До розділу
Символіка святилища-обсерваторії на о. Хортиця та спроба її інтерпретації
Світовит Пашник
Волхв РПК
Публікації: Пашник С.Д. Символіка святилища-обсерваторії на о. Хортиця та спроба її інтерпретації // Хортицький семінар: Сакральна географія і феномен паломництва: вітчизняний і світовий контекст. Зб. наук. пр. / Науковий редактор і упорядник Ю.Ю. Завгородній. - Запоріжжя: Дике Поле, 2012. - С. 92-103.
Наші предки жили на рідній Руській землі тисячоліттями та передавали з покоління в покоління велику спадщину духовних знань. Багато символів з минулого до нас дійшло через народне мистецтво. Одвічні символи стверджують безперервність світогляду нашого народу і підкріплюються археологічними знахідками.
У цій статті розглядається символіка святилища-обсерваторії на о. Хортиця, що розташоване на висоті Брагарня, у порівнянні з іншими аналогічними спорудами, а також знаряддями побуту.
Георгій Щокін у книзі "Людство і віра" зазначає, що "такі первісні "обсерваторії" було знайдено на всіх континентах, окрім Австралії. Як правило, вони подібні, і вченим важко пояснити причини цієї подібності. Можна говорити як про незалежний подібний розвиток астрономічних знань у різних народів, так і про використання однієї спільної традиції, корені якої губляться в сивій доісторичній давнині". [31, 29].
Упродовж 1993, 1998 та 1999 рр. на висоті Брагарня, у північній частині Хортиці, під керівництвом археолога Максима Остапенка проводилися розкопки однієї з найбільших, серед відомих на той час в Україні, кам’яних споруд культового призначення. Двома розкопами загальною площею близько 300 кв. м було виявлено орієнтовану з південного заходу на північний схід мегалітичну споруду, що складалася з трьох кромлехів та сімох закладок, серед яких знаходилися 15 стелеподібних каменів. Споруда знаходилася на плато, що підвищується над річищем Дніпра на 31 м й обмежується балками Совутиною зі сходу та Великою Молоднягою з півдня та заходу. Згідно з виявленої під час розкопок керамікою, святилище використовувалася з кінця ІІІ тис. до н.е. і до початку І тис. до н.е. і було пов’язане з астрально-солярними культами та культами плодючості. [26, 76-93].
Послідовність етапів у формуванні конструкції і певна синхронність деяких з них, загальна орієнтація спорудження за сторонами світу і окремих його об’єктів відносно один одного дозволяють вважати розкопані споруди єдиним, закінченим комплексом. [26, 92].
Ми пропонуємо розглянути символіку зазначеного святилища, яка, про що доводитиметься нами у даному тексті, якнайкраще засвідчує давні витоки сучасного світогляду русинів-українців.
Два двори.
Перш за все звертає увагу загальна форма святилища – це два кола (роздвоєність кола на північному-сході не береться до уваги через нечітку форму або через накладку різних споруд). Орієнтація за лінією між центрами на північний схід – південний захід, наводить на думку про тотожність даної споруди з низкою вже відомих надпорізьких пам’яток подібного типу [26, 92], а також із відомим англійським Стоунхенджем. Вирізняються зазначені святилища станом збереження: Стоунхендж має велике святилище і алею [27, 12], але відсутнє (або не досліджене) мале святилище на північному сході. Відсутність малого кола не руйнує загального значення, адже саме Сонце, що сходило, може ототожнюватися з другим колом. Аналогічна ситуація на деяких могилах, коли вихід робився у сонячний бік, що символізувало народження. Хортицьке святилище має два кола, але відсутня алея між ними. На думку М. Остапенка, алея могла бути розібраною за нез’ясованих обставин (можливо, коли святилище вже не функціонувало) і складеною поруч у вигляді купи каміння, зафіксованого при розкопках. Тобто, дані споруди є типовими і мають розглядатися як подібні і бути доказом паралельної еволюції курганних та безкурганних конструкцій у цей час. [26, 92].
Форма святилища нам нагадує два двори – чоловічий (менше коло) і жіночий (більше коло), що поєднуються "калиновим мостом" (алеєю). У народних віруваннях "калиновий міст" сполучає цей світ з потойбічним світом, під ним – страшенна безодня. Одне із найважніших завдань у казках – побудувати за ніч великий чарівний міст – одна половина срібна, друга золота. Баба Яга зустрічає героїв на початку мосту, Змій – у кінці. Міст – перехід у зміїне царство, і його сторожують змії. У святочних ворожіннях міст і вода пов'язані із символікою кохання і шлюбу. [3, 305]. Юрій Шилов обриси подвійних курганів ототожнював із Сонцем, Молочним Шляхом і Місяцем та пов'язував із шлюбним обрядом. [30, 726].
Тому форма хортицького подвійного святилища вказує нам на вищезгаданий шлюбний обряд або безпосередньо на статеві стосунки між чоловіком і жінкою. Сама алея може символізувати прутень, що поєднує чоловічу і жіночу калиту (двори). Пригадаймо деяку послідовність весільного обряду.
Молодята закохуються один в одного на "калиновому мосту". Молоду крадуть (ховають після сватання) до потойбічного світу (тридев’яте царство), яке пов’язуємо з батьківським двором. Зарученій дівчині заборонялося виходити на вулицю, вона не ходила на вечорниці чи досвітки, до дівчат, від сватання все трималася дому [14, 20]. Молодий збирає бояр і, з благословення матері, їде визволяти свою наречену "сестру", битою доріженькою (знову алея) йому трапляються різні перепони-пороги, які можна порівняти з Дніпровими, яких є дев’ять, що ототожнюється з дев’ятирогим Велесом.
Саме ці Дніпрові пороги могли бути символом перепони до жіночого двору, що відображено у індуському міфі про битву Індри зі змієм Врітрою. Врітра означає Загата, Перешкода. [15, 78]. У весільному обряді князеві (тобто молодому) перетинають дорогу, і він має подолати перепону або силою, або викупом.
Валерій Шевчук пише: "В одній із колядок на розі тур-оленя поетична фантазія уміщує терем (усіх рогів дев'ять), а в тому теремі поселяє гречну панночку. В іншій колядці молодець, убиваючи тура, має завоювати дівчину – мотив вельми старовинний, коли хлопцеві, перш ніж одружитися, треба було здобути славу, а вже за ту славу – дівчину: "Тоді ти мене та й постріляєш, а за славу панну достанеш". [29, 95].
Весільний обряд також простежується в календарній системі. На основі подій, починаючи від Андріївських вечорниць до свята Миколи, ми можемо прослідкувати, як безпосередньо статеві відносини, так і весільний обряд. Припускаємо, що так звана "скриня" (невеликий жертовник посеред алеї) символізує зародок-яйце, яке в міфології іменується Андрієм (ядром), Індрою, Андрою та ін. Він має під’їхати до жіночого двору на коні або, як це робить апостол Андрій, на каюку. [19, 123]. Як кінь, так і човен, а то й міст, пов’язуються з чоловічим прутнем.
За обрядом свята Калити пан Коцюбинський (той, хто їде на коцюбі, як на коні, кусати калиту) має без допомоги рук, і тримаючи між ніг коцюбу-коня, еротичними рухами під’їхати до калити – це коржик з отвором посередині, з червоними ягодами і медом мащений, за який прив’язується червона стрічка і чіпляється через сволок, а другий кінець тримає Калитинський, який, як батько, має з подругами нареченої охороняти калиту. [10, 3-4].
Калита символізує жіноче лоно, на що вказує її форма та оздоби [4, 37], яку треба було прокусити, тобто поламати ворота, що символізувало позбавлення дівчини цнотливості. Воротарем виступає батько. Під час весільного обряду траплялося, що ворота брали штурмом, часто їх ламаючи. [5, 147]. Аналогічні дії відбуваються за ведичною міфологією з Індрою, який має подолати Врітру (Воротаря). [19, 121]. Тому прохід у велике коло святилища і є проходом до жіночого лона. Можливо, що він чимось закривався – або брилою, або дерев’яними ворітцями (калиткою), які звичайно не збереглися на святилищі з тих давніх часів.
На прикладі Калити і шлюбних дій можна розпізнати елементи футболу чи будь-якої іншої гри з м'ячем. Воротар – це Калитинський, охоронець жіночого двору. М'яч – це горошина-ядро, яку треба закотити у ворота. Тільки в шлюбі грають в одні ворота, а в грі кожна з команд намагається впарити м'яч у ворота супротивника.
У календарі свято Калити починається звечора на Андрія 29 листопада. А саме свято Андрія (Ядрея) відбувається 30 листопада. [3, 13]. За церковною традицією (як східною так і західною) ця дата є кончиною апостола Андрія [17, 48]. Можемо припустити, що смерть пов’язана із заходом Ядра до жіночого лона, тобто потойбічного світу. Аналогічно в поховальному обряді, померлий, що виступає насінням в труні-човні (фалос) переправляється до лона Землі-Матері. Те що померлий є насінням, підтверджується звичаєм: коли труна бралася заздалегідь, то щоб вона не пустувала і тим завчасно не притягнула когось із хатніх, її засипали зерном. [25, 112].
Опишемо жіночий двір, який досить добре зберігся і можна прочитати його символи. Посеред кола-двору знаходиться вівтар діаметром близько 2 м – це, на нашу думку, «хата», поруч з нею виявлено дві стели, які могли символізувати чоловіка і жінку (діда і бабу). На цьому вівтарі має горіти хатній вогонь, який символізує зародок Сонця. Навколо «хати» розташований кромлех-огорожа, діаметром близько 11 метрів. У його північно-східному секторі знаходиться прохід шириною близько 2 м – ворота (брама). У південній частині кромлеха розташовано вівтар діаметром близько 3 м – це гумно (господарське приміщення) і одночасно образ голови Вола. Кромлех символізує його роги, які мають кінцівки на воротах. Виходить, що між рогами знаходиться вівтар з вогнем, подібне зображення можна побачити у багатьох народів, коли між рогів бика розташовують Сонце. Ці ж роги можуть уособлювати двох зміїв, що охороняють яйце-хату. Таких зміїв-охоронців зародку можна бачити на посохах священнослужителів. [11, 54]. Роги-змії можуть утворювати і пащу, в яку потрапило Сонце. Можливо тому на воротах українських хат часто малюють образ половини Сонця, тобто те, що заходить чи виходить.
Майже аналогічний символ позначений на Триглаві-Тризубі. Але там відсутній середній вівтар-хата, натомість видовжена голова бика продовжується до центральної частини символу, утворююче величезне яйце.
На святилищі вівтар, що відтворює голову бика, має п’ять великих каменів, що є ознакою сузір’я Тельця, а кінці його рогів означені ще двома зірками. Аналогічно на сучасному державному гербі України у яйці можна побачити перевернуту п’ятипроменеву зірку, що є ознакою нижнього світу, володарем якого у слов’ян є Велес – Бог достатку, що часто відображався у вигляді вола. Роги бика можуть також символізувати місяць або камін, який аналогічно виступає охоронцем вогню.
Продовжимо опис свята Калити. Тепер ми знаємо, що роги бика є Змієм або зміями, вони охороняють ворота. Андрій побиває Змія, який знову відроджується 1 грудня на свято На(ш)ума, тобто Нового Змія (Шума). Зазначимо, що Старого Змія ушановують на початку літа (у нашому народному календарі його називають просто Шум). Після подолання воріт (перепони), за весільним обрядом відбувається «сварка», яка відповідає статевій битві між чоловіком і жінкою, а в календарі це свято позначає вечірню зорю Варвару (4 грудня).
Опісля "сварки" йде обдарування родичів нареченої, що відповідає святу Сави, який як фалічний символ вмирає, і, викинувши насіння (дар Божий), запліднює лоно. Тому в цей час святий Миколай (Велес) у червоному одязі із торбинкою і білою шапкою обдаровує дітей, які з’являться після святого дійства. [21, 69-76].
Тобто яйце пройшло шлях від чоловічої калити до жіночої, побуло деякий час в утробі, звільняється, виконавши зворотний шлях із лона матері – народиться черговий прояв Сонця. Дитина ототожнюється з фалосом, тому в даному випадку образ змінює орієнтацію: велике коло стає чоловічою калитою, алея – прутнем, а мале коло – головою.
Взагалі, Новий рік у різних народів різного історичного часу міг припадати на інші дати річного кола. Зазначені свята взяті для прикладу, бо в цьому випадку краще збереглася послідовність міфологічних подій і їх легше порівняти з весільним обрядом. Орієнтація даного святилища на північний-схід може вказувати на святкування Нового року на молодика після літнього сонцестояння. Сучасна релігійна система європейських країн відзначає два основних Різдва, що припадають на літнє і зимове сонцестояння.
Око Боже.
Ще один символ, який можна прочитати в жіночому дворі – це Око Боже. Дивує асиметричність вівтаря, що символізує голову бика, відносно основної осі святилища з південного-заходу на північний схід. Якщо дивитися на можливу форму Ока Божого, все стає на свої місця. Довший ріг (західний) ймовірно символізує очницю або лунку в землі, центральний вівтар – це зіниця або зерно, а короткий, східний ріг символізує горбок над зерном, або кришку труни, яка ще називається віко [25, 112], що дійсно відповідає вікові Ока Божого. Віко привідкрите на сходження літнього сонця, а сходження зимового Сонця мало б спостерігатися через візир біля початку рога. Тобто віко – це проміжок між сходом літнього і зимового сонця.
Варто згадати ще легенду, подану письменником Сергієм Плачиндою. Око летіло у безмежності і вічності. Воно пустило сльозу, з якої вродився Сокіл, а той пустив золоту сльозу на Око – створився острів (вівтар у центрі, на якому горить домашнє вогнище (Сонце), тому й золота сльоза), пустив срібну сльозу – утворилося озеро Живої Води (це проміжок, незакладений камінням, в середині великого кола). [22, 54]. Розуміння Світового Яйця, аналогічно Оку, адже за цією системою, з верхньої частини яйця твориться Твердь Небесна, з нижньої Твердь Земна, з жовтка – Сонце, а з білка – Вода. [20, 49].
Є ще одна розповідь в індуській мітології, яка поєднає і весільний обряд і розуміння Ока. Мова йде про десяте втілення Вішну (Бога Сонця) – Калкі. Ця подія відбудеться на прикінці Калі-юґи. Крістоф Левалуа подає наступне: "Калкі бореться проти двох синів дракона Врітри: Кока і Вікока. Незважаючи на всі зусилля, спочатку Калкі не може їх убити, тому що, поки вони дивляться один на одного, смерть не заподіює їм шкоди..." Навіть ім'я Аватара нам нагадує нашу річку смерті Калку [1, 158], яку він має подолати для досягнення потойбічного світу. Два брати – це безумовно два роги-змії Велеса, які закінчуються на воротах. Стовпи-брати дивляться один на одного. Битва з братами є частиною весільного обряду, наречений їх повинен подолати і збити ворота. А імена Кока і Вікока теж близькі до наших слів: яйця-кока і віка.
Після битви з Кокою і Вікокою відбувається остання битва Калкі, яка видається парадоксальною. Він б'ється зі своїми власними шанувальниками, які змушені зробити жахливий вибір: або вступити в бій з Аватаром, або послухатися сакральних законів. Продовження ще більш дивне: Бога беруть у полон! Але ті, хто полонили його, підпорядковуються йому. Весілля Калкі підводить риску під примиренням. [13, 28]. Ось і прийшли до завершення весільного обряду, тому всі інші домисли щодо цієї битви є філософською інтерпретацією.
Фібули.
Розглянемо також окрему символіку на виробах. Особливу тотожність із святилищем ми бачимо на давньоруських фібулах. Вони складалися з двох частин, які відрізняються певними модифікаціями, але явно несуть одне символічне навантаження. Фібули у своїй конструкції обов’язково мали перемичку, що можна ототожнити із фалічним символом. Верхня частина (або нижня, в залежності, як носилася), часто позначалася півкруглим
щитком з п’ятьма (сімома) декоративними відростками. Нижня, видовжена частина, позначалася тулубом і завершувалася головою ящера. Іноді ці символи були означені людиноподібними зображеннями. Борис Рибаков описує одну з таких фібул: півкруглий верхній щиток, оформлений як чоловіча фігура в широкому каптані, поли якого означають контури щитка. Голова чоловіка обрамлена волоссям, підстриженим на рівні щік. На шиї чоловіка – гривна або збірчастий комір. Руки його плавно переходять в шиї двох водоплавних птахів (лебедів). Нижній щиток оформлений такими ж чотирма лебедями і завершується в самому низі головою ящера. Дослідник розшифровує композицію наступним чином:
Верхній щиток: небесний ярус світу з чоловічим божеством нагорі. Лебеді підкреслюють в даному випадку небесну сутність центральної фігури. Широкий спідницеподібний одяг відомий за зображенням слов’янських статуй, де їх чоловіче єство виражене довгими вусами.
Нижній щиток: земний і підземний світ ящера, злиті воєдино (як в реальності – підземне немислиме без земного). В перевернутому вигляді весь нижній щиток з його підземно-земним рівнем нагадують жіночу фігуру в довгій спідниці з головою ящера.
Земний світ відокремлений від небесного пустим простором в 2 см. Через цей простір зверху донизу проходять п’ять вертикалів: два вужа із зиґзаґами, які з часів трипільського розпису означають дощ, і дві смужки суцільно вкриті маленькими солярними знаками, які очевидно означають еманацію сонячного світла з небесного ярусу в земний. П’ята вертикаль (середня) – півкругла дужка фібули. [23, 189-191].
Ми бачимо явне поєднання чоловічого і жіночого начала через дужку фібули, що може порівнюватися із алеєю між двома колами подвійного святилища. Ця дужка також нагадує нам лезо меча, що встромлене в піхви – видовжена форма ящера. Меч є відомим фалічним символом, а піхви ототожнюються з жіночим лоном. Вигнута форма дужки ще може позначати міст між двома берегами (дворами).
Назва висоти Брагарня (припустимо, що вона збереглася з прадавніх часів), на якому знаходиться святилище, походить від однойменної балки, яка зараз позначена як Велика Молодняга. За М.Остапенком, назва "Брагарня" може вказувати на місце, де варять брагу чи пиво (Броварня), або може походити з німецької "bruch" – загибель корабля. [18]. Аналогічно, за Етимологічним словником, "брагарник" – спеціаліст з виготовлення браги, а одна із версій походження слова "брак" від німецької "wrack" – пошкоджене судно. [8, 242, 244].
Вживання браги, чи інших алкогольних напоїв, здебільшого пов'язано із хрестинами, весіллям, поминками. Також назва балки і висоти "Брагарня" відповідає названими нами раніше ознакам шлюбу чи статевим стосункам: здійснювати вариво браги – поєднання вогню і води, як чоловічого і жіночого начала, при цьому корабель-фалос зазнає "ушкодження" чи "загибелі".
Так і шлюб між молодими людьми російською мовою називається "брак". Чоловік, що одружувався, вважається "бракованим". Можливо тому, що він зайшов до жіночої "брами", став устійненим і втратив войовничу натуру, тобто "пристав до берега".
Володимир Шаян, розглядаючи значення «Берези», як ватажка колядників, наголошує на його функції зберігача народних обрядів і віри. Також Шаян зазначає, пригадуючи запис Федьковича, про нашого Березу чи Бережу: "… це не тільки народний жрець, але високий священнослужитель, – "Маг", – чи "Брагман", який знає основу основ, "Релігійно-Космічне Право", що не тільки є основою космічного ладу, але воно само цей лад творить і здійснює". І далі: "Берег – це те, що має бути бережене як таємна, чи загальнорелігійна форма, чи магічна формула, чи навіть заклинання... Брагман – означає жерця-священика, відуна цих формул". [28, 411–413].
Пишучі про значення човняра як правителя, Степан Наливайко зазначає, що "племінний ватажок через ритуальне дійство поєднував правий берег ріки з берегом лівим, які відповідно уособлювали чоловіче й жіноче начала". [15, 26].
Основні обряди народження, вінчання і поховання, що проглядаються у символізмі святилища-обсерваторії на висоті Брагарня, відносяться до Святих Таїн, які здійснював волхв, виконуючи функцію провідника між берегами (світами). У своїх діях волхв замінював Велеса (порівняймо тотожні за звучанням місяці вересень і березень, як місяці стику двох світів, що символізують захід і схід Сонця у річному циклі), провідника померлих і новонароджених.
Людина. Стели. Вікно.
Оглядаючи жіночий двір, ми можемо уявити розташування господарського приміщення (голова Вола) на одній лінії з центральним вівтарем і проходом. В такому випадку вівтар Вола (Тельця) може ототожнюватися з головою людини (згадаємо, що на стелах голови без шиї), руки це ті самі роги, а центральний вівтар може ототожнюватися із сонячним сплетінням. Зазвичай половецькі антропоморфні (людиноподібні) кам’яні стели тримають руками в нижній частині, щось подібне до чаші, за однією з версій, це могла бути сома (Сома у ведизмі є також Богом Місяця) – священний напій, що поєднував людину з Богами.
В іншому випадку, прямокутне зображення в руках, може бути тотожним плиті, що закривала вхід до черева-вмістилища. Прямокутні плити досі використовуються в храмах для означення поминального місця: начебто такою плитою був закритий вхід до Гробу Господнього. Цей звичай був взятий з образу прадавніх поховань. Переплетені пальці на поєднаних руках означають «замок», як замкнуті ворота, так і безпосередньо укріплене місце – огорожу. (Див. світ. половецької баби).
Аналогічно до розглянутого образу людини на стелах виставлялися вікна в хатах. Замість голови над вікном чіпляли таріль або ікону, за яку звішували до низу рушник, що також може символізувати руки або зміїв, а також віки, що закривали вікно. Вікно відігравало роль центрального вівтаря (золотого), через яке проходило світло Сонця, або туди заглядав сам лик Сонця. Первісні вікна були колоподібними з хрестовидною рамою, що є також символом Сонця. В будові людської статури вікно відповідає сонячному сплетінню.
Бандура, кобза, кіфара (ліра), праник, миски та ін.
Одним із фалічних символів нашого руського народу є музичний інструмент бандура (кобза) [2, 206], що за формою може нагадати нам подвійне святилище. Тоді велике коло – це корпус інструменту, вівтар посеред великого кола можна порівняти з отвором на корпусі, гриф – з алеєю святилища, лади на ньому з перепонами (порогами), а головку – з малим колом. Закручена форма головки могла бути відображена і на малому колі святилища-обсерваторії, яке збереглося у пошкодженому вигляді і складно читається.
Закручена форма малого кола може нагадувати Равлика-Павлика. У цьому випадку мале коло відповідає перекладу з латині імені Павло – "малий" [24, 88], і який вважається розумом христосівської віри. Відома подвійність двох апостолів Петра і Павла дають нам підстави вважали велике коло тотожним Петрові (каменю), який є опорою христосівської віри. Якщо ці символи покласти на образ людини, то Павло – це голова, а Петро – черево. Вшановують обох апостолів разом 29 червня, що відповідає орієнтації святилища на схід Сонця під час літнього сонцестояння.
Фіксатор струн на корпусі інструменту іноді позначався символом голови тура, що співвідноситься з п’ятьма каменями на південному вівтарі великого кола святилища. На такому інструменті грає Козак Мамай з відомих народних картин. [12]. Сам Мамай міфологічно символізує Сонце, що заходить. [19, 124].
Окремо велике коло можна порівняти з іншим відомим музичним інструментом – кіфарою, на якому грав уночі, від весняного рівнодення, допоки не зійдуть Плеяди, Аполлон. [27, 167] – грецький Бог Сонця, що заходить (або Місяця) [19, 119]. Струни кіфари натягувалися між рогами тура. "Сонце грає" – вислів для Сонця, що заходить до потойбічного світу. Північним ("ополенде", "ополонце" – північ зі староруської [1, д.6б]) островом, на який кожні 19 років прибував Аполлон, треба вважати Хортицю, назва якої пов'язана з місячною сутністю. Підтвердженням цього може слугувати і збережені на острові Середній Стіг (раніше північна частина острова Хортиці) лунок в граніті (найбільша з них називається "Козацька миска"). Миска також є символом вмістилища, а з видовженою ручкою (черпак) нагадує за формою святилище.
Степан Наливайко приводить приклади назв інструменту бандура в багатьох індоєвропейських народів: англ. bandora, італ. pandora, франц. pandore, нім. pandor (bandor), грец. pandura, аналогічні назви зустрічаються у кавказьких народів. М.Прокопенко звертає увагу на те, що в ІІІ тис. до н.е. шумери мали інструмент pan-tur, назва якого означає «малий лук» [16, 57]. Порівняймо назву з лучником Аполлоном і рогами тура. Окрім того, складові назви інструменту «пан» (бан) і «тур» вказує на зв’язок з образом рогатого Велеса – пана (бана) господаря нижнього світу, роги якого можуть означати також жіноче лоно.
Назва музичного інструменту "кобза" може бути спорідненою зі словами з коренем "коб" чи "каб" [9, 332, 477], що позначають вмістилище: мішок з волячої шкури (кобка), корзина, кошик (кобеля), гаманець (кабза), а також жінку або самицю коня (кобіта, кобила). Кобелем (рос.) – псом, також називають і чоловіка-запліднювача. Кобіл – "одноокий", що відоме як означення фалічного символу.
Козак Мамай зображується без шапки, яка кладеться поруч на землю, наче на молоду [5, 159]. Тобто Сонце, що заходить до лона Землі, ніби вважається запліднюючим чинником. А це, в свою чергу, пов'язане з таємничістю, ворожінням, віщуванням, жеребом (кобь).
Зацікавлення представляють наведені Борисом Рибаковим короткі антропоморфні праники (вальки) для льону і білизни. Це жіночі фігури (автор ототожнює їх з культом Мокоші) з розставленими руками: основа праника – широка спідниця, ручка праника – шия, що завершується круглою головою, перехрестя рукоятки – руки. Праники-Мокоші орнаментовані таким чином: верхні закруглені рукояті (голова), як правило, прикрашені сонячною розеткою. Подібні сонячні розетки відомі, як центральне зображення на жіночих кокошниках. Рукоятка не орнаментувалася. На широкій частині праника обов'язкове велике зображення сонця (іноді в рухливому варіанті та чіткими зображеннями символів землі: заштрихованих квадратів і ромбів). По всьому периметру широкої частини, зазвичай, вирізається лінія у вигляді зиґзаґу, що означає воду. [23, 482-483]. Форма праника нагадує нам російський музичний інструмент балалайку, де корпус має форму розлогої спідниці. У гітарного корпусу можна побачити видимий образ стану жінки.
У думі «На смерть козака-бандуриста» вмираючий козак називає свою бандуру дружиною. [16, 56]. Як бачимо, символізм музичних інструментів, як і святилища, об’єднує чоловічі і жіночі начала. Такі ж взаємні образи ми бачимо і на трипільських статуетках, де нижня частина належить жіночій сутності, що теж іноді означена символами запліднення, а верхня частина має виражений чоловічий прутень. [7, 521].
Згадаємо також казкового героя Котигорошка, який народився від горошини (див. вище про ядро, що ототожнено з вівтарем на алеї), що котилася по дорозі і яку з'їла жінка. Він озброєний, подібно Індрі, булавою – символом прутня. Потрапивши в "інший світ" і перемігши демонічну істоту, він визволяє королівну. Котигорошко мусив повертатися на цей світ верхом на грифові (співзвучність назви птаха і частини музичного інструменту). [6, 120-130]. Вважають, що назва птаха походить від "гриви" – шиї. Булаву можна побачити на середньому зубі Триглава: всі три зуба цього символу зображають поєднання чоловічого і жіночого начала, що й визначає основне призначення, як святилища, так і давньоруського герба.
Система стародавніх святилищ має схожість з пізнішими культовими спорудами Європи, що є діючими до сьогоднішнього дня. Серед найбільш відомих слід зазначити площу Святого Петра у Ватикані, яка має розподіл за сторонами світу і вулицю-алею в східному напрямку. Та найбільш тотожним до святилища на Хортиці є Св. Софія Київська (Сопія, пор. сопка-пагорб), що поєднується через проїзд Володимирський (алея) з Михайлівським Золотоверхим собором. Дзвіниці цих двох культових споруд орієнтовані з південного-заходу на північний-схід. Окрім того, назви соборів відповідають жіночому (Софія) і чоловічому (Михайло) двору. Є два варіанта цієї тотожності: або згадані культові споруди розташовані на місці стародавніх святилищ подібної форми, або традиція будівництва священних місць може передаватися крізь віки в етнічній (культурній) пам’яті багатьох поколінь.
Опишемо ще один стародавній обряд, який може бути пов'язаним з цими двома колами святилища, але перетворився на розвагу з биками – кориду. Вважається, що давність цього дійства сягає доби бронзи. Як писали раніше, більше коло є образом бика з рогами, що охоплює зародок Сонця. Биків виганяють із хліву і по коридору-алеї женуть до ринкової площі. Тобто бики мають пробігти між двома колами-калитами. Вважають саме слово 'корида' (corrida) від дієслова correr, головне значення якого 'бігти'. Забіг з биками означається терміном Енсьєро (ісп. encierro, від encerrar 'зачиняти'). Хоча биків навпаки відчиняють для забігу.
А ось наше слово 'ринок' виводять від європейських слів, що означає коло, площа. Відносно нашого розташування це може бути і 'ранок' (рань), де сходить Сонце. На цьому колі проводили остаточні розваги і продаж биків. Можливо, що Перун скинутий Володимиром-Велесом, долаючи річковий коридор з перетинками-порогами, мав прибути до 'ріні' (рѣнь) – пристані з піщаного берега. Тобто він мав бігти через пороги, як засуджений по коридору, і отримував палицями допоки не виходив на рінь, що можливо пов'язана з латинським словом arena (арена) – пісок, піщана площа для боротьби.
Висновки.
Отже, проведене нами дослідження засвідчило, що дана культова споруда має складне символічне значення, яке містить давні уявлення наших предків. Той самий символ міг розглядатися з різних позицій і відображати різноманітні міфологічні сюжети, пов’язані з ключовими обрядами (обрядами переходу) у житті віруючих: народженням, вінчанням і похованням. Ми сподіваємось, що запропонована спроба інтерпретації символів святилища на о. Хортиця, допоможе краще зрозуміти світогляд і звичаї нашого народу як у стародавні часи, так і в сьогоденні, бо вважаємо, що їх основа залишається незмінною.
