До розділу
   

Козак Мамай як образ Бога Сонця

Світовит Пашник

Верховний волхв Руського Православного Кола (Запоріжжя)

 

 

 

 

 

Всім відома картина "Козак Мамай" є прикладом народної образотворчого мистецтва. Колись картина висіла майже в кожній хаті. Малювали "Козака Мамая" на полотнах і на стінах хат, на дверях і на віконницях, на кахлях, скринях, на липових вуликах, пранишних дошках, коритах. Зображення набувало значення оберегу, охоронця житла. На підставі тих пам'яток, що збереглися, "Козака Мамая" слід вважати традиційним і повторюваним майже без змін принаймні років 200 – 300. Найдавніша зі збережених до нашого часу картин датується 1642 роком. [див. 10].

 

Ось як описує картину Данило Щербаківський в київському літературно-мистецькому журналі "Сяйво" у 1913 р.: "У Лівобережній, а іноді і в Правобережній Україні ще й досі трапляється по хатах старих заможних козаків картина з написом "Козак Мамай". Підібравши під себе ноги, сидить на землі молодий козак. Обличчя у нього гарне, вуса довгі, а з начисто голеної голови спускається за ліве вухо тонкий, довгий "оселедець". У багатому одязі, що на ньому, комір розхристаний, на ногах червоні чоботи, в зубах люлька, в руках бандура; за плечима, а іноді на землі чи на дереві, козацька зброя: лук, сагайдак, шабля, спис, рушниця, пістолі. Збоку, теж на землі, шапка, пляшка й чарка. Ззаду до списа прив'язаний кінь. На картині внизу довгі вірші. Є багато картин, на яких, окрім цього козака, намальовано ще кілька козаків; вони п'ють, танцюють, тягають один одного за чуба. і т. ін..." [18, 19].

 

Станіслав Бушак зазначає, що назва "Козак Мамай" закріпилася за зображенням сидячого козака-запорожця на народних картинах не відразу, але вже у 1898 р. всі шість картин... зі збірки знаменитого українського колекціонера-мецената В.В. Тарновського названо саме "Мамаями". При цьому, лише на одному творі є напис "Козак Мамай", на трьох інших ім'я героя не вказано, і ще на двох картинах його названо "Запорожский кошевой" та "Хома" ("А имя мині Хома..."). [9, 18].

 

Тобто це була найпопулярніша картина, яка дожила до наших днів, бо й зараз художники продовжують традицію відображати популярну картину "Козак Мамай", іноді вкладаючи свій зміст у відомий образ.

 

Майже однаковий сюжет відображає Сонячного Бога. Ця давня картина є народною іконою (наше вікно, куди заглядає Бог-Сонце) і вона має класичні світоглядні ознаки. Аналогічну гіпотезу висловила Ірина Зінків: "…народна картина “Козак-Мамай” дійшла до нас як символічний код, що відтворює давній ритуальний обряд, присвячений солярному божеству, яке відроджується через вмирання" [8, 198].

 

Швидше, козаки мали в першу чергу прикрашати свої церкви Мамаями. Ось як описує один з таких храмів письменник Юрій Яновський в романі "Чотири шаблі", який безпосередньо мав можливість оглядати церкви під час громадянської війни 20-х років ХХ ст. на козацьких землях: "Церкву колись будували ще запорожці – вона була тісна і старовинна. За всім доглядало, певно, хазяйське око братчика низового, бо міцніше зробити церкву не стало б хисту й нині. Все окували залізом. Навіть панікадило було такої неймовірної ваги, що влітку, під час одправ, порипували сволоки, на котрих воно висіло, лускалися дошки, і здавалося, втягне хреста з бані до церкви ця щира запорозька пожертва. Суворі звички Січі Запорозької відбилися на церкві. Ікони було змальовано з братчиків-будівників, з кошового отамана, з курінних. В такій церкві ставало страшно серед вусатих чорних лицарів, уквітчаних оселедцями, в козацьких свитах – лицарів жорстоких та відважних. Вони позирали зі стін, переморгувалися один з одним – часто з презирством до молільників, іноді – вибачливо, рідко – з потуранням."

 

Також Яновський згадав і нашого рідного Дажбога: "Люди стояли не похнюпившись, на вінчанні церква робиться веселим храмом поганського древнього бога. Це – Дажбог, бог-сонце, бог-година, бог зрозумілий, простий і гулящий." [див. 20].

 

Зачіска Козака Мамая уявляє собою виголену голову з залишеним жмутом волосся, який переважно починається з маківки та спускається змієм-охоронцем. Така зачіска зветься – коса, інколи оселедець. Даний тип зачіски є козацький, тобто військовий, який характеризує носія її як шляхтича-воїна і є символом вправного спадкового володіння військовим мистецтвом. Знаком світлоносности козака була чуприна-коса на тім'ї, що її в усі часи носили представники військової верстви. Саме таку зачіску ще понад тисячу років тому мали великі князі Русі та їх витязі-дружинники, генетичні пращури козаків. У Льва Диякона є опис зовнішності великого князя Святослава: "голова зовсім оголена, з одного боку висів чуб, що означало знатний рід". [Див. 10].

 

Оселедець-коса, вказує на те, що Мамай є смертником (пор. у смерті коса, якою воно косить живих), який віддасть у боротьбі своє життя. [див. 19].

 

Мамай для нас є Спасом – втіленням божественної сутності в людині, здатною своїм подвигом, пробудити народ до великих звершень. Воїнів, що принесли себе в жертву в ім'я збереження Роду, ви вважаємо спасителями. Євангельський Ісус Христос, що уособлює Сонце, також є Спасом. Але віра рабів не може зрівнятися з вірою вільної людини: Ісус віддає себе в жертву як сумирна вівця, очікуючи царства небесного, а Мамай-воїн жертвує собою на полі бою, здобуваючи царство на Богом даній Землі. [13, 51].

 

Нам не слід шукати історичного образу під картину, а швидше ушанування Мамая як божества спонукала історичних персонажів брати собі це прозвище або бути названим так побратимами, причому це продовжується і зараз, автор знає кількох чоловіків, що взяли собі це прозвище, наближуючи свій образ до козацького минулого.

 

Хоча зазначимо, що таке ім'я було відомо серед історичних персонажів, як золотоординський темник (хан) Мамай, що бився на Куликовому полі з Дмитром Донським 1380 р. [див. 9, 19]. Чи згадувані Щербаківським гайдамаки середини XVIII ст., життя яких, як він думав, малював давній художник [див. 18, 21-22].

 

Розглянемо символізм картини "Козак Мамай". Перш за все Бог Сонця має на коні (або човні з кониками на кінцях) об'їхати синє Небо. І пристає він біля Світового дерева – Дуба, що поєднує в собі світ Божественний Праву (крона), світ Життя Яву (стовбур) і світ Потойбічний Наву (коріння). Дуб має стояти в центрі Всесвіту, який навколо нього обертається [Див. 11, 86].

 

Є аналогічний персонаж Велесової Книги отець Богумир, ім'я якого відповідає осіннє-зимовому (вечірньому) Сонцю Миробогу, яке заходить. "А по Богумиру був Орій з синами своїми". [2, ВК,10]. Тобто другий отець Ор – Сонце, що сходить, має уособлювати Ярила. Миробог після мандрів у пошуках чоловіків для своїх дочок на вечір сів біля Дуба: "І повози упряже і їде, кудись. І приїде до дуба стоячого в полі, і остався вночі біля вогнища свого". [2, ВК,9а].

 

Таку ж послідовну ситуацію первинності Сонця, що заходить, ми бачимо в біблійній легенді про Ісуса Христоса (Різдво – 25 грудня) і його предтечу Івана Хрестителя (Різдво – 24 червня), хоча тут сонячні божества правлять по півроку без проміжних проявів. Першочергове шанування сонячного божества, що заходить, може бути, коли Новорічне свято відзначається у другій половині року. Можливо тому і була популярна в козаків Покрова, що відзначалася 1 жовтня, на цю дату припадали і адміністративні події. А це свято було після осіннього рівнодення, коли вступав у свою дію Миробог, якого в козаків, швидше, і ототожнював Мамай.

 

Мамай сидить, як і Сонце, що заходить – сідає. Тому у народній творчості билинний герой Садко – це теж уособлення Сонця, що сідає у Світові Води до Морського царя [див. 16, 23].

 

Або згадаємо Оседеня з Велесової Книги: "І се був у ті часи Оседень, огнищанин, і сей благ був… І тако іде перед очима странник і рече йому: "Ізійдуть сини твої до землі тієї, до краю чудного, іже єсть на заході Суне (Сонце. – С.П.), і де Суне спить на одрі золотому." [2, ВК,26]. Тобто маємо героїв, які своїми діями повторюють рух Сонця, і на заході мають сісти чи зануритися в потойбічний світ. А в людському житті це повернення після походу до своєї домівки.

 

 

Мамай грає на кобзі, тому вислів, що ввечері Сонце грає стає цілком зрозумілим для образу на картині. Як зазначає дослідник Андрій Клос, Кобза в його руках – духовно-чарівний інструмент, символ душі народної, божественного призначення – акцентовано підкреслює високодуховний стан. Козак Мамай – мислитель, який творить думу про Бога, велич військової справи, великих воїнів та мислителів землі рідної, ратні подвиги, перемоги та силу зброї. Він існує у системі образів, які допомагають йому вдосконалюватись. [див. 10].

 

Ірина Зінків пише, що "назва музичного інструмента "кобза" могла бути пов'язана з давньослов'янськими атрибутами волхвування і могла зберегтися в народному інструментарії з тих часів. Можливо, саме із цих причин сакралізована назва інструмента з давнього язичницького ритуалу (опису якого не збереглося) спочатку потрапила в традиційне, народне, середовище, а сам інструмент стали незмінно вважати символічним атрибутом жрецької касти на українських народних картинах "Козак Мамай": адже козак Мамай у народній пам’яті асоціювався не лише з охоронцем-захисником, але й з характерником (волхвом, чаклуном, кобником) – носієм давніх сакральних знань язичницького священицького середовища." [6, 276].

 

Святилище-обсерваторія на о. Хортиця, якому понад 4 тисячі років та подібні йому святилища доби бронзи з двома колами нагадують музичний інструмент бандуру чи кобзу. Тоді велике коло – це корпус інструменту, вівтар посеред великого кола можна порівняти з отвором на корпусі, гриф – з алеєю святилища, лади на ньому з перепонами (порогами), а головка – з малим колом. Закручена форма головки могла бути відображена і на малому колі святилища, яке збереглося у пошкодженому вигляді і складно читається.

 

 

Фіксатор струн на корпусі інструменту на одній із картин позначається символом голови тура, що співвідноситься з п'ятьма каменями-сузір'ями на південному вівтарі великого кола святилища.

 

Святилище зорієнтоване на сходження Сонця в день літнього сонцестояння. Саме туди обернена головка-равлик стародавнього святилища, це, швидше, Равлик-Павлик. Ім'я Павло перекладають з латині як "малий", і який вважається розумом христосівської віри.

 

А ось велике коло святилища має символізувати іншого христосівського святого Петра ("камінь"), який є опорою христосівської віри. Він вважав себе негідним умирати на хресті, як Христос, тому просив, щоб його розіп'яли стрімголов. У цьому випадку тіло людини утворює перевернутий, тобто сатанинський хрест, що відповідає нижньому світу. Вшановують обох апостолів разом 29 червня, що відповідає орієнтації святилища на схід Сонця під час літнього сонцестояння. [див. 14].

 

 

Святилище-обсерваторія ІІІ-І тис. до н.д. на о. Хортиця у формі кобзи.

Археологічні розкопки. Деталі, яких не вистачає, є на подібних подвійних образах. [див. 14].

 

Француз де ля Фліз, який у середині XIX ст. обійшов багато українських сіл, залишивши унікальні етнографічні замальовки, в двох своїх акварелях відтворив образ "розбійника Мамая" та "Мамаїв дуб" на гілках якого він вішав своїх ворогів. У пояснювальному тексті свого рукописного альбому (1854 р.) він зафіксував народні перекази про нього: "Серед народу поширена також розповідь про розбійника на ім'я Мамай, зображення якого зустрічається у багатьох хатах. Він сидить під дубом, грає на бандурі (вид гітари), віддалік на дереві висить чоловік, а внизу написані такі слова: Хоч на мене дивишся, та не угадаєш / Як зовуть і відкіль родом / І як прозивають, нічичирк не знаєш, / Кому трапилось кому у степах бувати, / То той може моє прізвище вгадати. / Жид з біди за рідного батька почитає, / А ляхва дурна милостивим добродієм називає, / А ти, як хочеш, то так мене називай, / Аби лиш не крамарем.

 

В Чигиринському повіті біля села Черкас мене водили до величезного, вже давно всохлого дуба. Його називають дубом розбійника Мамая. Колись у затінку цього дуба він влаштовував своє пристановище, а на гіллі цього дерева вішав поляків і жидів, які потрапляли йому до рук, та й його самого на ньому пізніше повісили". [9, 26-27].

 

На дереві часто відображають повішених стрімголов, що мало б символізувати заходження сонячного божества, як фалічного символу Батька-Неба до лона Матері-Землі стрімголов, де він тут голову і втрачає як і сім'я. Страчена голова слугує вже вогнищем в печі, а вогонь виступає зародком Сонця, що має зійти зранку чи окремі сонячні свята. Тобто Сонце, що заходить до лона Землі, ніби вважається запліднюючим чинником. А це, в свою чергу, пов'язане з таємничістю, ворожінням, віщуванням, жеребом (кобь).

 

 

 

На картинах можна побачити, як Мамай свою шапку кладе на землю. Так як Сонце є фалічним символом Батька Сварога, то це може означати покров пресвятої Богородиці Матері-Землі. Обряд покриття відбувається на весіллі, коли молодий перший раз заходить до молодої у комору. Ось як описує це Хведір Вовк для обряду комори: "Скінчивши огляд та надягнувши на дівчину нову сорочку, одна з свах іде з комори, здіймає з молодого шапку та вдягає на молоду. Молода, не маючи на собі нічого, крім своєї сорочки та шапки молодого, чекає на нього в цьому костюмі. Тоді дружко та піддружий, взявши молодого за руки, урочисто ведуть його в комору до молодої." [3, 282-283].

 

За іншим обрядом, що описаний Докією Гуменною, молодий сам кладе на молоду шапку, тобто покриває: "Молодий-князь на знак своєї влади над нею накладає їй на голову шапку. Молода три рази зриває її й кидає далеко до порога. Лише за четвертим разом вона дозволяє накласти на голову шапку. [4, 159].

 

Бандура, що має подібність до кобзи, на підсвідомості виступає фалічним символом, гра на якій асоціюється зі статевим актом [див. 17, 9]. В іншому випадку бандурка ототожнюється з жіночими статевими органами, а козак виступає гравцем. Ось записи Івана Франка соромицької пісні:

 

… Їхав козак да з України,
Надибав дівчину з чорними гочима…
"Дай же ми, дівчино, на бандурку грати,
Маю слушний палець перебирати".
Дівчина єму та й позволила,
Бандурку дала, очі закрила. [1, 168-169].

