть десь на острові у далекій південній або східній країні,
начебто у Ирії, де завжди тепло. Ця земля лише для блаженних.
У
цей день також печуть паски, яким іноді приписують фалічну символіку:
зверху їх прикрашають "піною" та обсипають насінням. За формою паска
нагодує требу-колоду, верх якої може вкриватися зерном або кашею. У
такому образі фалос постає як жертовний воїн, який після битви гине,
залишаючи насіння для продовження життя.
Література: