До розділу
Локалізації витоків біблійних мітологічних сюжетів на території України
Світовит Пашник
Волхв РПК
Написати цю статтю спонукало кілька обставин. Перше з них те, що одна з течій євангелістів України вирішала переробити жидівські вірування під "арійський стандарт" і виводить походження Ісуса Христоса як арійця, галілеянина (галичанина), а разом із ним арійцями стали багато інших біблійних персонажів [Каганець, 142]. Прикро те, що лаючи жидів у викривленні віровчення та й всієї Біблії, все одно намагаються ключові біблійні події поставити в Ізраїлі, тобто продовжують творити святість на чужій землі. Одна справа, якщо б ми претендували на ці землі, тоді б це виправдовувалося хоча б політично. Одна зі складових релігії – це бізнес на святості, то нам він відповідно зовсім не вигідний, бо знаходиться поза межами нашої країни. Духовні питання взаємопов'язані з попередніми, тому мають розглядатися сукупно.
Ми не відкидаємо, що Ісус був арійцем (ореєм), але підходимо до цього питання з мітологічного погляду, вважаючи Ісуса уособленням весняного Сонця (Яра, Ора, Юра). Нами запроваджена версія, що інша назва жидів "євреї" тотожна "ореям" чи "ареям", вона також походить від імені весняного Сонця (або того, що сходить). Все ж маємо розрізняти русів-оріїв, від жидів-євреїв.
Людство має багато прикладів, коли одні і ті ж міфологічні сюжети прив'язуються до різних місцевостей. Тобто кожен народ намагався їх прикріпити до рідної землі. Потім виникають суперечки, хто є більш первіснішим, і хто в кого перейняв духовні основи. Ми вже знаємо, що Біблія не є оригінальним твором і переписана з більш давніх витоків. Так відомий український письменник і вчений Іван Франко писав: "Жиди перейняли свої казки від вавилонян і інших сусідніх народів" [Франко, 100]. Не виключено, що подібні казки були і на наших теренах, а вже пізніше прилаштовані жидами для своїх потреб на іншій землі.
У 1999 році археолог з Тель-Авівського університету Зєев Герцог справив фурор в суспільному житті Ізраїлю. В одному з популярних журналів він написав, що історії про біблійних патріархів є звичайними міфами, так само як вихід ізраїльтян з Єгипту і походи Ісуса Навина. Продовжуючи шокувати громадськість, Герцог заявив, що держави Давида і Соломона, описані в Біблії як великі і знамениті держави, були, в кращому випадку, лише невеликими племінними царствами. [Сазонов].
В коментарях до книги професора загальної історії Тель-Авівського університету Шломо Занда написано, що "Монументальні споруди епохи Соломона (не тільки порівнянні з єгипетськими пірамідами або вавилонськими і ніневійськими палацами, а й просто монументальні або хоча б значні) не знайдені до цього дня. Більш того, не виявлено жодного зовнішнього свідоцтва, хоча б опосередковано, що згадує цього царя, судячи з усього, він, навіть якщо існував, не був відомий нікому із сусідів." [Занд 2010]. Тут ми не будемо враховувати споруди, які безпідставно приписуються Соломону.
Допоможемо ж віднайти ті ж самі біблійні місця в рідній Україні, де за версією було поширено аріянство – одна із сект христосівства. [Каганець, 215]. І якраз подивимося Українські чи Ізраїльські місця більше відповідають описаним у Біблії подіям. За давність топографічних назв нехай сперечаються історики, а нам важливі докази мітотворення.
Багато людей можуть сказати, що це все вигадки, і у нас цього ніколи не було. Хотілося б спитати: А хіба біблійні розповіді не вигадки? Хіба вони не базуються на мітологічних сюжетах різних народів? Було просто взято відомі міти і прив'язані до потрібної території. Чи не скористаються жиди цією статтею для своїх претензій на нашу територію? Ні, не скористаються, бо тоді потрібно відмовитися від Біблії, яка сторіччями проповідувалася серед їхнього народу і формувала святість на території сучасного Ізраїлю. Чи не зачепить це інтересів українських рідновірів? Ні, не зачепить, бо віримо, що Бог є Природа і вірування людей мають спільну основу, але у кожного є своя святість і самобутність.
Тому ми маємо з розумінням сприймати, що в нашій мітології є аналогічні сюжети і поняття, які можуть зустрічатися серед інших народів. У нас же не виникають запитання, коли деякі сюжети грецької чи індуської мітології легко прив'язуються до простору Подніпров'я, то чому біблійні сюжети не можуть бути локалізовані для нашої території? Але це не дає нам повід сповідувати Біблію, бо вона написана для жидівського народу і є аморальною для інших народів. Щоправда для сучасної людини зі здоровим глуздом настанови цього застарілого письма зовсім не потрібні. Вони мають стільки хибного, що ніхто за ними не живе або вибірково висмикують потрібні речі. Ми ж наразі користуємося сучасним законодавством і звичаєвими настановами, що прийняті нашим народом, звісно, якщо вони мають здоровий глузд і пройшли випробування часом.
Червоне море
В Біблії розповідається, як жиди тікали з Єгипту то мусили перейти Червоне (Чермне) море чи якесь інше. Щоправда ці назва грецькі, а в Біблії Єгипет названий Micraim, а море називають Jam Suf (Очеретяним) [Біблія 1988, 75, 88]. Ось як це описується:
І простяг Мойсей руку свою на море, і Господь гнав море сильним східнім вітром цілу ніч, і зробив море суходолом, і розступилася вода. І ввійшли Ізраїлеві сини в середину моря, як на суходіл, а море було для них муром із правиці їхньої та з лівиці їхньої. А єгиптяни гналися, і ввійшли за ними всі фараонові коні й колісниці його, та його комонники до середини моря. І сталося за ранньої сторожі, і поглянув Господь на єгипетський табір у стовпі огня й хмари, та й привів у замішання єгипетський табір. І поскидав колеса з колісниць його, і вчинив, що йому було тяжко ходити. І єгиптяни сказали: "Утікаймо від ізраїльтян, бо Господь воює за них з Єгиптом!" І промовив Господь до Мойсея: "Простягни свою руку на море, і нехай вернеться вода на єгиптян, на їхні колісниці й на комонників їхніх". І простяг Мойсей руку свою на море, і море вернулося, коли настав ранок, до сили своєї, а єгиптяни втікали навпроти нього. І кинув Господь єгиптян у середину моря! І вернулась вода, і позакривала колісниці та комонників усьому фараоновому військові, що ввійшло за ними в море. Ані жоден із них не зостався! А Ізраїлеві сини йшли суходолом у середині моря, а море було для них муром із правиці їхньої та з лівиці їхньої. І визволив Господь того дня Ізраїля з єгипетської руки. І бачив Ізраїль мертвих єгиптян на березі моря. [Біблія 1988, Вихід 14:21-30].
Звичайно, що сучасне Червоне море поблизу Єгипту є глибоким, середня глибина якого має 490 м, а Суецької затоки, що відокремлює Синайській п-в від Африки, – 80 м [Червоне море]. Автори Біблії вигадали, що ізраїльський бог дув вітром, щоб зробити суходіл в глибокому морі. Це завдало "вченим мужам" клопоту, щоб пояснити перехід через море нормальним природним явищем, але так до здорового глузду і не дійшли. Або пропонують версію, що переходили не в такому глибокому місці, а десь в районі сучасного Суецького каналу по болотах. Тому віряни більше уповають на дію "Промисла Божия" [Никифор 1990, 788].
Ми люди більш практичні, тому знайдемо природне пояснення і відповідне місце. Перенесемо події до півострову Крим. Тут є озеро-затока Сиваш, яка є мілководною і дуже солоною. І на час потреби люди переходять її у брід. Озеро має одну особливість. Сиваська вода влітку набуває відтінку рожевого кольору. Справа в тому, що ропа насичена водорістю дуналієлла (Dunaliella salina). Одноклітинна водорість має в своєму складі червоний пігмент гематохром. При масовому розмноженні, коли клітини дуналієлла відмирають, її пігменти надають характерне забарвлення – від рожевого до червоного. Цікаво, що ця водорість надає ропі також характерний запах фіалок. [Затоки і бухти Криму]. Ось вам і мілке Червоне море, яке відносно легко можна було подолати тікаючи з Криму на материкову частину. І сильний вітер може легко оголити мілководдя Але якщо ви броду не знаєте, то глибина в Сиваші може досягати трьох метрів.
