До розділу
Духовне значення о. Хортиця
Світовит Пашник,
Пашник С.Д. Духовне значення Хортиці // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції "Основи теорії військової справи та бойових мистецтв", м. Запоріжжя, 20 квітня 2007 р. – Запоріжжя, 2007. – С. 112-128.
Для кожного русича-українця острів Хортиця є святинею нашого народу. Це високе звання Хортиці пов’язують із Запорозьким козацтвом. І лише нещодавно, завдяки численним дослідженням пам’яток археології, Хортицю відкрили в її споконвічному значенні як острів святилищ наших предків.
У світогляді наших пращурів Бог та Природа виступають єдиним цілим. Божественно-природні прояви сприймаються через міфологічні персонажі, які були науково-закодовані в давнину. Символи божественної сутності відображені в усіх ланках нашого життя: в мистецтві, обрядовості, побуті, військових справах. В цій роботі висунуто версію духовного значення Хортиці через її зв’язок із силою воїнів.
За свідченнями Дмитра Яворницького, острів Хортиця у творах грецького імператора Константина Багрянородного (905-959) мав назву острова св. Григорія; в руських літописах він називається Хортичем, Кортицьким, Городецьким, Ортинським, Інтрським островом; у Еріха Лясоти та в Боплана - Хортицею, в «Книге большого чертежа» - Хіртицею; в польського хроніста Мартина Бєльського - Хорчикою; у Василя Зуєва й князя Мишецького – Хортиц; на атласі Дніпра 1786 р. адмірала Пущина - Хитрицьким; у Рігельмана - Хордецьким островом, а за поясненням професора Бруна, отримав свою назву від слова «хорт», тобто борза собака. [43, 104].
Краєзнавець Юрій Вілінов схиляється до думки, що хортами в давнину називали вовків. Покровителем вовків у східних слов’ян був Святий Георгій, "вовчий пастир". В античній Греції сонячний Бог Аполлон в деяких міфологічних епізодах перетворюється на вовка. Таким чином, підсумовує Ю.Вілінов, Хортиця – вовчий острів, присвячений сонячним богам Хорсу і Дажбогу, або святому Георгію. [4, 82].
Відомий запорізький краєзнавець В.Г.Фоменко вважав, що назва острова "Хортиця" походить з половецької мови, яка відноситься до тюркської мовної групи, де корінь "орт", "орта" означає "середній", "розташований посередині". Тобто, таку назву отримав острів, що знаходиться посередині між двома майже однаковими протоками Дніпра. Появу першої літери "х" Фоменко пояснив особливостями української вимови. За іншою версією Форменка, острів отримав назву від грецького слова "хортос" – "огорожене місце для випасу скотини". Інше значення: "природна фортеця" – могли надати, дивлячись на крутий хортицький берег. Це слово в дещо зміненій формі вживається зараз як "форт", "фортеця", "фортифікація". [4, 77,78].
Видатний дослідник запорозького краю Яков Новицький із застереженням припустив, що "назву острову дано за ім’ям давньослов’янського Бога Хорса, про якого згадується в Нестора та в "Слові про похід Ігоря", котрому слов’яни догоджували жертвоприношеннями при походах. Звідси – Хорсиця, тобто місце присвячене Хорсові, або при переході літер "с" в "т", переході досить звичному і в наші дні – Хортиця." [19, 17].
Хорс викликав багато запитань серед науковців. Досі не вщухають суперечки: Бог якого світила є Хорс? Перш за все розглянемо основну версію: Хорс – Бог Сонця.
Борис Рибаков пише, що Хорс – божество сонячного світила (але не світло). Самостійного значення не має, а являє собою деяке невід’ємне доповнення до образу Дажбога-Сонця. З іменем Хорса пов’язуються ритуальні хороводи і руський прислівник "хорошо" – "сонячно". [24, 423].
Митрополит Іларіон також дотримувався цієї версії, але зауважив: "Чим він відрізнявся від Дажбога, немає змоги встановити. Багато Вчених: Бодянський, Крек, Ягіч, Фаминцин і інші тверждять, що Хорс і Дажбог – це одна особа, один бог сонця. Але проти свідчать самі пам’ятки, що все подають цих богів, не змішуючи, як дві особи." [13, 103]. Дійсно, обидва Бога були в пантеоні князя Володимира, тому повинні мати різні значення.
Основоположник сучасного рідновірства Володимир Шаян вважав, що Хорс іранського походження, і виводив його як Бога Сонця, який з’являється досить пізно в українському пантеоні [38, 156,157]. Народознавець Галина Лозко, аналізуючи різні версії щодо Хорса, робить висновки, що Хорс – слов’янський Бог сонячного світла. [15, 41]. Цієї ж думки дотримується Валерій Войтович доводячи, що Хорс божество життєдайного сонячного світла, віддзеркаленого в Місяці. [5, 564].
Більш обґрунтованою є версія, що Хорс – Бог Місяця. В основному, прихильники цієї версії спираються на текст "Слова про похід Ігоря": „Всеслав князь людем судяще, князем гради рядяше, а сам в ноч волком рискаше: ис Києва дорискаше до кур Тмутороканя, великому Хорсови волком путь пререскаше". Засновник РУНВіри Лев Силенко запитує: "Хіба вночі можна Сонцеві (Хорсові?) "волком путь прерискаше"? У літописах написано "Хурс", "Хорс", "Хрос", "Харс", і є написано "Хрс"; слово "Хрс" треба читати, як "Хороса". або "Хроса". Слово "Хроса" фонетично утворилося з санскритського "Гоурас", що значить "бліде гріння", "біле сіяння"... Так Місяць – це Хорос (Хорош)". [26, 556].
Цієї ж думки дотримується етнограф Василь Скуратівський, розглядаючи погляди дослідника Я.Боровського: "Чи міг Всеслав Полоцький, вибігши темної ночі з Києва, вовком перетнути шлях "Великому Хорсові", себто сонцю? Навіть якщо це поетична метафора, то все ж логічна думка відсутня. Вовчі мандрівки здебільшого пов’язані з ніччю… На це, до речі, натякається і в "Слові": Всеслав "До півнів сягав Тмутороканя" – тобто тоді, коли ще не починали співати домашні птахи. Отже, йдеться про нічну пору, а тому вислів "Великий Хорс" стосується місяця, й до того ж повного ("великого")." [29, 29].
Микола Ткач у книзі "Володимирові Боги" в цілому відкидає версію, що Хорс є Богом Місяця, але виводить інше поняття – "нічне Сонце". Продовжуючи думку, М.Ткач пише, що у річному колі нічному Сонцю відповідає зимове чи осінньо-зимове Сонце, і пов’язується воно рухом в зодіакальному колі від точки осіннього до весняного рівнодення, а в більшості народів Європи цей період вважається "вовчим часом". Хорс як уособлення невидимого (нічного, поглинутого) світла за своїми функціональними особливостями характеризується здатністю до перевтілення, зміни зовнішніх ознак та внутрішніх особливостей. [33, 148].
Леонід Залізняк зазначає, що образ воїна-вовка добре відомий у минулому на Україні. Ще 2500 років тому Геродот писав, що неври кожен рік на кілька днів перетворюються на вовків, а потім знову приймають людську подобу. У княжі часи воїн, чарівник-волхв чи просто чоловік обертався на вовка, оперізуючи себе священним поясом-наузом. Вовкулака повертав людську подобу, коли знімав цей обрядовий пояс. Такі обрядові бойові пояси збереглися до наших часів в одязі мешканців Карпат гуцулів під назвою черес. Про значне поширення військового культу вовка в Русі свідчать народні казки, билини, літописи, літературні твори. Стародавній культ воїна-вовка ввійшов складовою частиною до міфології козацтва. Добре відомі з давньоруських джерел князі-волхви, чаклуни, перевертні, що нерідко набувають звіриної подоби. "Вовк" і давньоруський "волхв" – одне й те саме слово. Власне це германське "wolf", адже латинська літера f кирилицею передається двома літерами – "хв". [11, 155-160]. А однією з основних обрядових дій волхвів у давнину була охорона Родового Вогнища, як зародка Сонця. Це представлено і на сучасному етапі в обрядах всенощної служби.
Якщо розглядати рік як один день [23, 29], то "нічне", тобто зимове Сонце, якраз і відповідає Місяцю. Саме при заході Сонця в землю відбувається перевертання світу: нижній світ вночі виглядає як висячий над землею [25, 21]. Відбувалося перевтілення образу Сонця денного – на Сонце нічне, тобто потойбічне, яке й ставало Місяцем-Хорсом.
Проте, Місяць має ще й своє символічне значення. В багатьох дослідженнях він виступає своєрідним човном, в якому Сонце мандрує по небу.
Збереглися малюнки, де сонячний символ у вигляді шестикутної зірки або прямого хреста розташований у човні-місяці. [37, 96]. Таким мандрівником в човні виступає Дажбог:
Дажбог на струзі своєму був у сварзі премудрій, яка є синя.
А струг той сяє і виглядає, як золото, Огнебогом розпалене. [1, д.38 б].
Цікаво, світло йде не безпосередньо від Дажбога, а сяє саме струг (човен). Упорядник Велесової Книги Г.Лозко дає пояснення, що струг-човен, можливо, є частиною погребальної кощуни, оскільки покійного спалювали, поклавши на човен; і в цьому уривку можливо йдеться, про подорож духа у Сваргу для наступного перевтілення. [1, 226].
У Велесовій Книзі є цікава молитва-звернення до Велеса: "Молили Велеса, отця нашого, хай потягне в небі комонь Суражіїв" [1, д.3а]. Дослідники вважають що комонь символізує коня, але Велес, як правило, відображався у вигляді вола, тоді він не може тягнути коней, а швидше він тягне
човен з кониками на кінцях. Корма і ніс човна-місяця могли завершуватися кониками, що дивляться врізнобіч [37, 93,95]. Окрім того, зустрічаються зображення, коли сонце ставиться між рогами вола. Тоді роги виступають своєрідним човном.
Микола Ткач пише, що у народній міфопоетиці явища завершення якогось етапу, дії, розвитку буття, як правило, символізує кінь. В українській мові слова "кінь" і "кінець" – завершення – походять від одного й того ж кореня "кн". У народній архітектурі будівля завершується так званими "коником". Деякі слова співзвучні з Хорсом і вказують на обмеження: криса – обмеження, край, околиця капелюха або горшка; крощу – обмежую, скорочую; кружати, кружляти – замикати рух, самообмежуватись; грецьке oriso – обмежую, horos – обмежений простір або місцевість, krisis – закінчення, вихід. [33, 149].
Слово "комонь" за складом близьке до "камін" або "камінь".[33, 151]. Вечірня зоря, яка у Велесовій книзі зветься Мати Сва, несе ввечері людям з неба головню, що має запалати домашнім вогнищем у печах-камінах:
Молимо Прабатька Дія, як той розведе вогонь,
який Мати-Слава принесла
На крилах своїх, Праотцям нашим,
і ту піснями оспівуємо біля кострищ вечірніх. [1, ВК,19].
В цей час вогонь виступає зародком Сонця. Свято Комина в народі відзначається 1 вересня (початок вечора Сварожого), і виходить Сонце на світ Божий 1 березня на Явдоху (початок ранку Сварожого). [23, 29].
Ми вже розглядали, що кінь може символізувати закінчення чого-небудь. Так і на кінець молитви промовляють "амінь", де випала перша літера "к". У давній обрядовості завершення молитви чи обрядодійства супроводжувався ударом молота об камінь-валун. Це символізувало, що сказане (здіяне) є істина, відбувалося її затвердження, карбування. Це ж символізує удар Перуна по Велесу, тобто протиборство верхнього і нижнього світів. Каменем також закривали вхід до підземного царства-вмістилища.
Свято Комина (1 вересня), інакше називається Семеном Стовпником, який асоціюється з вогнем на свічці чи смолоскипі. [28, 206]. В імені Семен нескладно побачити слово "семена" (рос.) і воно співзвучне з "каміном" "каменем" (заміна "к-с"). У каміні вогонь-зародок обмежений у своїй дії, так і зародок рослини чи тварини обмежений шкаралупою. Давні Могили-кургани виступають своєрідним яйцем, навколо якого обвивається викладений з каміння змій-охоронець. З грецької Григорій означає "не сплю", "пильную", тобто страж. [27, 53; 4, 81]. Так що один з варіантів назви острова залишений К. Багрянородним доречний.
Бог Сонця може виїздити на небо і на коні. Таким Богом вершником, борцем з темрявою, виступає Свантовит західних слов'ян (він же Дажбог східних слов'ян). Для цього у його храмі тримали білого коня. Слов’яни думали, що на цьому коні їздить сам Свантовит і бореться зі своїми ворогами. Ця боротьба, напевне, відбувалася вночі, бо слов’яни начебто часто бачили, як кінь, якого поставили в конюшню ввечері, вранці буває весь в піні, як після довгої їзди. [14, 37,38]. Англійською мовою слово "horse" означає "кінь" і, як бачимо, відповідає нашому Богові Хорсові.
Відповідно до стародавніх уявлень, реальний світ відокремлюється від потойбічного світу водами річки або моря смерті, яку небіжчик має подолати в човні. Образ погребального човна імітувався в похованнях багатьох культур епохи міді-бронзи. [37, 28-32]. Слов’яни також користувалися при похованнях човновидними гробами, видовбаними із стовбура. [37, 80].
Такий звичай поховання дійшов до наших днів, померлих кладуть в домовини, які символізують човен. Сама назва "домовина" вказує на зв’язок із житлом (хороми) або безпосередньо храмом, який міг символізувати човен. Храми, які мають форму човна, будуються і сьогодні. Георгій Шаповалов зазначає, що в архітектурі такого корабельного храму виділяється три основних компоненти: храм з вівтарем, трапезна і дзвіниця. [37, 107-109].
Яков Новицький на острові Хортиця нараховував шість курганних груп, і загалом 129 курганів [19, 17], а поховань, які стерто з лиця землі, ще більше. Хортицю можна уявити як величезний човен, на якому померлі переправляються до раю.
На острові можна виділити три основних компоненти: скелі Верхня Голова, Середня Голова і Нижня Голова [19, карта]. Вони можуть уособлювати собою безпосередньо голови чоловіка: голова, сонячне сплетіння і нижня голова (прутень).
Якщо припустити, що Хорс все ж таки є отим човном-комонем, то острів Хортиця (Хортич) має виступати у своєму духовному значенні човном, що перевозить зародок (померлу людину) або, власне, нічне Сонце і прямує до потойбіччя. Цей човен пливе в водах Дніпра-Славутича.
За О.Знойком, назва річки Дніпро має дві складові Дана Іпр (Ібр). За О.Трубачовим, назва річки Ібр, що була колись на Україні, надійно етимологізується фракійською початковою iebhros, eibhros – козел, самець, запліднювач. Козел-запліднювач присвячений Богові Перуну і є його символом. Саме Перун, володар небесних вод, запліднює Дану стрілою-блискавкою. Історично сама назва Дана Іпр (Ібр) – як "Дана – Перун" є безперечною. Вона абсолютно передає зафіксовану назву Danaper (за Йорданом). [12, 174,175]. Серед дніпрових порогів був скелястий острів Перун з печерою, що звалася Змієва [42, 79,80]. Тепер острів покритий водами Дніпровського водосховища, а маленьке село Перун напроти нього існує і досьогодні.
Звичайно, що човен не може обійтися без вітрила, які кріпляться на щоглі. Форму своєрідної щогли має вертикально встановлений прямий хрест. Восьмикінцевий православний хрест символізує Дерево Всесвіту. Його крона – це світ божественний (Права), стовбур – світ земного життя (Ява), а коріння – світ потойбічний (Нава). Листя дерева відіграють роль своєрідних вітрил. Як правило за Дерево Всесвіту правив дуб. Такий дуб-велетень ріс на острові Хортиця, до нього приносили жертву всі, хто пропливав мимо. [31, 19].
На сучасному човновому святилищі громади "Схорон єж словен" (центр Санкт-Петербург), що побудований на острові Хортиця на схилах балки Велика Молодняга, місце щогли займає низька колода, на яку кладеться треба. Колода має таку ж назву. Якщо до слова "треба" додати префікс "с", то вийде стреба, що співзвучно зі Стрибогом – Богом вітрів. Їжа, що покладена на требу через повітря, що за давніми космогонічними уявленнями знаходиться між небом і землею [10, 35], переправляється до Богів Сваржичів або до душ Предків, що поєднані з ними. Тому й досі існує звичай носити поминальну їжу на освячення до храму або на кладовище. На могилі-човні частину їжі залишають біля хреста-щогли.
Щодо Нави (потойбічного світу) Ю.Шилов зазначає: "українське нав – "мрець" і "місяць молодик", чеське нав – "могила", індійське наух – "смерть", грецьке неюс – "потойбічний світ", германське наус – "мрець". Останнє в деяких словосполученнях означає не тільки "хоронити", але й "відправляти на човні". Отож нау-с означало колись в індоєвропейських народів передовсім "човен", "корабель", а потім у зв’язку з поховальними звичаями це слово стало дедалі більше пов’язуватися з "могилою", "смертю", "небіжчиком". [39, 165].
На острові археологами досліджено два святилища доби бронзи (ІІ тис. до н.д.), які викладені з каменю у вигляді яєць [4, 32,33]. В одному з них на місці жовтка було зроблено поховання. Яйце гострим кінцем зорієнтоване на схід, як і традиційні храми слов’ян. Аналогічне яйце ми можемо бачити в нижній частині державного герба Триглава (Тризуба). Нижня частина Триглава може означати захід або нижній світ і відповідає череву людини. Із черева Пуруші [39, 252] – ведичної першолюдини – з’явилися Вайші – стан ремісників і землеробів. Вайша співзвучне з нашим "весь" – село або "всі", до них же треба віднести ім’я Василь. Свято Різдва Місяця-Василя припадає на 1 січня – початок Нового року. Це 9 день від смерті старого Сонця. За аналогією до інших свят човен-місяць мав рушити у вічність рікою – звідси "рік". [20, 51].
Місячний образ часто пов’язується з плугом. На свято Щедрого вечора, у день народин Місяця-Василя існує обряд ходіння з плугом. Відомий факт, що у багатьох народів плуг символізує фалос, тому плугом начебто зорюють двір і засівають його, що є символом запліднення жінки. [5, 376]. Елеонора Гаврилюк зазначає, що саме з появою плуга чоловіки стають хазяями на полі, і чересло замислювалось як статевий член у стані ерекції, що виконує стосовно землі злягальні рухи і заглиблюється у неї. [6, 36].
За свідченнями візантійського імператором Костянтина Порфірородного (Багрянородного), острів Хортицю названо іменем Святого Георгія (або Григорія за іншим списком). [31, 19]. Це ім'я пояснюється як хлібороб, плугар. Частина ge з грецької у складних словах відповідає поняттю земля, і ergon – робота [27, 51], або можемо вивести від "оргія" (грец. όργιον) – це таємний обряд на честь Богів, а в переносному значенні – розгульний бенкет [30, 162,485].
Крім того, Ор, Яр означає весняне Сонце, що вже здатне запліднювати і відповідно відображалося у вигляді юнака. Орач, що виходив на весні (або восени) з плугом, зорював землю і запліднював її зерном. Пашня – це рілля або нива – зорана і запліднена земля. Пашник – той хто зорює землю, а отже й запліднює. Близьке до них слово "паска" символізує чоловіче начало. Калачі-паски, що мали робитися якомога вищими з піною і насінням, випікалися на Великдень, коли вступає в свої права Ярило – весняний прояв Дажбога.
О.Знойко пише, що коли, за скіфською легендою, з неба впав Золотий Плуг, народ мусив йому поклонятися. Богиня земля стала втіленням зораного поля. Життя й достаток народжувалися вже від одруження світла (у вигляді Золотого Плуга) й поля. Так Русь стала уніфікованою державою орачів. З того часу народ зберіг свято весілля плуга, де молодою виступає зоране поле. [12, 195].
Археолог Ю.Шилов, торкаючись Артеміди Ортії, пише, що ім’я гіперборейської богині перегукується із аротерами, скіфами-орачами, та назвою артоса – хліба, що вивозився древніми греками із Північного Причорномор’я. Ортія – це назва трьохголового пса, який перегукується із втіленням душі Зевса. Ортосом в Трої називалася її найголовніша святиня – фалічне втілення Діоніса, сина Зевса. [41, 59].
Артеміда – богиня мистецтва, покровителька звірів. Її зображували в короткому хітоні з луком і стрілами. Брат-близнюк Артеміди Аполлон був богом скотарства і рільництва, а згодом – опікуном мистецтва і Муз, богом сонця і світла (звідси його друге ім’я – Феб, що означає "блискучий". Давні греки зображували Аполлона прекрасним юнаком із луком або з кіфарою в руках. [7, 238,239].
Ці описи можуть прирівняти Аполлона і Артеміду з проявами слов’янських Богів Місяця – Хорса і Мокоші [8, 59]. Брат і сестра озброєні луком. А з грецької "хорда" означає "струна" і в математиці – це відрізок, що сполучає дві будь-які точки кривої лінії або поверхні [30, 733], що й відобразиться у вигляді лука-місяця. Вважається, що від образу лука з’явився музичний інструмент гусла. [25]. Слід звернути увагу і на близькість слів "струна" і "труна" – скриня для покійника, або "трунок" – зах. "шлунок" [2, 1272], бо ці слова пов’язані з місячною сутністю. Та й сама труна складається з двох половинок, нижня частина – своєрідна лунка (пор. Луна), а верхня кришка (пор. Хорс), а людина посередині лежить струнко. Криша (рос.) покриває будівлю, кришити – посипати зверху. З кришкою може асоціюватися і гора-могила. Невеликі насипи називаються горбами, що перегукуються з гробом, а могили ще називаються гробками. Сонце, що заходить в землю якраз і має форму вогняної гори. Його захід (а рівнозначно і вихід) нагадує місячні форми молодика і ущерба. За звичаєм, людину треба було поховати до заходу сонця, щоб вона мала встигнути на човен, який переправить її до Раю.
Можливо, за формою вигнутого хребта, що нагадує місяць, отримав назву хорт – мисливська собака та хижий звірок родини куницевих – тхір (хорек – рос.).