 

 

На задньому плані картин видніються могили. Похід козака за нареченою до її двору ототожнюється із заходом до потойбічного світу. Тобто ми маємо козака-сонце, що заходить в світ мертвих (жіноче лоно), щоб здійснити обряд запліднення. Так і померла людина ототожнюється з насінням покладеним до лона Матері-Землі. Зазначимо, що мамаями називають надмогильні стели [див. 15, 22]. Мамай грає на кобзі, оспівує минулі походи і загиблих товаришів, згадує славних предків.

 

Відомий величезний могильник Північного Причорномор'я, що розташований на височині Мамай-Гора (тут же поруч могильник Мамай-Сурка за назвою річки у підніжжі) недалеко від с. Велика Знам'янка Кам'янсько-Дніпровського району Запорізької області. Розмивається водами Каховського водосховища. Могильник використовувався в різні часи починаючи з неоліту. Зараз входить до складу Ландшафтного заказника Урочище Мамай гора.

 

Відомі також інші географічні назви, що пов'язані з Мамаєм на захід від Дніпра і пов'язані з козачиною і гайдамацьким рухом: річка Мамайка, залізнична станція Мамаїв Яр, острів Мамаїв [9, 23].

 

 

Мамай-Сонце, зайшовши в потойбічний світ, перетвориться на нічне, потойбічне Сонце – Місяць. Можливо і його чуб символізує місячну косу. Своїм перетворенням він наблизиться до індуського Крішни (красний) – аватар Сонця-Вішни, що зійшов до людей. Чи того ж Шиви (сивий), що має вже ознаки руйнівника і пов'язаному з потойбіччям, тобто уособлює Місяць.

 

 

Шива з Тризубом і Місяцем у шапці

 

Як вже зазначалося, одне із імен козака-кобзаря є Хома. Євангельський Хома (Тома, Фома) відомий як апостол Ісуса (мітологічний образ Сонця) і був на нього дуже схожий, звідси й називали його "близнюком". Нам відомо, що біблійні апостоли замінили стародавніх Богів. Ім'я Хома треба виводити від його прив'язки до місячної сутності, яка вночі є близнюком Сонця-Ісуса. Індуське сома (священний напій і Місяць) відповідає іранському хаома. В пантеоні аріїв був однойменний бог напою – Сома в індійців, Хаома (Хома) в іранців. Біля Козака Мамая з народних картин, що символізує місячну сутність, також можна побачити поруч намальовану пляшку з чаркою, що може бути атрибутом всіх місячних богів.

 

Слово "хомут" також має до цього відношення, бо є символом рабства. З рабством і потойбічним світом пов'язується риба, одна з назв якої Сом, і одночасно риба може виступати символом Місяця. Місяць ще є символом оселі. Доречно буде згадати, що апостола Хому називали Дідімом, а це близьке до нашого "дім". Думаємо, що сово "дім" (дома) є тотожним Хомі, як і англійське слово home (дім). [12, 66].

 

Ж. Дюмезіль уважає що осетини запозичили у скіфів цікавий обряд – "сидіння мертвих", що нагадує нам Козака Мамая з розкладеними речами. Цей обряд справляють у тих родинах, які протягом минулого року втратили кого-небудь з близьких. Він здійснюється через тиждень після Нового року у день Богоявлення. На честь померлого випікали такий великий хліб, що одній людині вистачило б на цілий місяць. Потім робили опудало-ляльку, що відображало померлого, розпинаючи на палицях його одяг. Ляльку ставили на лавку, навколо якої розкладали улюблені речі покійного – гвинтівку, шаблю, кинджал, люльку з тютюном, балалайку і т.п. Перед опудалом ставили чарку та пляшку з араком (горілкою). Існує вірування, що душа на цей час відправляється на побування додому і вселяється в опудало. [5, 189].