Варто сказати також про образне поняття Червоного моря. Можна припустити, що Єгипетське рабство це ототожнення з потойбічним світом чи жіночим лоном. А народження, тобто перехід, зумовлений переправою через червону (криваву) річку. Це тотожне народженню Сонця, яке супроводжується пролиттям червоної Зорі.
Навіть назва півострова Крим (Cremia, Crimea, Krim) може говорити нам про місце окромлене (від слів "кромь", "кроми" – кордон, край чи "кремль" – огорожа, укріплення), те що пов'язане з потойбіччям, "храмом", де тримають "крам (корм)" – добро. Ось жиди добро це прихопили і чкурнули з ним із Криму, тобто вчинили "крамолу", почистивши "закрома" Єгипту.
Ще є західноєвропейське слово "кромлех" (англ. cromlech), яке толком не можуть пояснити, а на наш лад це буде "кромлик", тобто маленька огорожа на могилі. Звернемо увагу, що слово "crom" (кельт. коло, вигін, крива) дуже близьке до біблійної назви Єгипту Mi-craim, щоправда читають "Міцраїм".
Облишимо спробу пояснення назви "Крим" і "Кремль", бо вони вважаються пізніми, згадуються десь з 13-14 ст. Та ще й надають перевагу тюркському походженню слова: "ров, стіна, вал". Бо так можна і до кримських жидів "караїмів" дійти, а там етимологія ще крутіша.
Не виключаємо, що книжники караїми могли занести мітологію Криму до Єгипту. Найстаріший повністю збережений манускрипт масоретського тексту Танаха, датований за колофоном 1008 роком. Був виготовлений в Каїрі за рукописами Моше бен Ашера. Виявлено (імовірно в Криму) Авраамом Фірковічем, який 1838 року вивіз його до Одеси. Після смерті вченого 1865 року кодекс передали до Імператорської публічної бібліотеки в Санкт-Петербурзі, де він перебуває і сьогодні. [див. Ленінградський кодекс].
Велесова Книга розповідає про Матир-Сву, священну птахів русів, яка ототожнюється із Зорею, що "Сонце провіщає" і "проливається в степи". [ВК, 7ж]. В цій книзі варіант написання Зорі – Суря, що безумовно нам нагадує відоме біблійне ім'я Сура чи Сара, яка була дружиною і сестрою Абрахама. Так ось цей персонаж разом з Ісааком і Яковом утворює трійцю. Абахам за іменем близький до Брахми, а нашим відповідником є Перун. А Матир-сва (Суря) названа у Велесовій Книзі ще й Перуницею [ВК, 163]. У нас є такі географічні назви, що пов'язані з іменем Сура – це поріг Сурський і права притока Дніпра Мокра Сура, а в неї впадає Суха Сура.
Раз вже мова зайшла про Велесову Книгу, то слід загадати, що там теж є річка переходу: "І там Ра-ріка тече, яка відділяє Сваргу од Яви." [ВК, 11б]. Ця ж ріка на сході "одділяє нас од інших людей" [ВК, 9б]. Якщо припустити, що Ра (ототожнюється з Волгою) тече на краю Землі, то там має Сварга сходитися із Землею. І Сонце, що народжується, іде із Пендеба (потойбіччя) до Сварги Синьої [ВК, 7є], а людина має, переправившись через річку (в даному випадку річка життя), тобто народившись, йде до Яві – Земному світу. Коли життя людини закінчиться, то вона піде через іншу річку – Дунай, тобто через річку мертвих, і потрапить у Наву. За логікою, на заході теж Сварга стикається із Землею, але вже з переходом до Нави. Ці переходи через річку проводяться в обрядах: народження, вінчання і поховання. [ВК, 170].
Велесова Книга подає і перевізника через річку Ра – це "муж роду Бєляра (Білояра)", як провідника між світами Нави і Яви, а Ра-ріка виступає кордоном: "… муж роду Бєляра іде по ту сторону Рая-ріки…" [ВК, 9б]. Слід зазначити, що в "ІІ посланні св. ап. Павла до коринтян"(6;15) згадується демонічний Белійяар, що також може бути тотожним Велесу. У такому випадку Білояр може уособлювати потойбічне Сонце – Місяць, який є білим, а молодик – ярим. Тут він наближається до біблійного Мойсея (слов'янський відповідник імені – Моіслав або Мусій), який символізує Місяць, тому і відображався на картинах з рогами. А ім'я його старшого брата Аарона (Ахарон, Хурон) нагадує грецького перевізника мертвих Харона, та й наше "хоронити". А жидівською "а-арон" – ковчег, що є тим же човном-місяцем.
Хорив та Синай
В Біблії згадується Божа гора Хорив, біля якої спілкувався Мойсей з Богом про вихід жидів з Єгипту (Вихід, 3:1). А після переходу через Море жиди теж бродили біля Хориву, там Мойсей створив чудо: вдарив у скелю і вийшла вода. Побродивши жиди прийшли до іншої гори Синай. Жидівська традиція не зберегла точного місцезнаходження гори Синай. Шанування нинішньої гори Мойсея (араб. Джабал-Муса) висотою 2285 м як гори Синай є давньою християнською традицією, яка бере початок з IV століття. В новий час пропонувалися інші варіанти ототожнення гори. [Синай]. За біблійним описом трапилася плутанина з відмінністю Божої гори Хорив і Синай, які часто не відрізняють і вважають однією горою з різними назвами. Або вважають, що різниця пояснюється тим, що під іменем Хорива розуміється вся центральна група гір Синайського півострову, а під Синаєм – тільки одна гора з цієї групи. [Никифор, 752]. На біблійному півострові Синай, вижити дуже складно, бо це пустеля, тим більше такій кількості людей. Тому виникла потреба писати про різні чудеса з куріпками, які налетіли на табір чи манною небесною, більше схожою на сніг: "Я спускатиму вам дощем хліб з неба", та його не можна було лишати до ранку, а хто залишив, то "воно зачервивіло і стало смердюче" (Вихід, 16) – тобто розтало.
Тепер уявімо, що жиди перебралися через Сиваш і ринулися бродити по Приазовській низовині. А ось в нашій приазовській "пустелі" (через те, що не було лісів) вижити можна, єдине, що багато солончаків, та й вода в деяких місцевостях не дуже смачна – насичена сірководнем, що від неї на відстані тхне. Та й до цього можна звикнути і займатися звичним для цих місць ремеслом – скотарством. Із землеробством звісно трохи складніше, але й там люди садовлять городину і цілком можуть себе забезпечити, звісно якщо працювати. А судячи з описів у Біблії жиди не дуже того прагнули, то постійно ремствували: то їсти немає, то пити немає.
Треба визначитися, а де ж наша гора Синай. У нас є теж два варіанти, може через те і помилки у локалізації гір. За сучасною назвою більше підходить Токмак-Могила, яка ще називається Синя гора. Вона розташована на заході Приазовської височини, на схід від села Новополтавка. Це друга за висотою точка Запорізької області, що має 307 м над р. м, відносна висота – 40 м [Токмак-Могила]. На жаль, вона майже знищена гранітним кар'єром, не торканим залишається вершина гори з курганами на верхівці. Але граніт матеріал твердий, тому Мойсею було б проблематично з неї тесати скрижалі на яких Господь написав заповіт. Так само і Синай складається з гранітів і гнейсів, тому можна розраховувати тільки на чудо Боже або на сучасну спецмашинку для обробки твердого каміння.
Є більш простіший варіант і не такий далекий від Криму. Це всім відома пам'ятка природи та історії Кам'яна Могила в долині річки Молочна, що складається з піщанику. Пісок звісно має жовтуватий відтінок, а от засохлий мох, що покрив зверху Кам'яну Могилу, якраз дає синюватий відтінок. Так що піщана гора цілком може вважатися Синьою, а вірніше синьо-жовтою.
Сама Кам'яна Могила була стародавнім природним храмом і прославлена на весь світ найдавнішими малюнками і найдавнішими надписами, що вважаються давнішими за шумерські чи фінікійські [Михайлов/Кам'яна, 136]. Тобто з наших Приазовських країв міти потратили до шумерів, а вже звідти їх жиди взяли на озброєння для написання своїх священних книг, тобто Біблії з прив'язкою до своєї місцевості. Так ось де Мойсей дряпав свої скрижалі – на наших рідних приазовських піщаниках!
Кам'яна Могила і зараз приваблює багато паломників і на її вершині збереглися старовинні вівтарі, що витесані із каменю. Тут проводять свої обряди сучасні рідновіри, тим самим ушановують як і природне Боже створіння, так і Предків, які з найдавніших часів обрали цю гору для духовних потреб.
Поруч з Кам'яною Могилою тече річка Молочна з темними водами, а ось недалеко в селі Терпіння є кілька природних джерел, що б'ють з під кам'янистої гори, що цілком підходить під описи з чудом Мойсея, коли він вдарив у скелю – і вийшла з неї вода [Біблія, Вих.17:6]. Наразі юдо-євангелісти облагородили ці джерела, ушановують їх, зроблена купіль. Але є проблема – хтось додумався створити на самій горі кладовище, яке діє до сьогодні, чим зробив джерела нечистими.
Кам'яна Могила
Земля обітована
За біблійною легендою пророк Мойсей веде свій народ до обітованого краю, бо то Бог йому наобіцяв. За визначенням, даним в П'ятикнижжі – це територія між річкою Йордан та Середземним морем. Північна межа – трохи на північ від сучасної Ізраїльської, по річці Літані, хоча думки середньовічних коментаторів про точні межах розходяться. У П'ятикнижжі цей регіон називається Ханаан (івр. К'наан ), «земля, поточна молоком і медом», землі семи народів (з повним чи неповним переліком), нерідко по контексту просто «ця земля»; власне, назва Ерец-Ісраель вперше використана в Біблії і часто зустрічається у Єзекіїля і в пізніших джерелах. [Земля Ізраїльська].
Ось що про завоювання Ханаана (Палестини) пише англійська "Біблійська енциклопедія": "Близько 1200 до н.е. ізраїльський народ заволодів Палестиною, і природно очікувати археологічних свідоцтв завоювання. Але поки таких свідоцтв вкрай мало (як і взагалі даних, що відносяться до періоду 1250-950 рр. до н.е.) і в науковому світі не припиняються суперечки про правильність їх інтерпретації." [Библейская энциклопедия 1996, 46]. Так що свідчень про таке завоювання археологи не знаходять, або просто підтасовують факти аби догодити вірянам в ізраїльську казку про Землю Обітовану.
А що ж відбулося на наших теренах? Бродили-бродили жиди, що змилися з Єгипту, тобто з Криму, по степу травному, але захотілося чогось більшого. І попхалися туди, де люди живуть у достатку. Тобто до священного Дніпра чи Ордану. Ордан (Йордан) це не тільки назва річки, це й ще й свято таке, коли святять Воду 6 січня. В цій назві розуміється поєднання чоловічої і жіночої сутності: Ор + Дана, що позначають Вогонь (Сонце) і Воду. До речі, за символікою – це всім відомий шестикутник. [Пашник/Руський, 128].
Відомий сходознавець-індолог Степан Наливайко пише: "Факти свідчать, що Йордан не семітська, арабська чи тюркська, а індоєвропейська назва, що назвою Вардан, Ярдан, Єрдан, Ірдин, Вердин колись означувався Дніпро та його численні притоки. І водночас напрошується логічний висновок, що саме з Північного Причорномор'я назва Вардан, Ярдан, Йордан прийшла на Близький Схід." [Наливайко 2010, 192].
Краї біля Дніпра-Йордана були багаті і звіром, і птаством, і рибою, і деревиною, і плодючою землею. А найголовніше – це багато чистої прісної води. Отакий багатим був наш Запорозький край. Зараз, звісно, природа стала біднішою через нищівну експлуатацію, але й нам, сучасникам, щось з того ще залишилося. Після посушливого Криму і приазовських степів, це просто рай. Не будемо гадати, що райська земля пустою не була, тому можливо й прийшлося трохи повоювати чи асимілюватися. Взагалі складно сказати як там було, але точно знаємо, що в Біблії всі ті казки із завоювання "обіцяної землі" понаписували для утвердження могутності "богообраного народу", і що всі ті жорстокі вбивства інших народів були з благословіння самого Бога.
Галілейське (Гілейське) море
Північна частина Палестини називалася Галілеєю, а річка Йордан протікає через Галілейське море, яке ще має кілька назв: Тиверіадське, Генісаретське озеро чи озеро Кінерет, яке є основним постачальником прісної води в регіоні. [Тиверіадське озеро]. Згадаємо і наше плем'я Тиверців, які жили первісно на Подніпров'ї з Уличами, тобто біля Гілеї, а потім східними ордами були посунуті західніше.
Звісно, що місцем розташування наші відповідники можуть далеко не співпадати. Але що є подібні назви це факт. Так з Галілейським морем можемо ототожнювати наше сучасне Каховське водосховище, або давній Великий Луг, який творився Дніпром і його численним притоками. Ці плавневі острови, що поросли деревами і очеретом (або рогозою), починалися від острова Хортиця і супроводжували Дніпро аж до Чорного моря. Саме з цією місцевістю пов'язується геродотова Гілея (лісиста країна, наше – гілка).
Хоча ототожнення для істориків країни Гілея і Великого Лугу є досить складним. Висловлюється версія, що Чорне море на той час було мілкішим і там, де впадає Дніпро була затока, яка і називалася Гілейським морем.
Сам Геродот досить нечітко визначився, де знаходиться країна Гілея. В описах легенди про Геракла і Змієногу Діву пишеться, що ця місцевість в Скіфії (IV, 9). Далі зазначає: "Якщо перейти Борістен (Дніпро), ідучі від моря, то спершу буде Гілея." (IV, 18). Тобто дійсно натрапляв на плавні за Дніпром. Також зазначає, що в країна скіфів-кочовиків позбавлена дерев, за винятком Гілеї (IV, 19). На схід простиралися степи і тільки в долині Великого Лугу було багато дерев.
За описом Геродота складно визначити, де протікали річки, які впадали в Гілею. Це може бути пов'язано з тим, що він взагалі тут не ходив, а лише записував свідчення причорноморських греків, або користувався хибними картами, які навіть Дніпро не могли правильно зобразити, а не те що дрібніші річки.
Такими складними річками є "Пантікап, що бере початок на півночі і витікає з одного озера..., а гирло його в Гілеї, де, огинаючи її, він зливається з Борисфеном". (IV, 54). "Гіпакірій, що починається від озера, тече країною скіфів-кочівників і вливається в море біля міста Каркінітіди, залишаючи праворуч від себе Гілею і так званий Ахіллесів шлях". (IV, 55). [Геродот, IV].
Припускають, що річка Гіпакірій може бути Конкою, яка огинає Великий Луг зі східного боку. Вона так і могла текти поруч з Дніпром і можна припустити, що нижче Каховки її русло відходило на схід від Дніпра і впадало окремо в Чорне море в Каркінітську затоку. Якщо так і було, то це може розширити межі стародавньої Гілеї.
Московський історик Василь Татищев писав: "Гилия предел, степь на восточной стороне Днепра возле Меотисa к Дону, a к северу до реки Ворсклa или Самары и Донца; и залив оный, что ныне лиман, море Гилейское именовaн. Имя, если б греческое, то б значило лесное, как Плиний точно лесная страна именует. Но нам довольно известно, что никаких лесов там нет." [Татищев].
Далеко заліз Татищев, туди точно Геродот не заходив. Звісно, що таких густих лісів як в Московії немає. Але як для степу Великий Луг дійсно був лісистою країною, навіть на місці сучасного міста Запоріжжя, де він по суті і починався, вздовж Дніпра і його притоків та островах росли дубові ліси, які потім москалі і повирубували, будуючи Олександрівську фортецю.
Хотілося згадати про одне чудо, яке сотворив Ісус Христос. Мова йде про ходіння по воді. Ось уривок з Євангелія від Матвія:
“І зараз звелів Ісус учням до човна сідати, і переплисти на той бік раніше Його, аж поки народ Він відпустить. Відпустивши ж народ Він на гору пішов помолитися на самоті; і як вечір настав, був там Сам. А човен вже був на середині моря, і кидали хвилі його, бо вітер зірвавсь супротивний. А о четвертій сторожі нічній Ісус підійшов до них, ідучи по морю. Як побачили ж учні, що йде Він по морю, то настрашилися та й сказали: «Мара!» І від страху вони закричали… А Ісус до них зараз озвався й сказав: «Заспокойтесь, – це Я, не лякайтесь!»
Петро ж відповів і сказав: «Коли, Господи, Ти це, то звели, щоб прийшов я до Тебе по воді». А Він відказав йому: «Іди». І вилізши з човна, Петро став іти по воді, і пішов до Ісуса. Але, бачачи велику бурю, злякався, і почав потопати, і скричав: «Рятуй мене, Господи!»… І зараз Ісус простяг руку й схопив його, і каже до нього: «Маловірний, чого усумнився?» Як до човна ж вони ввійшли, буря вщухла. А приявні в човні вклонились Йому та сказали: «Ти справді Син Божий!»…” [Біблія, Мат. 14. 22-33].
Може для Тиверіадського озера це дійсно чудо. А ось для нашого Гілейського моря це нормальне явище. Адже воно мало численні острова і мілини, які часто використовували як переправи. І коли ви знаєте, де іти, то можете спокійно прогулятися по воді, а якщо ні – то можна і на глибину потрапити, як це сталося з Петром. З цього приводу згадався художній фільм "Діамантова рука" (1968 р., реж. Л. Гайдай), де за сюжетом Геша через пригоди потрапив на маленькій острів і волав про порятунок, махаючи трусами. До нього підійшов хлопець-рибалка і спитав: чого він тут кричить. Він відігнав малого, а той спокійно пішов по воді. І тут у героя прокинулася велика христосівська віра... Він узяв свій прапор-труси і також пішов за хлопцем по воді, доки не оступився з мілини на глибину. І тут на нього найшло прозріння – відштовхнувши хлопця побіг по цій мілині до берега. Отаке воно чудо.
З природного богорозуміння Ісус Христос уособлює сонячне божество, яке після заходу стає Місяцем (звідси слово "месія"). Ввечері при заході Сонця в ясну погоду і при спокійній воді можна спостерігати кольорову доріжку. А вночі на воді можна побачити як відблискує місячна доріжка. Хоч воно і не підходить до описаної в Євангелії події, але теж можна сказати, що то Божа дорога. Ось як це описується в критиці на твір Булгакова "Майстер і Маргарита": "Пилат зазнає моральної поразки, капітулює перед страхом за своє життя. За хибний моральний вибір Пилат упродовж тисячоліть розплачується муками совісті. Прокуратор бажав іти поруч із Єшуа місячною доріжкою. І тільки після двох тисяч років каяття перед Пилатом проліг довгоочікуваний шлях – дорога до світла. Місячне сяйво в Булгакова є символом Істини, вічного духовного життя".
Мертве море
А тепер розглянемо, де ж було Мертве море. Ізраїльське Мертве море, куди впадає Йордан, насправді гебреями називалося Солоним. У Йосипа Флавія та Плінія воно носить назву Асфальтового озера. Назву Мертве море це озеро отримало від грецьких і римських авторів II ст., що закріпилося в церковній літературі раннього середньовіччя й перейшло з неї в усі європейські мови. [Мертве море].
А ось наше Мертве море – це Чорне море. Така назва за ним прив'язалася з античних часів, а може й раніше.
Борис Михайлов зазначив, що берег Північного Понта – Північного Причорномор'я являв собою "Країну мертвих" – країну могил, куди древні греки традиційно відправляли своїх героїв в потойбічний світ, і періодично проводили поминальні дії. [Михайлов/Геррос, 68].
Аскольд Іванчик писав, що Чорне море осмислювалося як Океан, в якому знаходиться острів блаженних, який ототожнювався з островом Левка (сучасний о. Зміїний), на якому був похований Ахілл, і був храм присвячений цьому герою. Первісно Ахілл ушановувався як бог-володар мертвих і його культ був тісно пов'язаний з древніми уявленнями про загробне життя на острові блаженних. За Чорним морем збереглися похмурі асоціації з царством мертвих. Назва моря греками Понт Евксинський ще на початку минулого століття було незалежно витлумачено О. Группе та І. Толстим як "Гостинне море царства мертвих, що приймає мерців". Іванчик зауважує в зв'язку з цим, що Океан знаходився в безпосередній близькості до місця перебування мертвих не тільки в архаїчному поданні про острів блаженних, а й в інших, наприклад, на березі Океану знаходиться вхід в гомерівський світ безтілесних тіней. [Иванчик].
Острів Зміїний 1896 року
З Мертвим морем чи озером асоціюється ще одна слов'янська назва Ільмень. Цікавим для нас є те, що в Голубиній Книзі (збірник східно-слов'янських народних духовних віршів кінця XV – початку XVI століття) подає кілька Ільменів, щоправда наше озеро-море оминула:
Ильмень возеро возерам мати:
Не тот Ильмень, который над Новым-градом,
Не тот Ильмень, который в Царе-граде,
А тот Ильмень, который в Турецкой земли
Над начальным градом Иорасолимом. [Серяков, 391].
Назва озера Ільмень має загальне значення широкого розливу річки, яке схоже на озеро, що обросло очеретом. Назву озера що біля руського Новгорода, легко переносять на Мармурове море біля Царе-града (Константинополя, сучасний Стамбул) і Мертве море в Палестині, поблизу якого розташований Єрусалим. Позначення останнього в якості "Ильменя, который в Турецкой земли" з'явилося не раніше початку XVI ст., коли в 1515-1517 рр. Турецька імперія захопила Палестину. А вже в апокрифі "Иерусалимская беседа" читаємо: "А озеро озерамъ мать Илмень озеро, что потъ Кіевомъ градом: потому что взела въ себя триста рѣкъ". [Серяков, 419].
До описів з болотистою місцевістю, найбільше підійшов би Великий Луг, в який впадало безліч річок і утворювало велику кількість островів, що поросли очеретом. Після його затоплення Каховським водосховищем народ прозвав його Мертвим морем. Але ми більш схильні бачити в ньому Гілейське море. А от частину озер і боліт біля південної частини острова Хортиця називають Домахою (теж загальна назва для багатьох боліт) [Пашник/Юрова], що більше може ототожнюватися з мертвою водою. Так що маємо безліч своїх відповідників Мертвого моря, як і Єрусалимів, про які дізнаємося далі.
Геррос-Герусалим-Єрусалим
З біблійним Єрусалимом (івр. Єрушалаїм) зараз пов'язують стародавнє близькосхідне місто, розташоване на вододілі між Середземним та Мертвим морями, на висоті 650–840 м, це одне з найдавніших міст світу. Історична частина Єрусалиму – Старе місто займає площу близько 1 км2.
За релігійними текстами, зокрема Торою, на місці сучасного Єрусалима, за часів життя Авраама існувало місто Салим (назва від присутнього в тій місцевості культу бога Салима), де царював цар іменуючись Мелхіседеком. Першими письмовими згадками про місто є, як вважають, єгипетські ієратичні тексти 19 ст. до н.е., в яких серед ворогів фараона називається місто Рошламем або Рошрамен. За межами старого міста на пагорбі Офел Давид збудував своє місто, що стало столицею Юдеї. А вже велике місто з храмом побудував син Давида Соломон (порівняємо його ім'я з богом Салимом) [Єрусалим].
Як стверджують правдиві історики, то вони не знайшли підтвердження існування біблійного Давида і його царства. А наші дослідження, взагалі показали мітологічне походження Давида як Бога Сонця, який є тотожний слов'янським Дажбогу чи Свентовиду. [Пашник/Тотожність].
Деякі дослідники ставлять під сумнів існування Єрусалиму в тому місці, а натомість на старих невідомих руїнах римляни побудували колонію Елія Капітоліна (лат. Colonia Aelia Capitolina). Вважається, що вона виникла у 135 році на місці зруйнованого Єрусалима імператором Адріаном після придушення Другого єврейського повстання (132–136 р.). У 325 році Костянтин Великий відновив назву Єрусалима як християнського міста. [див. Елія Капітоліна].
Засновник РУНВіри Лев Силенко в "Мага Вірі" торкається походження Єрусалиму і подає наступну версію: "Гиксоси більше як століття володіли Єгиптом. Вони показали Єгиптянам та іншим семітським племенам як виглядає колісниця, кінь, військова тактика. Джан А. Вільсон у книзі "Культура Стародавнього Єгипту", виданій в 1965 році Чикаґським університетом, пише на сторінці 159, покликаючись на археологічні джерела, що "Гиксоси, мирно вийшовши з Єгипту, побудували місто Єрусалим" десь 500 років перед вторгненням жидів до Ханаану. Ханаанці звали Гиксосів "Русами", а ними збудоване селище "Руса салем", що значить "Русів постій, мир". З слова "Русасалем" постало слово "Єрусалим". На Тел ел Амарна таблицях, як зазначають археологи, первісна назва селища була не Єрусалим, а Руса салем." [Силенко 1979, 155].
Цікавим для нашого дослідження є болгарська річка Русенський Лом, що спадає в Дунай. Це остання велика права притока Дунаю перед його впадінням в Чорне море. На місці поєднання Русенського Лома з Дунаєм розташоване одне з найдревніших міст Русе, яке має цю назву як мінімум з ІХ ст. А назва річки Русенський Лом наближена до назви Єрусалим. Так що болгарський варіант нам відомий.
Виникає питання: а до чого тут "лом"? Все лежить на поверхні. Припускаємо, що назва міста Єрусалим пов'язана з місцем, де Ерос-Герос (чоловічий прутень) запліднює, а потім ламається і вмирає. І таке місце є священним, багатим, плодючим. Саме в цій священній місцевості і повинно бути багато могил, адже вони символізують запліднення Матері-Землі, а на могилах мають стояти фалічні символи: стели чи хрести. Тому дівочу "калину" ламають, дівку вламують, вломитися – кудись вдертися, а не досягти мети, розчаруватися – обломитися. Та й саме знаряддя лом є подібним до чоловічого прутня. Можемо припустити, що назва міста Рим є тотожною закінченню "лим". Заміна р-л досить поширена, наприклад: римар-лимар. Для підтвердження фалічної святості наводим грецьке слово χιεροσ (hieros) – святий.
Також не відкидаємо і поділ складного слова Єрусалим на "єро" і "салим". Тоді перша частина буде позначати той же "ерос", що наближає його до весняного (те, що сходить) сонячного божества, який може бути тотожним Перуну, і шолом-могилу чи пагорб (Шеломянь, Соломон, Салим – див. по це нижче). Тобто, це місце та храм над ним, де спить сонячне божество – Гроб Господній. Те, що храмів в Єрусалимі виявилося забагато, є релігійною розбіжністю.
Для нас дуже важливою темою є визначення розташування нашого українського Єрусалиму. Ми вважаємо, що слід цю назву міста ототожнювати з описаною Геродотом місцевістю Герр (Геррос), де розташовувалися могили скитських царів.
Відомий український історик, директор заповідника "Кам'яна Могила" Борис Михайлов намагався прив'язати загадкову річку Геррос до сучасної річки Молочна в Запорізькій області. Він провів величезну роботу з цієї теми і написав книжку, уривки з якої ми приведемо. Борис Михайлов надає наступні докази: "Заслуживает быть отмеченой "Карта полуострова Таврического и около лежащих мест, сочиненная по известиям греческих писателей древних и средних времен" (Географ. Известия, 1803, карта; ГПБ АН Украины, № 13853-54), де ріка Геррос ототожнюється з рікою Молочною, а "отчие могилы" – Герри – "кладбище скифских царей" позначені в центрі Північного Приазов'я. [Михайлов/Геррос, 47].
Василь Татищев теж переміщає річку Герри на схід від Дніпра і пише, що вона впадає Меотіс (Азовське море), посилаючись на розмиті свідчення давніх істориків:
"Герро река, Геррус и Герх у разных писателей в разные места полагаема. Плиний, гл. 14, н. 28, указывает течением в озеро Бугес или Гнилое море, чему и Птоломей последовaл, гл. 15, н. 54, и в табели Пеутингерa европейской, IIX вв., a Геродот ниже, н. 41, в море, совокупившуюся с Гипaнисом. А поскольку все согласно полагают, что онaя отделяет бaзилеев от пахарей, бaзилеев же ниже точно вверх по Дону положил, a также оную от пастырей, живших при Меотисе, в 14 дней езды, то не инaче кaк Донец рaзуметь должно, ибо в том положении столь знатной иной реки нет. В тaбели Пеутингерa положенa течением в Кaспийское море, где Кумa и по оной народ герхи, но тa рекa должнa быть другая. Что ж Геродот оную описывает текущей от Днепра, то хотя ее верховья далеко от Днепра, но должно разуметь, что онaя поперек, от Днепрa к Дону, т. е. от запада к востоку течет и с Доном вместе в Меотис впадает." [Татищев].
Для локалізації річки Михайлов приводить свідчення Помпонія Мела (перша половина І ст.): "Ширина перешийку, що відокремлює Понт від Меотіди, доходить тут до п'ятимиль. Тому земля сатархів і таврів має вигляд півострова. Смуга землі між цим заливом і Меотідою називається Тафри, а сам залив Керкинитським. На березі його знаходиться місто Керкінс. Близько цього міста знаходиться загальне гирло двох річок – Герра і Гіпакіріса, які мають, однак, різні витоки, що витікають з різних боків. Герр тече між областю баселедів і областю номадів, а Гипакіріс – по самій області номадів" (Помпоній Мела, 1953, с.100) [Михайлов/Геррос, 29].
Сучасник П. Мели – Пліній Старший (23-79 рр.) – про Геррос дав ще більш суперчливі свідчення: "Омиваючи величезні простори, де мешкає багато народів, море йде великим заливом, не досягаючи 5 миль до Меотіди. Цей залив називається Каркинітський, ріка Пакиріс, міста – Навар и Каркіна, а позаду них – озеро Бук, що через рів витікає в море. Само озеро Бук відокремлюється від Корета – залива Меотійського озера – скалистим хребтом. Воно приймає ріки Бук, Герр, Гіппаніс, що впадають в нього з різних сторін. Адже Герр розділяє басилидів і номадів…" (Плиній, 1977, IV, 84). [Михайлов/Геррос, 29-30].
Клавдій Птолемей з Олександрії (90-168рр.): "Східний кордон Сарматії складають: перешийок від ріки Керкініта, озеро Біка (це або Бук? або Bycis - там де Сиваш), берегова лінія Меотійського озера до ріки Танаїса… гирло ріки Герра – 61о–49о56'. [Михайлов/Геррос, 30].
Підводячи підсумки ми маємо різні тлумачення, це в першу чергу може бути пов'язано зі зміною місцевості і берегової смуги Чорного і Азовського морів. Звісно Борис Михайлов, як дослідник Кам'яної Могили, намагався прив'язати Геррос до своєї рідної місцевості, і, виходячи з багатьох описів, зробив висновки на користь річки Молочної. А ми користуючись тими ж описами спробуємо довести, що Геррос далеко від Дніпра не відходив.
У своїй праці Борис Михайлов приводить також версію академіка Б.А. Рыбакова, яку він подає в книзі "Геродотова Скифия": "В настоящее время уже не имеет смысла спорить по поводу местоположения "местности Герр" – это днепровские плавни ниже порогов с большим количеством протоков-гирл, а также некоторое пространство к востоку и западу от этой излучины Борисфена, где были сосредоточены царские курганы скифов" (Рыбаков, 1979, с. 32) "Герром называлась, по всей вероятности, … вся разветвленная система гирл-"жерл", образовавшаяся после прохождения Днепра через пороги" (Рыбаков, 1979, с. 48) [Михайлов/Геррос, 65, 48]. Звісно, що Михайлов з цим не погоджувався, але дякуємо йому за висвітлення протилежних думок.
Настав час розглянути детальніше, що залишив нас в описах давньогрецький історик Геродот про країну і річку Герр:
"Сьома ріка – Герр, яка відокремлюється від Бористена в тому місці, до котрого є відомий Бористен. В тому місці вона починає віддалятися від нього і має таку саму назву, як і та країна. Герр, прямуючи до моря, відділяє країну скіфів-кочовиків від царських скіфів і вливається в Гіпакірій". (IV, 56).
"Могили їхніх царів розташовано в місцевості Геррів, в тому місці, до якого Бористен судноплавний, пливучі від моря". (IV, 71). [Геродот].
Запорізький краєзнавець Юрій Вілінов, розглянувши цей опис, зробив наступні висновки: "Герр в нашому розумінні не ріка, а протока, що поєднує дві інших ріки. І вказано досить точно! Дніпро судноплавний до порогів. А нижче порогів від нього відокремлюється Новий Дніпро". [Вилинов, 62]. Автор мав на увазі острів Хортицю, який поділяє Дніпро на дві частини: судноплавний Старий Дніпро, що проходить від правого берегу і Новий Дніпро – лівобережний.
На підтвердження цієї думки приведемо М. Надєждіна, який у статті "Геродотова Скіфія" (1844 р.), пишучи про розміщення країни царських скіфів Герроса, зазначав: "... отут на Хортиці, серед дикого грізно-величавого ландшафту, він бачить найпристойніше місцепоховання скіфських вождів. Геродот саме і запевняв, що воно знаходиться там, звідки Борисфен стає судноплавним. І чи не від того, що саме тут, вірогідно, знаходилась міфічна колиска скіфів – та загадкова печера, у якій народились Агафір, Гелон і Скіф, – піднімалась святість цього місця? А як стверджували ті ж понтійські елліни – печера була "в окремому кутку Гілеї, куди Геракл дістався не раніше, ніж пройшов усю скіфську землю із заходу". [Киценко, 9].
Юрій Вілінов продовжує: "Ще на початку ХХ ст., до Дніпробуду, Новий Дніпро ряснів мілинами і був мало придатний для судноплавства. Новицький вказував, що в минулі віки, за переказами, Новий Дніпро тягнувся вузькою протокою через ліс і зарості очерету. З Нового Дніпра через Мокру Московку, що впадає в нього, Герр продовжується в Кушугум: "...я побачив невеличку річку Кушугум, що виходила з ріки Мокра Московка, яка впадала в ріку Конку під селом Скельками, після п'ятдесяти верст течії... Конка, як стверджували і Рибаков і Мозолевський, з поправкою на гирло, – безумовно Гіпакіріс. [Вилинов, 62-63].
Виходить, що сам Герр можна вважати початком Великого Лугу. І цей окремий від Дніпра потік далі переходив у ширшу заплаву, до якої приєднувалася річка Конка. Навіть дехто вважав, що Конка впадала у річку Московку:
З "Книги Большого Чертежа" виявляються свідчення про древню гідрографію (1627-1680), там сказано, що ріка Кінські Води впадає в ріку Московку, яка знаходиться вище існуючої сьогодні ріки Конки. Ось ці строки: "А в реку Московку пала река Конские Воды, а вытекли Конские Воды из под Муравской дороги против Молочных Вод (Книга.., 1950, с. 110). [Михайлов/Геррос, 125].
Щоб бути впевненим, що маємо вірну локалізацію Герр, подивимося на версію Вілінова і щодо таємничої ріки Пантікап, яка входить в Гілею і зливається з Бористеном: "Гілея – це однозначно Дніпровські плавні, покриті з 1956 р. мілкою водою рукотворного Каховського моря. Ріка, яка перетікає плавні, вочевидь, не крадеться по їх краю. Вона пересікає плавні перпендикулярно. На роль Пантикапу, більше підходить річка Велика Білозерка з Білозерським лиманом. Вона невелика зараз, але про її минуле каже глибока і широка долина... [Вилинов, 63].
Весь цей плавневий потік йшов паралельно Дніпру, і, за однією з версій, через систему озер перетікав в тепер незначну річку Каланчак [Вилинов, 58] і через Каланчакський залив поєднувалася з Каркінітською затокою, як і описано в Геродота.
Якщо початок річки Герр (Геррос) визначено вірно, то сама місцевість Герри (Геррос) має бути над ним. Є особливе місце на початку витоку Герросу, напроти Хортиці, яке приваблювало своєю особливою красою і краєвидом – це Вознесенівська гора, яка зараз є центральним районом міста Запоріжжя. Саме над нею возносилося Сонце, якщо спостерігати з Хортиці.
Археологів привабила наземна кам'яна споруда зі скарбом кінця VII – початку VIII ст., відома як «вознесенський скарб», або «кічкаський скарб». Комплекс відкритий у 1929 році біля села Вознесенка (зараз знаходиться у Вознесенівському р-ні міста Запоріжжя), у межах історико-археологічної експедиції із дослідження території Дніпробуду під керівництвом В.А. Грінченко. Пам'ятка знаходилась на високій точці плато лівого берега Дніпра, в кінці порогів, на площадці розміром близько 3х4 км. Розкопки проводились на промисловому майданчику «А», місці будівництва майбутнього металургійного комплексу. Як зараз вважають, швидше за все це було в районі сучасних ПАТ "Запоріжсклофлюс" та ПАТ "Запоріжсталь", але сама височина тягнеться до площі біля Запорізької обласної держадміністрації.
Тут був розташований могильник, до якого входило 30 курганів на відстані 15-25 м один від одного, що мали найрізноманітніші розміри та форми. Також було багато поховань без могильних насипів. (Натомість керівник експедиції Михайло Міллер пише, що було понад 80 могил, напевно це на всій горі, а не тільки поблизу кам'яної споруди, або він порахував і малі насипи. Багато могил не встигли дослідити і вони були поруйновані грабарями. [Міллер]).
На території могильника знайдено замкнутий вал, який складався з каміння, наваленого без будь-яких ознак кладки, укупі з землею, він кожного року розорювався окрім невеликої ділянки цілини. В плані вал мав прямокутну форму видовжену за напрямом північний схід – південний захід, одна з менших сторін (північно-східна – згідно малюнку) – заокруглена. Розміри споруди разом з валами - 82х51 м, всередині валів - 62х31 м. Ширина залишків валу становила близько 11 м, висота до 0,9 м. Із перекроїв валу помічено, що наверху каміння було навалено більше, а внизу менше. Всередині валів будь-яких житлових або господарських споруд виявлено не було. Археологи припускали, що це може бути укріплений військовий табір. На третій третині спорудження, ближче до вигнутої сторони було виявлено зруйноване коло викладене з каміння. Грінченку здалося, що на цьому місці був розташований, як його назвали, "намет штабу". Вхід до "намету", що займав площу 29 м2, очевидно був із заходу. [Грінченко 1950, С. 37-40, 58, 62].
План могильника на території Дніпрозаводбуду [Грінченко, с. 38].
План кам'яного спорудження [Грінченко, с.40].
Процес розкопок кам’яної споруди на Вознесенці, 1930 р. [Відейко].
Розкопки цієї ж споруди, вдалині видніється друга стіна
Кам'яна споруда не датована, вона може бути набагато старішою, ніж знайдений на її території скарб від залишку кремації, що відбулася не раніше кінця VII ст. Окремі знахідки цього ж періоду могли потрапити між каміння випадково при зорюванні. Серед краєзнавців висловлювалася думка, що це було давнє святилище. Те що Грінченко вважав "наметом штабу", швидше, є вівтарна частина, бо вона розташовувалася з боку сходження літнього Сонця. Можливо уявити і розвалини храму, адже за прикладом культової споруди доби бронзи на Хортиці, що виявили під час будівництва нового мосту в балці Ганівка, кладка каміння робилася на муло-ґрунтовій основі без глини, а висота збереженого цоколя мала до 1,3 м. Храмові стіни могли бути збудовані із глини-серця, вони не збереглися [Кобалия, 108-109].
Слід згадати версію А.К. Амброза, що ця споруда є тюркським храмом-поминальником. Дослідник категорично відкинув версію про "тимчасовий табір", а навпаки, судячи з масивності споруди з кам'яним укріпленням, що потребувало великих затрат, його будували для довгого функціювання. Автор зазначає, що в середині цієї "фортеці" культурного слою не було, площадка була практично пустою, і тільки в її північно-східному кінці стояла якась будова (можливо шатер), від неї залишилося кам'яне кільце, а поруч з нею були ями з похованнями. Тому тільки за знахідками в ямах А.К. Амброз визначив належність храму до тюрків. [Плетнёва 2003, 38-39]. Але з цим можна не погодитися, бо він також зазначає, що одна з ям була "врізана" в кам'яне кільце. З чого робимо висновок, що поховання було значно пізнішим і не має відношення до храмової споруди.
До речі, такий простий храм, що збудований із землі і колотого каміння та валунів з берега відповідає настановам Бога з Біблії: "Ти зробиш мені жертівника з землі... А коли зробиш Мені жертівника з каменів, то не будеш будувати його з обтесаних, бо ти підносив би над ним знаряддя своє, і знечестив би його. І не будеш входити до Мого жертівника ступенями, щоб не була відкрита ньому твоя нагота". [Біблія, Вих.20:24-26]. А те як малюють реконструкцію храму Соломона не відповідає цим вимогам.
Цікаво, що перенісши Ковчег Завіту – символ присутності Бога – Давид, тим самим, перетворив свою столицю в святе місто, навколо якого концентрувалася релігійне життя всіх дванадцяти колін Ізраїлю. В Єрусалимі, Давид купив у євусея Аравни гору Моріа, де спорудив на місці току жертовник Богу Ізраїлю, щоб зупинити епідемію, що вразила народ. Згідно з Біблією, це і є гора Моріа, де відбувалося жертвоприношення Ісаака. Давид мав намір спорудити на цьому місці Храм, проте, послухавши пророка Натана (2Цар. 7), залишив цю місію своєму синові Соломону. [Иерусалимский Храм].
Давид, як мітологічне уособлення Сонця, тільки збирає все потрібне для храму. А ось будує храм саме його син Соломон, бо він близький до нашого Бога Велеса, що уособлює підземний світ. Наш повний відповідник до цього імені Шеломянь – могила (пагорб), що згадується в "Слові о полку Ігоревім": "О Руская земле! Уже за Шеломянемъ єси". [Слово].
Окрім того, скорочене ім'я Соломона Шломо – це наше слово "шолом". Образ цієї могили-шолома відображений на Триглаві в нижній частині у вигляді яйця-голови, верхня частина якого є шоломом, причому як зі шпилем посередині, так і з рогами по боках. А всередині яйця – п'ятикінцева зірка (вона ж літера "А"), що вважається символом Соломона. По суті, храм чи церква (черево) є первісно могила чи хата-землянка, де храняться мощі людини. Тобто померлий знаходиться у шоломі – "мирі", що підтверджує загальноприйняте тлумачення другої половини слова Єру-салим (шалом або салам – "мир"). Тобто наше "чолом вам" і має значення "мир вам". А взагалі виходить що назва Єрусалим тотожна слов'янському імені Яромир, в якому поєднуються верхній (ярий) і нижній (мирний) світ.
А ковчег це ноші для скрині з "померлим" сонячним божеством. Померла людина ототожнюється із Сонцем, кладеться до нижньої підземної частини, а зверху ставиться храмова надбудова для ушанування померлого. В сучасному Запоріжжі збудовано храм св. Миколая, що складається з двох залів: нижній темний для поминання, а верхній світлий для здоров'я. Багатьох цікавить: а що приховано в Храмовій горі Єрусалиму, яка обкладена величезними багатотонними блоками, що входять глибоко в землю і утворюють велике плато, на якому і був збудований храм Соломона?
На жаль, під час будівництва міста Запоріжжя і його проммайданчику була знівельована верхівка Вознесенівки, а сама гора забудована, тому культова споруда після розкопок була повністю зруйнована.
З цієї гори, навколо якої Дніпро круто повертав, відривалася величезна панорама, де було видно і Дніпрові пороги і Великий Луг. Саме це місце маємо вважати за наш давній Єрусалим і його храм, тобто місце, де "храняться" тіла наших Предків. Саме тут ломається Єрос, адже острів Хортиця несе ім'я Хорса-Місяця, який уявлявся у вигляді величезного човна, який також може ототожнюватися з чоловічим прутнем. Цей човен-прутень переправляв тіла померлих як насіння до потойбічного світу. А Дніпрові пороги є перепоною до жіночого лона. [Пашник/Священний, 20]. Тут і повинен був ламатися Ерос – Бог кохання, якого вважали за благодійного Бога весни, який запліднює Землю і творить нове життя.
На північному кінці острова Хортиця лежав так званий "Чорний камінь" (зараз він знаходиться в Музеї на Хортиці). Весь він покритий малюнками, вчені датують їх добою енеоліту. Є різні версії розшифровки зображення, але більшість схиляється, що то риба карп. За версією Ю. Шилова – це протошумерська риба Сухур. Саме її петрогліф зображено на камені. Ю. Вілінов знайшов його співставляючи малюнки за книгою А. Кіфішина "Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ-ІІІ тысячелетий до н. э.": "Сухур-алаль" – "Карп, що зав’язує сім’я" – епітет Бога Енліля [Вілінов, 43,44]. Фалос якраз і ототожнюється з рибою, що тримає насіння, вона символізує потойбічний світ і Місяць-човен. А риба є одним із образів Ісуса Христоса, що як син Божий зійшов до людей у нижній світ.
Спитаєте, а як же царські могили в Геррах, чому їх не знайшли? Юрій Вілінов пропонує наступну версію. За Геродотом, скитський цар Ідантірс у відповідь на закиди про боягузтво і небажання вступити у бій відповів перському царю Дарію: "... у нас є могила наших предків. Нумо, знайдіть їх і спробуйте завдати їм шкоди шкоди. Тоді ви побачите, чи будемо ми з вами воювати заради наших могил, чи ні." [Геродот, IV, 127]. Ідантірс не став би дратувати могутнього противника, коли б не був упевнений в тому, що знайти могили царів дійсно неможливо. Тому Юрій Вілінов впевнений: країна Герр – численні протоки і острова між ними. В час Запорозької Січі ця плавнева земля називалася "Військова скарбниця", тут козаки ховали саме цінне: арсенал, флот, казну і клейноди. [Вілінов, 70]. Досить гарна версія, але запропонуємо іншу: царські могили знаходяться глибоко під Вознесенівською горою, що навіть сучасні комунікації не дорилися до них.
Сам острів Хортиця, що протягнувся на 12 км, також підходить для величезного храма-човна. Він, як і човен, поділявся на три частини: скелі Вища Голова, Середня Голова і Нижня Голова. На початку 20 ст. краєзнавець Яков Новицький на острові нараховував 129 курганів, багато поховань давно зрівнялися із землею. На острові знайдено багато давніх святилищ і поселень доби бронзи, що мають кам'яні фундаменти. [Пашник/Священний, 11].
Голгота
Біблійна Голгота (грец. Γολγοθᾶ, від арамейського Gûlgaltâ – череп) – це пагорб, на якому було розіп'ято Ісуса Христоса, він знаходився десь близько від Єрусалиму: "І, нісши Свого хреста, Він вийшов на місце, Череповищем зване, по-гебрейському Голгота. (Єв. від Івана. 19:17). [Голгофа]. Де точно був цей пагорб євангелісти не подають, тому було вибрано для ушанування аби яку гору, що більш-менш підходила під опис. Так в принципі обиралися інші "святі" місця.
По суті Голгота – це будь-яка гора, що позбавлена рослинності і з якої розкривається величний краєвид на всі боки. Таких гір досить багато і вони називаються Лисими. В Запорізької області досі називають три Лисих гори, основна – біля села Лисогорка Запорізького району, з якою пов'язують мандри апостола Андрія. Це ім'я давнього арійського Бога, якого ще звуть Індра, Андра, Ондере, якого залюбки використали і юдо-євангелісти. Так само під назву "Лиса гора" підходила і вже згадувана Вознесенівка, яка не мала рослинності.
Люди давно зрозуміли, що на Лисих горах проводилися стародавні обряди і на багатьох із них сучасні рідновіри відновили богославлення. Окрім того, на нашу думку, ці гори використовувалися для астрономічних спостережень. Напевно звернули увагу, що на картинах три хрести з розп'яттями іноді виставляються П-подібно: Ісус посередині і два розбійника по боках. Припускаємо, що таке розташування пов'язано з тим, що хрести – це астрономічні знаряддя. "Злочинці" – це хрести на схід і захід, а Ісусовий – на південь.
Описуємо, як може це виглядати знаряддя для хрестів східного і західного напряму: людина стоїть напроти хреста, так щоб її зір проходив по рамену, що зливається з горизонтом; по обидва боки рамена совається планки візири, крайні положення рамена – це відповідно сходження і заходження Сонця для зимового і літнього сонцестояння, середина хреста – сходження для рівнодення. Вздовж рамена можна нанести риски, які слугуватимуть для проміжного визначення часу. Центральний хрест можна використовувати для фіксації сходження і заходження Сонця під час зимового Сонцестояння, а верхнім малим раменом виставляти висоту небесного світила в південь. Може через те було зумовлене відзначення Різдва Христового на зимове сонцестояння. У випадку якщо хрест стояв один, то припускаємо, що нижня скісна планка восьмираменного хреста могла слугувати для розвороту і фіксації астрономічного знаряддя.
Самарія
Згадаємо про біблійну Самарію і наш відповідник. У 3 Цар. 16:24 говориться, що цар Ізраїлю Омрі (близько 875 до н.е.) викупив гору у чоловіка по імені Шемер за два таланти срібла, побудував на ній місто Самарія (Шомрон) і зробив його царською резиденцією, столиця Ізраїлю була перенесена до Самарії з Тірца. Нова столиця швидко розвивалася, в ній був побудований багатий палац царів Ізраїлю, внутрішні стіни якого оздоблювалися різьбленням по слоновій кістці. Самарія вважалася однією з найсильніших фортець в регіоні, система оборонних споруд міста частково збереглася до цього дня. Облога Самарії ассирійцями тривала близько чотирьох років (726-722 до н.е.).