У давній болгарській поемі Шамсі Башту "Легенда про доньку Шана" (датується 882 р., але вважається підробкою) згадується коваль, зброяр син алпа Сонця див Хурса. Він також є захисником людей. [36, 54]. Хоча в цій поемі Хурса практично не співвідноситься з Місяцем, але ознаки на це вказують.
Треба порівняти човен-місяць з ковалями Кузьмою і Дем'яном (Космос і Демон), свята яких відзначають 1 липня і 1 листопада (поминальні дні), що в місячно-сонячному календарі припадає на молодик. Їхні імена пишуться разом, що вказує на суцільність, і, напевне, це є два кінця човна-місяця. Кузьма-Дем'ян, ще є ковалями шлюбу, як і Сварог – Бог неба. [5, 258]. Обряди поховання і вінчання за своєю суттю тотожні. З дитинства нас привчають не перебігати дорогу весільній чи похоронній процесії, щоб не накликати біди. В легенді є цьому пряме підтвердження:
Остерігалися усі
Перебігати путь Хурсі –
Інакше сила зброї геть
Щезала, а без неї – смерть. [35, 54].З французької чи італійської "кортеж" означає урочисту процесію, виїзд або групу вершників. [30, 365]. Тобто перебігти дорогу човну-місяцю чи коню подібно смерті. Якщо врахувати, що образ Смерті у нашій міфології відображений з косою, то це б означало попасти їй під руку. Тому й засуджується вчинок князя Всеслава, який перебіг дорогу Хорсові, бо це суперечить звичаєвим правилам. Враховуючи, що зброя на підсвідомості асоціюється з фалічним символом, то можлива втрати чоловічої сили.
На скіфських статуях зустрічається образ короткого ритуального меча акінака, який зроблений у вигляді чоловічного прутня. Пояснюючи слово "акінак" дослідники вбачають зв’язок з конем, можливе прочитання слова як "коник", що знову таки відповідає місячній сутності. До кінської можна віднести назву короткої холодної зброї у вигляді гострого з обох боків клинка "кинджала" і його різновиду "кортика" (заміна "к-х"). На одній з граней відомого Збруцького кам’яного образа Рода-Святовита можна побачити на чоловічій фігурі в нижній частині зображення шаблі-палаша, а відразу під нею – коня [24, 228,229].
Поєднання акінака і фалоса відповідає в арійській традиції фалосоподібній палиці – ваджри змієборця Індри. [39, 736]. Цю палицю Індра зробив з фалоса батька-бика. Ім’я "Індра" означає "ядро", "яйце". [38].
Спробуємо пояснити назву острова Інтерський від давньослов’янського і ведичного Бога Індри, Андри, Ондере і долучити до вже наведених фактів, що означають острів як човен і прутень чоловіка.
Космогонічну основу "Рігведи складає битва Індри з Врітрою. Індолог С.Наливайко пише: "Саме внаслідок цієї битви Індра вивільнив води, що їх доти стримував Врітра. Дехто з дослідників вважає, що чимало індійських міфів було створено на берегах Дніпра.
Насамперед, міф про битву Індри з Врітрою, якого пов’язують із Дніпровими порогами. Врітра означає Загата, Перешкода." [16, 78]. Індра в "Рігведі "– цар богів і ватажок небесного воїнства – має свої слов’янські й балтійські паралелі: фольклорний звір Індрик, що прочищає "криниці джерельні". [16, 53].
З англійської еnter означає вхід, а префікс inter- з латині означає перебування поміж, періодичність дії, скасування, знищення [30, 288]. Ці слова вказують на ознаки фалічного символу, так що їх тотожність з Індрою очевидна.
Треба зазначити, що у слов’янській міфології Індра є нижнім втіленням Перуна-громовержця, на зразок іранського Андри – найбільшого демона [33, 339]. Велесова Книга називає його Інтра, Індра, Ондере (Вергунець): "То бо Магура співає пісню свою, кличе до січі; а та птиця од Інтри; а Інтра був і пребуде до віку. Інтра віддав Перуну свою зброю аби той верг її, щоб настав яровень і йшов на луки" [1, д.6г], "Се бо Ондере маємо, який є інший Перунець", "А се бо вержемо Ондеру і то діємо колодою чистою (символ фалоса – С.П.)… А потім палимо вогонь сильний і вержемо до нього колоду ту" [1, д.30].
В нашому краї збереглося кілька легенд про Апостола Андрія, який начебто ходив вздовж Дніпра і дійшов Києва, а далі до острова Валаама в Ладозькому озері. Вважається, що на тому острові було колись головне святилище Велеса і Перуна. Все це є трансформація прадавніх міфів Подніпров’я про Індру-Андру [38, 266], тому немає ніяких підстав вважати події, що пов’язані з ап. Андрієм історичними. Але вони для нас цікаві тим, що можуть доповнити загальну картину.
Перш за все, треба зазначити, що Андрій з грецької перекладають як мужній та сильний, що вказує на чоловічу силу прутня. Він є братом Симона-Петра (камінь). Андрія розіп’яли на косому хресті. Символ косого хреста стоїть в нижній частині восьмикінцевого православного хреста і може позначати фалос. Косий хрест іноді замінюється півмісяцем або черепом з перехрещеними кістками. Петра, на його прохання, повісили стрімголов, що також є ознакою нижньої голови. Окрім того, Петро за легендами тримає ключ від воріт Раю. Якщо врахувати, що Рай-святилище-церква – це жіноче лоно, то ключ – це чоловічий прутень. Андрій і Петро були рибалками [17, Мат., 4,18]. Риба в міфології є знаком фалоса і ототожнюється з чоловічим запліднюючим началом [10, 57], в народних сороміцьких піснях риба є художнім образом чоловічого статевого органу [34, 4].
Археологічні знахідки свідчать, що золоті налобники із зображенням риб прикрашали голови коней, в основному царських скитів [36, 11].
На північному кінці острова Хортиця лежав так званий "Чорний камінь" (зараз він знаходиться в музеї на Хортиці). Весь він покритий малюнками, вчені датують їх добою енеоліту. Є різні версії розшифровки зображення, але більшість схиляється, що то риба карп. За версією Ю.Шилова – це протошумерська риба Сухур. Саме її петрогліф зображено на камені. Ю.Вілінов знайшов його співставляючи малюнки за книгою А.Кіфішина "Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ-ІІІ тысячелетий до н.э.": "Сухур-алаль" – "Карп, що зав’язує сім’я" – епітет Бога Енліля [4, 43,44]. Цей шумерський Бог близький до слов’янського Перуна (Леля, Іллі). В слові "су-хур" бачимо знайомий корінь "хур", а "карп" співзвучне зі словом "скарб", яким вважається сім’я.
За версією запорізького письменника О.Виженка, на Чорному каміні зображено грифа – птаха потойбічного світу. На грифові або орлові з підземного світу повертається казковий герой Котигорошко, що народився з горошини [9, 129]. Аналогічно до Індри, він озброєний фалічною булавою і копає криницю.Свято Андрія-Індри припадає на 30 листопада, за церковним календарем – це день кончини ап. Андрія. В обрядодійстві відображається битва між Індрою і Врітрою, їх там уособлюють відповідно пан Коцюбинський і пан Калитинський. Коцюбинський сідає на коцюбу, як на коня і, здійснюючи еротичні рухи, під’їжджає до калити у вигляді твердого круглого коржа з діркою посередині (символ жіночого лона [6, 37]), яку охороняє Калитинський. Коцюбинський має без допомоги рук підстрибнути і вкусити калиту. [28, 251-252]. Коцюба-кінь асоціюється з фалосом [6, 37], а піч, куди заходить коцюба, – давній символ плідної жінки [3, 58]. Як в цьому святі, так і в подальших Наума, Варвари, Сави, Миколая просліджується весільна обрядовість, а разом із тим статеві стосунки між чоловіком та і жінкою. [21]. Вхід чоловічого прутня в лоно жінки рівнозначний заходу в потойбічний світ, тобто смерті, що підтверджує кончину Андрія.
Яков Новицький подає легенду записану в с. Розумовка [18, 33]. "Св. Андрій Первозваний їхав Дніпром. Їхав він один, як палець" – один палець це звичайно чоловічий прутень, виступає асоціація з (В)Одіном, який, як і Петро, був розіп’ятий стрімголов. "Та й пристав каючком до Лисої Гори" – каюк, окрім човна, ще означає кінець, смерть. "Захотілося йому пити… спустився з кучугур в ліс, копнув під деревом – і полилася вода.
Обіклав він ту криницю камінням" – перегукується з Індриком, що чистить джерела, а копати криницю (символ жіночого лона [3, 52, 216]) означає статеві стосунки між чоловіком та жінкою, каміння може символізувати чоловіче насіння. "Пішов тоді до каючка, сів і помахав веслом (пор. Василь) на пороги".
Окрім копання криниці, статеві стосунки символізує посадка рослин або дерев – входження коріння в землю, а сам садок виступає в народній творчості місцем кохання [3]. Дерево – це центральний світовий стовп, який розділяє небо і землю, і з цього поділу починається дуальний космос. Дерево символізує фалос. [6, 35,36].
В перекладі з латині, hortuc – це огорожене місце, ферма, городина, фруктовий сад, виноградник, або взагалі зелені насадження, парк. [4, 78]; це ще раз підтверджує фалічну символіку острова.
Сонце, що сідає, представлено у народній творчості билинним героєм купцем
Садко, що відправляється до Морського царя [25, 23] (згадаймо, що молодий на весіллі є також купцем чи князем-комонезем). Його може уособлювати козак Мамай з народної картини, що сидить у позі запліднення Матері-Землі, на зразок кам’яних стел, що торкаються прутнем землі. У багатьох міфологічних системах сонячний бог грає на музичному інструменті, відповідно Садко грає на гуслах, а Мамай грає на кобзі (бандурі). [22, 51]. Бандура на підсвідомості виступає фалічним символом, гра на якій асоціюється зі статевим актом [34, 9].
Коса на голові воїна-козака позначає місячну сутність. Вона має іншу назву – оселедець, що походить, швидше за все, від слова "оселя" (пор. Василь). Та й назва риби "оселедець" не стає вже такою образливою, якщо пов’язувати її з місяцем та фалосом – ознакою чоловічої сили. Назва іншої легендарної вусатої риби "сом" перегукується з ведичною назвою Місяця – Соми [38, 289].
До зазначених Садка і Мамая, треба додати такі аналогічні персонажі як Христос і Крішна (пор. „красний” – асоціація із червоним Сонцем, що заходить), які були послані богами на землю. Один з символів Христоса є риба, а ознака кришнаїтів – оселедець. Небесні воїни, яких послано на землю мають крушити-кресати вмістилище підземного світу для того, щоб постало нове життя. І як воїн віддає живота свого за життя роду, так і прутень викинувши насіння вмирає. Посланці виступають воїнами, які віддають себе у жертву заради життя.
Човен з померлою людиною мають посадити в лоно землі, якби запліднити її, аби людина мала можливість відродитися в майбутньому поколінні. І, напевне, на святилищі обсерваторії, що знаходиться на пагорбі Брагарня (о.Хортиця) [31] позначені два двори: більше коло – жіночий двір, менше – чоловічий двір. Між ними мала би бути т.з. алея, яка є на інших типових святилищах, але вона не збереглася. Саме ця алея є уособленням прутня, який як місточок поєднує чоловічу і жіночу калиту. Можливо, що вівтарик (або як його ще називають археологи скриня) на цій алеї і позначає насіння,
що перевозиться у човні до раю – жіночого лона. Чоловік "покриває" жінку, а жінка "покриває" човен з померлою людиною, що виступає як насіння. Така ж схема взаємовідносин чоловік-жінка відображені на фібулах середньодніпровської Русі VI-VII ст. [24, 189-193].
