Стецюк Володимир Васильович –- поет, журналіст, публіцист, призер
конкурсу журналістів «Приз Ґарета Джоунза» (Київ, 2016), лауреат
премії імені журналіста Володимира Гончара (Кривий Ріг, 2021), двічі
лауреат міжнародного конкурсу «Українська мова – мова єднання»
(Одеса, 2019, 2021 р.). Голова Асоціації криворізьких літераторів
(2001 – 2012). Член Історичного клубу «Холодний Яр», голова ГО
«Громадський клуб «Український час».
Народився 1957 року на Житомирщині. До повномасштабного російського
вторгнення мешкав у Кривому Розі. Навчався на філологічному
факультеті Криворізького державного педагогічного університету.
Працював кореспондентом, технічним редактором газети «Металлург»,
став співзасновником щотижневика «Криворізькі відомості» (1991 –
1995), де працював заступником редактора, займався видавничою
діяльністю (1996 – 2016).
Співзасновник і голова Асоціації криворізьких літераторів (2002-2012
рр.) Наразі відомий як журналіст і блогер; засновник, автор і
редактор сайту «Український час» (2017 – 2022) - на жаль, наразі
заблокований суто технічно; до 2023 року активно співпрацював з
Всеукраїнською щоденною газетою «День» як позаштатний кореспондент.
Дослідник і популяризатор історії Українського Визвольного Руху.
Визвольній боротьбі українців доби Української революції 1917-1921
років і подальших визвольних змагань за Вільну Україну присвячена
книга нарисів «Спільники степового вітру» (Кривий Ріг, 2021) та
поетична збірка «Повстання» (Кривий Ріг, 2011, перевидання: 2017,
2021), поезії з якої неодноразово лунали з головної сцени
Всеукраїнського Майдану, названого Революцією Гідності (2014 р.), і
на передовій під час розпочатої невдовзі росіянами нової
загарбницької війни на Донбасі.
Є ініціатором встановлення першого на Придніпров’ї пам’ятника
військовому діячу доби Української Революції 1917-1921 рр. –
Головному отаману Холодного Яру Костю Пестушку
(Степовому-Блакитному), який було урочисто відкрито у травні 2021
року в Кривому Розі.
Є автором і співавтором цілої низки поетичних збірок і книг
публіцистики, зокрема книги лірики «Шлях» (Кривий Ріг, 2017) і
громадянської лірики «Повстання» (Кривий Ріг, 2011 - 2021), а також
книги історичної публіцистики «Спільники степового вітру»,
присвяченої подіям доби повстанського визвольного руху 1920 – 1923
рр.
***
У 2022 – 2023 рр. створив поетичний цикл «Світло в пітьмі», де в
формі поетичних мініатюр, які є своєрідними поетичними рефлексіями
на війну в Україні, подається художня оповідь про вирішальну битву
світла з пітьмою й добра зі злом, яка триває на українських землях.
Кожна мініатюра, яка складається з 5-ти рядків (пентаграма), або з
6-ти (гексаграма), семи (гептаграма) чи восьми (октаграма), є
своєрідною поетичною інтерпретацією певної події у цій вселенській
битві добра і зла. Загалом поетичні мініатюри складають цілісну
оповідь з 5-ти частин («Навала»; «Ракетний терор»; «Годинник судного
дня»; «Різдво в Бахмуті»; «Світло в пітьмі») та епілогу «Великдень».
Поетична пентаграма, гексаграма, гептаграма або октаграма є
своєрідним символом традиційної для давньої української звичаєвої
землеробської культури зірки, яка і є носієм світла в пітьмі.
Символіка Різдва і Великодня, що фігурує в текстах мініатюр, вказує
на народження світла (Українського Сонця) та його остаточну перемогу
над пітьмою, яка, на думку автора, має статися саме на Великдень.
Має Фейсбук-сторінку Володимир Стецюк
https://www.facebook.com/profile.php?id=100023644681338
Вже від хати і до хати ми йдемо колядувати!
*
В небесному горщику мліє різдвяна кутя.
І дух той священний Чумацьким розходиться шляхом.
Виходять колядники радісну звістку співати
про народження сонця нового.
Цей ритуал землеробський одвіку справляють
Всесвіту орачі.
*
У час народження світла
хай наливаються світлою силою
його носії на полі бою з пітьмою
і віддається мужнім за мужність,
добрим за добро і праведним за правду.
*
Коло, коло, коло грай!
Грай і світлом вигравай!
Зійде сонце молоде –
Знов по колу рік піде!
Вже у вікна загляда
Світлий Божич Коляда!
Рік Новий, рушай в дорогу
І веди до Перемоги
Славних воїв України,
Українськую родину.
Хай до кожного порога
Завітає Перемога!