У 722 р. до н.е. Ізраїль був захоплений ассирійцями. Вони вигнали ізраїльтян, а на їх місце привели неєврейських поселенців з Месопотамії і Сирії: гутіїв, халдеїв, арамеїв (4 Цар. 17:24). Ці поселенці стали називатися самаритянами. Біблія оповідає, що бичем для місцевих жителів в розореній ассирійським навалою країні стали леви. Вважаючи, що вони прогнівили місцеве божество, самаритяни вирішили поклонятися Богу Ізраїлю. З часом вони спорудили йому храм у місті Шхем, протиставляючи його юдейському Храму в Єрусалимі, чим викликали вороже ставлення жидів Іудеї. Поряд з Богом Ізраїлю самаритяни продовжували, за свідченням Біблії, поклонятися і власним божествам (4Цар. 17: 29-31). За версією самих самаритян (визнають, з усіх книг Біблії, тільки Тору - П'ятикнижжя Мойсея) вони є нащадками ізраїльських колін Ефреема і Менассіі (синів Йосифа), що не були вигнані ассирійцями і зберігали споконвічну ізраїльську віру. [Самарія].
А тепер поглянемо на нашу Самарію, яка також розташована північніше від Єрусалиму (Запоріжжя) перед Дніпровськими порогами. Цей район і зараз зберіг свої давні назви. Це всім відома річка Самара – ліва притока Дніпра, а також давнє місто-фортеця на її березі Самарь (сучасне селище Шевченко, що входить в м. Дніпро).
"Отже, в районі сучасного міста Дніпро безперервно у ІХ–XVI століттях існувало язичницьке слов'янське місто Самарь – центр спочатку улічів, потім бродників, потім – запорозьких козаків", – пише професор Ігор Рассоха. [Рассоха 2018, 237].
Пізніше у козаків утворилася Самарська паланка – адміністративно-територіальна одиниця Запорізької Січі у 18 столітті. Центр паланки – місто Нова Самарь (сучасне місто Новомосковськ). Паланка була розташована по обидва боки річки Самари, вгору від лівого берега Дніпра, в майбутніх Новомосковському, Павлоградському й частково Олександрівському повітах Катеринославської губернії. [Самарська паланка].
Підсумовуючи, зазначимо, що біблійні розповіді є переважно мітологічними з вкрапленням якихось історичних подій для підтвердження достовірності, що притаманно майже всій стародавній літературі. В тому числі, це ми бачимо у Велесовій Книзі, де, наприклад, отці Орій і Богумир, а також їхні діти – це легендарні персонажі, які уособлюють сили Природи, в даному випадку прояви весняного і осіннього Сонця, а воно світить усім народам. Тому основа міфологічних сюжетів може приписуватися до різних країн. Це давало місцевим жителям можливість скріпити їхню віру і створити місце для паломництва. Запорізький край насичений такими сакральними місцями. То ж розвиваємо свою рідну святість для духовного звеличення нашого Роду!
Поширення інформації про сакральні місця, що пов'язані з біблійними мітологічними сюжетами на території України, сприятиме перенаправленню прочан. Це зробить більш прибутковою туристичну діяльність саме для нашої держави. І найголовніше – священні вогні будуть запалювати на рідних святинях.
Література:
1. Біблія або книги святого письма старого і нового заповіту. – Druckhaus Gummersbach West-Germany, 1988.
2. Библейская энциклопедия. Путеводитель по Библии – М.: Российское Библейское Общество, 1996. – 352 с.
3. Булгаков М. Мастер и Маргарита. – Москва, 1984. – 451 с. – http://www.bulgakov.ru/pdf/Master-i-Margarita.pdf
5. Вилинов Ю.А. Остров в филиграни эпох и путей. Хортицкий коллаж. – Запорожье: Полиграф, 2003. – 206 с.
6. Відейко М. Україна від Антів до Русі. - http://www.litopys.com.ua/encyclopedia/knyga-ukrayina-vid-antiv-do-rusi-m-videyko/rozdil-21.
7. Геродот. Історії в дев'яти книгах / пер. А.О.Білецького. – К.: Наук. думка, 1993. – 576 с.
8. Голгофа. – https://uk.wikipedia.org/wiki/Голгофа.
10. Елія Капітоліна. – https://uk.wikipedia.org/wiki/Елія_Капітоліна.
11. Эварницкій Д.И. Запорожье въ остаткахъ старины и преданияхъ народа. – Ч.1. – С.-Петербургъ: изданіe Л.Ф.Пантилѣева, 1888. – 294 с.
12. Єрусалим. – https://uk.wikipedia.org/wiki/ Єрусалим.
13. Иванчик А.И. Накануне колонизации. Северное Причерноморье и степные кочевники VIII-VII вв. до н. э. в античной литературной традиции: фольклор, литература и история. Москва, Берлин: Палограф, 2005. – http://historylib.org/historybooks/Askold-I--Ivanchik_Nakanune-kolonizatsii.
14. Иерусалимский Храм. – https://ru.wikipedia.org/wiki/ Иерусалимский_Храм.
15. Занд Ш. Кто и как изобрел еврейский народ. – Москва: Эксмо, 2010.
16. Затоки і бухти Криму: затока Сиваш. – http://ryboohorona.kiev.ua/node/227.
17. Земля Ізраїльська. – https://uk.wikipedia.org/wiki/Земля_Ізраїльська.
18. Каганець І. В. Арійський Стандарт: Технологія переходу в Простір волі. – Київ-Тернопіль: Мандрівець, 2014. – 576 с.
19. Кобалия Д.Р. Исследования у балки Ганновка на о-ве Хортица // Археологічні пам'ятки Хортиці та їх музеєфікація. – Вип.1. – Запоріжжя: Дике Поле, 2006. – С. 102-115.
20. Киценко М.П. Хортиця в героїці і легендах: історико-краєзнавчий нарис. – Дніпропетровськ: Січ, 1991. – 150 с.
21. Ленінградський кодекс. – https://uk.wikipedia.org/wiki/Ленінградський_кодекс.
22. Мертве море. – https://uk.wikipedia.org/wiki/Мертве_море.
23. Михайлов Б.Д. Загадки древнего Герроса: историко-географические этюды. – К.: Такі справи, 2009. – 144 с.
25. Міллер М. Могила князя Святослава. – http://svit.in.ua/stat/st49.htm.
26. Наливайко С. Біблійна річка Йордан та її українські етимологічні й семантичні двійники // Українознавство. – 2010. – № 2. – С. 192–198.
27. Никифор архимандрит. Иллюстрированная полная популярная Библейская энциклопедия. – Москва, 1990 (Репринт 1891). – 902 с.
28. Пашник С.Д. Руський Православний Календар. – Запоріжжя: РПК, 7524 (2016). – 152 с.
29. Пашник С.Д. Священний острів Хортиця. – Запоріжжя: РПК, 7524 (2016). – 64 с.
30. Пашник С.Д. Тотожність міфологічного біблійного Давида із слов'янськими Богами Дажбогом і Святовитом. – https://svit.in.ua/stat/st65.htm.
31. Пашник С.Д. Юрова гора. - http://svit.in.ua/sva/mi40.htm.
32. Плетнёва. С. А. Кочевники южнорусских степей в эпоху средневековья (IV–ХIII века): Учеб. пособие. – Воронеж: Изд-во Воронеж, гос. ун-та, 2003. – 248 с.
33. Рассоха І. Справжність Велесової книги: науковий доказ. – К.: Український пріоритет, 2018. – 320 с.
34. Сазонов А. Библейская археология. – http://lestvitsa.dp.ua/?q=content/bibleyskaya-arheologiya.
35. Самария. – https://ru.wikipedia.org/wiki/Самария.
36. Самарська паланка. – https://uk.wikipedia.org/wiki/Самарська_паланка.
37. Серяков М. Рождение Вселенной. Голубиная книга. – М.: Яуза, Эксмо, 2005. – 576 с.
38. Силенко Л. Мага Віра. – Канада, США: РУНВіра, 1979. – 1427 с.
39. Синай. – https://uk.wikipedia.org/wiki/Синай_(гора).
40. Слово о полку Ігоревім. – http://svit.in.ua/kny/slovo.htm.
41. Татищев В.Н. История Российская. Часть 1. – http://xwap.me/books/1175/Istoriya-Rossiyskaya-Chast-1.html?p=43.
42. Тиверіадське озеро. – https://uk.wikipedia.org/wiki/Тиверіадське_озеро.
43. Токмак-Могила. – https://uk.wikipedia.org/wiki/ Токмак-Могила.
44. Франко І. Сотворення Світу. – Нью Йорк: Оріяна, 1969. – 118 с.
45. Червоне море. – http://uk.wikipedia.org/wiki/Червоне_море.
Стаття увійшла до збірника:
Пашник С.Д. Біблійна мітологія. – Запоріжжя: Руське Православне Коло.
До розділу