Острів Хортич виступає як човен-прутень, що перевозить Індру-яйце, стоїть напроти жіночого лона, вхід до яких перегороджує Воротар-Врітра у вигляді порогів. Тоді північний кінець острова, річище "Січові Ворота" мають пряму вказівку на сечу, що має витікати з прутня. Тому й пером (пор. Перун) пишуть (пор. писати, писало - пісяти). Звідти ж виходить і насіння, що могло позначитись білими кольорами на каміннях у вигляді піни, або помету птахів, що там гніздяться. Виникає асоціація коня з фалосом, який після їзди набирається піною. Може безпосередньо з Січчю треба ототожнювати о. Хортич, а Великий Луг з Кошем-кошиком, де знаходиться жертовне насіння – воїни-кшатрії (кіш+ядро).
В північно-східній частині о.Хортиця є балка і скеля Совутина, в якій і зараз можна зустріти нічного птаха сову, яка в народній творчості символізує вечірню Зорю. Дрібніший різновид нічного хижака називається "сич", оклик якого віщує біду, швидку загибель. В назві птаха "сова" легко побачити чоловіче ім’я Сава (пор. "сивий"), що пов’язане з місяцем та фалічним символом, який після виверження сімені вмирає. Похорони Сави відзначають 5 грудня, якраз після свята вечірньої Зорі Варвари (4 грудня) [21]. Це час завершення дії вечірнього крила огняної птахи Матері Сва з Велесової Книги, яка віщує або перемогу (вранці) або загибель (ввечері) [1]:
Бо ти, Зориня, Сонцю вістяща,
А вже чуємо, як вісники на конях скачуть до заходу Сонця,
аби управити його човен золотий до ночі
аби Віз із Волами сумирними провести по степу синьому.
Там бо ляже Сонце спати на ніч…
Зоря в степу пролила прозвана Матір’ю
аби Сва поспішала. [1, д.7ж].
Острів Хортиця в давнину сполучався піщаною косою із скелями-островами Три Стовпи, які зараз знаходяться біля машинного залу Дніпрогесу. Так як на носі храма-човна громади "Схорон єж словен" розташований образ вогняної собаки Симаргла (щоправда ніс човна обернений на схід), то можна припустити, що ці скелі символізують також собаку, але триголового з можливим запаленням на скелях вогню. Тобто вони можуть асоціюватися з трьома вогняними стовпами (див. Семен Стовпник). За грецькою міфологією триголовий пес Кербер (Цербер) охороняв вихід із підземного царства і не давав можливість тіням померлих втекти з мороку на землю, на сонячне світло. У цього пса була одна довга шия, а замість хвоста звивався дракон. [7, 108]. Цього пса зміг подолати Геракл, якого також асоціюють з фалічним символом. За Геродотом, від нього і змієногої діви в наших Запорозьких краях зародилися скіфські роди [4, 37].
З триголовим псом перегукується значення ведичного Тріта, що подає Ю. Шилов: "Тріта Аптья – "Три(головий) Водяний" – найдавніший з поширених серед індоєвропейських народів образ громовержця, що бореться із змієвидними демонами. За законами прадавньої міфотворчості, Тріта ототожнювався з цими демонами. Тріта Аптья відповідає одному із засобів народження Агні, який теж нерідко уявляється триголовим, бо осягав три світи. Але на відміну від Агні, він спрямований не до Неба, а під Землю. Тріта захищає від вторгнення сил Потойбічного Світу – як своїм змієборством, так і прийняттям на себе "гріхів богів та людей". Головний його подвиг – перемога над триголовим драконом і звільнення корів-гавас, під якими в індоарійській міфології малися на увазі промені Сур’ї чи Ушас. Образ Тріти близький до Парджаньї та Індри." [38, 238].
Чим можна пояснити таку розбіжність у символіці острова Хортиці, де бачимо переплетення багатьох міфологічних персонажів?
Розглянемо державний герб Русі-України. В нижній частині бачимо образ яйця. В календарній системі низ Триглава позначає осінній або вечірній період – Сонце, що заходить. Внизу православного восьмикінцевого хреста на цьому місці стоїть місяць молодик в позиції човна. Яйце символізує Індру, а весь середній зуб – фалічну булаву. Яйце виступає також вмістилищем – це ведичний Валу. В середині яйця перевернута п’ятикутна зірка – символ людини, що висить стрімголов. Яйце обернено гострим кінцем на схід – своєрідний човен. Валу позначений символом Тура або Овна.
Громада "Схорон єж словен" на цьому місці ставить колоди викладені у формі квадрату – ребрами до сторін світів (пор. з єгипетськими пірамідами), на кінцях якого чотири вовки (собаки). Як бачимо в символі Триглава можемо знайти описані прояви.
Острів Хортиця в духовному плані мав величезне значення для світотворення, а разом із тим є одним із основних символів продовження роду. Божественна чоловіча запліднююча сила мала надихати воїнів до великих звершень заради майбутнього життя.
Якщо за міфологією, Інтра вбиває Змія і випускає з вмістилища Воду та Сонце, то побудова Дніпрогесу на скелях Кохання може асоціюватися із штучним поясом цнотливості, який не дає ані запліднити, ані породити нове життя. Дніпробуд став символом знищення духовної основи нашого Роду. Таким чином повернення до природного стану Дніпра, дасть можливість усвідомлення повноцінного буття природної сутності Богів.