Меч Святослава Хороброго
Славному воїнству України-Руси
Вкраїна-Русь шикує лави.
Час вирішальний настає.
Меч переможний Святослава
Дніпро-Славута дістає*.
Гримить Перун під небесами.
Тріпоче стягами Стрибог.
І Велес будить словесами
Звитягу ратних перемог.
І кличе воїв Мати Слава
За землю битися свою,
Меч переможний Святослава
Тримати впевнено в бою.
Й зійшлася рать із тьмою в герці.
Здригнулись небо і земля.
Одвічний чин життя і смерті
Знов кров'ю вічність окропля.
Там, де орда зайшла пітьмою
І вкрило небо вороння,
Меч Святослава в гущі бою
Лихе нашестя зупиня.
І в цій несамовитій січі
Вкраїна вічна постає -
З геройства, стійкості і міці,
Що завжди в нас були і є.
Меча Звитяги й Перемоги
Рука не випустить ефес.
Хай лине слава за пороги!
Хай лине слава до небес!
День Перуна на передньому краї
У пеклі війни і спекотного літа
все дихає жаром вогненна стіна.
Не видно ні неба, ні білого світу
і тільки на диво надія одна.
Та далі заграву розпалює бій,
і тягнеться в небо лиш диму сувій.
І блискавка раптом розколює небо!
І гуркотом грім заглуша канонаду!
І нечисть ворожу крізь «Гради!» і РЕБи
Перун-Громовержець вража для розради.
«Перун б'є!» – піднесено мовив комбат.
«Перун б'є» – звів очі до неба солдат.
І Вирію* напій священний пролився
спасенним дощем на Перунове військо.
З циклу
«Лики древніх богів»
***
Ці примарні дивні лики
древніх кам'яних богів,
Наче снами, оповиті
вічним таїнством віків.
Ніби вийшли з давніх мітів
про начала всіх начал,
щоб у Всесвіті і Світі
вартувати наш причал.
***
Стародавніх богів
знов душа приклика.
Скільки їй у пітьмі
неозорій блукати?
Скільки ще манівців
у невтішних віках
доведеться пройти,
щоб зневіру здолати?
Гнів-прокляття богів
прорекли нам волхви,
бо відкинули Всесвіт,
зірвавши коріння,
звабним трунком чужинським
священні міхи
осквернили
й своє
отруїли сумління.
Ми, онуки Дажбожі
і Слави сини,
стали плем'ям поганським,
споганивши віру.
Тільки й чинимо зраду
й не ймемо вини,
заблукавши у нетрях
чужої офіри.
О, преславний Свароже,
панотче богів!
Всемогутній володарю
всіх кінців Світу,
нас на праведний шлях
наверни,
бо ж волхвів
вже пророцтво збулось
у призначених літах.
Дороги Північного Причорномор'я
Нескінченні степові дороги.
Лиш номада скрипучий віз
їхню думу одвічну
мотає на вісь.
Прислухайся…
Прислухайся до моря,
до трав, до дерев і до вітру,
перш ніж гіркоту свою виливати дню, що минає.
З циклу «Зимові візерунки»
Колядка
Встало вранці Сонечко!
Коляда!
У моє віконечко
загляда.
Я зустріну Сонечко –
Коляду.
У світлицю Сонечко
поведу.
На покутті, Сонечко,
посвіти!
Буде свято Сонечка –
Коляди.
***
Тишу зимову,
з інею зіткану,
лагідним дотиком
сонячний день
ажурно висріблює.
Тендітного спокою
рідкісна мить!
...Ще не зруйнована
вітром скаженим,
що десь у барлозі
захмелений спить.
***
Ніч і сніг. Сльота. Зітхання…
І ні проблиску з-за хмар.
Лиш в пітьмі, мов знак питання,
світиться ліхтар.
***
Спить поле зимове –
незайманий аркуш паперу.
Зріють у темному лоні
весняної поеми ростки.
Ще зерна незнані
чекають вологи і сонця,
щоб знову із вічності
в світ прорости.
***
Березневі сліпучі сніги
з неймовірним відтінком блакиті…
Мов пунктир до п’янких берегів,
слід веде до щасливої миті.
Я по сліду старому іду,
і стає знов минуле минулим.
Білий голуб на білім снігу
радий крихті, що снігом задуло.
***
Уже світанок жевріє іскринкою.
В його каміні ночі тінь
згорить зім'ятою сторінкою,
і чистий аркуш
день новий відкриє.
З циклу «Марення весною»
***
Камінь замшілий
дзюрчанням води
снить у безводді й безмов'ї.
Під ковдрою листя торішнього
марить земля буянням весни.
Квакофонія
Якось жаба квакнула на болоті –
їй відповіла інша, потім ще одна і ще…
І згодом було вже чути
натхненне квакотіння цілого жаб’ячого хору.
І пішло воно луною по окрузі,
зливаючись у суцільну квакофонію.
У цю мить жабам здавалося,
що їхні голоси найчарівніші у світі.
...Тоді ще не починали співати солов'ї.
Сяйво трьох стихій
Серед плеса виграва
диво мерехтливе.
Сонце, вітер і вода –
трьох стихій єднання
у мінливім сяйві.
***
Із кам’яних оцих долонь
джерельну воду
п'ють сонце, небо і дерева…
І я сьогодні причастився.
І.Д.
Яким би був світ цей без тебе?
Чи був би цей світ взагалі?
Напевно, так само у неба
не може не бути землі.
Як дня не буває без ночі,
як хвилі без вітру нема…
Був берег без річки – хлюпоче
тепер повноводдям весна.
З циклу «Передчуття свободи»
Після зливи
На пляж розімлілий
раптом вітер ввірвався.
Зірвавши зонти, покривала і шляпи,
і пляжників засмаглих з насиджених місць,
вмить шибеник берег очистив.
Небо стемніло,
і море свинцем налилось,
скипівши налякано піною
у передчутті наближення сакрального дійства.
Враз свіжістю з моря війнуло,
і в поєднанні дикому
прохолоди й спекоти
з пронизливим тріском
обважніле небо розверзлось…
І з гуркотом грому
в пісок розігрітий
упали перші краплини
мажорним акордом
короткої
прелюдії
зливи.
Й услід
уже справжнім обвалом
з бездонного неба несеться
суцільний водоспад
невтримної стихії!
О, скільки ж шаленої пристрасті й сили
природному явищу цьому потрібно,
щоб вмить
спекотний цей полудень
прохолодою жаданою наповнити
і вгамувати невтолиму спрагу
землі,
стомленої несамовитим сонцем.
Та зрештою згасла
шалена енергія зливи.
Дощ притих
і розплився в знемозі, мов знесилений коханець,
стікаючи рясно струмками
в розм'якшене лоно землі.
Очистилось небо,
і подобрішало сонце,
вгамувавши шалену жагу,
і просіяло таким незвичним
привітно-ласкавим світлом,
що в древній палітрі
зніяковілої природи
всі фарби, кольори і відтінки
змішались відразу
і вилились ніжно-м'якою пастеллю...
на небо і море,
умитий причал
з шеренгою застиглих у почесті струнких ліхтарів,
і чайок, беззвучно ширяючих у цій урочистій безмовності.
Білий причал,
білий катер
і білі чайки
в люмінесцентному світінні
блакиті й лазурі...
Який ефектний ідилічний фінал
у цього бурхливого дійства,
так природньо і просто
скоєного буйством стихії!
Усе навколо
просто наповнене тріумфом!
...Не чути лише аплодисментів –
твоїх, людино,
без кінця захоплена
своїм метушливим мистецтвом
одноманітності життя.
Сонячне затемнення
напередодні весняного рівнодення
Затемнення сонця –
одвічна таїна
чи просто небесна механіка?
Що відбувається в світі,
коли сонця диск полум'яний,
ніби темним моноклем,
місяця тінь закриває?
Наче нічого такого
у цьому й немає –
все як було, так і є навкруги.
Навіть кішка на підвіконні
дрімає собі та й дрімає.
І руденька собачка Кнопка
хвостиком переді мною вихляє.
І дикі качки на річці
у танку весняному кружляють…
А в небі таке відбувається дійство!
І я крізь затемнене скельце
зачаровано в нього вдивляюсь,
як диск полум'яний
поступово виходить із тіні,
являючи світові
оновлений сонячний лик.
І ця офіра небесна
споконвіку тривала й триває,
щоби світлом оновлення
опромінити знову
занедбаний світ.
Передчуття свободи
Колись
ти, напевно, прокинешся вільним…
Від безглуздих зобов'язань,
марних сподівань і банальних інтриг…
Від гріхів, боргів
і всілякого життєвого непотребу…
І встанеш навшпиньки
у заростях днів,
побачиш, немов у дитинстві,
високеє небо…
Дихнеш на повні груди –
і відчуєш за своєю спиною крила…
Але не думай,
що то і є та сама свобода…
Колись
ти, напевно,
прокинешся
Вільним.
Формула буття
коли світ раптом
звужується до самого мене
приходить усвідомлення моєї самості
що можливо ніколи вже не мине
отримую дивне відчуття
повернення
до свого
Я
божий
прояв одвічний
незмінної суті буття
яка вже ніколи в мені не мине
завдяки усвідомленню моєї самості
відкривається світ у мені і світ відкриває мене
До розділу