Література:
2. Виженко О.Є. Україна кохання. Фольклорне дослідження. – К.: Деркул, 2005. – 280 с.
3. Войтович В.М. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.
5. Гуменна Д. Минуле пливе в прийдешнє: Розповідь про Трипілля. – Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук у США, 1978. – 384 с.
6. Дивна сопілка. Українські народні казки. – К.: Веселка, 1972. – 248 с.
7. Енциклопедія Трипільської цивілізації – Т. 2. – К., 2004. – 655 с.
8. Етимологічний словник української мови: в 7-ми томах. – К.: Наук. думка, 1982. – Т.1. – 634 с.
9. Етимологічний словник української мови: в 7-ми томах. – К.: Наук. думка, 1985. – Т.2. – 573 с.
10. Калита / упор. С.Д.Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7516 (2008). – 12 с.
11. Катрій Ю.Я. Пізнай свій обряд! Літургійний рік Української католицької церкви. – Ню-Йорк, Рим: ОО. Василіян, 1982. – 493 с.
12. Козак Мамай: Альбом / Авт. вступ. статті С. Бушак, відпов. за вип.: Н. Голтвенко. – К.:Родовід, 2008. – 304 с.
13. Левалуа К. Калкі, десятий аватар // Сварог. – 2014. – № 24. – С.26-30.
15. Наливайко С.І. Таємниці розкриває санскрит. – К.: Вид. центр "Просвіта", 2000. – 288 с.
16. Наливайко С.І. Українська індоаріка. – К.: Євшан-зілля, 2007. – 640 с.
17. Никифор архимандрит. Иллюстрированная полная популярная Библейская энциклопедия. – Москва, 1990 (Репринт 1891). – 902 с.
18. Остапенко Г., Остапенко М. Історія Хортиці // Краєзнавчо-туристична карта острова Хортиця. – Запоріжжя: Градостроитель, 2002.
22. Плачинда С.П. Словник давньоукраїнської міфології. – К.: Український письменник, 1993. – 63 с.
23. Рыбаков Б.А. Язычество древней Руси. – М.: София, Гелиос, 2001. – 744 с.
24. Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей. – К.: Наук. думка, 1996. –336 с.
25. Творун С.О. Практична етнологія для ділових людей. Навчальний посібник. – Вінниця: Книга-Вега, 2005. – 216 с.
27. Хокинс Д., Уайт Д. Разгадка тайны Стоунхенджа: Перек. – М.: Мир, 1984. – 256 с.
28. Шаян В.П. Віра Предків Наших. – Луцьк: Б/в, 2000 (1987). – 904 с.
29. Шевчук В.О. Мисленне дерево. – К.: ЦК ЛКСМУ "Молодь", 1989. – 360 с.
30. Шилов Ю.А. Прародина ариев: История, обряды и мифы. – К.: Синто, 1995. – 744 с.
31. Щокін Г.В. Людство і віра: навч.-метод. Посіб.: в 3 т.- К.: МАУП, 2002. – Т.І. – 576 с.
Грудень 2009
Останні правки листопад 2015
Малюнки, світлини, схеми:
о. Хортиця, пагорб Брагарня
Велике святилище, загальний план розкопаних об'єктів (за М. Остапенком)
о. Хортиця, пагорб Брагарня
Велике святилище, загальна архітектурна схема (за М. Остапенком)
Козацька Миска на о. Середній Стіг напроти машинного залу Дніпрогесу (фото - Прудкий В.П.). Є менші за розміром "миски". М.А. Остапенко нарахував на острові сім "мисок".
Ліра (Італія)
Софія Київська і Михайлівський Золотоверхий собор (вигляд із космосу)
Література за темою "Святилища Хортиці", що є на сайті:
Завгородній Ю. Ю., Остапенко М. А.
- Сакральний вимір острова Хортиця (до постановки питання) (заархівовано-RAR)
Калайда Г. І.
- Святилища-обсерваторії на о. Хортиця - елемент арійського сакрального простору
Остапенко М. А.
- Культ "Світового яйця" в пам'ятках доби бронзи на о. Хортиця
Пашник С. Д.
Тесленко Д. Л., Остапенко М. А.
- Мегалітичне культове спорудження доби бронзи на о. Хортиця
До розділу