Література
2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. В.Т.Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ "Перун", 2001. – 1440 с.
3. Виженко О.Є. Україна кохання. Фольклорне дослідження. – К.: Деркул, 2005. – 280 с.
4. Вілінов Ю. Острів у філіграні епох та шляхів. Хортицький колаж. – Запоріжжя: Поліграф, 2003. – 206 с.
5. Войтович В.М. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.
6. Гаврилюк Е. Еротичні імплікації рослинної символіки в українській календарній обрядовості / Студії з інтегральної куртурології. Ритуал. Спец. вип. "НЗ". – Львів. - № 2. – 1999. – С. 32-55.
7. Гловацька К.І. Міфи Давньої Греції. – К.: Веселка, 1991. – 264 с.
8. Гнатюк В., Гнатюк Ю. Размышление о славянстве, или Чьих же богов мы внуки? – Днепропетровск: Овсянников, 2003. – 72 с.
9. Дивна сопілка. Українські народні казки. – К.: Веселка, 1972. – 248 с.
10. Жуйкова М. Номінація смерті та архаїчне мислення / Студії з інтегральної куртурології. Thanatos. Спец. вип. "НЗ". – Львів. - № 1. – 1996. – С. 28-62.
11. Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. – К.: Абрис, 1994. – 256 с.
12. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.
13. Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. – К.: Обереги, 1992. – 424 с.
14. Костомаров Н. Славянская мифология / Хроника 2000. – К.: Доверие. – Вип.1. – 1992. – С.34-49.
15. Лозко Г.С. Коло Свароже: Відроджені традиції. – К.: Укр. письменник, 2005. – 222 с.
16. Наливайко С.І. Таємниці розкриває санскрит. – К.: Вид. центр "Просвіта", 2000. – 288 с.
17. Новий заповіт. – ВЄББ, 1988.
18. Новицький Я.П. Народна пам’ять про Запорожжя / Народна пам’ять про козацтво. – Запоріжжя: Інтербук, 1991. – С.11-99.
19. Новицький Я.П. Острів Хортиця на Дніпрі, його природа, історія, старожитності. – Запоріжжя РА "Тандем У", 1997. – 88 с.
20. Пашник С.Д. До календарних витоків / Родове Вогнище. – № 3. – 7513(2005). – С.51.
21. Пашник С.Д. Коло Свароже. Православний календар. – http://svit.in.ua/cal.htm.
22. Пашник С.Д. Перевтілення душі воїна / Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції "Основи теорії військової справи та бойових мистецтв", Запоріжжя, 26-27 травня 2006 р. – Запоріжжя, 2006. – С.47-53.
23. Пашник С.Д. Утро Сварога. Народные праздники весны / Родосвет. – Вып.1. – 7514 (2006). – С. 29-36.
24. Рыбаков Б.А. Язычество древней Руси. – М.: София, Гелиос, 2001. – 744 с.
25. Серяков М. Л. Рождение Вселенной. Голубиная книга. – М.: Яуза, Эксмо, 2005. – 576 с.
26. Силенко Л. Мага Віра.- Нью-Йорк: РУНВіра, 1979. – 1428 с.
27. Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей. – К.: Наук. думка, 1996. – 336 с.
28. Скуратівський В.Т. Дідух: Свята українського народу. – К.: Освіта, 1995. – 272 с.
29. Скуратівський В.Т. Русалії. – К.: Довіра, 1996. – 734 с.
30. Словник іншомовних слів / За ред. О.С.Мельничука. – К.: Гол. ред. укр. рад. енцик. АН УРСР. – 776 с.
31. Слов’янські вірування. Писемні джерела до вивчення курсу «Релігієзнавство» для студентів гуманітарного факультету денної форми навчання / Укладач В.О. Артюх. – Суми: Вид-во СумДУ, 2009. – 126 с.
32. Тесленко Д.Л., Остапенко М.А. Мегалітичне культове спорудження доби бронзи на о. Хортиця / Спеціальний випуск міжвузівського збірника наукових праць "Проблеми археології Подніпров’я". – Дніпропетровськ: Вид. Дніпропетровського університету, 2000. – С.73-95.
33. Ткач М.М. Володимирові боги: міфологічний зміст та систематизація головних персонажів язичницького культу. – К.: Укр. Центр дух. культури, 2002. – 192 с.
34. Токарев С.А. Религия в истории народов мира. – Москва: Изд. політ. літ., 1986. – 576 с.
35. Українські сороміцькі пісні / Упоряд., передмова М.М.Красикова. – Харків: Фоліо, 2003. – 287 с.
36. Шамсі Башту. Легенда про доньку Шана / Хроника 2000. – Вип. 1. – К.: Доверие, 1992 – С. 53-66.
37. Шаповалов Г.И. Корабли веры: Судоходство в духовной жизни древней Украины. – Запорожье: Дикое Поле, 1997. – 160 с.
38. Шаян В. Віра Предків Наших. – Луцьк, 2000. – 904 с.
39. Шилов Ю.О. Брама Безсмертя. – К.: Журн. "Український Світ", 1994. – 384 с.
40. Шилов Ю.О. Прародина ариев. История обряды и мифы. – Киев: Синто, 1995. – 744 с.
41. Шилов Ю.О. Пращури. Прадавня історія Русі. – Вінниця: Континент-Прим, 2006. – 168 с.
42. Яворницький Д.І. Дніпрові пороги: Геогр.-істор. нарис. – Дніпропетровськ: Промінь, 1989. – 142 с.
43. Яворницький Д.І. Історія Запорозьких козаків: У 3 т. – К.: Наук. думка, 1990-1991. – Т.1.
До розділу