 

Ірина Зінків робить висновок "на основі аналізу дискурсу канонічних картин із цих позицій можна висунути гіпотезу про те, що на давніших прототипах картин (скульптурах, фресках, творах ужиткового мистецтва) міг бути зображений трансформований образ легендарного першопредка, першого царя, функції якого в обряді виконував жрець з музичним інструментом, на що додатково вказує розміщення персонажа біля Світового дерева. Кінь, прив'язаний до вертикально встромленого списа, зображений зазвичай за спиною козака, свідчить, що обряд відбувся біля могили воїна (царя). Музичний інструмент уможливить тлумачити прихований сенс відтвореної події як зображення обряду перехідного циклу." [7, 215].

 

Мамай – це той, хто іде до Мами-Землі, до людей. А Папай має піднятися до Батька-Неба, тому він відображається на коні і з папахою на голові. Державні символи України аналогічно до Козака Мамая позначають нижній світ Триглав – Сокіл, що падає, чи синьо-жовтий Прапор, що позначає Сонце-Вогонь в світових Водах. Це якраз і є символи держави, де після походу ви потрапляєте в захищену оселю, де перебуває дружина і діти, де можна відпочити і заграти. Грає Козак Мамай, грає наша душа отримуючи духовну насолоду і споглядання за Божим світом.

 

Література:

 

1. Бандурка: Українські сороміцькі пісні / Упоряд. М.Сулима. – К.: Дніпро, 201. – 280 с.

2. Велесова Книга / Упоряд., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7528 (2020). – 192 с.

3. Вовк X.К. Студії з української етнографії та антропології. — K.: Мистецтво, 1995. — 336 с.

4. Гуменна Д. Минуле пливе в прийдешнє: Розповідь про Трипілля. – Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук у США, 1978. – 384 с.

5. Дюмезиль, Ж. Скифы и Нарты. Москва: Наука. ГРВЛ, 1990. – 229 с.

6. Зінків І.Я. Новий погляд на походження терміна "кобза" // Матеріали до української етнології. – 2012. – Вип. 11. – С. 272-277.

7. Зінків І. Я. Козак-Мамай: герменевтичний аспект музичного образу // Культура України. Cерія: Мистецтвознавство. – 2019. – Вип. 63. – С. 206-216.

8. Зінків І. Я. Прадавній символізм народних картин "Козак-Мамай" // Проблеми етномузикології. – 2014. – Вип. 9. – С. 196-217.

9. Козак Мамай: Альбом / вступ. стат.: Станіслав Бушак, - К.: Родовід, 2008. - 304 с.

10. Клос А.І. Архетипічні образи в системі вітчизняної військової підготовки / Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Запоріжжя: Просвіта, 2007. – Вип. ХХІ. – 560 с. – https://svit.in.ua/stat/st33.htm.

11. Пашник С.Д. Дуб – хортицьке Світове дерево / Священний острів Хортиця. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7528 (2020). – С. 80-88.

12. Пашник С.Д. Іменослов. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7529 (2021). – 76 с.

13. Пашник С.Д. Перевтілення душі воїна / Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції "Основа теорії військової справи та бойових мистецтв", м. Запоріжжя, 26-27 травня 2006 р. – Запоріжжя, 2006. – С. 47-53.

14. Пашник С.Д. Символіка святилища-обсерваторії на острові Хортиця / Священний острів Хортиця. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7528 (2020). – С. 27-43.

15. Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини / Упоряд., авт. приміт. В.А. Чабаненко. – К.: Дніпро, 1990. – 261 с.

16. Серяков М. Л. Рождение Вселенной. Голубиная книга. – М.: Яуза, Эксмо, 2005. – 576 с.

17. Українські сороміцькі пісні / Упоряд., передмова М.М.Красикова. – Харків: Фоліо, 2003. – 287 с.

18. Щербаківський. Козак Мамай (народна картинка) // Журнал "Народне мистецтво". – К., 1997. – №1. – С.19-22.

19. Яковенко Я.В. Таємниця Козака Мамая. – https://svit.in.ua/stat/st38.htm.

20. Яновський Ю. Чотири шаблі. – Харків: Фоліо, 2014. – 160 с.

 

червень 2020.

 

http://www.svit.in.ua

 

До розділу